Версiя для друку Обговорити в форумi

Гортаючи сторінки життя…

Продовжуючи тему свого попереднього допису в «Кримську світлицю» «Гортаючи сторінки свого життя», хочу розповісти ще про одне українське село – Глодоси. З ним пов’язані перші мої дитячі спогади, бо Глодоси — Батьківщина моєї матері. Тут жили мої дідусь Маркел Гаврилович Гросул і бабуся Оксана Йосипівна з роду Яременків, їхні діти Наталка, Одарка і Марія - моя мама. Тут починав свою педагогічну роботу в технікумі конярства мій майбутній батько - Микола Іванович Мельниченко. Але про це - пізніше, а зараз – трохи історії цього села.
Глодоси (до 1784 року – Сухий Ташлик) – село, розташоване на берегах річки Сухого Ташлика. Сільській раді Глодос підпорядковані села Вербівка, Козакова Балка, Ліски і Мар’янівка.
Про те, що ця місцевість була заселена ще в глибоку давнину, свідчать археологічні знахідки. На околиці села розкопано курган доби бронзи (друге тисячоліття до н.е.) та знайдена кам’яна баба кочівників 11-13 століть. Визначною археологічною пам’яткою є поховання з трупоспаленням воєначальника VIII ст. н.е. з дорогоцінною зброєю та великою кількістю нагрудних прикрас.
У письмових джерелах населений пункт згадується під 1750 роком. Перші поселенці, вихідці з Молдавії, назвали його Сухим Ташликом. Поселення було сотенною слободою Новослобідського полку, з 1764 року – шанцем Єлизаветградського пікінерського полку, а з початку 70-х років тут розміщено роту молдавського гусарського полку. 1784 року село перейменовано в Глодоси. Населення — переважно державні селяни, займалось хліборобством, скотарством, рибальством.
Цікава подія в сучасній історії села відбулася в 1961 році. 9 червня 1961 року школяр Володимир Чухрій в степу на околиці села провалився в якусь яму і знайшов там скарб. В скарбі виявилась велика кількість золотих (2,583 кг) і срібних (1,026 кг) виробів, які, очевидно, належали багатому і знатному воїну VII чи VIII століття.
Цікава, майже детективна історія цього скарбу, який наша археологія мало не втратила. Але то вже пошукайте собі самі в інтернеті.
Ще не можу не згадати про факт, який я надибала там, шукаючи щось цікавеньке про свої рідні Глодоси. А натрапила я на згадку про премію з назвою «Глодоський скарб», фундатором якої є відомий український письменник Григорій Гусейнов - лауреат Шевченківської премії. Звісно, захотілось дізнатись більше і про премію, і про її лауреатів. І тут, набравши в інтернеті «премія «Глодоський скарб», я побачила дуже багато матеріалів, та мою увагу відразу привернув заголовок: «Глодоський скарб у Львові».
На Львівщині я прожила 12 років - з дитинства і до закінчення Львівського державного університету ім. Івана Франка (правда, не філологічного, а механіко-математичного факультету, хоч і дуже люблю літературу), тому не прочитати все, що там було, я не могла.
А читати було що. Головне, про що я дізналась, це те, що одним з лауреатів став відомий письменник, філософ, есеїст, унікальний перекладач і знавець античних творів, актуалізатор і пропагандист своєї справи, літературознавець Андрій Содомора, якого я знала ще з 1947 року, бо навчався він в школі з моєю сестричкою Валентиною в одному класі 6 років – з 1947 до закінчення школи в 1954 році. Кілька років тому я відновила наше таке давнє знайомство, і навіть переслала йому свої «Спогади про моє життя і життя моєї родини», де я багато пишу про нашу школу.
Посилаючи йому свою «книгу», я дуже мало знала про нашого земляка, хіба лише те, що він — перекладач античних творів, професор, а виявляється, що багато десятиліть він залишається втіленням духовної совісті української нації, моральним авторитетом, ним пишається не тільки Галичина, а і вся Україна.
Але продовжу свою історію села Глодоси і його роль у житті моєї родини.
В моїх бабусі Оксани Йосипівни і дідуся Маркела Гавриловича Гросулів було 5 дочок: Наталка - 1902 року народження, Одарка -1905-го, Марія - 1907 року. Найстарша дочка – Марфа – єдина була схожа на свою матір, а Зіночка померла зовсім маленькою – в шість місяців.
Про Марфу знаю небагато. Прожила вона всього 23 роки. Мала нареченого, готувалися до весілля. Марфа захворіла (не знаю, чим, можливо, черевним тифом), потім їй стало краще і призначили день весілля. Приїхав наречений, а красуня Марфа в весільному вбранні на лаві лежить… Це була така трагедія, що про неї бабуся ніколи не могла говорити – спогади були занадто важкими.
Наталка в часи громадянської війни чогось злякалась, втратила чи пам’ять, чи розум на якийсь час, тому не вчилася в школі і лишилась неграмотною, хоч пізніше це пройшло, вона вийшла заміж за Якова Патютку, народила четверо дітей (Юрій - 1930 р., Леонід - 1933, і близнята Ніна і Коля - 1937 року).
Всі діти були дуже хороші і розумні, гарно вчились, хоч і не було кому їм допомагати, бо в січні 1938 року Якова Патютку заарештували і більше його ніхто з дітей не бачив. На запит дочки Ніни до «органів» про долю її батька (в часи оголошення матеріалів про культ особи Сталіна), прийшла відповідь: «Ваш отец умер на лесоразработках в 1942 году», хоч він говорив бабусі Оксані, коли вона навістила його в Одесі, що йому нічого з речей не потрібно, бо його все рівно розстріляють.
Наталка таки навчилась читати й писати, коли лишилась одна, бо діти вилетіли з гнізда… А от про те, чому вона лишилась неписьменною, хоч була дуже розумною, а дві її сестри отримали вищу освіту в університетах, я дізналась пізніше. Причина була проста - так вирішив глава сім’ї Маркел: щоб дві молодші дочки могли вчитись, дві старші — Марта і Наталка повинні були працювати. Таке часто бувало в небагатих родинах. Так, знаменита фізик, лауреат нобелівської премії Марія Кюрі-Складовська до 26 років працювала гувернанткою чи домашньою вчителькою в багатій сім’ї, щоб її сестра Броня могла вчитися в Парижі.
Тьотя Даша (Гросул Одарка Маркелівна) старша від моєї мами Марії на два роки (народилася 7 березня 1905 року). Мабуть, Маруся мала кращі здібності до навчання, ніж Даша, бо як пішла Даша в школу, почала вчити уроки, виявилось, що Маруся все це робить значно краще. Читати навчилась, навіть тримаючи книжку «догори ногами», бо ж сиділа проти Даші, як та читала, от і навчилась біля неї читати, не повертаючи до себе книжку. Довелось посилати Марусю до школи в той же клас, де вже вчилась Даша.
В ті часи (а це – 1910-1915 роки) в селі була лише початкова школа. І ось після 4-го класу повіз Маркел своїх дочок в Кіровоград, де вони вчились в 5-7 класах. Як лишав їх в чужих людей, Маруся, якій було лише 11 років, заплакала, що «ложку забули»…
Жили дівчатка на квартирі в строгої хазяйки, самі прибирали в своїй кімнаті, а хазяйка білим носовичком перевіряла, щоб не було ні пилинки.
Після закінчення школи сестри навчались в педагогічному технікумі в селі Добровеличківка, який закінчили в 1928 році.
Після закінчення технікуму т. Даша працювала в якомусь селі, можливо, в Гапсинові, бо ця назва була в нашій сім’ї уособленням чогось дуже відсталого, «сільського». До речі, ми, учні старших класів і вчителі не вважались в селі сільськими. Коли, наприклад, хлопці-школярі грали в волейбол з хлопцями - не учнями, то ці, останні, вважались «сільськими», а учні — ні.
Відпрацювавши якийсь час в селі, Одарка Маркелівна — Даша вчилась в Одеському державному університеті ім. Мечникова на біологічному факультеті, а після закінчення його залишилась в Одесі. Працювала вчителем біології і завучем школи в районі Молдаванки. Цікаво, що проживши майже все життя в місті, Даша так і не змогла освоїти російську мову, говорила не чистою українською, як мої батько і мама, чи я і Валя, а так званим «суржиком», та ще й зі специфічним одеським забарвленням. Характер мала (я зараз задумалась: який же в неї був характер?) -  важко сказати який. Наш син Сергійко у віці десь років 4-5 сказав їй: «Тебя, бабушка, не поймёшь, то ты смеёшься, то плачешь». Ніби й весела, а жити з нею було важко. Страшенно любила дочку Галину, хвалила її позаочі, а попри це, виховала в ній комплекс меншовартості, якого Галині важко було позбутися.
Вміла прекрасно готувати їжу, пекти всілякі марципани, та це й не дивно, коли більша частина життя пройшла в комунальній квартирі, в кухні, де поруч готували їжу єврейки, які таки вміють готувати, та й смак їжі «по-глодоському» теж чогось вартий.
Мій дідусь Маркел був з молдаван, яких немало жило в той час в Україні.
Коли вони побралися з Оксаною Йосипівною - були бідні селяни, але дуже роботящі, тому помаленьку стали на ноги, побудували хату з глини, але велику. Біля хати -глибокий погріб, який з часом ставав все глибшим, бо в ньому копали глину для всіх господарчих потреб. В погребі прямо з землі зроблені були сходинки, по яких спускались люди, коли зносили туди картоплю, моркву, буряк, діжки з квашеною капустою, огірками, помідорами і навіть з квашеними кавунами і яблуками. А цибулю в вінках і часник тримали на горищі чи в коморі, яка побудована була прямо проти хати.
В коморі з глини вимуровані були засіки для зерна, бо дошки, мабуть, коштували надто дорого. Ще в дворі була стайня для худоби і птахів і клуня (в західній Україні — стодола), де тримали солому, сіно, молотили збіжжя.  
Садиба займала досить велику площу - 0,95 гектара, де вміщались і сад з вишнями, яблунями, абрикосами і великим та розлогим кущем калини. А в яру, який відділяв наш город від сусіднього, росли дикі дерева, з яких добре пам‘ятаю бузину, бо з її ягід ми робили собі чорнило, щоб писати в зошитах. І ще росло там багато хмелю, з якого в селі робили дріжджі, щоб пекти хліб, чи виготовляти самогонку з буряка.
На городі вирощували всі необхідні для великої селянської родини овочі, сіяли жито, яке необхідне для ремонту стріхи, адже всі будівлі в садибі покривались соломою. Жито для стріхи косили, в‘язали в снопи, а потім на току – гладенькій площадці в клуні, гарно утрамбованій і змазаній глиною з кінським кізяком, щоб не змішувалось зерно з пилом і землею, молотили ціпами. Ціп – це дві палиці, одна довга, а друга – коротша, з’єднані ремінцем так, що менша може крутитись. Саме на току ціпом молотили всі злакові.
Була в нас і ступа (пам’ятаєте: «там ступа с бабою Ягой идет–бредет сама собой»?). В ступі товкли просо, гречку, ячмінь, пшеницю, щоб обдерти з них кірку, після чого віяли на вітрі і отримували крупи. Сіяли й коноплю, з якої потім ткали рушники, рядна, полотно, грубувате, зате міцне і екологічно чисте. Але про це –пізніше.
В господарстві до колективізації тримали волів, корів, овець, гусей, курей і все, що було потрібно, бо харчовими продуктами сім‘я забезпечувала себе повністю.
І ще в дідуся Маркела було хобі – любив він вирощувати жеребців. І не яких-небудь, а «білих в яблуках». Купував малих жеребчиків і ростив їх з великою любов’ю, а потім виставляв на виставках чи конкурсах. В селі в кінці 20-х років був технікум конярства, тому, гадаю, селекцією гарних коней там займався не тільки мій дідусь.
В час громадянської війни дідусь мало не загинув від своїх жеребців. Одного разу запріг він коней в борону і боронував поле. Десь недалеко проходив загін і якась кобилка подала голос. Жеребці понесли, дідусь попав під борону. Всього кілька сантиметрів чи міліметрів лишалось до серця…
Дідусь любив бджіл, мав багато вуликів. (Цікаво, що це захоплення бджолами через два покоління проявилось в його правнука – мого сина Віталія. Гени, спадковість, чи випадковість? Віталій не просто цікавиться бджолами, а й тримає їх вже досить давно і не менше 20 років користується власним медом).
І ще трохи про дідуся Маркела. Передруковуючи свої спогади зараз, через кілька років після їх написання, доводиться щось уточнювати, додавати якісь невідомі мені раніше факти. От вчора говорили ми з Віталієм про життя наших предків, про діда Маркела. Віталік після закінчення школи вчився в інституті і жив у моєї мами, з якою говорили про різне, в тому числі і про предків. Моя мама розповідала Віталію, що її батько Маркел ріс сиротою (куди поділись його батьки – невідомо).
Жив він чи не при школі, навчився грамоти, проявив себе як розумна дитина, тому сільська громада відправила його вчитись аж в Петербург, де він міг отримати хорошу освіту і шанс на краще життя. Маркел вчився там якийсь час, а потім  повернувся в село, заявивши громаді, що його не приваблює перспектива займатись наукою, що він хоче бути селянином.
Після смерті дідуся Маркела в 1939 році поступово господарство занепало, бо в сім’ї не залишилось чоловіків. Чоловіка тітки Наталки репресували в січні 1938 року, арештували ні за що, хіба, може, за те, що був за походженням з козаків (таке припущення висловила т. Наталка в розмові зі мною десь в кінці 80-х). А можливо, тому, що працював він бухгалтером в колгоспі, працював чесно, та і в ті часи існувала корупція, хтось з начальства міг вимагати обкрадати колгосп, а він не погодився… (Пригадуєте таку ситуацію в романі Марії Матіос «Солодка Даруся»?).
А тоді лишилась Наталка з чотирма дітьми на руках (меншим з яких - близнятам Ніні і Колі йшов четвертий місяць), і з тавром «дружини ворога народу»… Працювала в колгоспі на різних роботах. Пригадую, як бригадир зранку на бричці об’їжджав село і «загадував», куди йти працювати. За роботу колгоспники ніякої зарплати не отримували весь рік, і тільки восени давали якусь натуроплату. Одного року заплатили по 80 грамів проса за трудодень. За рік Наталка заробила 200 трудоднів, тобто оплата склала 80 г х 200 = 16000 грам = 16 кг, тобто один пуд проса за рік каторжної роботи на буряках, картоплі, на току. А трудодні начисляли скупо, і не завжди за цілий день роботи писали трудодень, могли і 0,5 чи 0,3 трудодня нарахувати…
Я пам’ятаю свого дідуся, а якщо точніше, то не самого дідуся, а пов’язану з ним ситуацію.
Було мені років два з половиною, тобто влітку 1937 (чи 1938?) року. Мама тоді закінчувала університет, здавала державні іспити, та ще й всього місяць лишався до народження моєї сестрички Валі. Завезли мене в Глодоси і була я там без мами і батька.
Біля хати ріс волоський горіх, великий, але чомусь ніколи не родив, а під горіхом стояло ліжко. Я товклася на тому ліжку і мене вжалила бджола. Я гірко плакала, а дідусь помазав мені вавку і язичок медом. Мед, мабуть, був гречаний, пахучий, духмяний і страшенно смачний. І зараз пам’ятаю його смак. І запах…
А через рік дідусь помер. Це сталось весною. Мама отримала уві сні знак, що щось сталось… Снилась церква, потім – якийсь постріл, ще щось… А зранку принесли телеграму, що дідусь помирає.
Мама зі мною поїхала в Глодоси. Дідусь ще був живий, але вже не міг говорити, лише сльоза покотилась, коли побачив свою улюблену дочку Марусю і мене.
Лежав він на підлозі (на долівці) в маленькій кімнатці, відгородженій від великої головної кімнати. Потім поглядом попросив вивести його надвір. Подивився на світ Божий, на подвір’я, заплакав…
Не знаю, від чого він помер, казав, що рак в животі «хлюпочеться». Мабуть, думав, що рак подібний до річкового рака.
Дідусь був розумною людиною, дуже пишався своїми доньками Марусею і Одаркою, які вчились в університетах, про що він колись і не мріяв.
Коли почали організовувати колгоспи, він сподівався, що гуртом легше буде господарювати, бо і трактор можна придбати, і якусь віялку механічну. Адже в перші роки радянська влада виконала одну із своїх обіцянок - роздала людям конфісковані в поміщиків землі і наділила ними селян. Дідусь теж отримав свій пай, і немалий, бо давали на кількість членів сім‘ї, а вона була чималенька.
Та пізніше радянська влада ставилась до селян, як до найзапекліших ворогів. Грабували тих нещасних селян, забираючи все, що вони могли виростити. Вводили податки на кожну курку (з кожної курки треба було здати 180 яєць). Не мали права обсмалити вирощену на своєму господарстві свиню, а треба було з неї обдерти шкіру і здати державі. Теличку чи бичка треба здати в колгосп. Був податок на кожне плодове дерево, тому люди масово намагались знищити свої присадибні сади.
Дуже довго в нашій країні існував податок на бездітність (не маєш дітей – плати податок!). А де взяти дитину, коли чоловіків винищували то на війнах, то просто так?
Я раз була свідком в селі Великосілки на Львівщині, як жінка кричала до уповноваженого з району, який вимагав з неї податок за бездітність: «Я не маю чоловіка, то де я візьму дитину?»
Ще трохи про дідуся. Вмів він і чоботи шити. Сидить вночі, майструє і мугиче молдавську пісню чи колядку. А бабуся не дозволила, щоб хоч слово дочок по-молдавськи навчив.
В той час (я маю на увазі 1925-1932 роки) в Україні з’явились не тільки українські школи, які, до речі, почали працювати лише після проголошення Української Народної Республіки в 1918 році, а й молдавські, єврейські та інші.
Про те, що до УНР всі, навіть початкові чи церковно-приходські школи в Україні проводили навчання виключно російською мовою, я випадково дізналась в 1957 році.
І зараз багато людей не розуміють, яким щастям для наших предків був перехід на українську мову навчання в школах. Не можу не вставити сюди такий епізод. Моя свекруха Ганна Василівна Кочубей жила на Черкащині. В 1918 році вона вчилась у першому класі і отримала в школі буквар українською мовою. Коли цей буквар побачив її дядько, він заплакав від радості, бо це була перша книжка українською мовою, яка потрапила в його руки. І це – при тому, що в родині Кочубеїв була своя бібліотека, всі були грамотні, вміли читати.
Коли в 1928 році Марія і Одарка закінчили педагогічний технікум в Добровеличківці, то Марію посилали працювати в молдавську школу, а як дізнались, що молдавської мови вона не знає, то послали в українсько-єврейську вчителькою початкових українських класів.
І ще спогади раннього дитинства в Глодосах. Мабуть, це в те літо, коли вже не стало дідуся. Вздовж вулиці по обидва боки дороги викопували неглибокі рови, в які стікала дощова вода, щоб менше було грязюки. Сиділа я на горбочку край дороги, а через дорогу жили Тютюни. Тітка Тютюнка покликала мене, щоб пригостити гарбузовим насінням. Хотіла насипати мені в кишеньку, а виявилось, що кишеньки не було. На мені був літній біленький плащик з піке, з пелеринкою, але без кишеньки, і довелось насипати те насіння в полу. Чомусь мама, яка сама все життя обшивала і нас, і себе, і всіх рідних, пошила мені цей плащик без кишеньки. І от сиділа я на горбочку і їла те смачнюче і дуже корисне насіння.
Після похорону дідуся Маркела мама поїхала на Харківщину (станція Слатіно Дергачівського району), де батьки працювали в залізничній школі.
Мене залишили на літо в Глодосах. Я дуже скучала за батьками. Часто збирала свої речі, одягала на себе кілька платтячок, а зверху – улюблене, з шовкового трикотажу вишневого кольору в білі крапочки. Решту своїх нарядів складала в хустинку, зав‘язувала в вузлик і бігла стежкою через наш город на другу вулицю, де проходило шосе. Чомусь в Глодосах була в той час тьотя Даша, яка ловила мене на тій стежці, шльопала по попі і тягнула додому, а я плакала і примовляла: «Я хочу до мами…»
Я дуже не любила, як між пальчики на ногах попадала пилюка. І от сиджу я на порозі хати, витираю пилюку між пальчиками і канючу дуже жалісно: «Я хочу до мами», аж бабусині подруги плакали, дивлячись на моє «горе».
Мене всі любили, хоч на той час у бабусі було вже семеро внуків і внучок. Я не була ні першою, ні останньою, але любимою. Може, тому, що на любиму і найрозумнішу дочку була подібна, може, що бабуся мене маленьку гляділа (няньчила), що жила я в них кожне літо без мами і батька. Коли народилась Валя, дуже гарненька, то бабуся Оксана аж заплакала, що «Валя гарніша від Аллочки».
Щоранку і щовечора йшла я з бабусею до хліва, де бабуся доїла корову, і вона доїла молоко мені в кружечку. Тепле, з піною, дуже смачне і корисне, особливо для мене, бо я маленькою сильно хворіла, навіть мала запалення середнього вуха. Мене оперували, правда, трепанацію черепа не робили, бо він ще не затвердів (мені тоді було всього 1 рік і 4 місяці ), за вухом лишилась велика дірка, а слух на це вухо дуже слабкий, тобто я на нього практично не чую, тому не могла в дитинстві гратись в Опанаса (зав’язують очі і треба йти на голос. А я ж не могла визначити, з якого боку кличуть, бо чула лише на праве вухо).
Після смерті діда Маркела бабуся Оксана спочатку жила сама. Її найстарша дочка Наталка з чотирма дітьми і чоловіком Яковом (до його арешту в січні 1938 року) жила окремо, в своїй хаті, зразу за бабусиною хатою. Та коли Якова «забрали», а дідусь помер, Наталка з дітьми перейшла до бабусі, а її хату продали.
В Наталчиній хаті жила багатодітна сім’я. Ми (вже в час війни, коли жили в Глодосах) гралися з дітьми цих сусідів і навіть склали про них віршик, дякуючи якому можу згадати імена декого з них: «Савка, Одарка, Вітька, Тамарка… (далі не пам’ятаю ), але ясно, що Савка і Одарка – це батьки, Вітька і Тамарка - наші ровесники.
Село Глодоси до колективізації, голодоморів, війни партії з народом було досить багатолюдне (біля 10 тисяч населення). Воно ділилось на четверті, бо вулиці не мали назв, а говорили, наприклад, «Тітка Горпина живе на третій четверті». Крім великої двоповерхової школи з широкими і дуже довгими коридорами (добре треба було побігати тими коридорами, щоб натопити соломою печі вздовж коридорів в 1945-1946 навчальному році, коли іншого палива не було). Ще була в селі маленька початкова школа.
Оце зараз думаю, хто ж і коли побудував велику школу? Не знаю, але зараз її вже нема, і старенької дерев’яної церкви, яка стояла недалеко від школи, теж вже нема. А кам’яна церква, по другий бік річки Сухий Ташлик, 15 років тому ще стояла…
Село Глодоси розділяла на дві половини річка Сухий Ташлик, береги якої біля недобудованого мосту складалися з величезних виходів сірих гранітів, які, кажуть, зараз сховалися в землю.
А в дитинстві ми по них лазили, прали праником на гранітних каменях доріжки-хідники, виткані Наталкою на верстаті, який взимку стояв у хаті, займаючи багато місця.
Ми купалися під недобудованим мостом, бо там було трошки глибше. Казала Ніна –дочка Наталки, моя двоюрідна сестра (померла 2 січня 1993 року), що міст добудували. А до того років 50 поруч з недобудованим діяв «тимчасовий», низенький, вузенький, земляний, по якому переправлялись через річку…
Зразу за тим «тимчасовим» мостом восени люди мочили в річці коноплі, які в кожного росли на городі (видно, не було тоді в селах наркоманів). Коноплі виривали з корінням – це називалось «вибирати плоскінь». Пам’ятаєте, в Шевченка: «А дівчина край дороги недалеко коло мене плоскінь вибирала». Потім в’язали невеликі сніпочки коноплі, клали їх на мілководді, привалювали камінням, щоб не знесло водою, і чекали, поки відмокне все лишнє, після чого промивали, сушили, ламали і терли на терлиці, витрушували і отримували волокнo, з якого пряли нитки потрібної товщини для різних господарчих потреб.
Нитки пряли, використовуючи веретено і прялку. Ну, а з ниток ткали рушники, полотно, рядна, хідники і навіть килими. Тітка Наталка вже в пізніші часи різала ганчірки на довгі смужки, зшивала їх в дуже довгі нитки, фарбувала в різні яскраві кольори і ткала з них доріжки-хідники, з якими і ми починали наше сімейне життя.
Виткане з конопляних чи лляних ниток полотно відбілювали на сонці. Це робили біля річки. Мочили полотно в воді і розстеляли на траві на сонечку. Як правило, цю роботу доручали дітям. Ми, діти, гралися біля річки, читали, не забуваючи час від часу мочити полотно в річці і розстеляти його на сонечку. Такий процес тривав досить довго, не один день, зате це полотно ставало не тільки білим, а напоєним енергією сонця і чистої річкової чи ставкової води, воно давало сили тим, хто ним користувався.
Хоча в бабусі садиба займала майже гектар, дерев росло порівняно мало. Можливо, тому, що садили для себе, збуту садовини в зеленому селі не було, а везти кудись на продаж в далекі міста на волах чи конях не було сенсу чи вигоди. А можливо, ще й тому, що головним був саме город, адже треба було виростити достатню кількість овочів, щоб вистачило на весь рік на велику сім‘ю, і дещо на продаж.
Земля використовувалась дуже раціонально. Ніяких бур‘янів, а тому бабусі Оксані та й тітці Наталці доводилось трудитись на городі з ранку до вечора до самої смерті, а з бур’янів хіба що вже пізньої осені можна було побачити паслін з чорними або червоними ягодами. Ми їх любили їсти, а ще – калачики, такі маленькі кругленькі плоди, як гудзики на чоловічій сорочці. Фактично, вони не мали смаку, але в них, видно, був пектин - слизькувата речовина, і це нам смакувало. І ще ми любили клей з вишневих дерев, я й зараз не відмовлюсь від свіжого, ще не засохлого шматочка вишневого клею. Оскільки нам не забороняли їсти такі дари дикої природи, думаю, що дорослі знали, що дітям це корисно в невеликій кількості.
В Глодосах я провела всі літні місяці свого дитинства. Глодоси, тітка Наталка і бабуся Оксана врятували нашу сім‘ю від голоду і переслідувань в 1942-46 роках.
Маючи четверо своїх дітей, тітка Наталка ділилася з нами останнім куснем хліба чи мамалиги, картоплиною, чи куркою. Коли ми в час окупації приїхали в Глодоси, і так не маленька сім‘я бабусі і тьоті Наталки виросла до десяти чоловік. Напишу трішки про побут сільської родини.
В великій головній кімнаті не було стола, а стояли дві великі скрині з речами: одежа, домашнє полотно, святкові рушники (повсякденні завжди висіли на образах, які в східній Україні називали «іконами») та ін. Поруч з образами висів ще плакат з портретом Тараса Шевченка в центрі плаката, і малюнками з його життя кругом портрета. Плакат був у рамці, під склом.
В кутку біля образу Богородиці висіла лампадка, яка горіла в святкові дні, а може, й частіше. Вздовж стін стояли дубові лави з різьбленими спинками, а між двома вікнами — дзеркало, теж в гарній різьбленій рамі. Ще з меблів в тій кімнаті біля дверей в сіни стояв гарний буфет, в якому тримали посуд: тарілки, горнятка і т. ін…
Обідала вся сім‘я за низеньким квадратної форми столиком, який, зазвичай, стояв десь збоку перевернутий на бік, щоб не заваджав, тому вся кімната здавалась зовсім вільною, хоч нас було так багато. Сиділи на стільчиках-табуреточках, які дідусь зробив з пеньків дерев (дуже оригінальні, стікі). Всі їли з однієї миски, тільки мені і Валі ставили окрему тарілку, одну на двох, бо ми не звикли до такого колективного способу вживання їжі.
По закінченні трапези столик завжди чистенько мили і ставили десь збоку.
Цих маленьких столиків було два – один вищий, за ним їли, а другий – нижчий, ми взимку брали з собою на піч і виконували на ньому всі письмові роботи.
А піч була така велика, що вміщались на ній всі четверо менших дітей, а то і всі шестеро. Так приємно заритись в гаряче зерно, яке сушили на черіні печі, коли приходиш взимку знадвору з холодними ногами… На печі було маленьке віконечко, через яке проникало світло.
Знадвору заходили в сіни (коридорчик), де було троє дверей. Праворуч - у велику кімнату, в якій колись жила мама, тому вона так і називалась - «Марусина кімната». Прямо проти входу – маленька кімнатка, яку називали «хатинка». Розміри її були десь 2х2 метри, вміщалось там лише одне ліжко і маленький столик, і ще звідти опалювалась мамина кімната і була лежанка, на якій можна і спати, і їсти зварити.
Ліворуч - велика головна кімната, де проходило життя всієї нашої родини. В цій кімнаті - піч, в якій пекли і варили, а під піччю вимуруване двометрової довжини підпіччя, куди засовували рогачі й кочергу, без яких не обійтись, бо рогачами «садили» в піч досить глибоко казанки, в яких варилась їжа. Дерев’яною лопатою з довгою ручкою садили в піч форми з хлібом, який випікали самі. До речі, такого смачного хліба, як на Кіровоградщині, я більше ніде не їла!
В кімнаті була лише зовнішня частина печі, а та, де ми грілись і робили уроки, відгороджена разом з лежанкою і ліжком, на якому спала бабуся.
Дуже важко описати селянську хату, побудовану ще в кінці 19-го століття, яка вистояла більше як 100 років, хоч зліплена була з саману – «кирпичів», які виготовлялись своїми руками з глини, змішаної з половою і подрібненою соломою. Описати так, щоб її міг уявити той, хто живе в часи комп’ютеризації, механізації, і навіть не знає, що воду можна не з крана набирати, а принести в відрі на коромислі десь за 150 метрів від дому.
Правда, при будівництві хати і особливо отих «кирпичів» люди допомагали один одному методом «толоки», безплатно. Господар оголошував толоку, збирались люди, місили кіньми глину з соломою, робили за допомогою спеціальних форм «кирпичі», розкладали їх на сонечку на просушку. Все це – за один день. Уявіть собі, яка була чітка організація праці!
До речі, форми для будівельних «кирпичів» використовували ще й для виготовлення головного калорійного палива на зиму: коров’ячий чи кінський гній змішували з половою і водою, формували квадратні чи прямокутної форми «кирпичі», висушували на сонці і складали на зиму в хліві, а взимку палили в печі ними, як вугіллям. При цьому над селом відчувався специфічний запах, приємніший, ніж від кам’яного вугілля.
Господар не платив людям за роботу на толоці, а готував дуже хороший обід, навіть свиню з такого приводу різали, та й про випивку не забували, а яку – цього я вже не знаю, але думаю, що звичайну самогонку-«первач» з цукрового буряка, який там вирощують. А весь процес виготовлення самогону я бачила в Глодосах не раз, бо ж вижити і вивчити дітей бідній вдові можна було лише завдяки і цьому знаменитому напою….
Та повернусь до написаних мною ще 19 серпня 1999 року спогадів про дідусеву хату. В «Марусиній» кімнаті ми майже не жили, хіба що влітку, бо ж напалити бур’яном всю хату було неможливо, а іншого палива ми тоді не знали. Жили всі в лівій половині, а ми - в маленькій «хатинці». Стояло там ліжко, столик, і ще хтось з нас спав на лежанці. В лежанці була плита з конфорками і духовка, а коли переставали топити і плита трохи охолоне, клали на плиту дерев’яну кришку і вона перетворювалась в гаряченьке ліжко, на якому приємно спати. В час війни ми не мали хорошої, теплої одежі і взуття, весь час мерзли, тому так любили теплу піч і лежанку.
Після нашого від’їзду з Глодос у квітні 1946 року в Західну Україну тітка Наталка тримала в хатинці кролів, щоб виконати податок на м’ясо. Кролі нарили там нір. Коли влітку 1949 року ми приїхали в гості ( я тоді закінчила 6 клас, а Валя 5-й), то ми, дівчатка, захотіли зробити собі окрему кімнатку. Я сама побілила білою глиною стіни і стелю, позабивали дірки і замазали долівку глиною з кінським кізяком. Поставили там ліжко, повісили щось на стіну і вікно, настелили на долівку сіна і пахучих трав і стало там так гарно, затишно і весело!
В те літо гостювала в Глодосах і Галка – наша двоюрідна сестра, дочка тітки Даші, яка жила в Одесі. Ми втрьох: я, Валя і Галка спали на ліжку, а Ніна - дочка Наталки - на лежанці. Галка – городська, розказувала анекдоти, а ми так голосно сміялись, що аж батьки нас сварили з кімнати.
Наталка вміла готувати дуже смачну їжу. (Може, тому і я досить смачно готую, що «підганяю» смак своїх страв під глодоські, бо ж і мама варила смачну їжу). Варила її взимку в печі або на лежанці, а влітку - надворі, де спеціально будували літню плиту з комином і конфорками.
Пам’ятаю, як в час війни Наталка варила мамалигу з кукурудзи, яку ми мололи на домашніх жорнах. Своїх жорен у нас не було, ходили до сусідів. (До речі, радянська влада чомусь жорстоко боролася з жорнами, хоч не зрозуміло, чим вони могли зашкодити соціалістичній владі). Жорна були різні за конструкцією: і просто два круглих камені, у верхньому з яких був отвір, через який засипали зерно. Верхній камінь крутився по нижньому, і зерно мололось на крупу чи борошно. Були і складніші, які доводилось крутити як віялку в колгоспі чи корбу криниці.
Мамалига - це молдавська страва, густа каша з кукурудзяного борошна, зварена у печі в казані з чавуну. Наталка варила її так, що коли казан перевертали на стіл, а на дно клали холодну мокру ганчірку, то мамалига виходила з казана, як торт.
Це робилося прямо на столику, довколо якого ми сиділи за обідом чи вечерею. Різали мамалигу не ножем, а міцною ниткою на тонкі скибки, як хліб. Кожному давали по скибці. Дуже смачно їсти мамалигу з розтопленим коров’ячим маслом, як і всяку іншу кашу, з сиром (творогом), якщо ці продукти були в хаті. А вони бували, бо мама заробляла кравецькою справою - шила для людей, а вони розплачувались продуктами (молоком, маслом, яйцями, салом чи м‘ясом). Якось дали мамі за роботу живого півня - великого, гарного, червоного. Випустили його до курей, а він втік…
Я народилася не в Глодосах, а в Харкові, і не так вже й багато часу я там жила: літні місяці до війни, якийсь час в окупації, потім 1945-46 навчальний рік до квітня 1946-го, коли ми переїхали на Львівщину, і ще два приїзди – влітку 1949-го (я писала, як ми - дівчатка жили тоді в «хатинці») і в серпні 1953-го, коли я вже закінчила школу. І все. А чомусь серцем відчуваю, що це – моя батьківщина, щось невимовно рідне і дороге!
Мені добре знайоме таке почуття, як ностальгія. Почуття туги за тим, Богом забутим селом, де вже давно немає нікого, кого я знаю і люблю. А так хочеться побувати ще хоч раз там, побачити бабусину хату (а чи вона ще стоїть?)…
Час від часу сниться мені сон: біжу я стежиною через город до бабусиної хати. Пахне картоплинням, червоніє кущ калини, ось-ось підійду до хати, і думаю уві сні: «На цей раз – це не сон». Просипаюсь в сльозах, що знову не дійшла до хати…
І зараз (писала 27.11.1999 року) плачу, що не вернути дитинство, що мало надії побувати в Глодосах, що нема вже не тільки бабусі і т. Наталки, а й моєї двоюрідної сестрички Ніни,
яка так рано, в 55 років пішла на той світ. 
 Ніна виросла в Глодосах, але їй дісталось таке важке життя, що ніякої ностальгії в неї не було, і вона навіть не показала своїм дочкам ту хату, за якою я так сумую, хоч не раз бували вони в цьому селі, бо чоловік Ніни – Петро Брагінець теж був з Глодос і вчився з Ніною в паралельному класі.
А моє дитинство в Глодосах було щасливим. Хоч їжа була і не дуже ситною, та після голоду в Слатіно в 1941-1942 роках для нас будь-яка їжа здавалась смачною. Це зараз деякі люди вважають, що щастя – в ковбасі. Тоді про ковбаси ми забули, що вони існують, а ласували пиріжками з квасолею з маком, з солодким тушеним цукровим буряком, до якого добавляли кисленьку червону калину, а тісто для цих пиріжків т. Наталка брала те, з якого пекли хліб. Дуже смачні пекла вона і плачинди з гарбузом (це такі великі плоскі пироги), запікала в печі скибки солодкого гарбуза.
Багато їли ми соняшникового і гарбузового насіня (а воно ж калорійне і корисне). Я й зараз люблю його лузати (зверніть увагу на таке цікаве слово – «лузати» насіння), і не по одному зерняті, а можу взяти в рот цілу жменьку і по одному розкушувати зернята, які язик вправно подає на зуби. Особливим шиком вважалося не спльовувати лушпиння після кожного зернятка, а щоб висіло воно на губі, а потім утворювало велику чорну бороду. Попробуйте так зробити! Що, не виходить?
Життя в Глодосах в час війни.
Приїхавши влітку 1942 року на Кіровоградщину, ми періодично жили в т. Наталки в хаті бабусі Оксани. Нас, дітей, в хаті стало шестеро, але старші – Юрко і Льоня здавались нам вже зовсім дорослими, та і вели вони себе, як дорослі.
Зараз, переписуючи це на комп’ютері, з душевним болем порахувала, що «дорослому» Льоні було років 11-12, а він наносив води для великої сім’ї на коромислі з криниці, яка від нас була дуже далеко. Інші члени сім’ї теж підключались до цієї роботи, та головним водоносом був Льоня.
Ми – четверо ровесників: я (1935), Валя (1.08.1937) і на два місяці молодші від Валі Ніна і Коля – близнята, жили дуже дружно. Ми з Валею були «городські». Так як мама сама шила наші «наряди», використовуючи фантазію, ми завжди були одягнуті краще від інших дітей, навіть, коли «наряди» шились-перешивались з старих маминих, чи навіть з матеріалу для онуч (портянок), який батько привіз з армії. (Оце подумала, що для наших нащадків слово «онуча» буде геть не зрозумілим, бо вже в армії з цим замінником шкарпеток вирішили розпрощатися в цьому, 2008 році.
Так от, дорогі мої нащадки, в нашій країні в чоботи чи черевики на ногу намотували ганчірку прямокутної форми, онучу, яка заміняла шкарпетки. Намотати онучу – це було справжнє мистецтво. Вона мала щільно обгортати ступню, щоб не було складок, бо інакше онуча натирала ногу до крові. А спробуй зробити це «по тривозі», в темноті, поспіхом…
Наша загальна культура і освіченість були вищими, ніж в сільських дітей, бо все-таки батьки – вчителі, які, попри свою зайнятість, багато уваги приділяли нам. Ми мали багато іграшок, книжок, жили в повній сім’ї, в нас навіть була няня Катя, яку привезли з Глодос. Німці забрали Катю в Німеччину, а після війни вона повернулась в рідне село. Жила в школі і працювала там технічкою: мила підлоги, палила в печах соломою, бігаючи довгим коридором від однієї печі до іншої. Жила Катя в школі в маленькій кімнатці з великою плитою із вмурованим в неї казаном для води. Казан накривався кришкою, зверху клали дерев’яну кришку і на цій лежанці можна було спати. Я часто приходила до Каті і спала з нею на тій лежанці.
Ми любили Катю, і коли її не було з нами, ми називали свою кішку Катею (в Козаковій Балці). Наші батько і мама хотіли забрати Катю до нас, коли ми вже жили на Львівщині в Великосілках. Коли в 1961 році в мене народився Сергій, я теж хотіла забрати до нас Катю і готова була догледіти її до смерті, але цим планам не судилося здійснитись, бо Катю забрала до себе в Кіровоград жінка-прокурор, забрала в Каті паспорт і нікуди її не відпускала.
Але повертаюсь в Глодоси.
З нас чотирьох, майже ровесників, найбільш розсудливим пам’ятаю Колю.
Вічно голодні (після голоду в Слатіно нам здавалося, що наїстися взагалі неможливо), ми часом крали (брали без дозволу) в бабусиному курятнику яйце і випивали його з Валею пополам: одна - білок, друга - жовток. Коля казав нам, що брати без дозволу - гріх.
А без цього гріха яйця перепадали нам не часто, бо ж сім’я була велика, а грошових заробітків - обмаль, тому роль грошей в селі виконували яйця. Чи солі купити, чи сірників. До речі, і сіль, і сірники – це страшенний дефіцит в час війни. Часом доводилось їсти зовсім несолену їжу, і вона не мала ніякого смаку. Одного разу десь дістали сіль рожевого кольору, казали – «кінська», бо, можливо, вона використовувалась для скотини, але то була велика радість. Сірників теж не було, тому користувались напівзабутими прадідівськими способами – кресала з кременю і сухий кусочок «труту» -- чогось такого, що легко загорається.
Щоб розпалити піч, часто бігали до сусідів за жаринкою, яку приносили в горщичку і з допомогою якої роздмухували вогонь. Намагались зберігати вогонь в печі весь день, щоб не згасав.
В час окупації Валя захворіла скарлатиною. Лікар хотів покласти її в лікарню, бо ця хвороба дуже заразна, але мама не погодилась. Вона ізолювалась з Валею в хатинці, а ми могли бачитись із сестричкою тільки через закрите вікно. Ми, діти, чистили соняшникове насіння і передавали через маму такий гостинчик сестричці. Ми стійко витримали карантин і ніхто з нас не захворів.
Пам’ятаю, що тої зими стояли високі снігові замети, а коли сніг почав танути, на вулиці з’явилась справжня річка талої води з сніговими берегами. Мама і т. Наталка навіть прали в тій воді якісь речі, бо в селі були проблеми з водою. На всю вулицю – одна криниця за 10 хат від нас. Наносити води для прання було важко, тому і доводилось влітку прати на річці, а взимку користувались часто талою водою, яку отримували з снігу. Нею добре мити голову, бо вона дуже м’яка.
Криниця на нашій вулиці була дуже глибока, заглянеш в неї, а вода десь далеко-далеко, а щоб дістати воду, носили з собою довгий канат, і два відра на коромислі. Хоч ми ще були зовсім малі і кволі, та теж вчились носити воду на коромислі.
В основному воду носив Льоня. Височенький, як на свій вік, худий, з продовгуватим лицем, дуже роботящий. Хороший підростав помічник т. Наталці.
В зимові холоди, взутий в чуні, зроблені з автомобільних шин чи покришок, він застудився, почав хворіти ревматизмом. Коли ми виїжджали в квітні 1946 року, він вже лежав. На руках понакручувало гулі. Ми якось добрались до його ліків чи вітамінів - драже рожевого кольору, покрите глазур’ю. Цукерок ми тоді не бачили, а ці ліки були солодкі, і ми - я, Валя, Ніна і Коля з’їли їх усі. Добре, що не отруїлися, тільки сип з’явився, а потім пройшло.
Зимою 1946-47 року від хвороб і недостатнього харчування померли два мої двоюрідні брати – Коля і Льоня. Льоня від ревматизму, а в Колі відмовили нирки.
Ще задовго до їх смерті зустріла т. Наталка на базарі жінку, з якою вони були майже не знайомі і ніколи не спілкувалися, і яка жила далеко від нас. І от ця жінка каже:
«Наталко! Я бачила сон, що з твого двору дві скрині вивозили».
За народними прикметами виходило, що чекає їх дві смерті. Гадали, що одна – бабуся Оксана, а хто ж другий?
Та виявилось, що бабусі ще судився довгий вік (померла вона навесні 1962 року), а тоді смерть забрала зовсім молодих… Коля прожив всього 9,5 років, а Льоня – 14. Не знаю точної дати народження Льоні, дат смерті Колі і Льоні, а спитати нема кого. Старший брат Юрко, слава Богу, ще живий, але нічого не пам’ятає(помер в липні 2017 року…)
Коля, мабуть, вдався в діда Маркела: спокійний, серйозний, хазяйновитий. Він і в хаті, бувало, так підмете, що й пилюку не здійме, бо відсуне настелену солому, водичкою легенько долівку побризкає, а потім візьме ганчірочку, змочить її олією і гасом, і протре всі завиточки спинок лав, раму дзеркала, що воно все аж блищить, і ні пилинки не лишиться… Ніна, хоч і дівчинка, була не така. Страшенно любила читати, а коли її відривали від цікавої книжки, щоб виконати якусь роботу, Ніна незадоволено марширувала через кімнату, голосно гупаючи п’ятами по долівці, аж гуло…
Коля був здібним хлопчиком, гарно малював, не знаю, правда, як він вчився в школі, бо з життя в Глодосах в 1945-46 року пригадуються лише якісь епізоди: як ми вчимо уроки, сидячи на печі, чи лузаємо насіння…
Читала Ніна гарно, то бабуся з своїми подругами сідали на призбі і порозі хати, а Ніна читала їм Шевченкову «Катерину». Слухають, бувало, і плачуть над її долею…
Ніна добре вчилась в школі, мала нахил до точних наук. Приходили до неї за допомогою з математики однокласники з благополучних сімей, а вона ж була з сім’ї «ворога народу».
Жили бідненько, хоч мої батьки допомагали їм, чим могли. Часом мама висилала Наталці гроші для сплати грошового податку, бо за несплату приходили з обшуком, і як було щось цінне, то забирали. Якраз тоді в Наталки була наша швейна машинка – наше найбільше багатство, так що довелось її рятувати…
Кожного літа ми з Валею підбирали Ніні все для школи: підручники наші, бо по моїх вчилась Валя, а після Валі - Ніна, зошити, олівці, ручки, пера, готовальню для креслення, і навіть чорнильниці-невиливайки (тоді в школах користувались такими ручками, що їх потрібно було вмокати в чорнило, яке носили з собою в школу в таких чорнильницях, з яких воно не виливалось.)
Хоч з цим т. Наталка не мала клопоту і витрат, бо ж все це разом коштувало не дуже дешево, а грошей колгоспникам не платили.
Після закінчення середньої школи Ніна поступила в Одеський педагогічний інститут (тепер всі такі навчальні заклади стали називатись університетами) на фізико-математичний факультет. Жила в гуртожитку, а до т. Даші часом приходила підкріпитись, як вже дуже хотілося їсти…
Після закінчення вузу Ніна працювала спочатку в с. Піщаний Брід на Кіровоградщині, а потім я допомогла їй влаштуватись учителем фізики і математики в ту школу, де працювала я – в школу робітничої молоді при Севастопольській ГРЕС. Заміж вийшла за хлопця з паралельного класу своєї школи, жили на Дніпропетровщині. Нікого з моїх рідних в Глодосах не залишилось…
Ось такі спогади про незабутні Глодоси - рідне село моєї мами.
Алла ОСАДЧА
м. Феодосія
На фото 1962 року - Ніна (ще Патютко) зі мною – Аллою Осадчою

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2020 > Тема ""Білі плями" історії"