Версiя для друку Обговорити в форумi

Редакцією «Кримської світлиці» завершується підготовка до друку книги спогадів про колегу і побратима, одного із засновників газети, поета, публіциста – «світличанина» Данила Андрійовича Кононенка. Пропонуємо увазі читачів деякі фрагменти з майбутньої книги і закликаємо долучитися до її написання: надсилайте ваші спогади про незабутнього Данила Андрійовича та фото на електронну адресу «Кримської світлиці» (тієї, що відмовилась переселятися до Києва, не полишила Крим, де знайшов вічний свій спокій Данило Кононенко) - kr_svit@meta.ua
Нагадуємо, що книга вже майже завершена – просимо не зволікати!

*  *  *
   Розповісти про Данила Андрійовича, з яким за майже два десятки літ у «Світлиці» з’їли не один пуд «газетної солі», в межах кількох книжкових аркушів (а треба ж залишити місце й колегам) – річ просто немислима. Стільки було пережито, стільки радісних і гірких сторінок перегорнуто! Переглядаю часом архівні «Світличні» фотографії - і ніби чую голос, і, як живого, бачу - усміхненого, доброзичливого, оптимістичного. Надійного! В усіх наших газетних клопотах-проблемах – творчих і рутинних, у наших конкурсах-фестивалях: дитячому літературному, пісенному, мовному – всюди відчувалось його побратимське плече. Він був мені як старший брат: і газетно-письменницький, і житейський – мудрий, творчо й духовно – єдинокровний, рідний.
   З ним легко разом працювалося. Данило Андрійович, як літературний кримський атлант, від самого заснування газети – з 1992 року - тримав на своїх плечах «Світличний» відділ літератури, а згодом і дитячий додаток «Джерельце». Завдяки йому, його численним літературним знайомствам у «Кримській світлиці» була представлена практично вся літературна Україна! За честь мали надрукуватися у «Світлиці» літератори початкуючі й маститі; гріхом вважалося, якщо побував у Криму, не провідати Кононенка і редакцію «КС»; благородним жестом і найбільшим дарунком було у себе вдома передплатити «Кримську світлицю» і дивувати й радувати потім Данила Андрійовича, доповідаючи йому, що вичитав у його газеті. Тож літературне газетне «крило» функціонувало справно, професійно й надійно.
   А «Джерельце» - унікальний наш кримський український мовний інструмент, куди, відгукуючись на заклики його шеф-редактора – «дідуся Данила» - писали школярики з українських, російських, кримськотатарських (та всіх народів, які в Криму є) родин – саме завдяки Данилу Кононенку, допомагало «стати на крило», відчути смак української мови, привчитися знати і шанувати її. То були велика праця, клопіт і відповідальність – перечитувати сотні дитячих листів, вишукувати серед них творчі перлинки, готувати до друку, виправляти, відповідати, підтримувати юних авторів. У свої кращі часи «Джерельце» виходило на восьми кольорових газетних сторінках, і всі вони проходили – мало сказати, через руки – через серце Данила Андрійовича. Він і сам це поетично засвідчив ще 2009 року у вірші-присвяті на 10-ліття «Джерельця»:

   Я зріднився серцем із «Джерельцем»,
   Ніби човен з голубим весельцем.
   Ніби річка з диво-берегами,
   Ніби батько з дочками й синами.
   Як мені прожити без «Джерельця»?
   Без «Джерельця» засумує серце.
   Заболить душа за дітлахами,
   Як болить за дітками у мами.
   Я з «Джерельця» сили набираюсь,
   Добрими ділами причащаюсь.
   Щоб у мене не боліло серце -
   Не залишу я повік «Джерельце».

   Але от серце якраз і не витримало… Скільки на ньому було вже зарубок – ніколи не слалася гладенько наша «кримськосвітлична» стежка. «Вже соромно перед людьми і світом за долю страдницьку «Світлиці» у Криму, забуту раптом владою й «Просвітою». Кому ж не догодила ти, кому?» - ще далекого «помаранчевого» 2005 року бився словом об чиновницькі мури Данило Андрійович. Ми тоді всією редакцією півроку не отримували зарплатні, не розуміючи, куди вивітрилися майданні обіцянки-цяцянки наших київських поводирів – повернутися до Криму державним обличчям. І посеред безгрошів’я й хохляцько-чиновницької байдужості й недолугості затято робили справу, на яку були просто приречені долею і совістю: випускали «Світлицю» і боролися за неї.
   Черговий чиновницький удар по газеті трапився 2010 року, коли київські «реформатори» вперше заявили про свої наміри перевести «Кримську світлицю»… до Києва, так їм було б зручніше. Мене тоді за спротив тим аферистам за облудними надуманими звинуваченнями звільнили з посади головного редактора. Данило Кононенко, не бажаючи мати нічого спільного з тими людцями, написав заяву на звільнення за власним бажанням і… продовжив нерівну боротьбу за газету, чиїм батьком-засновником був з дня її першого «подиху» ще 1992 року. Ніколи не забуду, як Данило Андрійович, бажаючи якось підтримати мене, на той час безробітного, матеріально (суд відновлював мене на посаді понад півроку), давав мені набирати на комп’ютері якісь свої твори («бо ж просто так, знаю, грошей не візьмеш!»), які я легко міг віднайти в наших газетних цифрових архівах. Він про це знав, але просто хотів підтримати — як колега, як побратим, як Людина…
   Ми часто в непростих житейських ситуаціях, шукаючи виходу й відповіді, задумуємося: а як вчинила б, як коментувала б, яке рішення прийняла б за тих чи інших обставин відома й авторитетна для нас особистість? Чи змирився б, наприклад, Данило Андрійович Кононенко з тим, що зараз вчинили з його рідною «Світлицею» все ті ж київські чиновники, намагаючись депортувати-викорчувати її з Криму? Чи погодився б покинути напризволяще своїх кримських читачів-шанувальників і гайнути на схилі літ до столиці, щоб творити «Кримську світлицю» й «Джерельце» там, знаючи, що читати їх в Криму не зможуть? Здається мені, що питання це риторичне, і відповів на нього Данило Андрійович ще понад шість років тому у своєму відкритому листі стосовно долі «Світлиці», опублікованому в «Літературній Україні». Лист в «Літературці» був дещо скорочений, ми ж пропонуємо увазі читачів повний його текст. Проникливо-щирий, зболений, запальний, відвертий, невпокорений, закличний — це його, Данила Кононенка, слово, його голос, його душа. Тут, у кримській землі, знайшов він вічний свій спокій. Ми, його колеги, поклали останній номер «Світлиці» йому на могилу. Тому не маємо права покинути й забути ні цю могилу, ні «Світлицю», ні Крим. Поетично-український, Кононенківський Крим…

   Віктор Качула

   «КРИМСЬКІЙ СВІТЛИЦІ» – КРИМСЬКУ ЗЕМЛЮ, КРИМСЬКЕ ПОВІТРЯ, КРИМСЬКЕ СОНЦЕ, КРИМСЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ!

   З-поміж сотень російськомовних газет Криму єдина україномовна газета «Кримська світлиця» виходить ось уже 17 років. Стільки ж років, а, може, й значно більше її видання тут, в Криму, виборювало не одне покоління свідомих українців. І таки, нарешті, вибороло, коли настали вже часи нашої омріяної Незалежності.
   «Кримська світлиця» для семисот тисяч кримських українців стала осередком національного відродження, стала тим рятівним колом, яке дає сподівання на порятунок рідної мови, культури, літератури, народного мистецтва від подальшої навальної русифікації.
   Замість того, аби нарощувати випуск українських видань на зросійщеному півострові, видання єдиної (!) україномовної газети переносять до Києва. Це що – українська кримська преса в екзилі? Чи ж такі нині часи, аби своє, рідне, випускати поза межами місця проживання сотень тисяч людей, які є громадянами своєї країни, а не діаспорним населенням? Перенесення видання газети до Києва вкрай деморалізує кримських українців, позбавить їх тут, в Криму, присутності свого рідного українського духу, упевненості в собі, в свою незалежну країну Україну, пригнітить їх духовно, морально, розгубиться, розпорошиться той невеличкий колектив авторів-однодумців, який збирався довкола «Кримської світлиці» роками.
   Що ж ми робимо, шановні?! Не подобається вам редактор, який виступає супроти руйнації колективу, назбираного по крихтах і за поглядами, і за громадянською державницькою позицією, не можете знайти спільної мови з ним, з головним редактором, не йдете на компроміси, знайдіть іншого або головного редактора газети, або директора, видавця Газетно-журнального видавництва (ГЖВ), але до чого тут газета, колектив редакції?
   А що, коли завтра Міністерству культури України не сподобається хтось із директорів кримських театрів? Він що, буде звільнений, а театр переведено до столиці? А що, коли, наприклад, і Міністерство промисловості звільнить завтра котрогось із директорів кримських заводів, скажімо «Фіолента» чи Красноперекопського хімзаводу, то чи це означає, що цей завод з його виробництвом продукції буде перенесено до Києва? На моє глибоке переконання, такі необдумані дії керівництва ГЖВ, звісно ж, за потурання Міністерства культури України, не приносять і ніколи не принесуть користі нашій спільній справі – справі відродження української духовності в Криму. Видання газети однозначно мусить бути продовжено тут, в Криму, де живуть потенційні читачі й автори цього відомого вже на весь світ видання. Іншого не може бути і не дано. Недарма ж ми потом і кров’ю виборювали цю свою українську газету для Криму!
   Тепер щодо редактора. Як і кожен з нас, Віктор Качула у своєму характері має і плюси, і мінуси. Більше ж, звичайно, плюсів. Він, безперечно, українець-патріот, якому болять проблеми українськості в Криму, і не тільки в Криму. Він – першокласний фахівець своєї справи, випускник факультету журналістики КДУ (нині Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка), професійний журналіст з уже чималим стажем роботи, заслужений журналіст України, добра, порядна, чесна і глибоко принципова людина. Знайти таких в Криму – дуже й дуже проблематично.
   Якщо хтось з керівництва ГЖВ гадає, що у Криму так само, як у Львові чи Києві, українські фахівці-журналісти ходять косяками, як оселедці в морі під час осінньої путини, то він дуже і дуже помиляється. Кваліфіковані українські журналісти в Криму на вагу золота, жоден з кримських вузів їх, українських журналістів, не готує. Їх тут і за кількістю, і за якістю – мізер, а ті «акули журналістського пера», котрі могли б піднести єдину українську газету на високий рівень, давно працюють за значно вищі зарплати у київських виданнях. За ту платню, яку пропонує ГЖВ, вони для «Кримської світлиці» не подадуть навіть найкоротшої інформації, не те, що прийдуть на постійну роботу.
   То ж, панове з ГЖВ, опам’ятайтесь, що ви робите? Хочете скоротити, читай – зруйнувати той острівець журналістики, який на пориванні душі, на ентузіазмі творить і готовий далі творити українську газету в Криму? Зупиніться, поки не пізно. Адже в Криму проблематично знайти не те, що кваліфікованого українського журналіста, а й кваліфікованого верстальника, роботу якого змушений виконувати сам наш головний редактор. Ми, в Криму, і ви, в Києві, живемо у різних вимірах. Не дай Бог вам опинитися в нашій кримській журналістській шкурі…
   А тепер щодо підвищення ціни на газету у роздріб та про її передплату. Кому це та з яких пір видалося, що на єдиній в Криму україномовній газеті можна заробити? Та тут різних газет – хоч греблю гати. Усі вони, за винятком «Кримської світлиці», російськомовні. Навіть найрадикальніша з них, так звана «главная газета Крыма» «Крымская правда» коштує в кіосках до 1 гривні (0,75 грн.), а єдина україномовна – 1 грн. 90 коп. І що ж маємо? Половина продається, решта – йде в макулатуру. Та її, «Кримську світлицю», як казав колись Богдан Ступка, відвідавши нашу редакцію, треба роздавати безкоштовно, розсівати з гелікоптера над Кримом, аби хоч якось донести українське слово до читача. Про які прибутки мова, тут би хоч поки що безкоштовно, або ж за найменшу ціну поширити її у найвіддаленіші куточки півострова. А для чого удвічі підвищувати було передплатну ціну? Чи вже є досвід на отриманні прибутків від газети «Культура і життя»?
   Тепер щодо ролі співзасновників. Чому це Мінкультури вирішило, що воно має одноосібне право на скорочення штату, на звільнення головного редактора, бухгалтера? А де ж трудовий колектив, а де ж Всеукраїнська «Просвіта? Один голос переважує два? Що ж це за такий волюнтаризм, що за свавілля? Чи хто запитав згоди трудового колективу, профспілки, хочемо ми іншого керівника, чи ні? Чи ГЖВ розрахувалося вчасно з усіма боргами – за поліграфію, за оренду – і тепер має моральне право на диктат своєї кадрової політики? Чи хоч раз було викликано головного редактора на виробничу нараду до ГЖВ, чи хоч раз хтось із керівництва ГЖВ за останні роки коли-небудь побував у нас в редакції, поцікавився виробничим процесом, нашим життям-буттям?
   І ще одне з найважливіших питань. Звільніть з-під «арешту» перший цьогорічний номер «Кримської світлиці», аби він пішов до передплатників! Вони, передплатники, мають право за власні гроші на ту газету, яку вони свідомо передплатили і на яку чекають. Інший зміст іншої «Кримської світлиці» збудоражить їхні душі, і тоді виникне багато різних запитань, на які буде відповісти непросто.
   І ще. Чому, звільнивши головного редактора, не поставили до відома колектив, відпустили його на півмісяця святкувати з пригніченими душами, не повідомили йому, колективу, про його подальшу долю, чому про це він, колектив, має дізнаватися з різних чуток, а не офіційних повідомлень? Хотілося б почути бодай слова вибачення за такі ганебні дії.
   Вдаючи, що допомагаєте, хоч не заважайте нам, журналістам-відчайдухам, робити в Криму свою важливу просвітницько-культурну справу по відродженню українськості на нашій на своїй землі.
   Гадаємо, що в керівництва ГЖВ та Мінкультури України все ж таки вистачить здорового глузду і вони не переведуть видання газети до Києва, не будуть силоміць відривати духовне дитя від свого материнського лона. Протестуємо проти таких дій, проти такого свавілля і такого ганебного ставлення до семисоттисячного кримського українства, якого хочуть позбавити свого національного видання, українства, справі духовного відродження якого ми, працівники «Кримської світлиці», присвятили сімнадцять років свого життя і наполегливої творчої праці. Газета повинна й надалі видаватися тільки в Криму, а не в київському екзилі.
   Вимагаємо скасувати наказ про звільнення нашого головного редактора і не заважати нам продовжувати працювати на відбудову Української Державності. Так жадають і читачі, і працівники «Кримської світлиці». Такої думки усі прогресивні люди Криму та України. «Кримській світлиці» – кримську землю, кримське повітря, кримське сонце, кримський український дух!

   Данило КОНОНЕНКО,
один із співзасновників газети «Кримська світлиця»
1992 року, ветеран газети, редактор відділу літератури і мистецтва та шеф-редактор дитячого додатку «Джерельце», заслужений журналіст України

Січень 2010 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 09.09.2016 > Тема "Українці мої..."