Версiя для друку Обговорити в форумi

"Хтось незримий пише переді мною могутнім жезлом. Знаю, що ім'я моє після мене буде щасливішим за мене, і нащадки тих же земляків моїх, може, з вологими від слід очима вимовлять примирення моїй тіні".
М. Гоголь.

У цій великій метафорі відбито великий конфлікт Гоголя з сучасниками - з Руссю. Тоді для нього то була єдина Русь. Але земляками були українці, і з ними був конфлікт, який його особливо мучив. Гоголь був українцем, якому нагадували, що він оре чужу ниву... А він завжди знав, що оре ниву Господню.
"Така вже моя доля ворогувати з земляками..." Нагадаємо: за життя Гоголь для всіх без винятку був українцем, "маленьким хохлом", "впертим хохлом", родом з Полтавщини. Ніде, ніколи і ні за яких обставин в російській столиці Гоголь не відмовлявся, не дистанціювався від свого українства - від роду й народу.
В совєтській період його перевдягли й дали йому постійну московську прописку.
Можна було б намалювати десяток Гоголів: юнака Гоголя над річкою Пслом, Гоголя-студента на ярмарку в Сорочинцах, Гоголя-чиновника в Петербурзі, Гоголя-митця в Римі, Гоголя-ченця в Москві, Гоголя-читця з Пушкіним і Жуковським...
І всі різні. І всі наче правдиві. Але поперед усіх на доброму козацькому коні напевно скакатиме зухвало-юний геній із власноручно написаним гаслом: "Туди, туди! В Київ! У давній, прекрасний Київ! він наш, він не їхній... киньте кацапію..." І ще багато там буде написано, але головне - ми схопили... І, зважмо, наплічник того юнака відповідно наповнений - він не просто з гаслом...
Соцреалістичний Гоголь - то усміхнений сатирик, російський класик, весь у темно-сірому, як на пам'ятнику. І, як влучно писав Василь Стус про живого класика Тичину, мундир його застебнутий, і ніхто не має права торкатися до жодного ґудзика.
Такий портрет штампувався мільйонними тиражами для чотирьох поколінь. Однобоким він був і в революціонерів-демократів - за присудом Бєлінського.
Отже, не дуже дивно, що коли десь у 2000 році в Московському інституті світової літератури відомий літературознавець з Харкова, він же і заввідділом того інституту, Юрій Барабаш пропонує своє дослідження творчості Гоголя і Шевченка, його слухають, а до друку не пускають: то інший Гоголь, він не відповідає усталеному образові класика...
Тут ми виходимо на відомі історичні роздоріжжя: хто пише історію. Пишіть свою історію, чесно пишіть, бо інші на тому місці напишуть вам свою історію. А наші діти її вивчатимуть.
Відомо, що в Росії до революції панував імперський стандарт, трішки м'якший за соцреалізм, але нівелюючий. Українське обличчя Гоголеве було затінене високим туманом проблем, серед яких проскакувала іскра написаного пером.
Цілком закономірно вибудувався ряд: Гоголь - Достоєвський - Толстой. Там є глибока духовна спадкоємність. Творчість Гоголя ще за його життя закладалася у фундамент нової російської літератури. Творчість Гоголя запліднювала модерністські течії також на Заході. Гоголь і Достоєвський і в наш час - на афішах в Європі.
Але Гоголь не підлягає приватизації. Нема ніяких розумних підстав ловити того птаха, обскубувати йому крила і прив'язувати до свого двору.
Яким чином учитель "архіреакційного" Достоєвського (вислів Леніна), проповідник євангельської мудрості, містик, противник революційного радикалізму і співець свого рідного краю став на озброєнні революційних сил? Великий і суперечливий письменник був зменшений і спрощений до сатирика і "критика буржуазно-поміщицького ладу". Гоголь як релігійний містик і перший у російській літературі проповідник повернення до християнських начал був відкинутий. Поділений надвоє і скорочений вдвічі, він був узятий на службу - в ролі сатирика. І прописаний.
Такому Гоголеві й було споруджено в Москві  1952 р. пам'ятник із дивовижним написом: "Великому русскому художнику слова Н. В. Гоголю от правительства СССР".
Нічого дивного, що після таких перетворень образу письменника, після відчужень його від своєї суті й відривання від коріння дехто вже відкривав для себе його через текстологічні спостереження. Читають про двох російських мужиків у "Мёртвых душах" і зауважують, що росіянин так би не сказав. При довшому спостереженні можна було б дійти висновку, що російський автор роману "Мертві душі" так про Росію не писав би...
Серед українців у різні часи, зокрема тепер, зустрічаємо свою реакцію на "приватизованого" земляка. Дехто береться за інше прив'язування: повернути Україні Гоголя. Хто через текс-тологічні екскурси, хто - через дослідження його життя. За усім цим стоїть просто відкриття для себе відомих істин, закритих пересічними писаннями і тривіальними уявленнями.
Річ у тім, що Гоголя не треба повертати до України: треба глибше ознайомитися і зрозуміти, що він від України не відходив. Просто вітер часу не дав йому причалити до свого берега, а прагнення духовної висоти і культурного середовища однозначно притягувало його до культурного центру - столиці. Так було у всіх народів, у всі часи.
Що ж до глибокої любові Гоголя до України - то це факт, відомий усім навіть на рівні першого знайомства з його творами. Виходили книжки під назвою "Гоголь і Україна". З таким же правом можна було писати "Шевченко і Україна". Різниця є, але не більша, ніж між двома братами різної вдачі і різної долі.
Правдиво пише Михайло Драгоманов: "По часу, коли появилися перші повісті Гоголя і "Тарас Бульба", ми маємо повне право вважати, що Гоголь породив і поетичні проби Метлинського, Костомарова і самого Шевченка, і коли не визвав, то йшов паралельно з етнографічними роботами Максимовича, Бодянського, Срезневського і т. д. і був, таким робом, одним з батьків новішого українського народолюбія".
А ось свідчення Сергія Єфремова, який скрушно обмірковує суперечності Гоголя, що одних навертає на українську свідомість, іншим дає аргумент проти такої свідомості. Свідчення про себе: "Скоро я вивчився грамоти, трапилося мені, малому хлопцеві, прочитати "Вечера на хуторе близ Диканьки" та "Миргород". Не переказуватиму своїх тодішніх вражень, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з "Тараса Бульби" запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару".
Цитату наводжу зі статті Єфремова "Між двома душами". Цікава стаття, як усе в Єфремова. А все ж таки як круто позначилася на його аналізі раціоналістична школа чорно-білої гами.
Він наводить уривок з листа Гоголя до своєї приятельки Смирнової, і робить висновок: "Бо в Гоголя, безперечно, було дві душі: українська і російська".
Не так-то все просто, і не слід так поквапно робити безперечні висновки.
По-перше, Гоголь пише відповідь не просто "великій приятельці", а фрейліні двору, яка завтра вибиватиме в Його Величності пенсію для Гоголя, і в присутності Миколи І скаже шефові жандармів графу Орлову: "Гоголя ви не знаєте, бо ви грубий неук і книжок не читаєте, окрім паскудних пліток ваших голубих штанів".
Отже, Гоголь пише не просто листа приятельці, а лист-клопотання про пенсію 6 тисяч асигнаціями, і вона, до того, ще й підтримана Жуковським, кидатиме в гру всі свої таланти.
На її діткливе запитання про душу Гоголь з великою делікатністю і з великою гідністю повертає назад неприйнятні для нього терміни, уникає лукавства і неправди: "Я і сам не знаю, яка у мене душа, хохляцька чи російська".
А далі вертається до суті запитання і з гідністю пише про два зовсім різних народи, яких провидіння наділило зовсім різною історією. І при цьому не згоден на менше, ніж рівність.
Гоголя прописали в російській літературі, і багатьом уявляється, що він відійшов від своєї національності і вибрав російську. Це біда нашої напівосвіченості.
Гоголь ніколи і ніде не приховував національності. Він її не підкреслював так, як підкреслював віру, але й не підлаштовувався, як то було заведено в Росії, особливо в Москві. Санкт-Петербург - інша річ. Він був ніби островом у державі. Навіть назва його - іноземна.
Ось що пише син славетного актора Михайла Щепкіна про перший приїзд молодого автора "Вечорів на хуторі..." до Москви в 1832 р. На обід збиралося багато гостей, чоловік 25. Очевидно, москвичі.                                                                                                                                                                                                                                 
"У нас завжди багато збиралося: стіл зазвичай накривали в залі, двері в передню для зручності прислуги відчинені. Посередині обіду ввійшов у передню новий гість, зовсім незнайомий. Заки він повільно роздягався, усі ми, і в тому числі батько, дивилися в нерозумінні. Гість зупинився на порозі до зали і, оглянувши усіх швидким поглядом, проговорив слова відомої малоросійської пісні:
Ходить гарбуз по городу,
Питається свою роду:
Ой чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові.
Нерозуміння розвіялося - нашим гостем був М. В. Гоголь, який дізнався, що мій батько, так само, як і він, з малоросів".
Якби автор не назвав імені гостя, можна було б подумати, що то Шевченко. Настільки все схоже.
Цікаво й те, що молодий Гоголь у присутності земляків злегка "дражнив гусей", скажімо, приготування грінок називав "Бенкендорфом". Це ім'я уникали згадувати.
В Петербурзі Гоголь умів пробиватися до мети, при тому не приховував своїх зацікавлень історією України і свого прагнення жити в Україні. Не менш важливо те, що він переконав і схилив на свій бік у цій справі Пушкіна і Жуковського: вони писали клопотання, щоб Гоголя прийняли професором Київського університету. Практично це означало український вибір. Навряд чи їм хотілося, щоб молодий Гоголь, на якого покладалися в літературі великі надії, від'їхав назавжди до Києва. Не забуваймо, що за умов тодішнього транспорту між Києвом і Санкт-Петербургом була страшенна віддаль.
У Петербурзі зібралося понад десять "однокашників" з Ніжинського ліцею. Вони тут трималися тісніше, ніж у Ніжині: чужина гуртує земляків. Тільки треба зробити поправку на час. Після депортацій і чисток епохи соціалізму ослаб національний інстинкт, і нам уже нелегко уявити собі притягальну силу єдиного етнічного масиву, який також і на чужині тримався острівком. Порізненість і розпорошеність - то хвороба XX віку.
Земляки працювали по різних міністерствах, але сходилися на чайні вечори, влаштовували спільні обіди. Гоголь сам любив приходити, готувати вареники та інші українські страви. В цьому колі він був дуже простий, добродушний, веселий. У спогадах проскакують у них і давньоукраїнські форми звертання - "брате", "пане"... Звісно, йому імпонував одвертий ентузіазм, який виявлявся у них щодо слави його книг, і він ніколи не охолов до друзів юнацтва.
"Будь таким, як ти є, говори своє, тільки як можна менше", - радить він у листі землякові Максимовичу. Завдяки протекції Плетньова Гоголь отримав місце в Патріотичному інституті. Йому довелося читати лекції таки з російської історії.
А тим часом фрейліна А. Смирнова-Россет записала в своєму щоденнику: "Я неодмінно хочу бачити цього впертого хохла, поговорити з ним про Україну, про все, що так мені дороге. Я просила Плетньова сказати йому, що я теж хохлачка". А згодом записує: "Нарешті Свєрчок і Бичок, мої два арзамаські звіра, привели до мене Гоголя-Яновського". Ці два звіра - Пушкін і Жуковський, вчитель престолонаслідника. Гоголь потрапляє в найвище коло, і ті високообдаровані люди стають йому найближчими друзями. Вони вбачали в ньому "маленький скарб"...
Без них він би не пройшов на літературний Олімп, навіть не здолав би цензурних рогаток. Тільки це не означало, що Гоголь відійде від своїх.
Окрім величезної кількості спові-дальних листів самого М. В. Гоголя, існує багата мемуаристика, яка висвітлює його в різних побутових ситуаціях і показує його пріоритети.
Поет і перекладач Н. В. Берг згадує: "Гоголь тримався найчастіше збоку від усіх. Коли він сидів і до нього присідали з наміром поговорити, дізнатися, чи не пише він чогось нового, він починав дрімати або дивитися в іншу кімнату, або просто-напросто виходив. Він зраджував свою звичку, коли в числі запрошених разом з ним знаходився один малоросіянин, член того ж слов'янофільського гуртка
(О. Бодянський). Якимось таємничим магнітом тягнуло їх зразу один до одного; вони сідали в куток і говорили між собою нерідко цілий вечір гаряче і душевно, так, як Гоголь (принаймні при мені) ні разу не говорив з ким-небудь з великоросів".
Можна було б запідозрити автора в упередженості чи ревнощах, якби не те, що подібних спостережень безліч. Л. Г. Арнольді, брат Смирнової, згадує: "Говорив Гоголь про Малоросію, про характер малоросіянина і так розвеселився, що став розповідати анекдоти, один за одного потішніший і дотепніший. На жаль, усі вони не для друку".
Якщо комусь може подуматися, що усе це було характерне для молодого автора українських повістей, а потім настало охолодження і відчуження, то можна тут нагадати ще одне характерне свідчення - про останні іменини Гоголя в Москві. Треба сказати, що найкультурніші родини москвичів шукали знайомства з Гоголем (що потім повторюється з Шевченком).
В Аксакових Гоголь, Максимович і Бодянський збиралися щонеділі на обід, а опісля донька господаря Надія співала їм під фортепіано українських пісень.
Тодішня епоха не згладжувала гострих кутів. Наведемо епізод, характерний тим, що дія відбувалася в присутності чужих і не дуже прихильно налаштованих до українства, але Гоголь на таке не зважав.
"Троє хохлів (Гоголь, Максимович, Бодянський) були чарівні: співали навіть без музики, і Гоголь зачитав мене якимись думами хохлацького Гомера - Гоголь декламував, а решта хохлів жестикулювали і гикали, свідками того були і Хом'яков, і Софія, хоча присутність останньої явно заважала Гоголеві, і тільки-но вона пішла, почалися колишні гримаси і виверти рукою. Я, Хом'яков і Соловйов милувалися тими проявами національності, але без особливого співчуття: в посмішці Соловйова проступала зневага, у сміхові Хом'якова - добродушне глузування, а мені просто було смішно й весело дивитися на них, як на чувашів або черемисів... і не більше".
Це пише господар дому Сергій Аксаков у листі до сина 20 березня 1850 року. Акценти поставлені так чітко, що коментарі зайві. Гоголь виступає у своїй натуральній ролі і не рахується з тим, що подумають чужі. Чи відчував Гоголь, що чужі? Чи здивувався б він, якби випадково прочитав лист?
Досить уявити його проникливо гострий погляд, що відразу все схоплює, щоб зрозуміти: Гоголь бачив того листа на їхніх обличчях.
Зважмо, що це були не просто "троє хохлів", а світила на різних відтинках культури, люди високої наукової і громадської репутації.
А тепер спробуймо поставити їм запитання Смирнової: "Яка у вас душа?". Це запитання викликало б у них здивований погляд і козацький сміх...
Що ближче до свідчень докумен-тальних, то далі відходить постать Гоголя від приблизної офіційної фігури і стає живою - в єдності свого роду, своєї культурної традиції і духовності. В людей геніальних ці первні завжди сильніші, ніж у людей просто культурних.
Гоголь за кордоном - це окрема сторінка, дуже характерна. В "Almanach de Carlsbad" за 1846 р. Гоголь записався "Мr. Nikolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou" (мешканець Москви).
Про його українство знали навіть французи, і то знали з живим під-текстом.
Проспер Меріме, який був особисто знайомий з Гоголем (котрий вільно говорив по-французьки), згадував про суперечки навколо Гоголя: "Мені розповідали, що йому дорікають за провінційний патріотизм. Бувши малоросом, він, як твердить дехто, відчуває особливу пристрасть до Малоросії - на шкоду своїй прихильності до решти імперії".
Подібних речей люди здебільшого не знають, бо російським авторам не хотілося це виносити на світ. Подібні штрихи і акценти в російському літературознавстві, звичайно, відсутні.
Дуже показові зустрічі Гоголя з Міцкевичем у Парижі. Нагадаємо, що Міцкевич був там політичним емігрантом і, судячи хоча б з відомого вірша Пушкіна "Он между нами жил", у нього були виступи проти Росії.
Издали до нас
Доходит голос злобного поэта,
Знакомый голос...
Так реагував Пушкін. А Гоголь ставився по-іншому. Ось що ми читаємо в записках Гоголевого друга О. Данилевського, що бував з ним на Заході й засвідчив у спогадах:
"Останнім часом Гоголя тільки й тримала в Парижі хіба що можливість часто бачитися з Міцкевичем, котрий жив тоді в Парижі, ще не бувши професором у College de France, і з другим польським поетом, Залеським. Оскільки Гоголь не знав польської мови, то розмова звичайно проходила на російській або частіше на малоросійській мові".
Прибувши до Рима, Гоголь зізнався О. Данилевському: "Що сказати тобі взагалі про Італію? Мені здається, що я ніби заїхав до стародавніх малоросійських поміщиків".
Не так просто було і з релігією. Останній духівник Гоголя о. Матвій після уважного прочитання другого тому "Мертвих душ" (потім спаленого) зауважив, що змальований там священик є більше католиком, ніж православним.
Добре сказав у некролозі один з петербурзьких приятелів Гоголя - Н. Погодін: "Це була натура особлива, яка після кончини стала ще таємничішою і труднішою для розуміння, ніж була за життя, і яку судити простою міркою, за звичайними нашими поняттями, не можна і не слід...".
Що належало в ньому його фізіології, його національності, його вихованню, його життю, досвіду, що було вродженим у ньому, що в ньому виробилося несвідомо - у всьому цьому розібратися ледве чи вистачить кому сил".
Ясніше світло падає на Гоголя з боку полтавського, що породив його, від рідних, матері, сестер, яких він так любив і так зворушливо про них дбав. Він же накреслив там план нової хати, схоже, як Шевченко... Містицизм був у роду Гоголів, і свіча віри там горіла рівним полум'ям.
Але судилося їй згасати, як проникливо пише Юрій Шевельов, на трагічному перехресті: "природний вислід трагічного непорозуміння - спалення Гоголем його рукопису і майже самоспалення - так близько від Маросєйки, в Москві, на Нікітському бульварі, і так близько до двохсотих роковин Переяслава - в лютому 1852 року".
Десь із глибин підсвідомого він, ще чиновником у Петербурзі, видобув правічні слова про свято душі: "Зимова ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям по всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа" ("Ніч перед Різдвом").

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 06.01.2005 > Тема "Українці мої..."