Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Початок в №16 за 17.04.2020 р.)

Пискнули гальма, блиснувши проти сонця склом, відчинилися дверцята і з машини, вдягаючи на ходу форменного білочохольного кашкета з блискучою кокардою, вийшов моложавий офіцер в короткій чорній куртці з погонами катрерангу* (капітан третього рангу): прямий погляд гарних темних очей, в якому живі іскорки зацікавленості змагалися з відстороненістю, диктованою умовностями служби. - Капітан третього рангу К., - відрекомендувався він, вітаючись за руку. - Заступник командира частини.
Я назвався.
 - Мені доповіли, що ви цікавитеся затонулими суднами?
 - Так. Я пропоную підняти їх.
 - Ви представник якогось підприємства чи у вас своя фірма?
 - Ні те, ні інше. Я приватна особа.
 - Ви маєте на увазі: приватний підприємець?
 - Ні, просто приватна особа. Вас це бентежить?
 - Мене? - офіцер усміхнувся. Широко і доброзичливо. - Анітрохи.
 - Ну, то вас цікавить моя пропозиція?
 - Так… Думаю, що так. Але, зрозумійте, я не вирішую такі питання. Це компетенція командира. Вам треба звернутися до нього.
 - Я готовий. Скажіть, де й коли.
 - Сьогодні командира не буде. Приходьте завтра зранку, скажімо, ближче до дев'ятої. Зможете?
 - Зможу, - запевнив я, дякуючи подумки тій обставині, що зимові канікули тривали і я був відносно вільною птахою.
Ми попрощалися, я вийшов за ворота, кивнув матросикам і коротким шляхом, по самому берегу бухти подався на автостанцію. Стояв чудовий сонячний день. Збрижений вітром вузький аквен бухти мерехтів проти сонця, мов відполіроване лезо яничарського ятагана. Обходячи його по краю, нешироким лужком, повз руду корову, що хазяйновито скубла розпатлані вітром охристі чуби свого зимового зажинку, я помічав все те лиш краєм ока, бо думками вже був далеко, винаходячи можливості роздобути потужні помпи. Так, саме помпи! Ще шпацируючи біля вартівні, я визначив їх як основний елемент успіху.
'Може так статися', казав я собі, 'що все може обійтися одними лише помпами. Всі потопельники лежать неподалік берега, на глибинах п'яти-шести, максимум восьми метрів. Заглушити всі отвори, викачати воду і суденце, згідно непохибних законів фізики, саме підніметься на поверхню. Тоді лише підтягуй його до причалу та кріпи на швартовах'.
Але те все просто лише на словах. На практиці це досить марудний спосіб, що потребує бісової купи зусиль. Одна лишень ретельна герметизація двадцятип'яти - сорокаметрового суденця може забрати до двох тижнів часу. Тим, хто мрійливо уявляє собі зараз романтику того заняття: прозорий кришталь води, мяке мерехтіння сонячних променів на піщаному дні, маєстатичні обриси затонулого судна, з ілюмінаторів якого визирають лупаті бички, скажу, що підводні роботи мають мало спільного з пусканням фонтанів у кришталево-прозорій теплоті мілководдя. Мимоволі згадалося, як після загибелі свого найбільшого судна був змушений здобувати щоденний хліб для родини, поставляючи до ресторану мідії. Пірнав за ними на глибини від трьох до десяти метрів по кілька годин на день за будь-якої температури води і стану моря. І хоч тривало те всього два місяці, вимерхався тоді неймовірно. Наразі ж, те, що міг бачити з берега, не лякало: надбудовки двох з суден були практично повністю над водою, тож там треба було заглушити лише нечисленні бортові ілюмінатори, палубні люки, вентилятори та отвори, що залишилися від знятих фітінгів. З двома іншими суднами буде трохи складніше, бо там над водою віднілися лиш верхи надбудовок і, принаймні на одному, цілком могли виявитися вантажні палубні люки, на які треба буде виготовляти великі кришки-заглушки і вигадувати способів їх кріплення на місці. З тими ж думками міряв наступного дня сімдесятиметрову, добряче вищерблену асфальтову доріжку під облупленими стінами казарми, в якій знаходився офіс в/ч №ххх. Часу на те вистачало, бо командир мав нараду з офіцерами, мав ще якісь невідкладні справи, тож про мене згадали лише на початку дванадцятої. Я й раніше був невисокої думки про армійську пунктуальність, тут же мав нагоду переконатися, що на флоті з тим аніскільки не краще. Нарешті вийшов заступник командира і провів мене сходами нагору, далі, через довгу казарму з подвійними рядами двоповерхових залізних ліжок обіруч, до кабінету командира. Кабінет був невеличким: з одного боку шафа, карта морського району на стіні, з іншого - ряд стільців, прямо навпроти дверей вікно, перед ним стіл. З-за нього назустріч піднявся високий ставний офіцер з погонами капітана першого рангу. Коротка стрижка, відкрите обличчя. Ми привіталися і познайомилися.
 - Мені доповіли, що ви беретеся підняти затонулі судна?
 - Берусь.
 - А як ви це зробите? Тут же треба буде і водолазів, і плавкран залучати.
 - Так, без водолазів тут не обійтися, - кивнув я. - І, звісно ж, коли виникне така потреба, я залучу і плавкран, і буксир, і не лише їх. Але то технічні нюанси, які немає сенсу обговорювати, доки ми не укладемо угоди.
 - Мій заступник сказав, що ви не є юридичною особою.
 - Це так. Я просто особа. Цього недостатньо?
 - Ще не знаю. Ми досі не мали досвіду співпраці з просто особами. Для мене, Валентине Вікторовичу, це не проблема. Мені аби справу було зроблено. Але бюрократам там, нагорі, - він вказав пальцем на трохи облуплену стелю, - це точно не сподобається.
 - Бачите, Олексію Валер’яновичу, я теж не маю досвіду перебування в статусі юридичної особи. Боюсь, що на оформлення такого любого вашими бюрократами статусу піде прорва часу, який корисніше було б використати безпосередньо для діла. Окрім того, маю підозру, що мені доведеться потім винаймати цілу бухгалтерію, аби не втонути в паперовому морі.
 - Розумію вас, - кивнув каперанг. - Спробую переконати командування обійтися без зайвих формальностей. Але це може виявитися нелегкою справою, - додав він, виразно дивлячись мені в очі.
Запала пауза. Ця остання його фраза застала мене зненацька. Вона зависла в повітрі, левітуючи над столом райдужною мильною бульбашкою - реальною і водночас ефемерною, ладною луснути від найменшого поруху, не лишивши сліду.
'Натяк?' промайнуло в голові. 'Отакої! Та, ні, дурня… Вони ж самі мають бути зацікавленими'.
 - Навряд чи я зможу тут чимось допомогти, - здвигнув я плечима. - Хіба що повторити ще й їм мої аргументи. Мій тон був якнайневиннішим, а погляд випромінював таку чистоту помислів, що райдужна фанаберія, якщо вона не привиділася мені, розтанула без сліду.
 - Я зв'яжуся з базою найближчим часом і повідомлю про вашу пропозицію, - мій співбесідник опустив погляд, у пухкий записник, що лежав перед ним, погортав його і позначивши щось, підвівся. - Загляньте до мене наступного тижня.
 - Гаразд, - сказав я, встаючи і рушаючи до дверей. - До наступного тижня.
 - Чекайте-но, - підемо разом.- Каперанг поглянув на годинника, зняв з вішалки довгу чорну шинель та кашкет з тризубом на блискучій кокарді і, одягнушись, вийшов слідом.
 - Я оце подумав, що вам було б цікаво подивитися на наші топляки зблизька, - сказав він, коли ми вийшли з казарми. - То як?
 - Я сам хотів просити про те, - відказав я.
Ми звернули з центральної алеї на південь і неширокою алейкою, обсадженою тут і там рідкими самшитовими кущами, що весело зеленіли й серед зими, спустилися до широкої світло-сірої бетонки, що бігла повз самий берег. До аквену бази, прикритого з боку бухти Круглої перетвореною на пірс старою німецькою баржею, виступало шість коротких бетонних пірсів. Свого часу, вони мали подовження у вигляді понтонних причалів, до яких швартувалися ракетні катери. Наразі понтонів було видно лише три, причому, один з них був напівзатоплений. Біля іншого громадилася купка людей, з вигляду рибалок. Підійшовши до одного з них – опецькуватого рудого чолов'яги з хрипким владним голосом – каперанг про щось коротко переговорив і кивнув мені: - Ось човник. Можете підгребти та роздивитися. Я зачекаю.
Обдертий "Прогрес"*(тип човна під підвісний мотор) гримотів, мов алюмінієва каструля, свавільно відвертаючи тупого носа від поривів вітру, зашарпані, напівсточені в кочетах весла з розмочаленими волокнами, підозріло гнулися, а все ж він таки доправив мене до топляків, дозволив, бодай побіжно, оцінити їх стан і об'єм роботи. Допоміжне суденце, тип якого не міг визначити, тридцятиметровий трьохсоттонний (на око) буксир з жовтою надбудовою та сіра сорокаметрова посудина, з вигляду схожа на малу десантну баржу, міцно сиділи на дні в двадцяти-п'ятдесяти метрах від берега. Дрібна хвилька зле хвиськала по надбудовках, під днищем "Прогреса", на фоні чорноти розверстого люка машинного відділення, зміїлися довгі ясно-зелені пасма зоостери*( морська водорость), бурі водорості суцільним килимом вкривали палубу, муфтами обгортали палубне оснащення, надаючи йому фанатастичних форм. Роботи тут було на ціле літо. Тяжкої роботи. Але хіба ж не її я й шукав!
Повертався збадьорений. В усякому разі, я не побачив нічого, що б відстрашило мене. Зате, визначився з головним: моєю метою віднині є буксир. Він був у цілком пристойному стані.
Відновивши цього красеня, міркував я собі, хай на те піде і рік чи й два, - я матиму набагато серйозніший бізес, який витягне нас, нарешті, з трясовини злиднів.
 - Ну, що скажете? - притримуючи "прогресового" носа, питав каперанг. - Зможете підняти їх?
Витягаючи весла з кочетів, я усміхнувся, дивлячись на нього, на гурток чоловіків, що покинувши свої заняття, дослухалися до нашої розмови.
 - От, що: нічого не кажіть. Давайте одійдемо, - він накинув тоненьку мотузку, що слугувала за фалинь на монументальний кнехт і повів мене вздовж берега.
 - Я підніму їх, Олексію Валер'яновичу, - запевнив я. Не майте в тому сумніву.
 - От і добре, - сказав він. - А тепер, скажіть мені по щирості, який тут ваш інтерес? Це якісь екологічні гранти, чи що? Сподіваюсь, ви ж розумієте, що наше відомство заплатити вам не зможе? Тут он навіть на те, що ще тримається на воді, нічого не виділяють...
- Це я розумію, - сказав я. - Хоча, якби заплатили, це було б правильно. Але що таке гроші, якщо вони знецінюються ще на шляху від друкарського станка до банку, коли за коробку сірників розплачуєшся нерозпечатаною пачкою купюр, а в магазин без сумки грошей і не потикайся? Я візьму натурою.
 - Тобто? - підняв він брови. - Ви маєте на увазі...
 - Так. Я заберу собі одне з піднятих суден. Он того буксира, - я вказав на жовту надбудовку. - Відновлю і пущу в діло. Все інше, як металобрухт, піде на оплату робіт.
 - Що ж, розумно, - погодився каперанг. Він хотів було щось додати - це було помітно по його інтонації - але примовк. Та за мить все ж виклав:
 - Ось іще що... Ви можете собі забирати все, але гвинт з буксира я залишаю за собою. Скажімо, як сувенір.
 - Отакої! - на мить мені аж подих перехопило та так, що я мимохіть зупинився. Було таке відчуття, що на голову вилили відро холодної води. - Чекайте, чекайте, Олексію Валер'яновичу, - сказав я, намагаючись опанувати себе і говорити якомога спокійніше. - А на дідька мені той буксир без гвинта? Де я буду добувати такий гвинт? В магазині їх не продають. Купити його може й можна, але коштуватиме він чи не дорожче за сам той буксир у теперішньому його стані. Якщо це ваша умова, то вона мені не підходить. Я матиму або все, що підніму з дна, або хай з вашим підводним флотом розважається, хто хоче.
Каперанг теж зупинився і, насупивши брови, слухав весь той мій запальний монолог. Коли я вмовк, щось невловиме змінилося в його обличчі. Воно наче б потьмяніло, чи що…
 - Та, годі вам, - сказав він за мить, окинувши враз збайдужілим поглядом свинцево-сірий плес бухти, притиснутий низько навислою повстю щільних хмар, - обійдусь я без того гвинта. Ну, справді: куди він мені? Я навіть моторки не маю…
 - То мені приїздити за тиждень? - спитав я, прощаючись.
 - А, так… Звісно… Приїздіть, - відказав він, кинувши заклопотаний погляд на годинника, так, наче згадав враз про якусь невідкладну справу і в думках своїх був вже біля неї, і ми розійшлися.
Наступного тижня зустріч не відбулася і те мене чомусь ніскільки не здивувало. Зателефонувавши попередньо, дізнався, що потрібної людини в Кримській базі наразі немає, тож все відсовується ще на тиждень.
Може, комусь видасться дивним, але така відстрочка мене цілком влаштовувала. Адже окрім ідеї і розуміння, як її втілити, в мене, по суті майже нічого не було. Так, ще до укладання угоди, треба було проштудіювати вітчизняні закони, дотичні до сфери рятувальних операцій на морі, на предмет їх відповідності міжнародним законам, про які вже мав деяке уявлення; треба було заручитися моральною підтримкою зацікавлених структур - місцевої адміністрації, екологічних організацій; треба було дізнатися про вартість послуг технологічного флоту "Чорноморнафтогазу", аби оцінити: буде дешевше розрізати підняті судна на місці і перевезти їх на склади металобрухту автомобілями, чи відбуксирувати їх до місця утилізації морем, здавши там, сказати б, оптом; треба було підготувати економічне обгрунтування, максимально точно розрахувати вартість всіх операцій, але найперше, треба було створити необхідну для того всього матеріальну базу. Я вже перемовився попередньо зі знайомим газорізником, який наступного дня привів ще й свого товариша. Отже, можна було розраховувати, принаймні, на два газорізальних апарати. Тепер моїм головним болем були помпи.
Потужні помпи були на місцевому нафтосховищі і в порту. Щодо нафтосховища, то тут відразу виникали сумніви. Найперше, великі помпи там були стаціонарними, тож знімати їх ніхто б не став, тим більше, для того, щоб відкачувати морську воду. Які там були переносні, треба було дізнаватися.
В порту помпи були. І саме такі, як треба. От лиш можливості їх залучення були дещо туманними. Їх можна було взяти в оренду, але з оплатою наперед. Цілком розумно з позиції власника і... неприйнятно для мене, бо сплатити за їх використання я міг, лише заробивши якусь копійку з їх же допомогою.
Пошуки помп тривали вже більше двох тижнів без великих перспектив, аж раптом, стоячи якось в очікуванні оказії край дороги (авто я не мав, а автобуси в ті роки практично не ходили), розговорився я зі знайомим інженером, який сказав, що має в своєму підпорядкуванні досить потужні водяні насоси.
 - Наскільки потужні? - зацікавився я.
 - Два по вісімсот і один п'ятсот літрів на хвилину, - відказав той.
'Сто двадцять шість тонн на годину, більше трьох тисяч тонн на добу', -  прикинув я. - Те, що треба!'
 - А чи можна було б їх орендувати з відстрочкою оплати, скажімо, на місяць? - запитав обережно, намагаючись не виказати інтонацією свою вже крайню зацікавленість.
 - Чому б і ні? - здвигнув плечима чоловік. - Це резервні. Все одно вони роками стоять без діла.
 - І що ж це буде коштувати?
 - Та, я думаю, ми з вами домовимося, - усміхнувся він. - А що саме ви збираєтеся перекачувати, дозвольте спитати? -
 - Воду. Морську.
 - Щось десь затопило? Надзвичайна ситуація?
 - Так, затопило. Але ніякого поспіху немає, - відповів я стримано.
'Не вистачало, щоб ціна накручувалася ще й з огляду на форс-мажор!'
 - Ну й добре, - кивнув той. - Поспіх, він завжди напружує. А так можна буде все спокійно підготувати і зробити.
 - Тоді я сьогодні ж зайду до вашого шефа?
 - До шефа? Навіщо? - сірі очі мого співбесідника звузилися, а на щоках виступив легкий рум'янець. - В нього й своїх турбот по самі вуха. Ні, ну, звісно, можна все робити офіційно, але, повірте, те вийде вам і довше, і дорожче. Я гадаю, ми цілком могли б домовитися: ви і я. Хіба ні?
Я відчув, як і мої вуха осипало жаром. 'Що за дурню ти верзеш?' - майнуло в голові. - Півмісяця гасаєш в пошуках тих помп, а коли доля, зглянувшись, дає їх тобі в руки, ти починаєш копилити губу, поводитися так, наче живеш не на грішній землі, а в місті Сонця* (утопічний ідеал міста порядку і справедливості). Не одному ж тобі держава місяцями не виплачує зарплату, не в одного тебе зобов'язання перед сім'єю, дітьми'.
 - Вам видніше, Олексію Івановичу, - розвів руками я. - Помпи потрібні будуть не тепер. Лише влітку. Але не разово: разів чотири, щонайменше. Кожного разу на добу-дві. Якщо ви зможете це влаштувати і не матимете клопоту з вашим шефом - про мене, Семене!
 - З тим не буде проблем, Вікторовичу, - усміхнувся чоловік. – Так само, як і з шефом. Мені заборговано стільки, що міг би ті помпи просто забрати. То що – по руках?
 - По руках!
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2020 > Тема ""Білі плями" історії"