Версiя для друку Обговорити в форумi

Останнім часом українці все частіше згадують одного з найвизначніших письменників XX століття Уласа Самчука. Його називали «українським Гомером», адже він відкрив світові досі невідому Україну. З-під його пера вийшли геніальні твори: «Волинь», «Гори говорять», «Марія», збірки оповідань «Месники», «Віднайдений рай». У них письменник акцентував увагу на таких знакових темах, як загарбання більшовиками України, колективізація, Голодомор. Тож не дивно, що в час викликів та випробувань, перед якими постала Україна, творчість Уласа Самчука набуває особливого звучання, адже письменник підносить на щабель важливі речі для українців – поняття людської гідності та національної свідомості.
Народився Улас Самчук 20 лютого 1905 року в с. Дермань (нинішня Рівненська область) у хліборобській родині, яка шанувала та берегла традиції українського народу. Зрештою, світогляд майбутнього видатного письменника формувала як батьківщина, так і довкілля. З теплотою писав він про свою малу батьківщину: «Дермань для мене центр з центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився. Але також тому, що це справжнє село, неначе писанка, з його стародавнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, яругами. У 1921-25 роках навчався у Кременецькій українській приватній гімназії імені Івана Стешенка. 23 серпня 1927 року дезертирував з польського війська, після чого потрапив до Німеччини, де працював як наймит в одного міщанина. Починаючи з 1927 року навчався у Бреславському університеті. «Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що завдяки Герману Блюме він як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті. Допомогла бідному студентові й мати Германа Блюме, надавши притулок у власній оселі. Вдруге німець Блюме прийшов на допомогу українцеві через 15 років. Завдяки його клопотанню 20 квітня 1942 року німці випустили письменника з Рівненської в’язниці (Герман Блюме в Рівному був начальником цивільної поліції райхскомісаріату «Україна» - Авт.).
У 1929 року Самчук переїжджає до Чехословаччини, де навчається в Українському вільному університеті у Празі. У Чехословаччині письменник проживав з 1929 до 1941 року. Перші літературні спроби Уласа Самчука припадають на гімназійні часи. Невдовзі у варшавському часописі «Наша бесіда» опубліковано оповідання «На старих стежках» (1926); у 1936 році виходить книжка «Віднайдений рай». Проте славу Уласу Самчуку принесла художньо-психологічна повість «Марія» (1933), головна героїня якої асоціюється із землею-годувальницею. Письменник говорить про страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, який спричинився до найбільшого злочину – Голодомору. В образі згорьованої жінки Марії уособлена розтерзана Україна, і це розуміння роз’ятрює наші душі й серця. Пізніше Улас Самчук так охарактеризує своє кредо: «Я ставив і досі ставлю собі, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю. Для цього маю свою вироблену концепцію, свою ідеологічну підмурівку і виконую це завдання з послідовною черговістю…»
Чи не найповніше письменник втілив це завдання у розлогому епічному полотні «Волинь». В образі сільського хлопця Володьки Довбенка уособлено характерні риси та чесноти українського народу на зламі епох. Письменник майстерно зобразив трагедію української душі – нищення хліборобського роду, без якого неможливе майбутнє.
У 1936 році Самчук завершує роман «Гори говорять», присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність, а в 1941 році він у складі Похідних груп ОУН – прихильників Андрія Мельника - вирушає зі Львова на схід, аби розпочати роботу з розбудови української автономії. Разом з ним на схід вирушають такі відомі культурники, як Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль.
Читати спогади Уласа Самчука надзвичайно цікаво, адже в них постають відомі особистості свого часу. У спогадах «На білому коні. На коні вороному» йдеться про події Другої світової війни. На тлі доби розгортаються справжні людські драми. Справжні метаморфози відбулися з дівчиною, вихованою в родині, де панувала російська культура. Про те, як відбувалося її становлення, як українки, сама Олена Теліга писала так: «Я не була киянка, я була петербуржанка. Я там виросла, вчилася, там насичувалася Петром Першим та Катериною Великою». Олена Теліга доволі емоційно розповідає, завдяки чому вона перетворилася на віддану національній ідеї особистість. Це сталося на великому балу, в товаристві блискучих кавалерів, які насміхалися з української мови. І тоді, зізнавалася Теліга, «враз почула в собі гострий протест». Саме тоді поетеса вигукнула: «Ви хами! Це мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»
На початку німецько-радянської війни влітку 1941 року Улас Самчук разом з Оленою Телігою перейшли річку Сян, бажаючи приєднатися до похідних груп мельниківської ОУН. Про те, як готувалися письменники до переходу через кордон, читаємо у спогадах письменника «Зустрінемось в Києві». Улас Самчук майстерно змальовує психологічний стан – хвилювання, тривогу перед невідомістю. Час прощання на вокзалі, коли Олена Теліга прощається з чоловіком Михайлом, по-справжньому зворушує: «Оленочко! Будьмо! – каже Михайло. – Побачимось у Києві! – його уста помітно затремтіли. З Михайлом за козацьким звичаєм поцілувались тричі і потиснули міцно руки. – Побачимось в Києві!»
Перехід через кордон у спогадах Уласа Самчука – це справжня авантюрна пригода, коли ніхто не знав, яким буде фінал. «Перехід через річку триває кілька хвилин. Схвильовані, виходимо на другий берег і швидко біжимо далі травою для якогось поламаного плоту і ховаємося в кущах. Кидаємо речі на землю і вітаємось, як є, мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без остраху, що побачать небажані очі. Ми вже говоримо вголос, хоча притишено. – Вітаю тебе, рідна! – виривається в мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зовсім тратиться і говорить в захопленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами… невідоме».
…Улас Самчук, як ніхто інший з письменників, актуалізує такі важливі теми, як національна свідомість та людська гідність. У статті «Нарід чи чернь?» письменник переймається важливим питанням: «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса? Організована, свідома одиниця чи юрба без’язиких чи безликих постатей?” Стаття «Нарід чи чернь?», що побачила світ у листопаді 1941 року в київській газеті «Українське слово», стала взірцем пристрасної публіцистики. Письменник висловив свою позицію палкого патріота, який щиро вболіває за долю свого народу. Стаття була написана під час німецької окупації, а отже, була актуальна з точки зору сучасних авторові подій. Та зміст статті набагато ширший, бо автор ставить принципове питання: хто ми — нарід чи чернь?
Для того, щоб жити гідно, слід «почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступуваннях — ось основна заповідь людини - європейця». Письменник наголошує, що найпершою передумовою творчого чинника є національна свідомість. І зазначає: «Найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія – перманентне намагання зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі – російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас… Це не є нарід. Це – чернь, це – безлика, без’язика юрба. Це боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим для нас є Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно! А коли – все одно, то це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь».
Здавалося б, твори письменника мають стати обов’язковими для вивчення у загальноосвітній школі. Адже саме тут формується національна свідомість майбутнього громадянина. Проте навіть після Революції Гідності твори Уласа Самчука не вивчаються у шкільній програмі. Національна спілка письменників України звернулася до керівництва Міністерства освіти і науки з проханням повернути до шкільної програми роман «Марія», а також низку творів українських класиків, які були вилучені зі шкільної програми з літератури у 2012 році(зокрема «Великий льох» Тараса Шевченка, «Бояриня» Лесі Українки, «Жовтий князь» Василя Барки). Вилучення цих творів мотивували тим, що вони, начебто, травмують дитячу психіку. У секретаріаті НСПУ переконані, що не можна робити ці твори непомітними для цілого покоління молодих українців. Тож невже слова письменника: «Не все одно, хто як говорить, яким богам молиться?» й досі не стали пророчими? Улас Самчук не дожив всього чотири роки до відновлення Незалежності України. Але до останнього подиху вірив: «Ми вернемося в свою велику, вимучену, вистраждану землю предків. Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні вернемось не тільки як жива матерія, а як живий дух, і то передовсім в продовженні, як творчість».
Наталія Осипчук, письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2020 > Тема "Українці мої..."