Версiя для друку Обговорити в форумi

ЯКБИ 70 ЛІТ ТОМУ ЗЛОЧИННА КОМУНО-МОСКОВСЬКА ВЛАДА
НЕ ВЛАШТУВАЛА НАШОМУ НАРОДОВІ ГЕНОЦИД-ГОЛОДОМОР
Коли завершилося ХХ століття, допитливе людство взялося підбивати його підсумки. Так буває завжди, коли на історичному календарі з'являються круглі дати. Отож, задумаймося й ми над цілком природним питанням про демографічний результат прожитого століття для нас, українців. Те, що населення планети постійно збільшується, факт самоочевидний: живому організмові належить рости і множитися. Коли я ходив до школи (а було це в1960-ті), на уроках географії нам казали, що населення Китаю незабаром сягне мільярда. Нині китайців уже 1,3 мільярда. Менш вражаючими, проте все одно такими, що свідчать про активне зростання, є демографічні показники й інших націй.
Зрештою, й українців на теренах колишньої імперської Росії і не так давно спочилого в Бозі СРСР протягом століття стало більше. Проте...
Проте все пізнається в порівнянні.
Скласти уявлення про темпи демографічних змін нам допоможуть дані офіційних переписів, які проводилися в царські й радянські часи. Зіставляти будемо дані, які стосуються українців і наших сусідів росіян. Звертаємо вашу увагу на наведену таблицю. (Таблиця підготовлена за даними офіційно опублікованих результатів переписів Російській імперії та СРСР. Всі цифри подано в мільйонах, заокруглених до найближчих 100 тис.).
Отже, 1897 рік, останній перепис у Російській імперії. Українцями тоді визнали себе 24,3 млн., росіянами - 55, 5 млн.
Радянська влада зацікавилася статистикою у 1926 р. Відгриміли російсько-японська й Перша світова війни, позаду залишилися криваві громадянські протистояння, до яких закликали більшовики (відоме гасло
В. Леніна: "Перетворимо війну імперіалістичну на війну громадянську!"), голод 1921 - 1922 рр. НЕП ось-ось зміниться сталінським "великим переломом"... Українців тепер 35,8 млн., росіян - 79,7 млн. Приріст українського населення все ще досить значний, навіть попри те, що змінилися кордони держави: після 1917 р. здобули державність Фінляндія та Польща, на сході якої кількісно домінували саме українці.
Всесоюзний перепис проводився і в 1939 р., проте дані його не публікувалися. Очевидно, картина, яку складали цифри, була надто моторошною.
Наступний перепис в СРСР було проведено тільки 1959 року. І тут ми бачимо вражаючу картину: кількість українців за 33 роки (з яких 27 належать сталінській добі) зросла всього на 1,5 млн. Їх тепер 37,3 млн., тоді як число росіян в СРСР збільшилося до 114,1 млн.! Динаміка росту відповідно: 4,1% - і 56,9%! А як трагічно співвідносяться ці ж 4,1% з 47,3% приросту українського населення в 1926 році! І це при тому, що на зламі 1930 - 1940-х рр. Україна отримала значне "вливання" українського люду внаслідок входження до її складу Галичини, Закарпаття й Буковини, - а це близько 6 млн. чоловік.
Немає сумніву, що в зазначеному проміжку (1926 - 1959 рр.) сталася національна катастрофа. Навіть лукава радянська статистика засвідчила, що лінія зростання у випадку з українцями майже перестала тягтися вгору. Головні причини, які зумовили таке трагічне явище, назвати неважко. Голодомор 1932 - 1933 років, який став можливим в умовах тодішнього єдиного економічного простору. Сталінські репресії, розмах яких особливо вражає, коли йдеться про долю українців. Війна. Повоєнний голод. Ефект "демографічної смерті" (під час голодоморів, війни та репресій загинули мільйони молодих українців, які не встигли народити нащадків). Не варто скидати з рахунку й асиміляцію та страх: чимало українців волею-неволею "стали" в ті похмурі часи росіянами...
Далі - рік 1970-й, доба, яку влада в СРСР офіційно оголосила періодом "розвиненого соціалізму". Українців в СРСР - 40,7 млн., росіян - 129 млн. Тенденція очевидна: якщо до 1926 р. українське й російське населення зростали майже пропорційно (навіть з деяким переважанням темпів з боку українців), то до 1970 року картина різко змінилася. Адже що таке 3,4 млн. проти 14,9 млн., або ж 9,1% - проти 13,1% (йдеться про динаміку, яка стосується 1959 -1970 рр.)?
А до 1989 р. число українців зменшилося, і сталося це вперше (згідно з офіційними даними) за все ХХ століття. Тим часом, приріст російського населення в СРСР хоч і уповільнився, проте в абсолютному вимірі з часу останнього перепису його все одно стало більше на 11 млн. Як сталося, що українська нація за два десятиліття правління Брежнєва-Андропова-Черненка-Горбачова недорахувалися 2,7 млн.? Що тут відіграло першорядну роль: економічні чинники? поширена в багатьох країнах Європи тенденція до зменшення народжуваності? асиміляційні процеси? Залишимо ці питання професійним соціологам. Констатуємо очевидний факт, засвідчений офіційними переписами: протягом століття число українців на теренах колишньої Російської імперії та колишнього СРСР збільшилося на 38%, росіян же - на 170%! Природним такий процес назвати неможливо. Йдеться про трагічні результати певної політики, наслідками якої ставали репресії, голодомори, депортації, штучне "перемішування" населення під приводом здійснення різноманітних військових та економічних проектів. В цьому сенсі радянський режим виявився спадкоємцем тієї жорстокості, яку протягом десятиліть і віків виявляли щодо українства сповнені великодержавної пихи правителі - запеклі оборонці "єдиної й неділимої Росії-матушки".

* * *
Читачів просимо надсилати свої зауваження, запитання та відгуки на адресу: 01001, м. Київ-1, а/с 485 або на адресу "Кримської світлиці".

Завтра в Україні день невимовного жалю - День пам'яті жертв голодоморів, що відзначається на державному рівні.

Згадаймо ж тих, хто жорстокою владою, яка цинічно називала себе "народною", безневинно був відсторонений від землі, від результатів своєї хліборобської праці, хто з цієї причини не міг прогодувати своїх дітей і сам був доведений до голодної смерті. Якби, казали ідеологи, не зібрали хліб у 1921-му (а була, дійсно, ще й засуха), не врятували б революцію, не одібрали б збіжжя в 1932-му - завалили б індустріалізацію, бо ж ні за що було б купувати верстати, що ж до голодного 1947-го - то це було у післявоєнні роки... Отож, весь час головним було "втілення планів партії та уряду", звісно, за рахунок людей-трударів, підриву селянської України, винищення господаря на її землі.
Наша газета друкувала багато спогадів-свідчень про мор голодом, які надходили з різних регіонів країни. Їхні автори писали про пережите особисто, про те, свідками чого були. Це цінні документи, які будуть використані при створенні і виданні всеукраїнського мартиролога жертв голокосту, збір свідчень для якого оголосила Київська організація Української народної партії. До укладачів мартиролога серед інших матеріалів буде відіслана і книжка постійного дописувача і читача "Кримської світлиці" Карпа Микитовича Гулака "Дикі груші" (Дніпропетровськ, вид-во УкО ІМА-прес, 2000 р.), що являє собою збірку нарисів, памфлетів, віршів і містить цілий розділ "Немилосердні роки голодомору", де видрукувані оповідки-бувальщини про трагічні події початку 30-х років в селах України.
К. М. Гулак за фахом педагог. 50 років працював учителем, директором дитбудинку, директором середньої школи на Дніпропетровщині. Інвалід війни. Брав участь у визволенні Криму від німецько-фашистських загарбників. Зараз живе в Ялті. А родом він з Павлоградського району, з села В'язівок, тому і герої багатьох творів - його земляки.
"Дай, Боже, щоб такі сумні часи ніколи не звідали наші майбутні покоління людей", - зауважує К. Гулак у передньому слові до своєї збірки. Не можна без хвилювання і болю читати його документальні оповідання "Дикі груші" - про долю хлопчика, якого кидає мати на станції з надією, що він потрапить до дитбудинку і буде жити; "Шрам" - про людські безпомічність і милосердя; "Баба Химка" ("В її гіркій долі - пише автор, - віддзеркалилася доля всієї України"); полемічну статтю "Це не забувається"... Сьогодні ми друкуємо спогад К. М. Гулака про дитячі роки, що співпали з отим голодомором...

ПЕРЕКЛИЧКА

Чи то того, що тобі за сімдесят і ти ідеш не на ярмарок, а з ярмарку, чи пережите раніше взнаки дається, але ночами часто сняться тривожні, навіть кошмарні сни. А найбільше тривожить мене Ялешка Плакида: вона показує мені пухлого мізинця із зламаним нігтиком - прохає отакий мізерний шматочок хліба, якого в мене нема...
І коли онуки питають: "Дідусю, чого не спиш?" - відповідаю колись почутим жартом: "Наполеон казав, що чоловікові треба спати чотири години, жінці - п'ять, а дитині - шість. Отже, ви ще спіть собі на здоров'я".
Нащо їм знати, що мені сниться Ялешка (так ми в школі називали Єлизавету). Вона в нашому класі була завжди чистюлька, тому й була в класній санкомісії. І ніколи не казала: "А чого в тебе брудні руки?", а радила: "Добре помий руки споришем після того, як нариєш черв'яків для своєї вудочки". Вона добре знала наші звички.
Я був старостою класу. Ще з першого класу наша вчителька Марія Іллівна Курило, білоруска, з трохи покопаним віспою обличчям, завела порядок: ще до її приходу, тільки пролунає дзвінок на уроки, староста робить перекличку. Наш "математик" Фадей Цибулько своїми чорними, як вуглинки, очима нишпорив по класу, виявляючи відсутніх.
- Говоруха Павло, - починаю називати прізвища.
- Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, - сказав Фадей.
Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.
- Деркач Олекса.
- Він учора помер, - глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина.
В класі притихли, хтось схлипнув.
- Покидайло Євмен.
- Євмен запізниться, він зайшов до батька на пошту, - каже Яша Стеценко (Євмен, як і його менший брат Гриша, вижив тоді, щоб потім згоріти в горнилі страшної війни).
- Онопрієнко Пилип.
- Помер учора, прийшовши зі школи, - сказала Настя Сосна, Пилипова сусідка (Пилип присів на загату відпочити та й не встав - помер).
Через парту мене штовхнув Євлампій Красножон, мовляв, читанка нам буде на трьох, як було до Пилипової смерті. А рівно через три дні, коли я робив перекличку, Настя Сосна сповістила, що Євлампій Красножон помер. Читанка тепер стала на двох. Добре, що Настя не користувалася нею одна. Її батько працював машиністом у паровому млині, тому часто добра дівчина рятувала від голоду "маторжениками" - спеченими з висівок та з різних трав'яних домішок коржиками.
Страшна бухгалтерія голоду: з 45 учнів В'язівської початкової школи у Павлоградському районі на Дніпропетровщині навес-ні 1933 року померло 25.
Про голод і мільйони померлих у нас довго мовчали. Мовчали письменники - "інженери людських душ", прославляючи "сизокрилого орла", що вилітав "із-за гір та з-за високих". Проте і в ті страхітливі роки була одна смілива людина - Михайло Зощенко. Він у книжці "Повернута молодість" хоч згадав про голод 1933 року. Розмови про нього перед війною та й довго після неї вважалися "ворожим випадом" проти радянської влади. Нам тлумачили про щасливе дитинство, про те, як нас, дітей, любить "вождь народів", який "на руки взяв Світлану, а згадав про всіх дітей..."
А я часто вночі чую слабий голос Ялешки Плакиди, яка, умираючи, не прохала, запитувала мене: "В тебе немає хоч отакого шматочка хліба?" - і показувала пухлий мізинець із зламаним нігтиком. Як же хотілося допомогти симпатичній дівчинці, яка померла прямо в класі за партою.
Була вона голубоока, в міру кирпатенька, лагідна, в темно-жовтій спідниці, в біленькій вишитій кофтині. "Сама вишивала!" - хвалилася. Ще коли не було голоду, вона приносила яблуко, давала мені відкусити червоний його бік. "Смачне яблуко?" - запитувала.
А тепер її голівка стукнула об віко парти, рука впала мені на коліно під партою і на мене дивилися помутнілі очі. Стало моторошно, я покликав вчительку:
- Маріє Іллівно, щось з Ялешкою.
- О, Боже! Моя ж ти дитино, - заплакала вчителька, закриваючи очі дівчинці.
...А нічні спогади через півстоліття тривають.
- Іван Гарбуз.
У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму. Зміст цього слова я узнав пізніше, коли у п'ятому класі прочитав "Робінзона Крузо". І не дикуни, танцюючи навколо вогнища, поїдали дистрофічні ноги Івана Гарбуза - канібалами стали його мати і старша сестра.
Доведений до відчаю голодом, я кинув свій
четвертий клас і зайнявся риболовлею. У травні в нашій Самарі вода уже тепла, тому, закотивши повище холоші, я забродив далеко в затоку, яка звалася Гнилокишею. Оті маленькі окунці, краснопірочки, які потрапляли на гачки, врятували мене від смерті. Іван Гарбуз настільки ослаб, що не міг ловити рибу. А ще недавно ми разом бігали за м'ячем, грали у піжмурки. Я ловив рибу, викидав її на сухе місце, а Іван нанизував на низку з сурової нитки. Перед тим пощастило зловити чималого окуня. Я щось Івана запитав, але відповіді не почув. Коли повернув голову до берега, побачив, що Іван швидко втікав. На низці окуня не було.
- Ах ти ж, злодію, - крикнув я і кинувся доганяти Івана. Я замахнувся, щоб ударити його, але побачив обличчя хлопця, поколоте шипами окуня. Кров і сльози змішалися на обличчі.
- Ваню, хіба ж так можна? - лише вихопилося в мене.
Він протягнув над'їденого окуня.
- Що ти, Ваню, їж, я ще спіймаю собі, - сказав я і повернувся до річки.
Мабуть, у той час був дома Бог, а не в гостях, як у тому жарті: я спіймав більшого, ніж той окунь, головня. А через день Івана не стало. Коли його батько повернувся з Курської області, куди їздив добувати продукти, то з чималої сім'ї залишився тільки син Микола.
А перекличка продовжується. Уже не допомагав мені Фадей Цибулько - його засипали на кладовищі, поруч з меншим братиком. Наївся якихось пагінців молодих трав Фадей і загинув. На жаль, не всі люди знають, яка бадилина-трава корисна, а яка шкідлива. А ми паслися тієї весни на лободі, щавлі, грибах, дикому часникові, рогозі, очеретяних ріжках.
І ось нарешті сталися зміни. Згадали і про нас. В будинку купця другої гільдії Стадника відкрилась їдальня для учнів. На великій перерві ми одержували тарілку рідкуватого супу і по сто грамів жовтого, як віск, ясного, як небесне сонечко, кукурудзяного хліба. Я його ховав, щоб віднести матері. Не знаю, чим вона жила, але якось умудрялась, щоб той доважок з'їв таки я.
Отож, мабуть, помираючи, Ялешка просила в мене шматочок хліба, показуючи на пухлому мізинчику із зламаним нігтем: "Хоч би ось стілечки хліба". Пізніше ми довідалися, що Марія Іллівна відламувала свою пайку хліба, щоб підтримувати нас.
Тепер перекличка проходила уполовину швидше. В останні дні травня нас всіх зібрали до школи. Марія Іллівна була сумна. Вона повідомила про переведення до п'ятого класу. Нам видали по кілька кілограмів сухарів на літо. Нещасний клас оживав. Драли яйця диких качок, стригли недостиглі колоски жита, вилускували з колосків зеленувате зерно і їли його...
1955 року, повернувшись з фронтів, я і Василь Іванович Федоренко зустрілися на учительській конференції із заслуженою учителькою Марією Іллівною Курило. Вона заплакала від радості, коли ми до неї підійшли, нівроку дужими, здоровими, обвішані орденами і медалями. Згадався і тяжкий 1933 рік.
- Не забувайте ніколи своїх товаришів, які загинули тоді від голоду! - сказала нам тоді вона.
Карпо ГУЛАК.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 21.11.2003 > Тема ""Білі плями" історії"