Версiя для друку Обговорити в форумi

Шановна редакціє! Від щирого серця дякую вам за публікації про голодні 1932 - 1933 роки.
За походженням я - українка, за фахом - історик, за поглядами - патріотка Українки. Всі роки незалежності друкувала (хоч і не часто) свої невеликі статті в газетах Миколаєва і Києва на захист української мови та утвердження суверенної і незалежної нашої держави. І жодного разу не торкалася такої страшної і делікатної теми, як голодомор.
Мені 85 років. Я пережила три великих голодних «епохи». Народилася 30 червня 1921 р., коли голод гуляв по Україні, була свідком голоду в Україні у 1932 - 1933 і 1947 рр., але мені було страшно брати в руки перо, щоб писати про ті лихоліття. Думала, що врешті-решт комуністи-симоненківці спростують свої вигадки про те, що в Україні «голоду не було». Цього, на жаль, не сталося.
З огляду на свій прожитий вік вирішила написати про те, що довелося побачити у свої 11 - 12 років і чого натерпілося моє серце.
У нашій родині було семеро осіб. Бабуся часом приїжджала до нас від молодшої маминої сестри. Ми не переживали смертельного голоду: батько працював у шахті кріпильником, у всіх були продуктові картки, але тих норм, звичайно, не вистачало. Та ще з осені 1932 р. до нас стали заїжджати наші голодні сільські родичі. Щодня у нас жили і ночували 3 - 5 чоловік, яких теж треба було підгодовувати. Моя мама, щоб якось зводити кінці з кінцями, мусила «спекулювати» - їздити до Маріуполя за тюлькою: два відра продати, а одне залишити для сім’ї.
Всю домашню роботу за відсутності мами виконувала я. Моїм обов’язком було ходити по хліб в чергу у магазин о 5-й годині ранку. О 7-й годині лавку відчиняли і видавали хліб. На виході з лавки вже стояла черга селянських жебраків, худих-худих або вже розпухлих. Мій батько казав мені: «Віддавай привісок (маленький шматочок хліба до буханки) отим бідним людям, селянам». Мені сподобалась серед них молода жіночка з лагідними очима, котрі просили хліба. Протягом весни 1933 р. вона ставала все страшнішою і чорнішою, згодом у неї опухли ноги, а потім її не стало. Багатьох голодуючих я знала в обличчя і якось спитала про мою молодицю. Відповіли, що вона померла кілька днів тому.
А помирало тих бідних людей щодня багато. Ми, діти, йдучи до школи о 8-й ранку, бачили, як складали померлих на санки («дровні»), а весною - на гарбу, і везли ховати у вироблений піщаний кар’єр за околицею нашого рудника (тепер це міський масив Донецька).
Пишу і думаю: «Ну що значать оці твої слова на папері, коли у тебе в душі і зараз, як завжди в усі мої довгі-довгі роки, образ тої красивої спочатку, а потім жахливої жіночки перед очима?»
З мого великого роду тоді загинув лише мій дядько по матері Трифон Дмитрович, веселий і добрий дядечко, який любив своїх і чужих дітей. Голодний, він пішки йшов до  нас у місто, але десь дорогою в хуртовину впав і замерз. Лише коли настала весна, було знайдено його тіло.
То хіба це не геноцид?
А мою велику сім’ю не полишив іншого роду геноцид - 1937 рік. 27 грудня 1937 р. о 19-й годині, коли я прийшла зі школи, до нас прийшли два активісти із шахткому і забрали батька з собою. З тої години і до сьогодні мої рідні не знають, де поховані мій тато, два його брати, рідна сестра з трьома дітьми і чоловіком, два зяті моєї бідолашної бабусі і два племінники (Юра і Вася) моєї мами, яким тоді було по 20 років. Всього репресованих - понад 12 осіб.
Але після ХХ з’їзду КПРС мій брат звернувся в прокуратуру СРСР. Справа нашого батька (як і всіх інших родичів) була розглянута і 26.ХІІ 1956 р. (через 19 років) Верховний Суд СРСР надіслав відповідь.

Справка
Дана в том, что определением Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда СССР от 15 декабря 1956 г. постановление комиссии при НКВД СССР от 31 января 1938 г. в отношении Ю... Ивана Ивановича, 1892 г. рождения, отменено и дело о нем производством прекращено за недоказанностью обвинения.
Заместитель председателя Судебной коллегии по уголовным делам ВС СССР (П. Аксенов).
Ось так! Мого батька, стахановця, тільки-но нагородженого самим Л. Кагановичем за сумлінну працю, добру і порядну людину, який навіть в шахті не лаявся (про це мені потім розповідали шахтарі з його бригади), забрали ввечері після роботи, у чому був, забрали у жінки з чотирма дітьми-школярами, ще й зробили «уголовником», засудили через місяць невідомо за що, на скільки і куди! Мій брат, інвалід війни, працював на будівництвах АЕС, мав змогу звернутися до органів з питанням: за що, на який строк репресували тата і де він похований. Але відповіді немає.
На довгому життєвому шляху я бачила багато гарного і прекрасного, гіркого і мерзенного. Були страшні втрати у війні, але, присягаюсь, ні на один день я всі ці довгі роки не забувала про жахливу долю мого тата...

м. Миколаїв.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 03.03.2006 > Тема ""Білі плями" історії"