Версiя для друку Обговорити в форумi

25 квітня відомій вишивальниці Вірі Роїк виповнилося б 106 років. Не такий вже для живої людини й фантастичний вік. На початку нульових разом з представниками кримського міністерства охорони здоров'я та іншими журналістами мені довелось вітати з днем народження 112-річну жительку Сімферополя. Сліпа, глуха і виснажена, вона лежала в ліжку, байдужа до всього, хоча в свої 106 років, як казали рідні, ще торгувала молоком.
А скільки нерозтраченої енергії було у Віри Сергіївни на межі її століття, котру вона вже так і не переступила, який вона мала потенціал! І не лише творчий, її інтересу до життя, бажанню на нього впливати своїм активними діями могла б позаздрити молодь, хоча ззовні природа не була милосерднішою до майстрині, ніж до інших.
Про все це мені подумалося, коли слухала Ольгу Мілованову, яка співала на вечорі-пам'яті «Нитка долі. Візерунки життєвого шляху Віри Роїк», що відбувся в бібліотеці ім. Пушкіна в день народження вишивальниці. Співачка, за віком зовсім дівча, була такою маленькою і худенькою, а голос великий, як повноводна ріка (і де він тільки вміщався!), був вартий цілого хору. І при цьому такий дзвінкий і чистий, що будь-який хор, до співу якого обов'язково приєднується елемент гулу, тут відпочиває.
До речі, розпочався вечір саме зі знайомства з хором ветеранів війни і праці, що складався з людей дуже похилого віку (декому років по дев'яносто). Співали непогано, ось тільки чимало запитань викликав їхній репертуар, бо міг би бути і доречнішим в плані події, на яку його запросили. Тим більше, що для цього були всі передумови: адже Віра Роїк знала війну не за чутками, це вона примусила жінку взяти голку в ліву руку, її відгомін до кінця днів жив у зраненому тілі. А тут ще і наближалася знаменна дата – день Перемоги… Тож від хористів очікувала чогось душевного, материнського і обов'язково - пісень на воєнну тематику, це обіцяли і георгіївські стрічки та медалі на воєнних кітелях чоловіків.
Натомість співаки просто оглушили російським патріотизмом, і якщо спочатку просто виявляли бажання «віддати життя» за Вітчизну, якусь абстрактну, в кого яка є, то під кінець порушили усі морально-етичні норми, у всякому разі, в моєму сприйнятті. Пісня називалася «Господь, храни Россию», а в ній все, як і передбачає назва: «На коленях Господа молю: сохрани Россию», «Ти ж на белом свете всех милей, родина любимая, святая» і таке інше.
Якби щось подібне співали ті, хто вже народився після приєднання до Росії Криму, все звучало б цілком натурально і не дратувало, але ж ці люди останні років 60 прожили в Україні, військові їй присягали, тут заробили співаки і одержували непогані пенсії, ювілейні медалі, створили патріотичний хор, в репертуарі якого, цілком ймовірно, була і пісня «Боже, Україну бережи»… Тож все це має певний присмак колабораціонізму, тим більше, що на вибір репертуару для таких старих людей, залежних тільки від Бога, окрім них самих, ніхто не міг вплинути.
Та хористи (я вже маю за увазі ансамбль із Джанкойського району «Азовчанка», що співав днем раніше в Етнографічному музеї) роблять вигляд, нібито ми і досі живемо в Радянському Союзі. Виступаючи, вони хваляться, що їхня пісня лине до Москви, а «Київ з Москвою» - це «брат із сестрою», хоча «брат» і «сестра» вже три роки у стані війни – інформаційної, гібридної, холодної – кому яка назва більше подобається, а то і справжньої, гарячої, коли люди тупо вбивають одне одного. Звичайно, не хочеться про таке говорити і не хочеться думати, але ця пісня зачепила за живе багатьох присутніх в музеї українців, серцю який значно ближчий відомий вірш з рядками: «Никогда ми не будем братьями, ни по родине, ни по матери». Навіщо ж було сипати сіль на рану!
Не могли заспокоїтися і абсолютно чужі для Віри Сергіївни люди в Пушкінській бібліотеці, де кілька фраз прозвучало української мовою, у тому числі, і присвячений Вірі Роїк вірш Галини Хмільовської. Дві жінки навіть вийшли із залу та ще й мене підмовляли із собою словами: «Здесь не интересно, здесь все по-хохляцки».
Вже не вперше думала про те, як би повелася в подібній ситуації Віра Сергіївна. Переконана, це було б гідно і її статусу, і людини із широкою українською душею, самодостатньої, яка знає собі ціну. Вона б і тут могла стати лідером думки і мудрим вчителем. Тим не менше, підозрюю, що вже скоро новітні російські патріоти заберуть у нас і її, як забрали Крим і все, що було тут українського. Але полюбити нашу героїню вони не полюблять, як не знали і не любили її за життя, просто приходитимуть на заходи, аби згаяти час і поагітувати за свою нову вітчизну.
Найдовше протримається в такій ситуації, напевне, Надія Риндич, що не приймає близько до серця політичні нюанси. До того ж вона вже біля сотні віршів присвятила вишивці, безпосередньо пов'язаних з образом Віри Сергіївни, і навряд чи зможе від всього цього відмовитися. Ось і тепер це Надія привезла із собою ансамбль «Азовчанка» з його переважно українським репертуаром. І співали жіночки в цілому чудово, і виглядали колоритно. Одна із пісень, присвячена Сімферополю, була особливо близькою серцю «світличан», адже автор тексту називає кримську столицю «всекримською світлицею», і, здається, це не без нашого впливу.
Але й Етнографічний музей з його виваженою, далекою від гримас політики позицією та чудовим заступником директора, щирою українкою, як майданчик, де можна побути самими собою, для кримських українців ближчим часом може бути втрачено. За ініціативою однієї із найкращих учениць Віри Роїк Світлани Лавренюк (нещодавно пішла із життя), підхопленою музейними працівниками, вишивальниці півострова мають створити семиметровий рушник «На славу Криму» на зразок «Рушника єдності», вишитого до 200-річчя Тараса Шевченка, що є гордістю музею. Й тут теж ініціатори цієї великої праці, яка із самого початку не всіма була сприйнята однозначно, якимось боком посилаються на Віру Сергіївну.
І ось ескіз рушника, розроблений колективом художників, було показано присутнім в музеї, що зібралися вшанувати пам'ять великої майстрині. До цього моменту десь глибоко в душі надіялася, що основними його елементами стануть сонце, море, гори, кипариси та грона винограду, - все, за що ми так любимо Крим. Однак художники, як і співаки, побігли попереду локомотива: на рушникові «цвістиме» не «росяниста доріжка», а три герби Російської федерації (на вигляд, зізнаймося, не дуже естетичні) і майже стільки ж – Криму. А його основу становитиме ще не побудований міст поміж Росією і Кримом з маленькими фігурками представників різних національностей на ньому. Залишається лише порадіти, що там не крокуватимуть «зелені чоловічки» та не рухатиметься воєнна техніка.
Стежити за втіленням в життя цього задуму, який має бути здійснено до Дня народної єдності (листопад), м'яко мажучи, не маю бажання. Не думаю, що такий сюжет надихне і українських вишивальниць, які над попереднім рушником, де обійшлося без жодних політичних символів, працювали майже цілодобово.
Що ж до Світлани Петрівни, то її вишивки було виставлено в бібліотеці ім. Пушкіна, шкода лише, що не виступив ніхто із її рідних, тож стенд з роботами багатьма лишився непоміченим.
Не хотілося б вдаватися до якихось прогнозів на майбутнє, але маю передчуття, що пам'ять про Віру Сергіївну житиме і далі вже без зусиль рідних для неї по крові і духу людей, але у вигляді, пристосованому до потреб нової дійсності. Лише для нас, тих, хто по-справжньому її знав і любив, Віра Роїк залишатиметься символом України, її народного мистецтва, її материнського тепла, бо таким би був і її власний вибір.

Тамара СОЛОВЕЙ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 05.05.2017 > Тема "Українці мої..."