Версiя для друку Обговорити в форумi

Подорожні нотатки про те, як "Світлиця" за нагородою їздила

Хоч "Кримська світлиця" й переживає не найкращі свої часи, та її 12-річні напрацювання не можуть залишатися непоміченими. Одним словом, перебуваємо "На видноті у всього світу". Саме таку назву має номінація VI Загальнонаціонального конкурсу "Українська мова - мова єднання", у якій мовно-комп'ютерний конкурс нашого часопису посів друге місце.
Отримувати нагороду та брати участь у тижневому Форумі на колесах (від Одеси до Чернігова) випало мені, бо головний редактор Віктор Качула того тижня мав відбути до Києва.
На жаль, "як бідному женитися...", а нам їхати, то з Сімферополя до Одеси з якихось причин 20 травня відмінили маршрут поїздів. Добиратися випало автобусом. Спекотно, незручно, але треба. Серце гріє думка - за нагородою ж їду, а значить, часопис робить потрібну справу, засіваючи рідним словом кримську ниву. Раділа щиро, але недовго: на одній із зупинок підійшов до мене інтелігентний на вигляд чоловік, пасажир з мого ж автобуса (у дорозі, буває, кортить поговорити). Сам він з Архангельська, у Криму відпочиває, а їде до Одеси, бо там мешкає його донька. Та, попри такі обставини, ця людина просто пашіла ненавистю до всього українського. Геть усе тут його дратувало: і мова, й культура, а найбільше - зачіска нашого прем'єра. Каже, що Україна мала б більше поважати старшого брата. При цьому він брутально зауважив: "двум третям россиян нас...ть на вашу Украину, они ничего о ней не знают и знать не хотят". То чому ж ви приїхали до Криму і далі пхаєтесь до Одеси? - питаю. Бо це все наше, - каже "старшо-менший" зухвалий брат і аргументує: прислухайтесь, чи хтось у автобусі мовить українською? І тут вже мені, як кажуть, крити нічим. А шкода...
Одеса зустріла привітно та, на жаль, чужою мовою, подекуди - суржиком.
А тим часом до приміщення Одеської спілки журналістів щохвилини з різних куточків держави все прибували учасники VI Загальнонаціонального конкурсу "Українська мова - мова єднання". Після реєстрації ми мали вирушити дорогами України через Миколаїв - Кіровоград - Кременчук - Полтаву - Суми - с. Хоружівку (батьківщина В. Ющенка) - Шостку - Борзну (садиба П. Куліша) - Крути - Ніжин - Чернігів. Задум такого Форуму на колесах, як і його втілення, належав голові оргкомітету конкурсу Юрію Работіну та заступнику голови - Володимиру Невмитому.
Вдивляючись в обличчя оргкомітетівців, я намагалася зрозуміти, наскільки палко самі вони вірять в ту справу, котру роблять рік за роком, вперто намагаючись поєднати роз'єднуваних протягом століть українців. А раптом це просто заробляння хліба насущного? Розібратися допомогла збірка поезій заступника голови оргкомітету Володимира Невмитого, презентована автором. Після прочитання "Пришестя" душа на хвилину завмерла, і я вже дивилася на автора іншими очима. Кажуть, співрозмовниками поетів є не люди, а ангели... Здається, що так.

Чаша терпіння хлюпа через вінця -
Не поміститися сльозі,
Дай, Господи, Вкраїні українця,
Втовкмач йому, затятому слузі,
Що ця земля на білім світі носить
І ці вітри обточують чоло.
Назбиткувалися доволі - досить!
Випручуватись серце почало.
І виростає гнів з Прокруста ложа.
Не варта геть щербатого червінця
Розтаємничена плюгава ложа!
Дай, Господи, Вкраїні українця!

Відкрити Форум заплановано у Затоці. Туди й покотили два комфортабельні автобуси-мерси з творчим людом. В одному з них - журналісти, поети, письменники. В іншому - артисти Ансамблю пісні та танцю Південного оперативного командування. На запрошення оргкомітету на Форум прибула співачка із Молдови Олена Тер-Ярошинська. Потужний голос, яскрава зовнішність, виконання пісень українською, молдовською та болгарською мовами - припали до душі учасникам Форуму.
Наступного дня залишаємо Затоку, де зустрічала нас краща база відпочинку чорноморського узбережжя - "Сонячна". Вона й справді запам'яталася сонячною і теплою, а її працівники привітними та гостинними. Досить-таки мудре рішення керівництва бази - прийняти там учасників конкурсу, адже тепер вся Україна знатиме, де відпочивати найкомфортніше.
Залишаючи Затоку, ми знову проїдемо повз Одесу і там, на жаль, зійде поет Олекса Різників (Різниченко). А поки що він з нами і ми насолоджуємося спілкуванням з кремезним, сивочолим, синьооким чоловіком у вишиванці, колишнім політв'язнем, що відбував покарання разом з Левком Лук'яненком за вільну думку у часи тоталітарного режиму (1971 - 1977 рр.). Ловимо кожне його слово, бо воно, здається, на вагу золота. Це спомин "про хвилини усамітнення над білим аркушем паперу посеред безглуздості, навіженства імперії зла і глупства".

Не тюрма - натюрморт
З вікон, ґратів і морд
Замилуєшся з вулиці нею...

В Одесі пан Різників виходить, а ми продовжуємо рухатися за маршрутом. Перепочили трохи в Кременчуці, а далі зупинка аж в Сумах. Прибули уночі, з розміщенням - проблеми. Гуртожиток без усяких ознак води після розкішної турбази у Затоці навіював на кого смуток, а на кого спротив. Ті, інші, що не лише засмутилися, почали шукати місць у готелях. І знайшли, на щастя. Води гарячої там також бракувало, зате холодною можна було користуватися без обмежень у часі. З огляду на те, що через дві години після поселення зійшло сонце, їх, ті дві години, і поділили на сон, загартування холодним душем та пошук праски. Зате у сім годин ранку стояли біля автобусів, як новенькі!
Сніданок... і ми вже по дорозі до Хоружівки, села, де народився Віктор Ющенко. Кожен з нас по-своєму готується до зустрічі з селом, що зростило Вкраїні Президента. Іван Левченко схилився над аркушем паперу. Пізніше ми почуємо

ХОРУЖІВСЬКИЙ ДИПТИХ

Добридень, Хоружівко! Здалеку я:
Від Чорного моря до тебе у гості.
Тут часу нового пругка течія
Державний ковчег
підніма в високості!
І син твій постав біля того керма,
Тобою споряджений
Правді служити.
Ковчег-Україну до зір підійма
Твій син пошанований
 нами і світом.
Він випроставсь - хлопець
 з простого села.
І ми з ним з колін
 піднялись на Майдані.
Спасибі за те, що ти крила дала:
Вони, як хоругви, в людськім океані.
Хоругви Хоружівки - віра й мета,
Що нас не здолати
 владцям-недорікам.
Оновлений день:
 Сонце - Правда свята.
Вікторія Віктора - прісно й вовіки.
Добридень, Хоружівко!
 Щастя в судьбі!
У цім океані весни й зелен-цвіту
Я вдячний доземно вклонитись тобі,
Тобі, як святині Вкраїни,
 вклонитись!

Відвідуємо сільську Раду та школу, де вчився В. Ющенко, будинок, де останні роки проживали його батьки.
Червоною цеглою будівля обкладена недавно - цегла ще нова, зате кущ калини, здається, давній господар цього подвір'я, бо виріс вже вище хати. Надзвичайно смачна вода у колодязі. А ще вразили гербери, що квітли перед вікнами. (Нас квіткарі чомусь завжди переконують, що цю квітку привозять виключно з Туреччини.) Тепер знатимемо, що у Хоружівці виростають не лише Президенти, а й екзотичні гербери.
На могилу Варвари Тимофіївни хтось приніс квіти, а хтось - вірші. Серед останніх - знову Іван Левченко, колишній генеральний директор Севастопольської державної регіональної телерадіокомпанії. (Зараз він - проректор ВНЗ у столиці).

ПАМ`ЯТІ ВАРВАРИ ТИМОФІЇВНИ ЮЩЕНКО

Мамо, піють півні
у квітучій Хоружівці.
Ми до Вас на могилу,
 як учні зі школи немов...
Серця сум, і тюльпани, і ружі ці
Й хати Вашої спів весняний несемо:
Солов'їний, що Вас
 за життя заколисував,
Як же, мамо, Вкраїною
 все закорінено тут!
В хаті білим Ви ситчиком
 вікна завісили.
І червоні троянди
 при хаті яскраво цвітуть.
А теплиця буяє новою розсадою:
Хазяйнують сусіди чи, може,
 наїздом сини?
Стоїмо і про Вас,
 мамо, з вдячністю згадуєм
У Хоружівці Вашій.
 У ніжних обіймах весни.
Жаль, без Вас ця весна,
 що так квітом уквітчана
Після бур і снігів, листопада й зими...
Ми Вкраїною, мамо, у світі увічнені:
Не вмирає вона, не вмираєм і ми!
Озвемося у дітях.
 Словами і квітами.
У Хоружівці піють півні,
 і серця, й солов'ї.
Хай земля Вам пером!
 Зустріч спогади грітиме
І зорею цвістиме
у вдячному слові моїм.

Після Хоружівки вирушаємо на Шостку, відвідуємо батьківщину П. Куліша у с. Вороніж. Зустріч з учителями та учнями місцевої школи, Кулішівські читання, а увечері - концерт на площі Ансамблю пісні і танцю Південного оперативного командування та співачки з Молдови Олени Тер-Ярошинської. Шосткинці надзвичайно гостинні. Нас радо вітає міський голова Микола Нога. Словосполучення незвичне, зате людяність та відповідальність - вражаюча. Єдине, що в цім краю дошкуляє - сила-силенна комарів і різної мошкари. Для нас - це справжнє випробування, ще не один день ходитимемо розмальовані "у горошок". Готелимося, вечеряємо. Коротка літня ніч - і вранці вже вирушаємо через Батурин на Борзну.
У Батурині відвідуємо історико-меморіальний комплекс "Гетьманська столиця".
Борзнянці щиро вітають нас у школі-гімназії імені П. Куліша. До речі, ця школа-гімназія також стала переможницею конкурсу у номінації "Первоцвіт".
У цьому навчальному закладі ніби розлитий спокій, добро, гідність. Ніякої напруженості, показухи. Все природне: діти, вчителі, їх стосунки. У цій шкільній республіці, до речі, є свій президент у спідничці. Більш природної посмішки, ніж у цієї дівчини, я не зустрічала ніколи. Отака вона, наша українка!
Далі за планом у нас відвідини Борзнянського музею-заповідника "Ганнина пустинь". Там, одягнений у вишиванку, на нас вже чекає Іван Плющ. Він і проводить екскурсію. Після показу садиби П. Куліша ми автоматично переходимо до іншої, більш сучасної оселі. "А чиї ото вулики", - питаю Івана Степановича. "Та, - каже, - то я свої привіз".
Ступаю стежкою, слід у слід за паном Плющем, а він тим часом питає, чи хоче хтось подивитися на свиноматку з малесенькими поросятами. Та залюбки! Усі хочемо. Там поруч і кролики, трохи більші за поросят. Далі пасеться пара коней. По обидва боки від стежки рівними рядками зеленіє кукурудза. Далі маленький ставочок - підковою.
- Отут, - каже Іван Степанович, - плаватимуть лебеді... Поки уява малює ту чарівну птаху, в об'єктив лізуть дві качки, що плюскочуться у ставку-калюжці. Поруч - маєток у декілька поверхів.
- А це чиє, Іване Степановичу, - питаю.
- Чиє, чиє? Не ваше! - напівжар-тома кидає пан Плющ, і я розумію, що далі вже краще не запитувати. Бо й справді, якщо тутешні бджілки мають вулики, поросята - сажок, то й хазяїну десь треба притулитися. Логічно? Цілком.
У Борзні печуть смачний хліб, духмяний пухкий, як домашній. А ще Борзнянська площа радо вітала артистів Ансамблю Південного оперативного командування. На святковій вечері було присутнє керівництво міста.
Нарешті у п'ятницю, 27 травня, вирушаємо до кінцевої зупинки - Чернігова. Коротка зупинка біля Курган-могили у Крутах, покладення квітів - і нам розкриває обійми красень Чернігів.
Зустріч з головою обласної державної адміністрації В. Атрошенком, урочисте вручення нагород лауреатам конкурсу у місцевому театрі. І це, здається, все. Частина учасників конкурсу відбуває до Києва, інші - повертаються до Одеси. Завершився Шостий загальнонаціональний конкурс "Українська мова - мова єднання". Його учасників та лауреатів від імені уряду привітав віце-прем`єр-міністр України Микола Томенко, надіславши вітальний адрес до оргкомітету: "Вірю, що спільними зусиллями ми оберігатимемо українську мову, захищатимемо рідне слово, духовні цінності та культуру, сприятимемо формуванню мовної гармонії у суспільстві".
У Криму я ще не раз згадаю набутих у цій подорожі друзів. Окреме вітання та подяка організаторам конкурсу Юрію Работіну та Володимиру Невмитому!
- Якщо маршрут заключного туру Шостого загальнонаціонального конкурсу "Українська мова - мова єднання" проліг через Шостку, - казав дорогою поет Дмитро Шупта, - то Сьомий, маючи у корені сімку, напевне, проляже через Сімферополь.
Творчої наснаги та нових звершень його організаторам та учасникам!

Севастополь - Одеса - Суми - Борзна - Чернігів - Севастополь.

На фото: іменитий чернігівець Іван Степанович Плющ (біля нашої Лідії Степко) - пам'ятник сам собі!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 03.06.2005 > Тема "Урок української"