Версiя для друку Обговорити в форумi

Літо 1932 року, мені вісім років. Мешкав з батьками в селі Полянецьке Савранського району Одеської області.
На полях вродив добрий врожай, повеселіли батьки в надії одержати на трудодні в колгоспі хліб. Та марно, хліб зібрали і увесь віддали державі.
Зашуміло село, захвилювалися батьки. Кинулись люди на поля збирати на стерні колоски пшениці. Але з'явився указ, за яким за колоски садовили у в'язницю. Ризикували тільки ми, хлопчаки. Бабуся моя жила на краю села, ширина поля - метрів 800, а далі - ліс. Збираємо колоски, а як побачить нас об'їждчик, - повним алюром мчить на коні за нами, ми ж щодуху тікаємо в ліс. Хто не встигне сховатися, спину розкров'янить арапником.
З моїх колосків бабуся натеребила кілограмів з двадцять пшениці. Раділа, бо іншого зерна в неї не було. Скоро поле було вибране, і я донині не розумію, чому тоді не дозволяли збирати колоски. Адже вони невдовзі таки пропали.
1932 року в колгоспі "Червоний прапор" зерна на трудодні не давали, зате надійшла вказівка райкому партії шукати захований людьми хліб. Райком надсилав свого представника, сільрада виділяла чоловік з п'ять активістів, і вони відбирали в людей усе зерно. Отака банда взимку ввійшла і до нашого двору. Як сьогодні їх бачу: представник райкому партії - з якоюсь чи то книжкою чи то течкою, в активістів - лопати, сокира, шпичка - загострена залізна палиця. Ми - я і мама з маленькою сестричкою Люсею - сидимо в хаті.
Райкомівець грізно:
- Гдє спрятала хлєб?
Мати перелякано:
- Який хліб? Адже в мене ні поля, ні коня немає, все віддала колгоспу, а колгосп не дав хліба...
- Ти посилкі получаєш.
Дійсно, бабуся по матері, яка жила з сином-військовим, надіслала нам посилку - буханку хліба, ми його давно вже з'їли.
- Іщітє хлєб!
І пішло-поїхало... Штрикали шпичкою де лиш могли, почали ломами глиняну долівку ламати. Мати в плач, сповила сестричку і пішла за сім кілометрів до райкому - жалітися. Потім розказувала мені:
- Іду та їм сніг і Люсі в ротик пхаю, щоб захворіти і померти. А в райкомі ніхто нас так і не прийняв...
Я зостався тоді в хаті один, притиснувся до стіни, плачу. Один з тих, з сокирою в руках, і озвіріло:
- Гдє, гадьониш, хлєб спряталі?
І біля моєї голови вдарив обухом об стіну. Такого не забудеш...
Розрили все, викинули з ями зо два мішки буряків на сніг і пішли. Мами немає. Я, зляканий, плачу. Прийшли сусіди, поскидали в яму буряки, щоб не померзли. П'ять гарбузів та ці буряки - оце й увесь їстівний запас на зиму...
На нашій вулиці всі так жили. Почали люди пухнути з голоду і вмирати цілими сім'ями. Взимку 1932 - 1933 року померли мій батько Василь Яремович, його брат Гаврило, дід Ярема Ксенофонтович, сестра Люся. Ми з мамою опухли.
Деякі батьки стали відвозити своїх дітей на залізничні станції Заплази, Любашівка. Там вони кидали дітей на вокзалах. Згодом міліція підбирала їх і відвозила до дитбудинків у міста. Так батьки рятували своїх дітей.
Став і я просити маму відвезти й кинути мене. Але вона відповіла, що не може 40 кілометрів тягти санки.
А селом пішла чутка, що деякі батьки з'їдають своїх дітей. Почав я боятися мами, плакати. Допиталася вона мене про причину, заспокоїла. Але недалеко від нашої хати жінка порубала свою померлу доньку і з'їла її. Арештували жінку, а люди заздрили:
- У в'язниці хоч нагодують...
Померли б і ми з мамою, та здохла в колгоспі коняка, відтягли її на глинище, і потяглися сюди люди-тіні. І ми з мамою - туди ж, відрубали кусень м'яса і варили довго-довго, щоб не отруїтися. До цього часу бачу ту жовту піну і чую неприємний запах; м'ясо - мовби гума.
Так дотягли до весни 1933 року.
Підросла лобода - спасіння голодом морених людей.
Весною пішли діти в школу, бо там почали варити юшку з ячмінного борошна, тюрю таку, ми звали її "бевка".
Почалася посівна. Привезли звідкись зерно, і люди стали помирати ще більше, бо зерно було протруєне мідним купоросом...
Ми, діти, викопували корінці рослин, їли їх, бадилля какіша тощо. Щастя було, коли вдавалось скромадити пригорілі казани після ячмінної лемішки в плугатарів.
А знайомі писали з Одеси, що через морський порт вантажать зерно на експорт.
Отаким-то був більшовицький "рай". Деякі люди, не знаючи правди, хвалять "світле" минуле. Не вірте - не було тоді добра!
До 1941 року пшеничного хліба не їли, їли кукурудзяний малай, з промтоварів вдавалося купити що кому дістанеться - калоші чи фуфайку. Мені до 1940 року обнови не перепадало. А потім війна, голод 1947 року, потім черги за м'ясом, промтоварами. Лідер комуністів, Микита Хрущов, на портретах одягнутий в українську сорочку. Але це був такий же українець, як нинішні комуністи. Називають себе українцями, а фактично вороги нашої держави, ненавидять українську мову, прапор, Конституцію. Що ж від них можна чекати?
К. МОЧУЛЬСЬКИЙ,
ветеран війни, праці, колишній ветеран комуністичної партії.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 31.03.2006 > Тема ""Білі плями" історії"