Версiя для друку Обговорити в форумi

Присвячується всім полеглим в боротьбі за волю України.
(Продовження. Поч. у №1 - 29).

Справді, коли в 1920 - 1930 рр. члени ОУН вели в Галичині і на Волині боротьбу за незалежну Україну, вони не надто задумувалися над тим, якою саме має бути та Україна. З'ясувалося, що населення так званих Осередніх та Східних Земель (ОСУЗ) відразу починало задавати питання відносно політичного і соціального устрою майбутньої держави. Далі, ідеологія українського націоналізму на чільне місце ставила християнську релігію, можливо, тому, що більшість провідних членів ОУН, як уже згадувалося, вийшли зі священицьких родин. Населення східних областей було байдужіше до релігії, можливо, тому, що російська православна церква завжди відстоювала імперські інтереси Росії. Якщо при створенні ОУН мова йшла лише про українців, то вже під час війни в УПА були цілі загони з татар, азербайджанців, калмиків та представників інших націй.
Знову ж таки не будемо вдаватися в деталі суперечок між Степаном Бандерою та представниками УГВР. Прихильники Бандери звинувачували представників УГВР у відході від чистоти ідей українського націоналізму, а ті, в свою чергу, звинувачували перших у небажанні бачити життєві реалії і у догматизмі.
Петро Балей у книзі "Фронда Степана Бандери в ОУН в 1940 р." пише: "Навіть без особистого знайомства, на підставі його друкованої спадщини дослідникові постаті Степана Бандери впадає в очі його надмірна амбітність. Вона менше помітна в безпосередніх зустрічах, але завжди - в аргументації за ідеологічну "правильність" його особистої віри, мовляв, - це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильно". Мабуть, тут усе-таки справа не в амбітності, а в фанатичній вірі Степана Бандери в ідеї, засвоєні з юних років, і в нездатності їх перегляду. Що ж, це вже така риса характеру, і важко визначити: позитивна вона чи негативна. Але якщо людина прагне повести маси за собою, то сама вона повинна дуже сильно вірити в свою ідею.
Більше погоджуєшся з Балеєм, коли він пише, що Бандера не завжди орієнтувався в ситуації, і на підтвердження цього розповідає таку історію. В таборі для переміщених осіб в Равенсбурзі Петро Балей жив у одному приміщенні з Петром Миколаєнком-Байдою, колись лейтенантом Червоної Армії, а тепер майором УПА, який зі своїм відділом пробився до Баварії через Лемківщину і Чехословаччину. Одного разу Степан Бандера викликав до себе Миколаєнка і доручив йому організувати в баварських лісах партизанський загін на випадок війни США з Радянським Союзом. "Як могло статися, - розповідав Балею Миколаєнко, - що людина, ім'я якої стало прапором визвольної боротьби останніх часів, не здає собі справи з того, що партизанка можлива тільки серед рідного народу, який сприяє і співпрацює в збройній боротьбі".
Зрештою, говорити про те, що Бандера зовсім не міняв своїх поглядів, мабуть-таки, не слід. Наприклад, відразу після створення ОУН різко відмежувалась від усіх легальних українських політичних партій, які діяли в Польщі. Відмежувалася не з конспіративних мотивів, а з принципових! Проте, коли в червні 1941 р. у Львові Ярослав Стецько, за вказівкою Степана Бандери, створював уряд новопроголошеної Української держави, то до участі в уряді було запрошено людей різних політичних поглядів (за винятком, ясна річ, комуністів). Так, соціал-революціонер генерал Всеволод Петрів посів посаду міністра оборони, член УНДО Євген Храпливий - міністра сільського господарства, безпартійний Олекса Гай-Головко (між іншим, уродженець підрадянської України) став міністром інформації та пропаганди. Подібне ж бачимо, коли у 1944 р. була створена УГВР і її очолив безпартійний, родом з Наддніпрянщини, Кирило Осьмак (фактично, його слід вважати другим по черзі президентом України, хоч і не всенародно обраним; схоплений енкаведистами, він провів у радянських таборах майже 30 років і помер у Володимирській тюрмі). В УГВР ввійшли також Катерина Мешко з Дніпропетровська, Йосип Позичанюк з Вінниці і навіть галичанин Василь Мудрий, який свого часу був віце-маршалком польського сейму, і тоді правовірні націоналісти оголосили його зрадником.
У повоєнні роки Степан Бандера зрозумів, що вести боротьбу проти такої могутньої імперії, як СРСР, силами самих тільки українських націоналістів було б нерозумно, і в 1946 р. створюється Антибільшовицький Блок Народів (АБН), який очолив один із найближчих однодумців Бандери - Ярослав Стецько.
У Радянському Союзі час від часу виходили "історичні" і публіцистичні праці про "українських буржуазних націоналістів". Звичайно, там усе подавалося в перекрученому вигляді, але "замовчати бандерівців" (як називали всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Степана Бандери) не можна було. І при тому автори публікацій намагалися не вказувати ніяких цифр: скільки членів нараховувала ОУН, скільки було в УПА, скільки після війни опинилося на Заході. І вже найбільшою державною таємницею була цифра репресованих у Радянському Союзі за звинуваченнями в антирадянській діяльності. Показувати ці цифри не можна було ні в якому разі, бо стало б ясно, що то була не купка зрадників і якась кількість обдурених ними "несвідомих", а що то був якщо і не всенародний, то все ж масовий рух спротиву. Навіть імена провідників називалися скупо, невелика жменька прізвищ, які переходили із книжки в книжку: Коновалець, Бандера, Мельник, Стецько, Лебедь, Шухевич, подружжя Ребетів, отець Гриньох - ото й усе.
І вже зовсім не згадувалося, що за кордоном існують ще й центри представників інших національностей. А між іншим, ще з 1920 р. існували центри білорусів, грузинів і вірмен. У Баварії діяла організована група азербайджанців під головуванням майора А. Фаталі-бея, якого в п'ятдесятих роках замордували агенти КДБ. Була добре організована група грузинів, яку очолював Р. Бабашвілі. Був створений "Союз боротьби" за звільнення турко-татарів, який очолював Гарін Султан. Дещо пізніше був створений "Північно-кавказький Національний Комітет", що його очолив Ахмет Магома. Каюм-хан очолював Туркестанський національний комітет. Були антикомуністичні організації Естонії, Литви, Латвії, Словаччини, Чехії, Румунії, Хорватії. Ряд діячів цих організацій також були замордовані агентами Москви.
У 1947 р. Головне Командування УПА передало на Захід заяву, підписану Тарасом Чупринкою (головне псевдо Романа Шухевича), в якій достатньо чітко висловило своє ставлення до ситуації, що виникла в емігрантському середовищі. Ця заява опублікована в "Літописі Української Повстанської Армії", том 9, але оскільки не всі бібліотеки мають це видання, то варто її тут подати.

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 22.07.2005 > Тема "Українці мої..."