Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3468)
З потоку життя (6707)
Душі криниця (3633)
Українці мої... (1488)
Резонанс (1549)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1730)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СЕЛО ВЕЛИКОС╤ЛКИ
Гортаючи стор╕нки свого життя...


ЗАНЕДУЖАВ Я В ДОРОЗ╤...
Як л╕кувалися чумаки, коли занедужали, тим паче, перебуваючи у дороз╕?..


СТАНЦ╤Я КРАСНЕ (1946-1947 Р╤К)
Гортаючи стор╕нки свого життя…


КРИМСЬКИЙ ШЛЯХ ДО ╢ВРОСОЮЗУ
У 2014 р. гендиректор заводу «Ф╕олент» Олександр Серг╕йович Батал╕н (до слова, з 2012...


МИРОСЛАВ МАМЧАК: ЛОТОФАГИ
Зак╕нчення: книга друга, частина 23; початок в № 48 за 2019 р.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2020 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#8 за 21.02.2020
СЕЛО ГЛОДОСИ НА К╤РОВОГРАДЩИН╤

Гортаючи стор╕нки життя…

Продовжуючи тему свого попереднього допису в «Кримську св╕тлицю» «Гортаючи стор╕нки свого життя», хочу розпов╕сти ще про одне укра╖нське село – Глодоси. З ним пов’язан╕ перш╕ мо╖ дитяч╕ спогади, бо Глодоси — Батьк╕вщина мо╓╖ матер╕. Тут жили мо╖ д╕дусь Маркел Гаврилович Гросул ╕ бабуся Оксана Йосип╕вна з роду Яременк╕в, ╖хн╕ д╕ти Наталка, Одарка ╕ Мар╕я - моя мама. Тут починав свою педагог╕чну роботу в техн╕кум╕ конярства м╕й майбутн╕й батько - Микола ╤ванович Мельниченко. Але про це - п╕зн╕ше, а зараз – трохи ╕стор╕╖ цього села.
Глодоси (до 1784 року – Сухий Ташлик) – село, розташоване на берегах р╕чки Сухого Ташлика. С╕льськ╕й рад╕ Глодос п╕дпорядкован╕ села Верб╕вка, Козакова Балка, Л╕ски ╕ Мар’ян╕вка.
Про те, що ця м╕сцев╕сть була заселена ще в глибоку давнину, св╕дчать археолог╕чн╕ знах╕дки. На околиц╕ села розкопано курган доби бронзи (друге тисячол╕ття до н.е.) та знайдена кам’яна баба коч╕вник╕в 11-13 стол╕ть. Визначною археолог╕чною пам’яткою ╓ поховання з трупоспаленням во╓начальника VIII ст. н.е. з дорогоц╕нною збро╓ю та великою к╕льк╕стю нагрудних прикрас.
У письмових джерелах населений пункт згаду╓ться п╕д 1750 роком. Перш╕ поселенц╕, вих╕дц╕ з Молдав╕╖, назвали його Сухим Ташликом. Поселення було сотенною слободою Новослоб╕дського полку, з 1764 року – шанцем ╢лизаветградського п╕к╕нерського полку, а з початку 70-х рок╕в тут розм╕щено роту молдавського гусарського полку. 1784 року село перейменовано в Глодоси. Населення — переважно державн╕ селяни, займалось хл╕боробством, скотарством, рибальством.
Ц╕кава под╕я в сучасн╕й ╕стор╕╖ села в╕дбулася в 1961 роц╕. 9 червня 1961 року школяр Володимир Чухр╕й в степу на околиц╕ села провалився в якусь яму ╕ знайшов там скарб. В скарб╕ виявилась велика к╕льк╕сть золотих (2,583 кг) ╕ ср╕бних (1,026 кг) вироб╕в, як╕, очевидно, належали багатому ╕ знатному во╖ну VII чи VIII стол╕ття.
Ц╕кава, майже детективна ╕стор╕я цього скарбу, який наша археолог╕я мало не втратила. Але то вже пошукайте соб╕ сам╕ в ╕нтернет╕.
Ще не можу не згадати про факт, який я надибала там, шукаючи щось ц╕кавеньке про сво╖ р╕дн╕ Глодоси. А натрапила я на згадку про прем╕ю з назвою «Глодоський скарб», фундатором яко╖ ╓ в╕домий укра╖нський письменник Григор╕й Гусейнов - лауреат Шевченк╕всько╖ прем╕╖. Зв╕сно, захот╕лось д╕знатись б╕льше ╕ про прем╕ю, ╕ про ╖╖ лауреат╕в. ╤ тут, набравши в ╕нтернет╕ «прем╕я «Глодоський скарб», я побачила дуже багато матер╕ал╕в, та мою увагу в╕дразу привернув заголовок: «Глодоський скарб у Львов╕».
На Льв╕вщин╕ я прожила 12 рок╕в - з дитинства ╕ до зак╕нчення Льв╕вського державного ун╕верситету ╕м. ╤вана Франка (правда, не ф╕лолог╕чного, а механ╕ко-математичного факультету, хоч ╕ дуже люблю л╕тературу), тому не прочитати все, що там було, я не могла.
А читати було що. Головне, про що я д╕зналась, це те, що одним з лауреат╕в став в╕домий письменник, ф╕лософ, есе╖ст, ун╕кальний перекладач ╕ знавець античних твор╕в, актуал╕затор ╕ пропагандист сво╓╖ справи, л╕тературознавець Андр╕й Содомора, якого я знала ще з 1947 року, бо навчався в╕н в школ╕ з мо╓ю сестричкою Валентиною в одному клас╕ 6 рок╕в – з 1947 до зак╕нчення школи в 1954 роц╕. К╕лька рок╕в тому я в╕дновила наше таке давн╓ знайомство, ╕ нав╕ть переслала йому сво╖ «Спогади про мо╓ життя ╕ життя мо╓╖ родини», де я багато пишу про нашу школу.
Посилаючи йому свою «книгу», я дуже мало знала про нашого земляка, х╕ба лише те, що в╕н — перекладач античних твор╕в, професор, а виявля╓ться, що багато десятил╕ть в╕н залиша╓ться вт╕ленням духовно╖ сов╕ст╕ укра╖нсько╖ нац╕╖, моральним авторитетом, ним пиша╓ться не т╕льки Галичина, а ╕ вся Укра╖на.
Але продовжу свою ╕стор╕ю села Глодоси ╕ його роль у житт╕ мо╓╖ родини.
В мо╖х бабус╕ Оксани Йосип╕вни ╕ д╕дуся Маркела Гавриловича Гросул╕в було 5 дочок: Наталка - 1902 року народження, Одарка -1905-го, Мар╕я - 1907 року. Найстарша дочка – Марфа – ╓дина була схожа на свою мат╕р, а З╕ночка померла зовс╕м маленькою – в ш╕сть м╕сяц╕в.
Про Марфу знаю небагато. Прожила вона всього 23 роки. Мала нареченого, готувалися до вес╕лля. Марфа захвор╕ла (не знаю, чим, можливо, черевним тифом), пот╕м ╖й стало краще ╕ призначили день вес╕лля. При╖хав наречений, а красуня Марфа в вес╕льному вбранн╕ на лав╕ лежить… Це була така трагед╕я, що про не╖ бабуся н╕коли не могла говорити – спогади були занадто важкими.
Наталка в часи громадянсько╖ в╕йни чогось злякалась, втратила чи пам’ять, чи розум на якийсь час, тому не вчилася в школ╕ ╕ лишилась неграмотною, хоч п╕зн╕ше це пройшло, вона вийшла зам╕ж за Якова Патютку, народила четверо д╕тей (Юр╕й - 1930 р., Леон╕д - 1933, ╕ близнята Н╕на ╕ Коля - 1937 року).
Вс╕ д╕ти були дуже хорош╕ ╕ розумн╕, гарно вчились, хоч ╕ не було кому ╖м допомагати, бо в с╕чн╕ 1938 року Якова Патютку заарештували ╕ б╕льше його н╕хто з д╕тей не бачив. На запит дочки Н╕ни до «орган╕в» про долю ╖╖ батька (в часи оголошення матер╕ал╕в про культ особи Стал╕на), прийшла в╕дпов╕дь: «Ваш отец умер на лесоразработках в 1942 году», хоч в╕н говорив бабус╕ Оксан╕, коли вона нав╕стила його в Одес╕, що йому н╕чого з речей не потр╕бно, бо його все р╕вно розстр╕ляють.
Наталка таки навчилась читати й писати, коли лишилась одна, бо д╕ти вилет╕ли з гн╕зда… А от про те, чому вона лишилась неписьменною, хоч була дуже розумною, а дв╕ ╖╖ сестри отримали вищу осв╕ту в ун╕верситетах, я д╕зналась п╕зн╕ше. Причина була проста - так вир╕шив глава с╕м’╖ Маркел: щоб дв╕ молодш╕ дочки могли вчитись, дв╕ старш╕ — Марта ╕ Наталка повинн╕ були працювати. Таке часто бувало в небагатих родинах. Так, знаменита ф╕зик, лауреат нобел╕всько╖ прем╕╖ Мар╕я Кюр╕-Складовська до 26 рок╕в працювала гувернанткою чи домашньою вчителькою в багат╕й с╕м’╖, щоб ╖╖ сестра Броня могла вчитися в Париж╕.
Тьотя Даша (Гросул Одарка Маркел╕вна) старша в╕д мо╓╖ мами Мар╕╖ на два роки (народилася 7 березня 1905 року). Мабуть, Маруся мала кращ╕ зд╕бност╕ до навчання, н╕ж Даша, бо як п╕шла Даша в школу, почала вчити уроки, виявилось, що Маруся все це робить значно краще. Читати навчилась, нав╕ть тримаючи книжку «догори ногами», бо ж сид╕ла проти Даш╕, як та читала, от ╕ навчилась б╕ля не╖ читати, не повертаючи до себе книжку. Довелось посилати Марусю до школи в той же клас, де вже вчилась Даша.
В т╕ часи (а це – 1910-1915 роки) в сел╕ була лише початкова школа. ╤ ось п╕сля 4-го класу пов╕з Маркел сво╖х дочок в К╕ровоград, де вони вчились в 5-7 класах. Як лишав ╖х в чужих людей, Маруся, як╕й було лише 11 рок╕в, заплакала, що «ложку забули»…
Жили д╕вчатка на квартир╕ в строго╖ хазяйки, сам╕ прибирали в сво╖й к╕мнат╕, а хазяйка б╕лим носовичком перев╕ряла, щоб не було н╕ пилинки.
П╕сля зак╕нчення школи сестри навчались в педагог╕чному техн╕кум╕ в сел╕ Добровеличк╕вка, який зак╕нчили в 1928 роц╕.
П╕сля зак╕нчення техн╕куму т. Даша працювала в якомусь сел╕, можливо, в Гапсинов╕, бо ця назва була в наш╕й с╕м’╖ уособленням чогось дуже в╕дсталого, «с╕льського». До реч╕, ми, учн╕ старших клас╕в ╕ вчител╕ не вважались в сел╕ с╕льськими. Коли, наприклад, хлопц╕-школяр╕ грали в волейбол з хлопцями - не учнями, то ц╕, останн╕, вважались «с╕льськими», а учн╕ — н╕.
В╕дпрацювавши якийсь час в сел╕, Одарка Маркел╕вна — Даша вчилась в Одеському державному ун╕верситет╕ ╕м. Мечникова на б╕олог╕чному факультет╕, а п╕сля зак╕нчення його залишилась в Одес╕. Працювала вчителем б╕олог╕╖ ╕ завучем школи в район╕ Молдаванки. Ц╕каво, що проживши майже все життя в м╕ст╕, Даша так ╕ не змогла осво╖ти рос╕йську мову, говорила не чистою укра╖нською, як мо╖ батько ╕ мама, чи я ╕ Валя, а так званим «суржиком», та ще й з╕ специф╕чним одеським забарвленням. Характер мала (я зараз задумалась: який же в не╖ був характер?) -  важко сказати який. Наш син Серг╕йко у в╕ц╕ десь рок╕в 4-5 сказав ╖й: «Тебя, бабушка, не поймёшь, то ты смеёшься, то плачешь». Н╕би й весела, а жити з нею було важко. Страшенно любила дочку Галину, хвалила ╖╖ позаоч╕, а попри це, виховала в н╕й комплекс меншовартост╕, якого Галин╕ важко було позбутися.
Вм╕ла прекрасно готувати ╖жу, пекти вс╕ляк╕ марципани, та це й не дивно, коли б╕льша частина життя пройшла в комунальн╕й квартир╕, в кухн╕, де поруч готували ╖жу ╓врейки, як╕ таки вм╕ють готувати, та й смак ╖ж╕ «по-глодоському» теж чогось вартий.
М╕й д╕дусь Маркел був з молдаван, яких немало жило в той час в Укра╖н╕.
Коли вони побралися з Оксаною Йосип╕вною - були б╕дн╕ селяни, але дуже роботящ╕, тому помаленьку стали на ноги, побудували хату з глини, але велику. Б╕ля хати -глибокий погр╕б, який з часом ставав все глибшим, бо в ньому копали глину для вс╕х господарчих потреб. В погреб╕ прямо з земл╕ зроблен╕ були сходинки, по яких спускались люди, коли зносили туди картоплю, моркву, буряк, д╕жки з квашеною капустою, ог╕рками, пом╕дорами ╕ нав╕ть з квашеними кавунами ╕ яблуками. А цибулю в в╕нках ╕ часник тримали на горищ╕ чи в комор╕, яка побудована була прямо проти хати.
В комор╕ з глини вимурован╕ були зас╕ки для зерна, бо дошки, мабуть, коштували надто дорого. Ще в двор╕ була стайня для худоби ╕ птах╕в ╕ клуня (в зах╕дн╕й Укра╖н╕ — стодола), де тримали солому, с╕но, молотили зб╕жжя.  
Садиба займала досить велику площу - 0,95 гектара, де вм╕щались ╕ сад з вишнями, яблунями, абрикосами ╕ великим та розлогим кущем калини. А в яру, який в╕дд╕ляв наш город в╕д сус╕днього, росли дик╕ дерева, з яких добре пам‘ятаю бузину, бо з ╖╖ яг╕д ми робили соб╕ чорнило, щоб писати в зошитах. ╤ ще росло там багато хмелю, з якого в сел╕ робили др╕ждж╕, щоб пекти хл╕б, чи виготовляти самогонку з буряка.
На город╕ вирощували вс╕ необх╕дн╕ для велико╖ селянсько╖ родини овоч╕, с╕яли жито, яке необх╕дне для ремонту стр╕хи, адже вс╕ буд╕вл╕ в садиб╕ покривались соломою. Жито для стр╕хи косили, в‘язали в снопи, а пот╕м на току – гладеньк╕й площадц╕ в клун╕, гарно утрамбован╕й ╕ змазан╕й глиною з к╕нським к╕зяком, щоб не зм╕шувалось зерно з пилом ╕ землею, молотили ц╕пами. Ц╕п – це дв╕ палиц╕, одна довга, а друга – коротша, з’╓днан╕ рем╕нцем так, що менша може крутитись. Саме на току ц╕пом молотили вс╕ злаков╕.
Була в нас ╕ ступа (пам’ята╓те: «там ступа с бабою Ягой идет–бредет сама собой»?). В ступ╕ товкли просо, гречку, ячм╕нь, пшеницю, щоб обдерти з них к╕рку, п╕сля чого в╕яли на в╕тр╕ ╕ отримували крупи. С╕яли й коноплю, з яко╖ пот╕м ткали рушники, рядна, полотно, грубувате, зате м╕цне ╕ еколог╕чно чисте. Але про це –п╕зн╕ше.
В господарств╕ до колектив╕зац╕╖ тримали вол╕в, кор╕в, овець, гусей, курей ╕ все, що було потр╕бно, бо харчовими продуктами с╕м‘я забезпечувала себе повн╕стю.
╤ ще в д╕дуся Маркела було хоб╕ – любив в╕н вирощувати жеребц╕в. ╤ не яких-небудь, а «б╕лих в яблуках». Купував малих жеребчик╕в ╕ ростив ╖х з великою любов’ю, а пот╕м виставляв на виставках чи конкурсах. В сел╕ в к╕нц╕ 20-х рок╕в був техн╕кум конярства, тому, гадаю, селекц╕╓ю гарних коней там займався не т╕льки м╕й д╕дусь.
В час громадянсько╖ в╕йни д╕дусь мало не загинув в╕д сво╖х жеребц╕в. Одного разу запр╕г в╕н коней в борону ╕ боронував поле. Десь недалеко проходив заг╕н ╕ якась кобилка подала голос. Жеребц╕ понесли, д╕дусь попав п╕д борону. Всього к╕лька сантиметр╕в чи м╕л╕метр╕в лишалось до серця…
Д╕дусь любив бдж╕л, мав багато вулик╕в. (Ц╕каво, що це захоплення бджолами через два покол╕ння проявилось в його правнука – мого сина В╕тал╕я. Гени, спадков╕сть, чи випадков╕сть? В╕тал╕й не просто ц╕кавиться бджолами, а й трима╓ ╖х вже досить давно ╕ не менше 20 рок╕в користу╓ться власним медом).
╤ ще трохи про д╕дуся Маркела. Передруковуючи сво╖ спогади зараз, через к╕лька рок╕в п╕сля ╖х написання, доводиться щось уточнювати, додавати як╕сь нев╕дом╕ мен╕ ран╕ше факти. От вчора говорили ми з В╕тал╕╓м про життя наших предк╕в, про д╕да Маркела. В╕тал╕к п╕сля зак╕нчення школи вчився в ╕нститут╕ ╕ жив у мо╓╖ мами, з якою говорили про р╕зне, в тому числ╕ ╕ про предк╕в. Моя мама розпов╕дала В╕тал╕ю, що ╖╖ батько Маркел р╕с сиротою (куди под╕лись його батьки – нев╕домо).
Жив в╕н чи не при школ╕, навчився грамоти, проявив себе як розумна дитина, тому с╕льська громада в╕дправила його вчитись аж в Петербург, де в╕н м╕г отримати хорошу осв╕ту ╕ шанс на краще життя. Маркел вчився там якийсь час, а пот╕м  повернувся в село, заявивши громад╕, що його не приваблю╓ перспектива займатись наукою, що в╕н хоче бути селянином.
П╕сля смерт╕ д╕дуся Маркела в 1939 роц╕ поступово господарство занепало, бо в с╕м’╖ не залишилось чолов╕к╕в. Чолов╕ка т╕тки Наталки репресували в с╕чн╕ 1938 року, арештували н╕ за що, х╕ба, може, за те, що був за походженням з козак╕в (таке припущення висловила т. Наталка в розмов╕ з╕ мною десь в к╕нц╕ 80-х). А можливо, тому, що працював в╕н бухгалтером в колгосп╕, працював чесно, та ╕ в т╕ часи ╕снувала корупц╕я, хтось з начальства м╕г вимагати обкрадати колгосп, а в╕н не погодився… (Пригаду╓те таку ситуац╕ю в роман╕ Мар╕╖ Мат╕ос «Солодка Даруся»?).
А тод╕ лишилась Наталка з чотирма д╕тьми на руках (меншим з яких - близнятам Н╕н╕ ╕ Кол╕ йшов четвертий м╕сяць), ╕ з тавром «дружини ворога народу»… Працювала в колгосп╕ на р╕зних роботах. Пригадую, як бригадир зранку на бричц╕ об’╖жджав село ╕ «загадував», куди йти працювати. За роботу колгоспники н╕яко╖ зарплати не отримували весь р╕к, ╕ т╕льки восени давали якусь натуроплату. Одного року заплатили по 80 грам╕в проса за трудодень. За р╕к Наталка заробила 200 трудодн╕в, тобто оплата склала 80 г х 200 = 16000 грам = 16 кг, тобто один пуд проса за р╕к каторжно╖ роботи на буряках, картопл╕, на току. А трудодн╕ начисляли скупо, ╕ не завжди за ц╕лий день роботи писали трудодень, могли ╕ 0,5 чи 0,3 трудодня нарахувати…
Я пам’ятаю свого д╕дуся, а якщо точн╕ше, то не самого д╕дуся, а пов’язану з ним ситуац╕ю.
Було мен╕ рок╕в два з половиною, тобто вл╕тку 1937 (чи 1938?) року. Мама тод╕ зак╕нчувала ун╕верситет, здавала державн╕ ╕спити, та ще й всього м╕сяць лишався до народження мо╓╖ сестрички Вал╕. Завезли мене в Глодоси ╕ була я там без мами ╕ батька.
Б╕ля хати р╕с волоський гор╕х, великий, але чомусь н╕коли не родив, а п╕д гор╕хом стояло л╕жко. Я товклася на тому л╕жку ╕ мене вжалила бджола. Я г╕рко плакала, а д╕дусь помазав мен╕ вавку ╕ язичок медом. Мед, мабуть, був гречаний, пахучий, духмяний ╕ страшенно смачний. ╤ зараз пам’ятаю його смак. ╤ запах…
А через р╕к д╕дусь помер. Це сталось весною. Мама отримала ув╕ сн╕ знак, що щось сталось… Снилась церква, пот╕м – якийсь постр╕л, ще щось… А зранку принесли телеграму, що д╕дусь помира╓.
Мама з╕ мною по╖хала в Глодоси. Д╕дусь ще був живий, але вже не м╕г говорити, лише сльоза покотилась, коли побачив свою улюблену дочку Марусю ╕ мене.
Лежав в╕н на п╕длоз╕ (на дол╕вц╕) в маленьк╕й к╕мнатц╕, в╕дгороджен╕й в╕д велико╖ головно╖ к╕мнати. Пот╕м поглядом попросив вивести його надв╕р. Подивився на св╕т Божий, на подв╕р’я, заплакав…
Не знаю, в╕д чого в╕н помер, казав, що рак в живот╕ «хлюпочеться». Мабуть, думав, що рак под╕бний до р╕чкового рака.
Д╕дусь був розумною людиною, дуже пишався сво╖ми доньками Марусею ╕ Одаркою, як╕ вчились в ун╕верситетах, про що в╕н колись ╕ не мр╕яв.
Коли почали орган╕зовувати колгоспи, в╕н спод╕вався, що гуртом легше буде господарювати, бо ╕ трактор можна придбати, ╕ якусь в╕ялку механ╕чну. Адже в перш╕ роки радянська влада виконала одну ╕з сво╖х об╕цянок - роздала людям конф╕скован╕ в пом╕щик╕в земл╕ ╕ над╕лила ними селян. Д╕дусь теж отримав св╕й пай, ╕ немалий, бо давали на к╕льк╕сть член╕в с╕м‘╖, а вона була чималенька.
Та п╕зн╕ше радянська влада ставилась до селян, як до найзапекл╕ших ворог╕в. Грабували тих нещасних селян, забираючи все, що вони могли виростити. Вводили податки на кожну курку (з кожно╖ курки треба було здати 180 я╓ць). Не мали права обсмалити вирощену на сво╓му господарств╕ свиню, а треба було з не╖ обдерти шк╕ру ╕ здати держав╕. Теличку чи бичка треба здати в колгосп. Був податок на кожне плодове дерево, тому люди масово намагались знищити сво╖ присадибн╕ сади.
Дуже довго в наш╕й кра╖н╕ ╕снував податок на безд╕тн╕сть (не ма╓ш д╕тей – плати податок!). А де взяти дитину, коли чолов╕к╕в винищували то на в╕йнах, то просто так?
Я раз була св╕дком в сел╕ Великос╕лки на Льв╕вщин╕, як ж╕нка кричала до уповноваженого з району, який вимагав з не╖ податок за безд╕тн╕сть: «Я не маю чолов╕ка, то де я в╕зьму дитину?»
Ще трохи про д╕дуся. Вм╕в в╕н ╕ чоботи шити. Сидить вноч╕, майстру╓ ╕ мугиче молдавську п╕сню чи колядку. А бабуся не дозволила, щоб хоч слово дочок по-молдавськи навчив.
В той час (я маю на уваз╕ 1925-1932 роки) в Укра╖н╕ з’явились не т╕льки укра╖нськ╕ школи, як╕, до реч╕, почали працювати лише п╕сля проголошення Укра╖нсько╖ Народно╖ Республ╕ки в 1918 роц╕, а й молдавськ╕, ╓врейськ╕ та ╕нш╕.
Про те, що до УНР вс╕, нав╕ть початков╕ чи церковно-приходськ╕ школи в Укра╖н╕ проводили навчання виключно рос╕йською мовою, я випадково д╕зналась в 1957 роц╕.
╤ зараз багато людей не розум╕ють, яким щастям для наших предк╕в був перех╕д на укра╖нську мову навчання в школах. Не можу не вставити сюди такий еп╕зод. Моя свекруха Ганна Васил╕вна Кочубей жила на Черкащин╕. В 1918 роц╕ вона вчилась у першому клас╕ ╕ отримала в школ╕ буквар укра╖нською мовою. Коли цей буквар побачив ╖╖ дядько, в╕н заплакав в╕д радост╕, бо це була перша книжка укра╖нською мовою, яка потрапила в його руки. ╤ це – при тому, що в родин╕ Кочубе╖в була своя б╕бл╕отека, вс╕ були грамотн╕, вм╕ли читати.
Коли в 1928 роц╕ Мар╕я ╕ Одарка зак╕нчили педагог╕чний техн╕кум в Добровеличк╕вц╕, то Мар╕ю посилали працювати в молдавську школу, а як д╕знались, що молдавсько╖ мови вона не зна╓, то послали в укра╖нсько-╓врейську вчителькою початкових укра╖нських клас╕в.
╤ ще спогади раннього дитинства в Глодосах. Мабуть, це в те л╕то, коли вже не стало д╕дуся. Вздовж вулиц╕ по обидва боки дороги викопували неглибок╕ рови, в як╕ ст╕кала дощова вода, щоб менше було грязюки. Сид╕ла я на горбочку край дороги, а через дорогу жили Тютюни. Т╕тка Тютюнка покликала мене, щоб пригостити гарбузовим нас╕нням. Хот╕ла насипати мен╕ в кишеньку, а виявилось, що кишеньки не було. На мен╕ був л╕тн╕й б╕ленький плащик з п╕ке, з пелеринкою, але без кишеньки, ╕ довелось насипати те нас╕ння в полу. Чомусь мама, яка сама все життя обшивала ╕ нас, ╕ себе, ╕ вс╕х р╕дних, пошила мен╕ цей плащик без кишеньки. ╤ от сид╕ла я на горбочку ╕ ╖ла те смачнюче ╕ дуже корисне нас╕ння.
П╕сля похорону д╕дуся Маркела мама по╖хала на Харк╕вщину (станц╕я Слат╕но Дергач╕вського району), де батьки працювали в зал╕зничн╕й школ╕.
Мене залишили на л╕то в Глодосах. Я дуже скучала за батьками. Часто збирала сво╖ реч╕, одягала на себе к╕лька платтячок, а зверху – улюблене, з шовкового трикотажу вишневого кольору в б╕л╕ крапочки. Решту сво╖х наряд╕в складала в хустинку, зав‘язувала в вузлик ╕ б╕гла стежкою через наш город на другу вулицю, де проходило шосе. Чомусь в Глодосах була в той час тьотя Даша, яка ловила мене на т╕й стежц╕, шльопала по поп╕ ╕ тягнула додому, а я плакала ╕ примовляла: «Я хочу до мами…»
Я дуже не любила, як м╕ж пальчики на ногах попадала пилюка. ╤ от сиджу я на пороз╕ хати, витираю пилюку м╕ж пальчиками ╕ канючу дуже жал╕сно: «Я хочу до мами», аж бабусин╕ подруги плакали, дивлячись на мо╓ «горе».
Мене вс╕ любили, хоч на той час у бабус╕ було вже семеро внук╕в ╕ внучок. Я не була н╕ першою, н╕ останньою, але любимою. Може, тому, що на любиму ╕ найрозумн╕шу дочку була под╕бна, може, що бабуся мене маленьку гляд╕ла (няньчила), що жила я в них кожне л╕то без мами ╕ батька. Коли народилась Валя, дуже гарненька, то бабуся Оксана аж заплакала, що «Валя гарн╕ша в╕д Аллочки».
Щоранку ╕ щовечора йшла я з бабусею до хл╕ва, де бабуся до╖ла корову, ╕ вона до╖ла молоко мен╕ в кружечку. Тепле, з п╕ною, дуже смачне ╕ корисне, особливо для мене, бо я маленькою сильно хвор╕ла, нав╕ть мала запалення середнього вуха. Мене оперували, правда, трепанац╕ю черепа не робили, бо в╕н ще не затверд╕в (мен╕ тод╕ було всього 1 р╕к ╕ 4 м╕сяц╕ ), за вухом лишилась велика д╕рка, а слух на це вухо дуже слабкий, тобто я на нього практично не чую, тому не могла в дитинств╕ гратись в Опанаса (зав’язують оч╕ ╕ треба йти на голос. А я ж не могла визначити, з якого боку кличуть, бо чула лише на праве вухо).
П╕сля смерт╕ д╕да Маркела бабуся Оксана спочатку жила сама. ╥╖ найстарша дочка Наталка з чотирма д╕тьми ╕ чолов╕ком Яковом (до його арешту в с╕чн╕ 1938 року) жила окремо, в сво╖й хат╕, зразу за бабусиною хатою. Та коли Якова «забрали», а д╕дусь помер, Наталка з д╕тьми перейшла до бабус╕, а ╖╖ хату продали.
В Наталчин╕й хат╕ жила багатод╕тна с╕м’я. Ми (вже в час в╕йни, коли жили в Глодосах) гралися з д╕тьми цих сус╕д╕в ╕ нав╕ть склали про них в╕ршик, дякуючи якому можу згадати ╕мена декого з них: «Савка, Одарка, В╕тька, Тамарка… (дал╕ не пам’ятаю ), але ясно, що Савка ╕ Одарка – це батьки, В╕тька ╕ Тамарка - наш╕ ровесники.
Село Глодоси до колектив╕зац╕╖, голодомор╕в, в╕йни парт╕╖ з народом було досить багатолюдне (б╕ля 10 тисяч населення). Воно д╕лилось на четверт╕, бо вулиц╕ не мали назв, а говорили, наприклад, «Т╕тка Горпина живе на трет╕й четверт╕». Кр╕м велико╖ двоповерхово╖ школи з широкими ╕ дуже довгими коридорами (добре треба було поб╕гати тими коридорами, щоб натопити соломою печ╕ вздовж коридор╕в в 1945-1946 навчальному роц╕, коли ╕ншого палива не було). Ще була в сел╕ маленька початкова школа.
Оце зараз думаю, хто ж ╕ коли побудував велику школу? Не знаю, але зараз ╖╖ вже нема, ╕ старенько╖ дерев’яно╖ церкви, яка стояла недалеко в╕д школи, теж вже нема. А кам’яна церква, по другий б╕к р╕чки Сухий Ташлик, 15 рок╕в тому ще стояла…
Село Глодоси розд╕ляла на дв╕ половини р╕чка Сухий Ташлик, береги яко╖ б╕ля недобудованого мосту складалися з величезних виход╕в с╕рих гран╕т╕в, як╕, кажуть, зараз сховалися в землю.
А в дитинств╕ ми по них лазили, прали праником на гран╕тних каменях дор╕жки-х╕дники, виткан╕ Наталкою на верстат╕, який взимку стояв у хат╕, займаючи багато м╕сця.
Ми купалися п╕д недобудованим мостом, бо там було трошки глибше. Казала Н╕на –дочка Наталки, моя двоюр╕дна сестра (померла 2 с╕чня 1993 року), що м╕ст добудували. А до того рок╕в 50 поруч з недобудованим д╕яв «тимчасовий», низенький, вузенький, земляний, по якому переправлялись через р╕чку…
Зразу за тим «тимчасовим» мостом восени люди мочили в р╕чц╕ конопл╕, як╕ в кожного росли на город╕ (видно, не було тод╕ в селах наркоман╕в). Конопл╕ виривали з кор╕нням – це називалось «вибирати плоск╕нь». Пам’ята╓те, в Шевченка: «А д╕вчина край дороги недалеко коло мене плоск╕нь вибирала». Пот╕м в’язали невелик╕ сн╕почки конопл╕, клали ╖х на м╕лководд╕, привалювали кам╕нням, щоб не знесло водою, ╕ чекали, поки в╕дмокне все лишн╓, п╕сля чого промивали, сушили, ламали ╕ терли на терлиц╕, витрушували ╕ отримували волокнo, з якого пряли нитки потр╕бно╖ товщини для р╕зних господарчих потреб.
Нитки пряли, використовуючи веретено ╕ прялку. Ну, а з ниток ткали рушники, полотно, рядна, х╕дники ╕ нав╕ть килими. Т╕тка Наталка вже в п╕зн╕ш╕ часи р╕зала ганч╕рки на довг╕ смужки, зшивала ╖х в дуже довг╕ нитки, фарбувала в р╕зн╕ яскрав╕ кольори ╕ ткала з них дор╕жки-х╕дники, з якими ╕ ми починали наше с╕мейне життя.
Виткане з конопляних чи лляних ниток полотно в╕дб╕лювали на сонц╕. Це робили б╕ля р╕чки. Мочили полотно в вод╕ ╕ розстеляли на трав╕ на сонечку. Як правило, цю роботу доручали д╕тям. Ми, д╕ти, гралися б╕ля р╕чки, читали, не забуваючи час в╕д часу мочити полотно в р╕чц╕ ╕ розстеляти його на сонечку. Такий процес тривав досить довго, не один день, зате це полотно ставало не т╕льки б╕лим, а напо╓ним енерг╕╓ю сонця ╕ чисто╖ р╕чково╖ чи ставково╖ води, воно давало сили тим, хто ним користувався.
Хоча в бабус╕ садиба займала майже гектар, дерев росло пор╕вняно мало. Можливо, тому, що садили для себе, збуту садовини в зеленому сел╕ не було, а везти кудись на продаж в далек╕ м╕ста на волах чи конях не було сенсу чи вигоди. А можливо, ще й тому, що головним був саме город, адже треба було виростити достатню к╕льк╕сть овоч╕в, щоб вистачило на весь р╕к на велику с╕м‘ю, ╕ дещо на продаж.
Земля використовувалась дуже рац╕онально. Н╕яких бур‘ян╕в, а тому бабус╕ Оксан╕ та й т╕тц╕ Наталц╕ доводилось трудитись на город╕ з ранку до вечора до само╖ смерт╕, а з бур’ян╕в х╕ба що вже п╕зньо╖ осен╕ можна було побачити пасл╕н з чорними або червоними ягодами. Ми ╖х любили ╖сти, а ще – калачики, так╕ маленьк╕ кругленьк╕ плоди, як гудзики на чолов╕ч╕й сорочц╕. Фактично, вони не мали смаку, але в них, видно, був пектин - слизькувата речовина, ╕ це нам смакувало. ╤ ще ми любили клей з вишневих дерев, я й зараз не в╕дмовлюсь в╕д св╕жого, ще не засохлого шматочка вишневого клею. Оск╕льки нам не забороняли ╖сти так╕ дари дико╖ природи, думаю, що доросл╕ знали, що д╕тям це корисно в невелик╕й к╕лькост╕.
В Глодосах я провела вс╕ л╕тн╕ м╕сяц╕ свого дитинства. Глодоси, т╕тка Наталка ╕ бабуся Оксана врятували нашу с╕м‘ю в╕д голоду ╕ пересл╕дувань в 1942-46 роках.
Маючи четверо сво╖х д╕тей, т╕тка Наталка д╕лилася з нами останн╕м куснем хл╕ба чи мамалиги, картоплиною, чи куркою. Коли ми в час окупац╕╖ при╖хали в Глодоси, ╕ так не маленька с╕м‘я бабус╕ ╕ тьот╕ Наталки виросла до десяти чолов╕к. Напишу тр╕шки про побут с╕льсько╖ родини.
В велик╕й головн╕й к╕мнат╕ не було стола, а стояли дв╕ велик╕ скрин╕ з речами: одежа, домашн╓ полотно, святков╕ рушники (повсякденн╕ завжди вис╕ли на образах, як╕ в сх╕дн╕й Укра╖н╕ називали «╕конами») та ╕н. Поруч з образами вис╕в ще плакат з портретом Тараса Шевченка в центр╕ плаката, ╕ малюнками з його життя кругом портрета. Плакат був у рамц╕, п╕д склом.
В кутку б╕ля образу Богородиц╕ вис╕ла лампадка, яка гор╕ла в святков╕ дн╕, а може, й част╕ше. Вздовж ст╕н стояли дубов╕ лави з р╕зьбленими спинками, а м╕ж двома в╕кнами — дзеркало, теж в гарн╕й р╕зьблен╕й рам╕. Ще з мебл╕в в т╕й к╕мнат╕ б╕ля дверей в с╕ни стояв гарний буфет, в якому тримали посуд: тар╕лки, горнятка ╕ т. ╕н…
Об╕дала вся с╕м‘я за низеньким квадратно╖ форми столиком, який, зазвичай, стояв десь збоку перевернутий на б╕к, щоб не заваджав, тому вся к╕мната здавалась зовс╕м в╕льною, хоч нас було так багато. Сид╕ли на ст╕льчиках-табуреточках, як╕ д╕дусь зробив з пеньк╕в дерев (дуже ориг╕нальн╕, ст╕к╕). Вс╕ ╖ли з одн╕╓╖ миски, т╕льки мен╕ ╕ Вал╕ ставили окрему тар╕лку, одну на двох, бо ми не звикли до такого колективного способу вживання ╖ж╕.
По зак╕нченн╕ трапези столик завжди чистенько мили ╕ ставили десь збоку.
Цих маленьких столик╕в було два – один вищий, за ним ╖ли, а другий – нижчий, ми взимку брали з собою на п╕ч ╕ виконували на ньому вс╕ письмов╕ роботи.
А п╕ч була така велика, що вм╕щались на н╕й вс╕ четверо менших д╕тей, а то ╕ вс╕ шестеро. Так при╓мно заритись в гаряче зерно, яке сушили на чер╕н╕ печ╕, коли приходиш взимку знадвору з холодними ногами… На печ╕ було маленьке в╕конечко, через яке проникало св╕тло.
Знадвору заходили в с╕ни (коридорчик), де було тро╓ дверей. Праворуч - у велику к╕мнату, в як╕й колись жила мама, тому вона так ╕ називалась - «Марусина к╕мната». Прямо проти входу – маленька к╕мнатка, яку називали «хатинка». Розм╕ри ╖╖ були десь 2х2 метри, вм╕щалось там лише одне л╕жко ╕ маленький столик, ╕ ще зв╕дти опалювалась мамина к╕мната ╕ була лежанка, на як╕й можна ╕ спати, ╕ ╖сти зварити.
Л╕воруч - велика головна к╕мната, де проходило життя вс╕╓╖ нашо╖ родини. В ц╕й к╕мнат╕ - п╕ч, в як╕й пекли ╕ варили, а п╕д п╕ччю вимуруване двометрово╖ довжини п╕дп╕ччя, куди засовували рогач╕ й кочергу, без яких не об╕йтись, бо рогачами «садили» в п╕ч досить глибоко казанки, в яких варилась ╖жа. Дерев’яною лопатою з довгою ручкою садили в п╕ч форми з хл╕бом, який вип╕кали сам╕. До реч╕, такого смачного хл╕ба, як на К╕ровоградщин╕, я б╕льше н╕де не ╖ла!
В к╕мнат╕ була лише зовн╕шня частина печ╕, а та, де ми гр╕лись ╕ робили уроки, в╕дгороджена разом з лежанкою ╕ л╕жком, на якому спала бабуся.
Дуже важко описати селянську хату, побудовану ще в к╕нц╕ 19-го стол╕ття, яка вистояла б╕льше як 100 рок╕в, хоч зл╕плена була з саману – «кирпич╕в», як╕ виготовлялись сво╖ми руками з глини, зм╕шано╖ з половою ╕ подр╕бненою соломою. Описати так, щоб ╖╖ м╕г уявити той, хто живе в часи комп’ютеризац╕╖, механ╕зац╕╖, ╕ нав╕ть не зна╓, що воду можна не з крана набирати, а принести в в╕др╕ на коромисл╕ десь за 150 метр╕в в╕д дому.
Правда, при буд╕вництв╕ хати ╕ особливо отих «кирпич╕в» люди допомагали один одному методом «толоки», безплатно. Господар оголошував толоку, збирались люди, м╕сили к╕ньми глину з соломою, робили за допомогою спец╕альних форм «кирпич╕», розкладали ╖х на сонечку на просушку. Все це – за один день. Уяв╕ть соб╕, яка була ч╕тка орган╕зац╕я прац╕!
До реч╕, форми для буд╕вельних «кирпич╕в» використовували ще й для виготовлення головного калор╕йного палива на зиму: коров’ячий чи к╕нський гн╕й зм╕шували з половою ╕ водою, формували квадратн╕ чи прямокутно╖ форми «кирпич╕», висушували на сонц╕ ╕ складали на зиму в хл╕в╕, а взимку палили в печ╕ ними, як вуг╕ллям. При цьому над селом в╕дчувався специф╕чний запах, при╓мн╕ший, н╕ж в╕д кам’яного вуг╕лля.
Господар не платив людям за роботу на толоц╕, а готував дуже хороший об╕д, нав╕ть свиню з такого приводу р╕зали, та й про випивку не забували, а яку – цього я вже не знаю, але думаю, що звичайну самогонку-«первач» з цукрового буряка, який там вирощують. А весь процес виготовлення самогону я бачила в Глодосах не раз, бо ж вижити ╕ вивчити д╕тей б╕дн╕й вдов╕ можна було лише завдяки ╕ цьому знаменитому напою….
Та повернусь до написаних мною ще 19 серпня 1999 року спогад╕в про д╕дусеву хату. В «Марусин╕й» к╕мнат╕ ми майже не жили, х╕ба що вл╕тку, бо ж напалити бур’яном всю хату було неможливо, а ╕ншого палива ми тод╕ не знали. Жили вс╕ в л╕в╕й половин╕, а ми - в маленьк╕й «хатинц╕». Стояло там л╕жко, столик, ╕ ще хтось з нас спав на лежанц╕. В лежанц╕ була плита з конфорками ╕ духовка, а коли переставали топити ╕ плита трохи охолоне, клали на плиту дерев’яну кришку ╕ вона перетворювалась в гаряченьке л╕жко, на якому при╓мно спати. В час в╕йни ми не мали хорошо╖, тепло╖ одеж╕ ╕ взуття, весь час мерзли, тому так любили теплу п╕ч ╕ лежанку.
П╕сля нашого в╕д’╖зду з Глодос у кв╕тн╕ 1946 року в Зах╕дну Укра╖ну т╕тка Наталка тримала в хатинц╕ крол╕в, щоб виконати податок на м’ясо. Крол╕ нарили там н╕р. Коли вл╕тку 1949 року ми при╖хали в гост╕ ( я тод╕ зак╕нчила 6 клас, а Валя 5-й), то ми, д╕вчатка, захот╕ли зробити соб╕ окрему к╕мнатку. Я сама поб╕лила б╕лою глиною ст╕ни ╕ стелю, позабивали д╕рки ╕ замазали дол╕вку глиною з к╕нським к╕зяком. Поставили там л╕жко, пов╕сили щось на ст╕ну ╕ в╕кно, настелили на дол╕вку с╕на ╕ пахучих трав ╕ стало там так гарно, затишно ╕ весело!
В те л╕то гостювала в Глодосах ╕ Галка – наша двоюр╕дна сестра, дочка т╕тки Даш╕, яка жила в Одес╕. Ми втрьох: я, Валя ╕ Галка спали на л╕жку, а Н╕на - дочка Наталки - на лежанц╕. Галка – городська, розказувала анекдоти, а ми так голосно см╕ялись, що аж батьки нас сварили з к╕мнати.
Наталка вм╕ла готувати дуже смачну ╖жу. (Може, тому ╕ я досить смачно готую, що «п╕дганяю» смак сво╖х страв п╕д глодоськ╕, бо ж ╕ мама варила смачну ╖жу). Варила ╖╖ взимку в печ╕ або на лежанц╕, а вл╕тку - надвор╕, де спец╕ально будували л╕тню плиту з комином ╕ конфорками.
Пам’ятаю, як в час в╕йни Наталка варила мамалигу з кукурудзи, яку ми мололи на домашн╕х жорнах. Сво╖х жорен у нас не було, ходили до сус╕д╕в. (До реч╕, радянська влада чомусь жорстоко боролася з жорнами, хоч не зрозум╕ло, чим вони могли зашкодити соц╕ал╕стичн╕й влад╕). Жорна були р╕зн╕ за конструкц╕╓ю: ╕ просто два круглих камен╕, у верхньому з яких був отв╕р, через який засипали зерно. Верхн╕й кам╕нь крутився по нижньому, ╕ зерно мололось на крупу чи борошно. Були ╕ складн╕ш╕, як╕ доводилось крутити як в╕ялку в колгосп╕ чи корбу криниц╕.
Мамалига - це молдавська страва, густа каша з кукурудзяного борошна, зварена у печ╕ в казан╕ з чавуну. Наталка варила ╖╖ так, що коли казан перевертали на ст╕л, а на дно клали холодну мокру ганч╕рку, то мамалига виходила з казана, як торт.
Це робилося прямо на столику, довколо якого ми сид╕ли за об╕дом чи вечерею. Р╕зали мамалигу не ножем, а м╕цною ниткою на тонк╕ скибки, як хл╕б. Кожному давали по скибц╕. Дуже смачно ╖сти мамалигу з розтопленим коров’ячим маслом, як ╕ всяку ╕ншу кашу, з сиром (творогом), якщо ц╕ продукти були в хат╕. А вони бували, бо мама заробляла кравецькою справою - шила для людей, а вони розплачувались продуктами (молоком, маслом, яйцями, салом чи м‘ясом). Якось дали мам╕ за роботу живого п╕вня - великого, гарного, червоного. Випустили його до курей, а в╕н вт╕к…
Я народилася не в Глодосах, а в Харков╕, ╕ не так вже й багато часу я там жила: л╕тн╕ м╕сяц╕ до в╕йни, якийсь час в окупац╕╖, пот╕м 1945-46 навчальний р╕к до кв╕тня 1946-го, коли ми пере╖хали на Льв╕вщину, ╕ ще два при╖зди – вл╕тку 1949-го (я писала, як ми - д╕вчатка жили тод╕ в «хатинц╕») ╕ в серпн╕ 1953-го, коли я вже зак╕нчила школу. ╤ все. А чомусь серцем в╕дчуваю, що це – моя батьк╕вщина, щось невимовно р╕дне ╕ дороге!
Мен╕ добре знайоме таке почуття, як ностальг╕я. Почуття туги за тим, Богом забутим селом, де вже давно нема╓ н╕кого, кого я знаю ╕ люблю. А так хочеться побувати ще хоч раз там, побачити бабусину хату (а чи вона ще сто╖ть?)…
Час в╕д часу сниться мен╕ сон: б╕жу я стежиною через город до бабусино╖ хати. Пахне картоплинням, червон╕╓ кущ калини, ось-ось п╕д╕йду до хати, ╕ думаю ув╕ сн╕: «На цей раз – це не сон». Просипаюсь в сльозах, що знову не д╕йшла до хати…
╤ зараз (писала 27.11.1999 року) плачу, що не вернути дитинство, що мало над╕╖ побувати в Глодосах, що нема вже не т╕льки бабус╕ ╕ т. Наталки, а й мо╓╖ двоюр╕дно╖ сестрички Н╕ни,
яка так рано, в 55 рок╕в п╕шла на той св╕т. 
 Н╕на виросла в Глодосах, але ╖й д╕сталось таке важке життя, що н╕яко╖ ностальг╕╖ в не╖ не було, ╕ вона нав╕ть не показала сво╖м дочкам ту хату, за якою я так сумую, хоч не раз бували вони в цьому сел╕, бо чолов╕к Н╕ни – Петро Браг╕нець теж був з Глодос ╕ вчився з Н╕ною в паралельному клас╕.
А мо╓ дитинство в Глодосах було щасливим. Хоч ╖жа була ╕ не дуже ситною, та п╕сля голоду в Слат╕но в 1941-1942 роках для нас будь-яка ╖жа здавалась смачною. Це зараз деяк╕ люди вважають, що щастя – в ковбас╕. Тод╕ про ковбаси ми забули, що вони ╕снують, а ласували пир╕жками з квасолею з маком, з солодким тушеним цукровим буряком, до якого добавляли кисленьку червону калину, а т╕сто для цих пир╕жк╕в т. Наталка брала те, з якого пекли хл╕б. Дуже смачн╕ пекла вона ╕ плачинди з гарбузом (це так╕ велик╕ плоск╕ пироги), зап╕кала в печ╕ скибки солодкого гарбуза.
Багато ╖ли ми соняшникового ╕ гарбузового нас╕ня (а воно ж калор╕йне ╕ корисне). Я й зараз люблю його лузати (зверн╕ть увагу на таке ц╕каве слово – «лузати» нас╕ння), ╕ не по одному зернят╕, а можу взяти в рот ц╕лу жменьку ╕ по одному розкушувати зернята, як╕ язик вправно пода╓ на зуби. Особливим шиком вважалося не спльовувати лушпиння п╕сля кожного зернятка, а щоб вис╕ло воно на губ╕, а пот╕м утворювало велику чорну бороду. Попробуйте так зробити! Що, не виходить?
Життя в Глодосах в час в╕йни.
При╖хавши вл╕тку 1942 року на К╕ровоградщину, ми пер╕одично жили в т. Наталки в хат╕ бабус╕ Оксани. Нас, д╕тей, в хат╕ стало шестеро, але старш╕ – Юрко ╕ Льоня здавались нам вже зовс╕м дорослими, та ╕ вели вони себе, як доросл╕.
Зараз, переписуючи це на комп’ютер╕, з душевним болем порахувала, що «дорослому» Льон╕ було рок╕в 11-12, а в╕н наносив води для велико╖ с╕м’╖ на коромисл╕ з криниц╕, яка в╕д нас була дуже далеко. ╤нш╕ члени с╕м’╖ теж п╕дключались до ц╕╓╖ роботи, та головним водоносом був Льоня.
Ми – четверо ровесник╕в: я (1935), Валя (1.08.1937) ╕ на два м╕сяц╕ молодш╕ в╕д Вал╕ Н╕на ╕ Коля – близнята, жили дуже дружно. Ми з Валею були «городськ╕». Так як мама сама шила наш╕ «наряди», використовуючи фантаз╕ю, ми завжди були одягнут╕ краще в╕д ╕нших д╕тей, нав╕ть, коли «наряди» шились-перешивались з старих маминих, чи нав╕ть з матер╕алу для онуч (портянок), який батько прив╕з з арм╕╖. (Оце подумала, що для наших нащадк╕в слово «онуча» буде геть не зрозум╕лим, бо вже в арм╕╖ з цим зам╕нником шкарпеток вир╕шили розпрощатися в цьому, 2008 роц╕.
Так от, дорог╕ мо╖ нащадки, в наш╕й кра╖н╕ в чоботи чи черевики на ногу намотували ганч╕рку прямокутно╖ форми, онучу, яка зам╕няла шкарпетки. Намотати онучу – це було справжн╓ мистецтво. Вона мала щ╕льно обгортати ступню, щоб не було складок, бо ╕накше онуча натирала ногу до кров╕. А спробуй зробити це «по тривоз╕», в темнот╕, посп╕хом…
Наша загальна культура ╕ осв╕чен╕сть були вищими, н╕ж в с╕льських д╕тей, бо все-таки батьки – вчител╕, як╕, попри свою зайнят╕сть, багато уваги прид╕ляли нам. Ми мали багато ╕грашок, книжок, жили в повн╕й с╕м’╖, в нас нав╕ть була няня Катя, яку привезли з Глодос. Н╕мц╕ забрали Катю в Н╕меччину, а п╕сля в╕йни вона повернулась в р╕дне село. Жила в школ╕ ╕ працювала там техн╕чкою: мила п╕длоги, палила в печах соломою, б╕гаючи довгим коридором в╕д одн╕╓╖ печ╕ до ╕ншо╖. Жила Катя в школ╕ в маленьк╕й к╕мнатц╕ з великою плитою ╕з вмурованим в не╖ казаном для води. Казан накривався кришкою, зверху клали дерев’яну кришку ╕ на ц╕й лежанц╕ можна було спати. Я часто приходила до Кат╕ ╕ спала з нею на т╕й лежанц╕.
Ми любили Катю, ╕ коли ╖╖ не було з нами, ми називали свою к╕шку Катею (в Козаков╕й Балц╕). Наш╕ батько ╕ мама хот╕ли забрати Катю до нас, коли ми вже жили на Льв╕вщин╕ в Великос╕лках. Коли в 1961 роц╕ в мене народився Серг╕й, я теж хот╕ла забрати до нас Катю ╕ готова була доглед╕ти ╖╖ до смерт╕, але цим планам не судилося зд╕йснитись, бо Катю забрала до себе в К╕ровоград ж╕нка-прокурор, забрала в Кат╕ паспорт ╕ н╕куди ╖╖ не в╕дпускала.
Але повертаюсь в Глодоси.
З нас чотирьох, майже ровесник╕в, найб╕льш розсудливим пам’ятаю Колю.
В╕чно голодн╕ (п╕сля голоду в Слат╕но нам здавалося, що на╖стися взагал╕ неможливо), ми часом крали (брали без дозволу) в бабусиному курятнику яйце ╕ випивали його з Валею пополам: одна - б╕лок, друга - жовток. Коля казав нам, що брати без дозволу - гр╕х.
А без цього гр╕ха яйця перепадали нам не часто, бо ж с╕м’я була велика, а грошових зароб╕тк╕в - обмаль, тому роль грошей в сел╕ виконували яйця. Чи сол╕ купити, чи с╕рник╕в. До реч╕, ╕ с╕ль, ╕ с╕рники – це страшенний деф╕цит в час в╕йни. Часом доводилось ╖сти зовс╕м несолену ╖жу, ╕ вона не мала н╕якого смаку. Одного разу десь д╕стали с╕ль рожевого кольору, казали – «к╕нська», бо, можливо, вона використовувалась для скотини, але то була велика рад╕сть. С╕рник╕в теж не було, тому користувались нап╕взабутими прад╕д╕вськими способами – кресала з кременю ╕ сухий кусочок «труту» -- чогось такого, що легко загора╓ться.
Щоб розпалити п╕ч, часто б╕гали до сус╕д╕в за жаринкою, яку приносили в горщичку ╕ з допомогою яко╖ роздмухували вогонь. Намагались збер╕гати вогонь в печ╕ весь день, щоб не згасав.
В час окупац╕╖ Валя захвор╕ла скарлатиною. Л╕кар хот╕в покласти ╖╖ в л╕карню, бо ця хвороба дуже заразна, але мама не погодилась. Вона ╕золювалась з Валею в хатинц╕, а ми могли бачитись ╕з сестричкою т╕льки через закрите в╕кно. Ми, д╕ти, чистили соняшникове нас╕ння ╕ передавали через маму такий гостинчик сестричц╕. Ми ст╕йко витримали карантин ╕ н╕хто з нас не захвор╕в.
Пам’ятаю, що то╖ зими стояли висок╕ сн╕гов╕ замети, а коли сн╕г почав танути, на вулиц╕ з’явилась справжня р╕чка тало╖ води з сн╕говими берегами. Мама ╕ т. Наталка нав╕ть прали в т╕й вод╕ як╕сь реч╕, бо в сел╕ були проблеми з водою. На всю вулицю – одна криниця за 10 хат в╕д нас. Наносити води для прання було важко, тому ╕ доводилось вл╕тку прати на р╕чц╕, а взимку користувались часто талою водою, яку отримували з сн╕гу. Нею добре мити голову, бо вона дуже м’яка.
Криниця на наш╕й вулиц╕ була дуже глибока, заглянеш в не╖, а вода десь далеко-далеко, а щоб д╕стати воду, носили з собою довгий канат, ╕ два в╕дра на коромисл╕. Хоч ми ще були зовс╕м мал╕ ╕ квол╕, та теж вчились носити воду на коромисл╕.
В основному воду носив Льоня. Височенький, як на св╕й в╕к, худий, з продовгуватим лицем, дуже роботящий. Хороший п╕дростав пом╕чник т. Наталц╕.
В зимов╕ холоди, взутий в чун╕, зроблен╕ з автомоб╕льних шин чи покришок, в╕н застудився, почав хвор╕ти ревматизмом. Коли ми ви╖жджали в кв╕тн╕ 1946 року, в╕н вже лежав. На руках понакручувало гул╕. Ми якось добрались до його л╕к╕в чи в╕там╕н╕в - драже рожевого кольору, покрите глазур’ю. Цукерок ми тод╕ не бачили, а ц╕ л╕ки були солодк╕, ╕ ми - я, Валя, Н╕на ╕ Коля з’╖ли ╖х ус╕. Добре, що не отру╖лися, т╕льки сип з’явився, а пот╕м пройшло.
Зимою 1946-47 року в╕д хвороб ╕ недостатнього харчування померли два мо╖ двоюр╕дн╕ брати – Коля ╕ Льоня. Льоня в╕д ревматизму, а в Кол╕ в╕дмовили нирки.
Ще задовго до ╖х смерт╕ зустр╕ла т. Наталка на базар╕ ж╕нку, з якою вони були майже не знайом╕ ╕ н╕коли не сп╕лкувалися, ╕ яка жила далеко в╕д нас. ╤ от ця ж╕нка каже:
«Наталко! Я бачила сон, що з твого двору дв╕ скрин╕ вивозили».
За народними прикметами виходило, що чека╓ ╖х дв╕ смерт╕. Гадали, що одна – бабуся Оксана, а хто ж другий?
Та виявилось, що бабус╕ ще судився довгий в╕к (померла вона навесн╕ 1962 року), а тод╕ смерть забрала зовс╕м молодих… Коля прожив всього 9,5 рок╕в, а Льоня – 14. Не знаю точно╖ дати народження Льон╕, дат смерт╕ Кол╕ ╕ Льон╕, а спитати нема кого. Старший брат Юрко, слава Богу, ще живий, але н╕чого не пам’ята╓(помер в липн╕ 2017 року…)
Коля, мабуть, вдався в д╕да Маркела: спок╕йний, серйозний, хазяйновитий. В╕н ╕ в хат╕, бувало, так п╕дмете, що й пилюку не зд╕йме, бо в╕дсуне настелену солому, водичкою легенько дол╕вку побризка╓, а пот╕м в╕зьме ганч╕рочку, змочить ╖╖ ол╕╓ю ╕ гасом, ╕ протре вс╕ завиточки спинок лав, раму дзеркала, що воно все аж блищить, ╕ н╕ пилинки не лишиться… Н╕на, хоч ╕ д╕вчинка, була не така. Страшенно любила читати, а коли ╖╖ в╕дривали в╕д ц╕каво╖ книжки, щоб виконати якусь роботу, Н╕на незадоволено марширувала через к╕мнату, голосно гупаючи п’ятами по дол╕вц╕, аж гуло…
Коля був зд╕бним хлопчиком, гарно малював, не знаю, правда, як в╕н вчився в школ╕, бо з життя в Глодосах в 1945-46 року пригадуються лише як╕сь еп╕зоди: як ми вчимо уроки, сидячи на печ╕, чи луза╓мо нас╕ння…
Читала Н╕на гарно, то бабуся з сво╖ми подругами с╕дали на призб╕ ╕ пороз╕ хати, а Н╕на читала ╖м Шевченкову «Катерину». Слухають, бувало, ╕ плачуть над ╖╖ долею…
Н╕на добре вчилась в школ╕, мала нахил до точних наук. Приходили до не╖ за допомогою з математики однокласники з благополучних с╕мей, а вона ж була з с╕м’╖ «ворога народу».
Жили б╕дненько, хоч мо╖ батьки допомагали ╖м, чим могли. Часом мама висилала Наталц╕ грош╕ для сплати грошового податку, бо за несплату приходили з обшуком, ╕ як було щось ц╕нне, то забирали. Якраз тод╕ в Наталки була наша швейна машинка – наше найб╕льше багатство, так що довелось ╖╖ рятувати…
Кожного л╕та ми з Валею п╕дбирали Н╕н╕ все для школи: п╕дручники наш╕, бо по мо╖х вчилась Валя, а п╕сля Вал╕ - Н╕на, зошити, ол╕вц╕, ручки, пера, готовальню для креслення, ╕ нав╕ть чорнильниц╕-невиливайки (тод╕ в школах користувались такими ручками, що ╖х потр╕бно було вмокати в чорнило, яке носили з собою в школу в таких чорнильницях, з яких воно не виливалось.)
Хоч з цим т. Наталка не мала клопоту ╕ витрат, бо ж все це разом коштувало не дуже дешево, а грошей колгоспникам не платили.
П╕сля зак╕нчення середньо╖ школи Н╕на поступила в Одеський педагог╕чний ╕нститут (тепер вс╕ так╕ навчальн╕ заклади стали називатись ун╕верситетами) на ф╕зико-математичний факультет. Жила в гуртожитку, а до т. Даш╕ часом приходила п╕дкр╕питись, як вже дуже хот╕лося ╖сти…
П╕сля зак╕нчення вузу Н╕на працювала спочатку в с. П╕щаний Бр╕д на К╕ровоградщин╕, а пот╕м я допомогла ╖й влаштуватись учителем ф╕зики ╕ математики в ту школу, де працювала я – в школу роб╕тничо╖ молод╕ при Севастопольськ╕й ГРЕС. Зам╕ж вийшла за хлопця з паралельного класу сво╓╖ школи, жили на Дн╕пропетровщин╕. Н╕кого з мо╖х р╕дних в Глодосах не залишилось…
Ось так╕ спогади про незабутн╕ Глодоси - р╕дне село мо╓╖ мами.
Алла ОСАДЧА
м. Феодос╕я
На фото 1962 року - Н╕на (ще Патютко) з╕ мною – Аллою Осадчою

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2020 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22035

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков