Версiя для друку Обговорити в форумi

"СКІЛЬКИ Ж НАШОЇ КРОВІ ЗА ЗЕМЛЮ ЗА КРИМСЬКУ ПРОЛИТО..."
(Данило Кононенко)

Так уже збіглося, що своє власне 85-річчя та 62-річчя визволення міста-героя Керчі від німецько-фашистських загарбників полковник у відставці, інвалід війни, ветеран праці і збройних сил колишнього СРСР, визволитель міста Керч Олександр Федорович Вальчук (на фото) зустрічає майже одночасно, а точніше - з різницею всього в один день - 10 квітня його день народження, а 11 квітня - день визволення від окупантів міста, яке назавжди стало йому рідним, другою малою батьківщиною.
А перша мала батьківщина Олександра Вальчука - селище міського типу Казанка Миколаївської області. Там 10 квітня 1921 року він народився на світ Божий. Олександр був п'ятою дитиною в родині. Мама, на велике горе, померла ще дуже молодою - в 33 роки, під час тяжких пологів 1926 року. П'ятеро дітей залишилися сиротами, малому Сашкові було п'ять  років. Через усе життя Олександр пронесе найтепліший спогад про маму, коли вона брала його малого зі старшою сестричкою Оксанкою на Великдень чи Трійцю в церкву, де співала в хорі, а діти, доки мама була зайнята, сиділи на лавочці під акацією і чекали на неї. А після церковного богослужіння мама частувала дітей ласощами - великими цукерками чи медовими коржиками. Від того далекого спогаду ще й досі стає щемно на серці...
Після смерті мами батько був змушений одружитися вдруге, бо ж самому тяжко було справлятися з дітьми, господарством. В 1928 році Сашко пішов до школи.
І понині пам'ятає Олександр Федорович свою першу вчительку - Галину Іванівну Костикову. Вчився хлопець добре, а влітку, під час канікул, працював на баштані.
До 12 років, окрім, звичайно, смерті мами, були безтурботні, світлі дні та роки: навчання в школі, шкільне товариство, перша дитяча праця, котра на все життя привчила чесно і самовіддано виконувати будь-яку справу.
На жаль, тридцяті роки вже минулого століття були не тільки світлими, а й завдали дванадцятирічному хлопцеві немало моральних травм. Жахлива для батьків та їхніх односельців колективізація в 1929 - 1930 роках, боротьба з релігією, коли скидали з дзвіниць дзвони, руйнували церкви аж до останнього каменя. А через три роки - сталінський голодомор, коли взимку і навесні 1933 року померло дуже багато односельців. І досі в пам'ятку, як хлібозаготівельні більшовицькі команди з 8 - 10 осіб на чолі з чоловіком у шкірянці та міліціонером забирали на підводи зерно із селянських подвір'їв. У родини Сашка, окрім зерна, забрали корову, двох коней, свиню - залишили лише кролів і курей, яких не було чим годувати.
Найжахливіше - голодна смерть. Отож, утікаючи від неї, Сашкові батьки в середині травня 1933 року залишили порожню хату, забрали дітей і переїхали до міста Кривий Ріг, де батько влаштувався на роботу вантажником, а мати прибиральницею в доменнім цеху Криворізького металургійного комбінату. Хлібні картки, сімейний барак врятували родину від холоду та голодної смерті.
31 вересня 1933 року Сашко продовжував навчатися з 6-го і аж до 8-го класу в Криворізькій середній школі № 15.
Потім в 1936 - 1937 роках навчався в фабрично-заводському училищі Криворізького металургійного комбінату на токаря по металу, а з 1937 по 1939 рік працював за набутою спеціальністю в ремонтно-механічному цеху Криворізького металургійного комбінату.
Тоді ж в 17-річного юнака виникло бажання вивчитися на військового пілота-винищувача, але за станом здоров'я в Криворізькому аероклубі Сашкові запропонували здобути спеціальність лише авіамеханіка. Але душа до цього фаху не лежала, хотілось чогось іншого. І згодом Сашко, звільнившись з роботи на комбінаті, разом з другом поїхали до Харкова, де юнаків зарахували на перший курс технікуму зв'язку.
В лютому 1940 року Олександра було зараховано курсантом Ульяновського військового училища зв'язку бронетанкових військ, котре він достроково (почалася ж війна) закінчив 20 липня 1941 року.
Двадцятилітнім лейтенантом він брав участь в Керченсько-Феодосійській десантній операції 1941 -1942 рр. Олександра Вальчука було призначено помічником командира роти зв'язку 634-го батальйону 302-ї стрілецької дивізії, котра входила до складу 51-ї армії.
В жорстоких боях Керченсько-Феодосійської морської десантної операції з 25 грудня 1941 року по 16 травня 1942 року - день, коли було поранено Олександра Вальчука, він постійно перебував у боях  на Кримському фронті. Ось як про ті дні згадує ветеран: "Під час висадки перших ешелонів десанту через Керченську протоку на кримську землю використовували риболовецькі судна і причіпні баржі. Погода напередодні нового 1942 року видалась штормовою, плацдарми були непристосованими і весь час - масований вогонь противника. І все ж ми увірвалися в Крим.
Новий 1942 рік Керч зустрічала вільною від ворога. Одначе всі бойові операції, навіть такі широкомасштабні, наступальні, закінчуються боями місцевого значення.
Особливо напружена обстановка на Кримському фронті склалась в кінці квітня 1942-го. Противник завдавав потужних авіаційних і артилерійських ударів по всьому нашому фронту.
15 - 16 травня 1942 року, беручи участь в боях по обороні Камиш-Буруна, гори Мітридат, в жорстокому вуличному бою я одержав п'ять кульових поранень у ближньому бою від "шмайсера". Це був бій з ворожими штурмовиками, які прорвалися і засіли на дахах будинків...
Нас, поранених, що ледь відірвалися від штурмовиків, два розвідники-моряки на машині доставили на "п'ятачок" (приблизно в районі нинішньої переправи), де перев'язали і поклали на березі, серед багатьох поранених. А з повітря - кулеметні черги в саму гущу.
Я, певно, народився, як кажуть, у сорочці: з п'яти куль - одна, пробивши шинель і тілогрійку, затрималась на ребрі на рівні серця...
Минула тривожна ніч. На світанку долинув гуркіт бою, що наближався до "п'ятачка". На поранених ніхто не звертав уваги, було не до нас. І приблизно в середині дня мене несподівано погукали. Це був один з ротних командирів 12-ї бригади, з ним ще двоє солдат. За його наказом мене перенесли на переповнену несамохідну баржу, що стояла біля берега і чекала буксирування через Керченську протоку на Тамань.
Знов почався артобстріл. Від втрати крові і нелюдської втоми я знепритомнів. Тільки пізно ввечері прийшов до тями, коли мене виносили з баржі вже на протилежному таманському березі біля коси Чушка. Далі було чотиримісячне лікування і висновок медкомісії - "Годен ограниченно в тылу"...
А потім, аж до кінця війни, за станом здоров'я для О. Ф. Вальчука була тилова служба, затим - нестройова штабна служба в Збройних Силах до 9 вересня 1973 року. У військовому званні полковника він вийшов на пенсію за вислугою років у Збройних Силах СРСР. Але на військовій пенсії Олександр Федорович Вальчук не сидів склавши руки. Майже 15 років (1973 - 1988 рр.) він працював учителем початкової військової підготовки (військовим керівником) в СШ № 15 ім. І. Франка міста-героя Керчі. Та вже пішовши й зі школи, Олександр Федорович разом з дружиною працював на шести сотках садово-городньої ділянки, брав і понині бере участь в комісії військово-патріотичного виховання молоді, часто буває в школах, розповідає школярам про свою фронтову юність, про тих ще таких молодих людей, котрі полягли в боях за визволення від ворогів Криму і, зокрема, за місто Керч, котре, окроплене кров'ю, стало для ветерана назавжди рідним і дорогим.
Олександр Федорович Вальчук обирався депутатом Керченської міської ради депутатів трудящих десятого скликання, нагороджений багатьма орденами й медалями, Почесним знаком міста-героя Керчі.
А нещодавно, напередодні свого високоліття Олександр Федорович побував на малій батьківщині в смт. Казанка Миколаївської області, де він народився, побував у місцевій школі № 4, де колись навчався з першого по п'ятий клас, зустрівся з учнями та вчителями, а також відвідав ще одну свою рідну школу № 15 в
м. Кривий Ріг. Це була зустріч з юністю через 70 років! Невдовзі у музейні кімнати цих своїх шкіл Олександр Федорович надіслав ксерокопії своїх фронтових спогадів, фотокартки, зав'язалося листування між учнями та їхнім славетним земляком. А ще О. Ф. Вальчук передплатив для своїх земляків з малої батьківщини кілька примірників газети "Кримська світлиця", з котрою він дружить, котру читає сам і радить читати іншим - своїм друзям, знайомим, рідним.
Отакий він, Олександр Федорович Вальчук - людина неспокійної вдачі, колишній фронтовик, ветеран праці і військової служби, по духу і своїй натурі - щирий українець, син своєї землі, яку відстоював у тяжкі роки фашистської навали, за яку проливав свої кров і піт.
85 - це поважний вік, поважний ювілей. Тож будьте здорові і щасливі, ветеране, нехай і надалі Вас окриляє велика надія на розквіт рідної України, на добробут її народу, на щасливу долю вашої правнучки Христини, на все прекрасне і добре вашої родини, ваших земляків - і керчан, і казанківців, і криворіжців! Нехай ваша сивочола старість не знає смутку і зажури, віддавайте людям по краплі, усю до останку доброту свого гарячого серця, своєї неспокійної душі.
З роси та води Вам, дорогий ветеране!
СВІТЛИЧАНИ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 14.04.2006 > Тема "Українці мої..."