Версiя для друку Обговорити в форумi

У день Стрітення Господнього в Народному музеї Тараса Шевченка (м. Львів) відбулася особлива подія з нагоди 90-ліття української мисткині, монахині-студитки Дарії Дубляниці.
Ця жінка народилася 2 лютого 1927 року в Перемишлі, у дуже гарній християнській родині, на яку під час Другої світової війни випало нелегке випробування. Згодом сім'я емігрувала до Канади. Дарія змалку любила народне мистецтво, сама ж малювала красиві писанки, і це захоплення стало її покликанням на все життя. Де б вона не була у своїй життєвій мандрівці, завжди її супроводжували візерунки рідного краю. Кожна писанка – окремий твір, можна сказати, й куточок України, яку вона бачила тільки в снах і молитвах. Невдовзі Дарія присвятить себе Божій справі, стане сестрою-монахинею. І її творчі захоплення – вишивання і розписування писанок – будуть представляти батьківщину в еміграції: у багатьох музеях Європи та Америки зберігаються колекції писанок Дарії Дубляниці. Ці творіння знайшли місце і на рідній батьківщині, у Святопокровському монастирі, що у Львові. Про це розповідала монахиня Васіяна Гладка. Також своїми спогадами поділилася сестра Юліта, яка понад рік проживала у Канаді зі сестрою Дарією.
За своє життя сестра Дарія намалювала приблизно п'ятдесят п'ять тисяч писанок, створивши своєрідний фундамент, який слугує опорою для талановитих митців. Писанками мисткині захоплювалися тисячі людей з різних куточків світу; маленькі шедеври посилали благі настрої до всіх, хто споглядав за лініями фарб, у гармонії між собою, неначе ніжна музика, яка проймає своєю чарівністю... Сестра Дарія - це вибрана Богом людина, яка була необхідна народові України в час її поневолення.
Із книги «Сестра Дарія. Життя і творчість», яку презентували у цей день, довідуємося, що духовним опікуном та наставником сестри Дарії Дубляниці був Патріарх Йосип Сліпий, який одного разу прорік: «Даріє, Вас церква потребує!» Тоді зрозуміла вона, де її місце та де її покликання.
Люди завдячують сестрі Дарії Дубляниці за те неповторне художнє бачення краси довколишнього світу, яке вона віднайшла й відтворила, а згодом залишила у спадок наступним поколінням.
До альбомного видання ввійшли писанки, що представляють різні регіони: Слобожанщину, Причорномор'я, Приазов'я, Полісся, Волинь, Поділля, Гуцульщину, Буковину, Підляшшя, Холмщину, Пряшівщину і багато ін. Під час презентації відома писанкарка Віра Манько дуже цікаво розповіла, як вона працювала над упорядкуванням колекції писанок.
На завершення свята поет, науковий працівник Народного музею Тараса Шевченка Зеновій Филипчук виконав авторську пісню і прочитав вірш «Сестра, яка малює писанки…», присвячений монахині Дарії Дубляниці.
Українські писанки з давніх-давен вважаються зразком високого мистецького відчуття. Навіть Тарас Шевченко, бажаючи висловитися про красу українського села, написав:
«Село на нашій Україні – неначе писанка…».

Святослав Ревич,
учасник творчої студії «У Кобзаревій світлиці» Народного музею Тараса Шевченка (м. Львів)

СЕСТРА, ЯКА МАЛЮЄ ПИСАНКИ
Присвячую сестрі Дарії Дубляниці з нагоди 90-ліття

Вона тут є. Між нами. В цю хвилину.
В ласкавих лініях і кольорах,
І відчуттях, що творять безупинну
Молитву на землі та в небесах,
І дух намоленості повертає
Над океан розлук у стан душі,
Яка живе й ніде не пропадає,
Хоч падають сніги і ллють дощі,
І сиплеться свинцевий град з вогнем,
І чорний день, як ніч, іде за днем…

Вона тут є. Між нами. В незнищенній
Та переможній силі від Творця –
В такій пресвітлій і такій натхненній,
Що збереглася в ній вселенна вся,
Освячена красою воскресіння
Цілого людства… бо лише у ній –
Красі квітучій сотні зим опісля –
Пульсуючи у сутності живій,
Душа долає смерть, розвіє тлін
І кріпне, наче Великодній дзвін!

І ми здолаємо в своїй дорозі
Всі перешкоди, війни, грім стихій,
Бо сходить світло духа з високості,
До нас в долину в місії святій,
А в тому світлі – грає хвиля чиста,
Торкає струни схожі на стежки,
Й по них іде, мов сонечко з дитинства,
Сестра, яка малює писанки!
Узори квітнуть на її руках,
І стеляться туди, де віяв страх…

Й стається диво – очі задивились
У інший вимір, де життя таке,
Коли на вигляд люди ще світились,
Немов у росах поле гомінке,
Там хліба вистачало і до хліба,
Медами пахли золоті сади,
Ходили вільно зайчик й перепілка
У гості до людської дітвори,
І паслися олені між корів
У спокої бузкових вечорів;

А навкруги ялини смарагдові
Тримають ніжно небо на руках,
Співаючи надвечір колискові
Отим, хто – ще як світло на зірках,
Отим, хто – ще як задум у прийдешнє,
Що має втілитися в певний час…
Так мальовниче всюди, як уперше!
Здається ця краса живе у нас,
І ми без неї вже – де б не були –
Як без повітря чистого й води.

Красу відчути і у ній відбутись –
Щоб не зійти в спокусі на гниття.
О Боже, дай нам пам'ять повернутись
У повноцінний зміст і твір життя.
Такі думки, мабуть, переживала
Сестра, яка малює писанки,
Й малює досі… бо мені прислала
Своє вітання з творчої весни
В негаснучому світлі молитов,
Де Україна – вічна, як любов…
Зеновій ФИЛИПЧУК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 03.03.2017 > Тема "Українці мої..."