Версiя для друку Обговорити в форумi

     Іван Андрійович Шевченко (Швець, Грушівський) – улюблений дід Тараса Шевченка по батьковій лінії – був непересічною особистістю, мав бойовий дух, сильний характер і міцне здоров’я до старості. Не менше за батьків вплинув на остаточне формування світогляду, характеру та сили духу майбутнього Пророка України.

      Життєвий шлях Івана Андрійовича не відомий досконально, адже не всі документи кінця 18-початку 19 століття з перепису населення збереглися. Є багато темних плям у його біографії, та спробуємо розібратися.

     Перша таємниця, з якою доводиться зіткнутися досліднику життя Івана Швеця – ні рік народження, ні тим більше число, достоту не відомі. Згідно даних «ревізької казки» за 1795 рік, народився у 1756, а «сповідні розписи» за 1806 та 1841 вказують, що рік його народження десь 1742-1743. У таких книгах записували вік кріпаків зі слів членів родини, швидше за все, а тому помилки цілком могли бути.

     Стаття у Шевченківському словнику (1977р.) вказує рік народження 1761. Далі стверджується, що Іван Шевченко – свідок селянського повстання 1768 року – Коліївщини. Виходить, що на момент українського визвольного руху йому було лише сім років. З розповідей і поезій Тараса Шевченка знаємо, що дід охоче і в подробицях розказував слухачам про повстання. Чи могла семирічна дитина так запам’ятати страшні події, яких не бачила на власні очі, щоб через п’ятдесят з лишком років взагалі розповідати про них? Оповіді були настільки емоційними, що викликали у людей жах і сльози, а таку реакцію можуть збудити лише власні спогади. Деякі дослідники кажуть, що сам себе він називав «півпарубком серед коліїв», тобто, підлітком, проте походження цієї фрази не вказують, що дає нам право сумніватися в її правдивості.

     Розв’язуванням цієї загадки займався і правнук Катерини Шевченко, письменник Дмитро Филимонович Красицький. Пошуки правди стали результативними після припущень когось із родичів Тараса про те, що дід був запорожцем. Серед «сповідних відомостей» січовиків була знайдена інформація, що Іван Андрійович Шевченко народився у 1742, а значить, у часи Коліївщини мав 26 років, що більш правдоподібно. Такий самий вік називає і О.Кониський, біограф Т.Шевченка.

     В епілозі до поеми «Гайдамаки», написаної у 1841 році, поет пише: «Спасибі, дідусю, що ти заховав// В голові столітній ту славу козачу…». Це міг бути як просто епітет, покликаний підкреслити мудрість старого оповідача, так і пряме підтвердження дідового віку. Швидше за все, друге, адже недарма одного разу Тарас сказав своєму другові Броніславу Залеському: «Я ж рідний внук одного з гайдамаків». Ще одним доказом, хоч і неточним, дідового довголіття може бути примітка Олександра Лазаревського до статті «Матеріали для біографії Т.Г.Шевченка»: «Дід Тараса Григоровича помер у 40-х роках, маючи десь 115 років».

     Шевченківська енциклопедія (2015 рік видання) замість року народження ставить знак запитання, дата ж смерті вказана точно: 16/28.01.1849. Її підтверджує запис №6 у метричній книзі церков Звенигородського повіту за 1849 рік: «Села Кириловки полковника Павла Васильевича Енгельгардта крестьянин Иван Андреев Шевченко скончался 28 генваря от натуральной болезни. Лета умершего 106». Шевченко Іван Андрійович був похований у Кирилівці, проте місце поховання, на жаль, до сьогодні не збереглося.

     У допитливого читача може виникнути запитання щодо походження прізвища Тараса Шевченка. Як так сталося, що прапрадід мав прізвище Швець, а поетову сім’ю вже називали Шевченками-Грушівськими? Для цього потрібно зазирнути трохи далі, до витоків роду, звернутися до історії. З деяких джерел, батьком Івана був колишній кошовий писар (а це третя особа запорозького коша!) Андрій Безрідний на прізвисько Товстик. З яких причин він покинув Запорозьку Січ – невідомо, проте, опинившись у Керелівці (нині Шевченкове), одружився на дочці колишнього козака Івана Швеця Єфросинії (Шевченківні). Андрій був сиротою (тому і Безрідний), пішов у прийми і за тодішнім звичаєм (а може, щоб сховатися від переслідувань влади) узяв прізвище дружини. У них народилося три сини, Іван був найменшим.

     У давнину прізвища не були обов’язковим атрибутом, за потреби ідентифікації використовували прізвиська, вуличні клички, які вказували на певну особливість конкретної людини. Необхідність мати прізвище виникла тоді, коли з’явилася потреба документування майна, земельних ділянок та інших статків. Отож, першими власниками спадкових родових імен стали люди заможні.

     У цей період прізвища все ще могли трансформуватися в інші, в залежності від ситуації. Сина Коваля могли наректи Коваленком або Ковальчуком. Наприклад, на Запорозькій Січі новоприбулий козак повинен був змінити своє прізвище на нове, часто це було пов’язано із втечею кріпака від поміщика.

     Вже у 17 столітті завдяки метричній реформі Петра Могили більшість мали прізвища: священники зобов’язані були вести облік народжень, одружень та смертей парафіян. А ще не менше як один раз на двадцять років проводився перепис податного населення, у «ревізьку казку» (поіменний список усіх селян) записували дані власника кожного двору та його родини.

     Ці перипетії з прізвиськами-прізвищами можуть пояснити, чому ж так багато найменувань мав Іван Андрійович. Він і Швець, і Шевченко, і Грушівський. Деякий час назви фігурували в документах і розмовах паралельно, адже лише в 19 столітті прізвища нарешті були остаточно закріплені за кожною людиною.

     Згідно «ревізької казки» за 1795 рік, кріпак Василя Васильовича Енгельгардта із села Керелівки («Кирилловки») Іван Андрійович займався хліборобством («упражнялся в хлебопашестве») і значився тягловим. Зі спогадів родичів знаємо, що також був вправним шевцем (шив взуття).

     Цікаво, що у описі, крім членів сім’ї, вказані слуга Процко і служанка Зиновія, отже, Шевченки були не останніми людьми в селі і мали можливість утримувати слуг.

     Одружувався тричі. У першому шлюбі Іван Андрійович з Горпиною Сергіївною мали (за Шевченківською енциклопедією) четверо синів: Григорій (найстарший), Омелько, Сава, Павло. Інші джерела вказують ще про трьох дочок: Олену, Явдоху та ще одну Явдоху. Наприклад, у сповідальному записі за 1800 рік відмічені шестеро дітей Шевченків.

     По смерті Горпини у 1801 році одружився на Марфі Василівні, 1805 року вона народила доньку Домникію (Домаху). Ставши вдівцем удруге, у 1820 році у доволі поважному віці побрався втретє. Дружиною йому стала «Маловіківна з Сухині», як пише О.Кониський. У сповідних книгах Кирилівки 1814 та 1846 років дідове ймення вже позначено так: «Иванъ Грушивскій Швецъ». Той самий Кониський спочатку припускає, що прізвиськом є саме слово «Шевченко», як натяк на професію предка, а потім, у наступній своїй книзі – що подвійним прізвище стало після поєднання у якомусь із поколінь Тараса двох родин, Шевченків і Грушівських. А от Варфоломій Шевченко згадує, що Грушівськими Шевченків називали саме «по-вуличному». А може, частку «Грушівський» додавали до прізвища «Шевченко» щоб відрізнити їхнє сімейство від інших сільських Шевченків? Точно не відомо. Ще більше заплутує той факт, що матір Тараса у метриці про смерть записана як Грушівська, так само й сестра Катерина у шлюбній метриці. Але ж Тарас – Шевченко! Отож питання істинного прізвища залишається відкритим.

     У батькову хату на Ковалівському кутку в Керелівці привів у 1802 році молоду дружину син Григорій. Сюди ж повернулася сім’я восени 1815 після проживання у Моринцях (вже з півторарічним Тарасиком), аж поки ще через рік не вибралися молодші Шевченки на сусідній Бондарівський куток до щойно придбаної власної хати.

     Тарас ріс надзвичайно допитливим хлопчиком. Він не дуже любив займатися фізичною працею, зате змалку охоче блукав околицями, помічав красу природи, із задоволенням слухав народні пісні, яких виспівували щовечора дівчата, малював при найменшій нагоді і, звичайно ж, захоплено слухав історії дідуся, до якого частенько бігав навпростець, городами, погостювати. Ці дитячі спостереження пізніше виллються у вірші, наповнені отим вродженим, а не набутим щирим почуттям любові до своєї батьківщини, покликані передати знання духовної спадщини предків, історії рідного краю.

     Щонеділі сімейство Шевченків збиралося у домі старійшини роду, діда Івана. Після вечері син Григорій читав уголос церковну книгу Четьї-Мінеї, після цього ритуалу наставав час розмов. У «Гайдамаках» Тарас нагадує, як це було:

     Бувало, в неділю, закривши мінею,

     Батько діда просить, щоб той розказав

     Про Коліївщину, як колись бувало,

     Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

     Столітнії очі, як зорі, сіяли,

     А слово за словом сміялось, лилось:

     Як ляхи конали, як Сміла горіла…

     Сусіди од страху, од жалю німіли,

     І мені, малому, не раз довелось

     За титаря плакать.

     Звичайно що хлопець з такою багатою уявою, як Тарас, не міг у цей час не бачити перед палаючими від захвату очима загін гайдамаків на чолі з Максимом Залізняком. Уявляти, як у Керелівці до них приєднуються селяни, і під проводом Семена Неживого воїни йдуть далі, через Вільшану до Мотронинського монастиря, що біля Чигирина. Як розпалені козаки стрясають ляхів з дерев на Гупалівщині біля Будищ, а потім ховають шляхетські скарби у гайдамацьких льохах. І звісно що не міг не плакати, переживаючи через наглу смерть вільшанського титаря.

     Мабуть, саме емоційні розповіді діда Івана недільними вечорами про святу боротьбу українців за волю народу, пробудили у малого хлопчини великої сили бажання пізнавати минуле, змінювати майбутнє. Першим кроком до цього стало написання поеми «Гайдамаки», у передмові до якої Тарас писав: «Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей… Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

     У епілозі звертається до рідного, ніби виправдовуючись за просту свою мову:

     Вибачайте, люде добрі,

     Що козацьку славу

     Так навмання розказую,

     Без книжної справи.

     Так дід колись розказував,

     Нехай здоров буде!

     А я за ним. Не знав старий,

     Що письменні люде

     Тії речі прочитають.

     Вибачай, дідусю…

     По смерті Григорія дід став онукам за батька: опікувався навчанням Тараса у дяка Рубана, прогнав з дому злу мачуху Терещенчиху («на ґрунт першого чоловіка»), яка, овдовівши, пустилася берега (зі слів О.Кониського). Неодноразово згадує Тарас діда Івана у листах на батьківщину: «Микито, рідний брате!…Поклонися усім родинам од мене, а надто дідові, коли живий і здоровий. Скажи, нехай не вмира швидко, побачимось». У іншому посланні передає вітання: «Поцілуй старого діда Івана за мене…». Якою повагою і любов’ю віє від цих рядків! Мабуть, теплі спогади дитинства та дідового захисту від нещасть гріли душу вже дорослому онукові.

     Повернемось до таємниць. Є ще одна загадкова історія, пов’язана з Іваном Шевченком – портрет-зарисовка, зроблений Тарасом у його приїзд на батьківщину 1943 року. У правій частині листка зображений старий дідусь з довгою бородою, у кобеняку, унизу підпис:  «Батько Т. Шевченка (по указанию самого Шевченка)». Знаємо, що батько Тараса помер у сорок чотири роки, а отже, це ніяк не може бути він. Починаючи з 1893 року, багато знавців досліджували малюнок, врешті-решт було зроблено висновки, що напис стосується постаті, зображеної нижче, а профіль літнього (та що там – доволі старого!) чоловіка – це, найшвидше, портрет столітнього діда поета – Івана. Так і донині прийнято вважати, хоча деякі джерела підписують малюнок «Портрет селянина».

     Дід Іван був прикладом волелюбності, мужності та гідності для майбутнього поета. І хоча Тарас не відразу набув цих якостей, адже був цікавим, проте аж надто непосидючим жвавим дитям, та з часом уроки дідуся принесли свої плоди, адже потрапили в родючу землю. В душу, яка вродила потім десятикратно безсмертними віршами.

Тамара МОЛОКОВА,

в.о. головного зберігача фондів

Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 09.09.2022 > Тема "Українці мої..."