Версiя для друку Обговорити в форумi

Умови роботи львівського корпункту є дуже специфічними: знаходячись у найблагополучнішому - в мовному плані - регіоні, важко оцінювати реалії та тенденції регіону, в цьому сенсі «найгіршого».
Недаремно ж лідер «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук не повірив у випадок, описаний Аллою Петровою. Це я про «Кримський вірус нетерпимості» («КС» від 7.04 2006 р.). Дійсно, спільного між нашими регіонами мало - суцільні контрасти. Це ніби різні полюси України...
Натомість, українцям Криму, організовуючи своє національне життя, непогано було б мати перед собою якийсь взірець, принаймні на найближчий час. Львів - не підходить. Київ? Це вже ближче, але тільки на перший погляд. Попри його російськомовність, українське життя тут значно яскравіше, різноманітніше, багатше. Як-не-як, столиця. До неї ще тягнутися і тягнутися.
Розмірковував над цим віддавна, а відповіді не знаходив. Допоміг випадок. Взимку я побував на зустрічі викладачів і студентів з різних міст України, організованій Українським католицьким університетом. Після яскравих виступів одеситів мене осяяло: точно, Одеса! Ось місто, на яке можна було б орієнтуватися, з яким варто було б підтримувати найтісніші зв’язки. «Окраїнність» Одещини, «південність», прилеглість до моря, деякі історичні, етнографічні паралелі (Південна Бессарабія до війни була частиною Румунії, як і Крим - частиною Росії) - все це робило б горизонтальні зв’язки між регіонами більш цікавими і жвавими.
І справді - в Криму багато століть жили кримські татари, а на Одещині гагаузи, також тюркомовний народ. І там, і там були потужні грецькі колонії. А одеське єврейство? Позитивний імідж Одеси, міста, яким пишалася спочатку Росія, потім СРСР, тепер незалежна Україна, склався не в останню чергу саме завдяки єврейській присутності. Кримська земля породила патріота і гуманіста Гаспринського, а в Одесі жив і творив прихильний до українства Зеєв-Жаботинський.
Одним словом, паралелей багато; тож розширення горизонтальних зв’язків у період, коли газета переживає черговий виток фінансового «голодомору» - це чергова наша спроба перейти у наступ бодай на якомусь напрямку.
Пригадалося, як влітку 1941 року Сталін наказав Жукову відбити у німців місто Єльню. Відступаючі війська успішно контратакували ворога, і це суттєво підняло дух Червоної Армії. Одеса повинна стати нашою «світличанською» Єльнею! Ми доведемо, що спроможні на прорив і наступ. Навіть коли знесилені і без набоїв...
З такими думками, під стукіт коліс, я їхав у південному напрямку, милуючись спочатку галицькими, потім подільськими, а потім і степовими одеськими пейзажами.
* * *
...Одеса зустріла травневим теплом і сонцем. А ще мене зустріла українська активістка і наша передплатниця Галя Коваль. Була вона найкращим моїм гідом, і я вкотре згадував добром Український католицький університет (попри всю свою історичну, предківську православність) за те, що допоміг нам налагодити зв’язки із цією «перлиною біля моря», морськими воротами України, найпівденнішим «мільйонним» містом держави.

Офіційні написи і «наскельний живопис»

Звичайно, Одеса - далеко не Львів, але й не Сімферополь. Українські написи тут бачиш уже з перших кроків. Щоправда, не бракує і російських. Часто написи дублюються, наприклад: «вул. Польська/ул. Польская». Інколи зустрічаються написи, які наштовхують на думку про непослідовність одеситів. Скажімо: «Філія аптеки «Айболит». У Львові було б: «Айболить». Або такий: «Пани Аптека. Аптечный маркет». У Львові було б: «Пані Аптека», а в Сімферополі, напевно: «Госпожа Аптека». В тому-то й справа, що Одеса займає проміжне становище. Тому її досвід цінний для Криму.
Галя звернула мою увагу на те, що відсоток україномовних написів дуже залежить від району міста. Так і є (от спостережлива дівчина!), часом українською понад 70%, а деінде лише 20 - 25%. Не знаю, з чим це пов’язано. Дехто з одеситів стверджує, що досягнення проукраїнського мера Гурвіца нищив, де міг, червоний мер Боделан. Може, тому така неоднорідність.
В Одесі можна побачити, як український напис дублюється англійською або ж китайською, скажімо, в ресторані «Схід». Все це надає місту якогось особливого колориту.
Здавалося б, така дрібничка - написи. Що вони, зрештою вирішують? Адже все одно 90% (якщо не більше) одеситів на вулицях спілкуються російською мовою. Проте, спілкуючись з україномовними одеситами, я щоразу пе-реконувався, що для них і це важливо, оскільки створює певний душевний комфорт. Можливо, це просто ілюзія відновлення справедливості? До речі, ради-кально настроєних патріотів, які вважали б, що все неодмінно повинно писатися українською, я в Одесі не зустрічав. Це не Львів і не Севастополь. Одеса, повторюю, дуже толерантна. Попри виразно переважну російськомовність портового міста, відразу відчуваєш: це не Крим.
«Українськість» коли-не-коли та й пробивається на поверхню. На стінах і парканах можна побачити щось на зразок: «Вовік - лох» або «Мыкола». Незрозуміло, якою це мовою, та все ж видно, що не рафінованою російською.
В переходах декілька разів зустрічав: «Свободу политзэкам Братства!». На виїзді з міста: «Всем, кто говорит, думает и любит по-русски, салютует ПСПУ!». Це вітренківці завойовують одеський електорат. Цікаво, що сказали б з цього приводу їх симпатики з Черкас, Чернігівщини або Сумщини? Певно ж, є там такі, що розмовляють і думають українською?
Одного разу зустрів напис: «Україна здобуде волю!»
А на плечі засмаглого кремезного молодика, який обнімав симпатичну білявку і шепотів їй щось ніжне на вушко, я зауважив татуювання з українським написом: «Морська піхота». І це було ще одним нагадуванням, що часи СРСР минули.
Якийсь двірник чи жеківець зробив білою фарбою напис на вулиці Осипова. Вийшло «Осіпова». Звучить по-російськи, зате з українським «і». Хто тепер скаже, що Одеса не толерантна?

«Помаранчевий» Гурвіц

У чому причина більшої, у порівнянні з Кримом, одеської «проукраїнськості» і толерантності - відразу й не скажеш. Напевно, це і «материковість» Одещини, яка на півночі плавно переходить у Вінниччину, і більший, ніж в АРК, відсоток українців, і відсутність прецеденту перебування області у складі РРФСР. Місцеві українці неодноразово наголошували і на іншому факторі: мером Одеси був і тепер знову є Едуард Гурвіц - людина, яка була в добрих стосунках з В’ячеславом Чорноволом. Імідж Гурвіца в Одесі можна порівняти з іміджем в АРК кримського татарина Рефата Чубарова, якого українці Криму шанують за толерантність і розуміння українських проблем. А ще одеський мер - хороший господарник. Суттєво вплинув на його авторитет і такий випадок. За часів Боделана біля всесвітньо відомого Одеського оперного виросла нова споруда, що добряче затуляла собою архітектурний шедевр чорноморського міста. Так ось, Едуард Гурвіц, повернувшись до крісла міського голови, спочатку делікатно, а потім жорсткіше наказав розібрати два верхніх поверхи. Чим викликав повагу і захоплення у корінних одеситів.
Є, звичайно, люди, які не люблять нового мера. За те, наприклад, що свого часу запросив до Одеси чеченських біженців. Мовляв, «понаехали тут всякие...» Але ж, по-перше, чеченці також люди, а по-друге, вони ніколи не нападали на Україну, не вимагали перегляду кордонів, не прагнули загарбати собі маяки на узбережжі чи невеликий острівець. Факт допомоги іншому народові, як правило, суттєво оздоровлює суспільство; критики і недоброзичливці залишаються у меншості.
Ось Гурвіц, може, й один такий, а мені кожного зустрічного одеського єврея хотілося обійняти як брата. І це за один лише факт надання мером допомоги українській громаді міста. До речі, в єврейському товаристві мою українську спочатку зустріли дещо насторожено. Проте потім крига недовіри скресла. Людям, що прагнуть зберегти своє, національне, завжди є про що поговорити. Дивно було дізнатися, що євреї не надто розраховують на «свого» мера. «Державні установи традиційно дуже забюрократизовані, - пояснили мені. - Щоб контактувати з ними, нам довелося б утримувати невеличкий підрозділ. Ні, ми більше розраховуємо на спонсорів, на активність членів громади. Зрештою, збереження націо-нальної ідентичності більше залежить від нас самих, а не від держави...» Може, і так. І, все ж таки, я вдячний Гурвіцу за вулиці Романа Шухевича і Василя Стуса. Одного лише бажання українців мати такі вулиці могло б бути й недостатньо.

Мовні тенденції

Коли Галю Коваль відволікали справи, я ходив по місту сам. Почав із книжкових розкладок. Вибір величезний - як нових книг, так і старих. Знову ж таки видно, що Одеса не Севастополь. Тут можна побачити «Історію Українського війська» або давно розшукувану мною книгу Анатолія Данилова «Український флот. Біля джерел відродження». Чимало словників. Є і українсько-російський, і російсько-румунський. Звичайно, російські книжки становлять не менше 90% (їх і у Львові відсотків 40 - 50), проте це визначається російськомовністю міста, а не російсько-імперськими комплексами, як в Криму. Після їх подолання Крим нагадуватиме Одесу.
Мені пощастило: біля розкладок зустрів перших україномовних одеситів. Познайомилися. Бабуся, Тетяна Петрівна, рішуче заперечила моє припущення, що вона галичанка:
- Ні, я корінна одеситка!
І внук Дмитрик також корінний. І йому подобається, коли я розмовляю українською.
Прошу дозволу сфотографувати їх. Нехай це фото буде доказом того, що україномовні одесити існують в реальному житті.
Потім була зустріч і довга бесіда з викладачкою Технікуму нафтогазової промисловості Ольгою Алієвою. На моє запитання - скільки ж одеситів віддає перевагу українській - пані Ольга відповіла так:
- На вулицях міста мову справді не часто почуєш. Така вже склалася традиція спілкуватися «на общепонятном». Але в багатьох сім’ях рідна мова живе. Важко сказати, який відсоток української. Думаю, не 10 - 20%, а значно більше. Існує тенденція до «підтягування» Оде-си до загальноукраїнського рівня. В технікумі я викладаю українську і скажу відверто: є діти, якими я просто захоплююся! Проте, є й такі, що володіють державною дуже погано. Дається взнаки оточення. Якщо в родині українською не розмовляють, то одних лише уроків української мало. Але при всіх існуючих проблемах я скоріше оптимістка, аніж песимістка.

Нове явище: «діти Майдану»

Помаранчева революція була великим «українізаційним» поштовхом для всієї України. Заторкнула вона і Одесу. Принаймні тих одеситів, що були в Києві, мерзли в наметах, браталися з галичанами і наддніпрянцями, всім серцем сприйнявши гасло «Разом нас багато!».
Саме відтоді дехто й перейшов свідомо на українську. Ці люди (переважно студенти) самі створюють україномовне середовище, не очікуючи якихось «указів» чи поштовхів з Києва. Просто спалахнув у серці якийсь український вогник. По всій Україні зараз набереться чимало людей, розчарованих і в революції, і в Президентові. Але цих настроїв я не виявив серед україномовних студентів. Очевидно, попри всі свої недоліки, Президент для них залишається «своїм», а Помаранчева революція - світлою віхою в історії України. Мало того, в міру своїх сил одеські «діти Майдану» здійснюють «експорт революції» в інші регіони. Принаймні поширюють українську мову в Криму. Мають, звичайно, вже і свій власний досвід спілкування з кримчанами:
- Ми з друзями дуже любимо мандрувати гірськими стежками Криму, - каже наша читачка Галина Коваль, - зрозуміло, що спілкуємося між собою українською. Рідною мовою звертаємося і до місцевого населення. Проте нерідко чуємо у відповідь: «Мы не понимаем. Говорите, пожалуй-ста, по-русски!» Порівнюємо з Одесою і переконуємося, що кримчани суттєво відстають у плані засвоєння державної мови. Наші, якщо й не говорять українською, то принаймні розуміють її. Але й ми не збираємося відступати. Будемо брати приклад з кримськотатарської молоді. Вони ніколи не поступляться перед шовіністичним тиском, будуть і надалі боротися за свої права. Молодь у них значно радикальніша, ніж старше покоління, послідовна у своїй боротьбі з імпершовінізмом і нормально ставиться до українців. І це нас зближує.
«Декалог» для україномовного одесита?
З радістю слухаю Галю і все ж думаю: надто мало оцих «перших пролісків» українського національного відродження, аби можна було серйозно розраховувати на якусь мовну революцію в Одесі. Добре вже хоч те, що є прецедент. Явище треба вивчати «під мікроскопом», а оцю молодь берегти, плекати, ще й «методично» підтримувати.
Думав про це ще перед поїздкою, тому й прихопив із собою надрукований нещодавно у «Львівській газеті» каталанський мовний декалог. Нагадаю, що каталонці проживають в Іспанії, за свою мову борються так завзято, що у багатьох викликають симпатію. Красномовним є вже той факт, що «декалог» для них написав професор Т. Стегманн - німець за походженням, який народився в Барселоні і встиг «захворіти» на каталонізм ще перед тим, як його родина повернулася до Німеччини.
Ось деякі пункти його «декалогу»:
1. Розмовляйте вашою мовою завжди, коли це можливо, особливо в родині та з Вашими друзями і знайомими. Поставте собі за мету розмовляти каталанською з тими, хто Вас розуміє, навіть якщо досі Ви розмовляли з ними кастильською.
2. Виявляйте повагу до кожного, хто розмовляє іншою мовою, проте домагайтеся, аби й вони так само поважали Вашу мову.
3. Звертайтеся до всіх каталанською: на вулиці, на роботі, по телефону, тощо. Якщо Вас розуміють, продовжуйте говорити каталанською, навіть коли Вам відповідатимуть іншою мовою. Навіть виявивши, що співрозмовник не розуміє каталанської, надихніть його спробувати зрозуміти Вас, говорячи з ним повільно та пояснюючи в різні способи окремі слова.
5. Якщо Ви бачите, що хтось намагається розмовляти каталанською, допомагайте йому.
(...)
Варто навести ще й 8-й пункт декалогу:
8. Передплачуйте каталанські газети та журнали. Хай будуть каталанськими книжки, які Ви читаєте, вистави, які Ви відвідуєте, радіо- й телепередачі, які Ви слухаєте й дивитеся...
* * *
Висловитись про каталанський «декалог» я попросив кількох одеситів. Першою була Галина Коваль:
- Навіть не знаючи про існування цього «декалогу», деякі пункти ми з друзями виконуємо. Скажімо, розмовляємо між собою та в колі сім’ї. Але, скажу відверто: не завжди просто заставити себе розмовляти українською, коли їдеш сама в маршрутці, або ж у магазині. Очевидно, існує якась інерція, яку треба подолати. Може, на це потрібен час? Якось ми з друзями, їдучи в маршрутці, говорили про ОУН-УПА. Причому, говорили саме з українських позицій. І хоч би хто втрутився! А ось реакція севастопольців, певна, була б іншою. Одеса поступово «еволюціонувала» до теперішнього рівня, а раніше ж була такою, як і Крим!
Може, й не варто форсувати події; я думаю, час розставить усі крапки над «і». «Декалог» поки не на часі.

Стосовно 8-го пункту каталанського «декалогу» я попросив висловитися професора історії Вадима Хмарського. Ось його відповідь:
- За логікою речей всі україномовні одесити повинні б передплачувати «Чорноморські новини», газету обласної ради «Одеські вісті», а ще можна б і «Думську площу» - додаток до «Одесского вестника». Але далеко не всі так роблять. Я, наприклад, не передплачую ці газети, а купую в кіосках, коли є цікаві матеріали. А загалом, про новини українського життя ми дізнаємося безпосередньо одне від одного.
А в журналістському плані значно цікавішою мені здається газета «Юг». Вона гостріша, «кусючіша», там багато цікавої інформації. Отже, в цьому відношенні дотримуватися «мовного декалогу» було б важко.
Зовсім інакше поставилася до ідеї впровадження «Декалогу україномовного одесита» колишня викладачка Інституту сухопутних військ Аліна Пляченко (про обставини нашого знайомства розповім дещо пізніше, просто зазначу, що це - одна з ключових фігур українського відродження в Одесі):
- Я до цих під зберігаю у себе надрукований у «Дзвоні Севастополя» за грудень 1996 року своєрідний «декалог», автором якого є Зенон Коссак. Щоправда, там не 10, а всі 44 пункти. Перший, до речі, починається так: «Приймай життя як героїчний подвиг...» Ніби й занадто патетично, як на наш час, але ж... хіба не намагалася я втілювати його в життя усі ці роки? Це виходить навіть підсвідомо... «Декалог» для молоді повинен бути! Вона не повинна чекати з моря погоди, повинна усвідомити, що все залежить тільки від неї!

Львів розпочав, Одеса і Крим продовжать

Професора Хмарського я попросив, аби він поділився своїми думками стосовно продовження акції «Різдво у Львові». Пан Вадим охоче погодився:
- Тоді, на львівському «круглому столі» прозвучала думка, що поїздки потрібні не лише на захід України, але і у зворотному напрямку. Скажімо, в Запоріжжя - на острів Хортицю, в Дніпропетровськ - у музей Яворницького, на Сорочинський ярмарок і таке інше. Думаю, з часом до цього процесу могли б підключитися і Одеса, і Крим. В Криму це, очевидно, буде культура кримських татар. На Одещині, як ви знаєте, є болгарські, молдавські, гагаузькі села. Можна було б повезти львів’ян і в одне з українських сіл Буджаку. Але я сказав би, що це скоріше «ідея на виріст». Адже спочатку треба добре поїздити по тих селах, побачити, куди можна, а куди й не варто везти людей. Звичайно, багато буде залежати від наявності коштів, а знайти їх на українську справу в Одесі буде значно важче, аніж у Львові.
Є ще ідея: львів’ян у себе будуть приймати саме одеські православні громади Київського патріархату. Адже дітей зі Сходу приймають у себе на Галичині переважно греко-католики. Було б символічно, якби до цієї чудової акції підключилися і православні Півдня. Але й ця ідея потребує серйозного опрацювання. З ресурсами у нас складніше, ніж у Галичині. Але діяти треба, бо як відомо - під лежачий камінь вода не тече!
* * *
Один львівський знайомий прочитав майже готову статтю, і йому не сподобалася її назва:
- Одеса - взірець для Криму? Та побійтесь Бога! Російськомовне шовіністичне місто, таке ж, як і ваш Севастополь. Та якщо мовне відродження буде йти такими темпами... ми ще не скоро почуємо... потрібна широкомасштабна державна про-грама... треба жорсткіше і рішучіше... що ми можемо без коштів? - і таке інше.
Знайомий мене переконав. Ці плачі ми вже чули. Непродуктивно. Треба вміти побачити конструктив у малому, вміти розвинути його. Бо, як казав великий Конфуцій: «Аніж нарікати на темряву, краще запалити свічку». Тож чим більше оцих «світличанських» вогників ми рознесемо по Україні, тим раніше побачимо світло в кінці тунелю.

Одеса - Львів.

На фото: Елітний одеський спецпідрозділ «Діти Майдану».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 09.06.2006 > Тема "Урок української"