Версiя для друку Обговорити в форумi

Рядки з життя

Ця ріка ніколи не вщухне. Ворота Київського військового госпіталю не зачиняються, старе й мале, здорове й не дуже здорове спішить хоч чимось пособити. Здається, все місто безкінечною вервечкою тягнеться сюди – на медичну передову нашої гіркої трагічної епохи…
Ми завжди прийдемо вам на допомогу, тому що в усіх наших життях не було нічого безрозсудливішого, безумнішого, страшнішого, алогічнішого, ніж ця дика війна із самими собою… Чому із самими собою? Тому що в кожній хаті, в кожній квартирі живуть люди різних національностей. Більшість із них, звичайно, слов’яни. Більшість із них, звичайно, українці. Проте коли кремлівські клоуни, продувши 50 мільярдів доларів на зимовій олімпіаді в субтропічному Сочі 2013 року, задумалися над тим, а як же порятувати вічноубогу, нещасну Росію від безробіття, як порятувати від безгрошів’я та безперспективності дужих молодих людей, і розпочали наступ на нас, позаздривши на Кримський півострів, мені спало на думку докопатися: а хто ж це мешкає довкола мене?
Звичайно, я завжди знала, що в одному лише Києві живуть люди десь 130-140 національностей, а що вже по всій Україні!?.
Пригадую, колись я мешкала на Оболоні. Так взяти тільки одне крило мого четвертого поверху. Шість квартир: Кіна – літня болгарка (самотня), Олександр – єврей (розлучений), далі сім’я: Клава – росіянка, Ігор – українець, син – україно-росіянин, я – українка (з польськими корінчиками), чоловік мій – взагалі людина трьох національностей, далі ще одна сім’я: Мірза – азербайджанець, дружина Ніна – українка, дві дочки чомусь записані росіянками, і нарешті ще сім’я: Лєна – білоруска із Гомеля, Льоня – українець із Канівщини, два сини записані росіянами…
То було колись. Там, на Оболоні, ми навіть не задумувались над тим, які ми всі різні… Тепер я їх всіх згадую з душевним теплом, адже кожен з них або чимось при найменшій нагоді мені допоміг, або звернувся до мене за допомогою і, звичайно ж, не отримав відмови. Де вони всі тепер? Господи, пошли їм благополуччя!..
А що ж нині? Роззираюся навсібіч. Як писав Павло Глазовий: «Нє могу я понять, шо ви за народ?»… Своє майже наукове дослідження вирішую розпочати з подруги юних літ Віри. «От, — думаю собі, — вона здивується так здивується! Скаже, що це тобі в голову зайшло – раптом через 40 років дружби з’ясовувати національність». І так усім все ясно: вона — українка, родом із Сумщини, спілкуємось українською, родичі в неї українці – приїздили, сама бачила – чого ж іще?
А вийшло так, що була вражена я, і то сказати приємно, коли подружка, зам’явшись, відповіла, що мама в неї – білоруска, тато – росіянин… У моїй долі склалося так, що матуся моя, українка від роду, з Черкащини, виросла в Середній Азії, вивчилася на фельдшера в Ашхабаді і завжди з великим теплом згадувала тих «дітей різних народів», серед яких зростала. Вже десь із 5-6 років я з гордістю виголошувала: бир, ікі, уч, дор, беш, альти, жити, сикис, докус, ун… — це рахунок до десяти туркменською – мама навчила, а запам’яталося на все життя, як рахунок щастя, дружби, любові, якими б різними ми не були. Ми, власне, й цікаві у цьому світі одне одному своєю різністю, нестандартністю, сказати б, нестереотипністю, індивідуальністю. Фахівці стверджують, що немає у світі двох однакових відбитків пальців, долонь, немає двох однакових облич (навіть у близнюків), характерів, як немає двох абсолютно ідентичних листків на дереві…
Добре. Великомудре дослідження триває. Беру іншу подружку – вже й не пригадую, скільки це часу ми дружимо, – Катерину. Тут і з’ясовувати нічого. Я завжди багато спілкувалася з її мамою – кацапкою. І завжди знала, що тато-українець привіз її сюди, коли демобілізувався з армії, – з такої ведмежої російської глушини, десь аж із Сибіру. І нічого, прижилася! Четверо дітей записані були теж чомусь «руськими». Така тоді була «мода» – всіх уніфікувати. А зараз нам пояснюють, що чимало росіян розвелося в Україні, і їх треба захищати від самих себе…
То з ким же ми нині воюємо? Яка сатана зробила ворогами двох сусідів? А де ж людяність, моральність, гуманізм? Де неписані закони добросусідства?..
* * *
…Чи бачив таке світ – як почалося все з весілля, так, вочевидь, і закінчиться весіллям! От і не вір прикметам! Ще кілька днів тому я й подумати не могла, що це можливо. Чудеса та й годі!
Однак про все по порядку.
…Серпень добігає кінця, а сонце пряжить так, що хочеш-нехочеш, а перед очима постають розкішні пляжі Гідропарку, безмежні масиви зелені, прив’ялені сонцем квітники, голубі дніпровські плеса, веселі та безтурботні пляжники… Та нам з подругою Мілою не до пляжу. Там, в щонайдальших закутках-палатах старезного військового госпіталю, на нас чекають понівечені війною солдати, в основному 20-30-літні. Древня Київська фортеця, на фронтоні якої красується цифра 1755, за останні віки бачила-перебачила у своєму шпиталі всього, та щоб у ХХI столітті, на самому початку третього тисячоліття, якийсь невіглас зазіхнув на мирні українські землі? Так не буває! Такого просто не може бути!..
Але ж щодня і щоночі до госпіталю привозять поранених зі східного фронту… Це — не просто війна. (Яка паранойя задумала повернути назад голоблі всієї земної цивілізації?..) Сонячно-жовті кам’яні мури фортеці тьмянішають від таких припущень. Тяжко стогне ночами величезний столітній парк, поміж зелених мережив якого ховаються госпітальні споруди…
…Тролейбуса чомусь довго немає, і ми з Мілою чимчикуємо підгору по бульвару Лесі пішки. Мілка навіть зраділа, що можна не поспішати, — вона боїться. Звісно, картина в госпіталі не для слабконервових, тому мені як старшому волонтерові та ще й з деяким медичним досвідом доводиться попутно проводити інструктаж: «Не рюмсати, не нюняти, не скиглити». Ці хлопчаки через таке пройшли… Слава Богу, що вижили! Дасть Бог і тут виживуть, і вийдуть з цього медзакладу підлікованими і потрібними родинам, суспільству.
Біля самих воріт госпіталю дивлюся, а Мілка сполотніла, стала біла, як крейда, простягає мені поліетиленовий кульок з банками розчинної кави і плитками чорного шоколаду – разом купували:
— На, передаси їм, я не можу…
— Отакої! – бубоню. — Я не збираюся нікого вмовляти, не можеш – не йди, бо самій ще стане погано і доведеться звертатися до тутешніх медиків… Води принести? Он водяний ларьок…
— Принось…
Ковтнувши крижаної сильногазованої «Миргородської», молода здорова жінка раптом стрепенулася:
— Все! Я з тобою! Он, дивися, діти йдуть, старики, підлітки…
— Добре, йдемо.
Молоденькі солдати-строковики, які чергували побіля пропускної і спостерігали картину Мілчиного навернення, заговорили в два голоси:
— У нас сьогодні там весілля! Якраз ви вчасно! Проходьте, проходьте, там, за другою аркою.
День був суботній, і, почувши про весілля, не розуміючи що до чого, ми разом з натовпом чи то гостей, чи то волонтерів рушили в глиб парку.
 «Яке може бути весілля в госпіталі?» — дивувалися ми. Та коли, перетнувши неймовірної краси парк, опинилися нарешті за другою аркою, раптом побачили її – наречену. І одразу наче світ розвиднився… Струнка чорнява красуня в чудовому білосніжному вбранні, оточена родичами, друзями, квітами, пливла-прямувала назустріч долі. Ми завмерли з цього дива. Все, наче уві сні. Неподалік на невеличкій літній естраді грав оркестр. Молодий співак виводив щось бадьоре і веселе, наче не бачив, що кілька десятків його глядачів – хто на колясці, хто на милицях, хто з невидимими на перший погляд фізичними та душевними ранами…
А коли з відділення нейрохірургії вийшов високий русявий жених – худенький, з перебинтованою головою, ми з Мілкою так і вмилися слізьми. Хлопець тримався дуже гідно: зосереджений серйозний погляд, білосніжна сорочка, темні брюки. Якби не пов’язка на голові, все було б, як на звичайному весіллі.
Оркестр у нас за спинами, схаменувшись, на мить замовк і дружно заграв весільної: «Горіла сосна, палала…» — натхненно виводив співак.
Зізнаюся, мене дуже втішило те, що на голові жениха пов’язка була дуже легусінька, майже прозора, в один, максимум у два шари бинта. Це — явна ознака того, що скоро її знімуть зовсім, тобто вірна прикмета одужання!
А далі все було, як і належить за весільним сценарієм: гостей набилося стільки до госпітального клубу, де молодих розписували, що ми з подружкою (тобто непрохані гості на чужому весіллі), забилися в дальній куток на сходах біля святкової зали, в котрій стояли довжелезні накриті столи з різноманітними канапками, фруктами і безалкогольним шампанським, і вже звідти прислухалися до цього чудового дійства. Ось пролунало вітання начальника госпіталю, лікарів, які врятували пораненого, ось всюдисущий «розпорядник балу» полковник Петров виголосив схвильоване слово, радісно зазначивши, що це вже третє таке весілля у його володіннях впродовж останнього часу! Ми з приятелькою зрозуміли, що пора ретируватися.
Так би й залишився в наших душах цей світлий спогад із тяжко пораненого київського госпіталю, якби не кляте пронирливе телебачення. Увечері того ж дня в репортажі з цього весілля (я й забула, що час від часу там десь над головами мелькала телекамера!) диктор повідомив, що молодому належить зробити ще дві операції у нейрохірургії… Весь флер святковості розсипався вдрузки…
Господи, помилуй нас! Врятуй Україну!..
Далі було травматологічне відділення. Заходимо з Меланією (вона ж Мілка) до першої-ліпшої палати. Я, чесно кажучи, побоювалася, щоб з її боку не було істерики, сліз. Проте ні, все гаразд. Роздаємо воякам шоколад (він добряче рятує від втрати крові), банки з кавою забирають дівчата-волонтерки і з трудом розміщують на столику біля дверей: навіщо ви це принесли? тут всього вдосталь. Дивлюся, а там гора фруктів, овочів, різноманітних пакунків з гостинцями. І навіть декілька каструль – «це люди, які живуть неподалік, приносять гарячі домашні страви, — пояснює одна з дівчат, — тут і голубці, й котлети, плов і пиріжки – всього вистачає, хоча в госпіталі годують нормально, аби вони тільки їли»…
Поранені майже всі прооперовані, хто днями, а хто п’ять хвилин тому… В палаті шість ліжок і всі зайняті. Ті, хто вже прочумався після наркозу, охоче спілкуються, дякують небайдужим до їхнього лиха…
Біля двох ліжок метушаться родичі: юний Діма з Харкова тяжке поранення руки отримав, захищаючи донецький аеропорт. «Ось мама приїхала – показує на молоду вродливу жінку, а це – моя дівчина»… Геть юне створіння порається біля холодильника. Десь тридцятип’ятилітній Сергій – з Кривого Рогу, теж поранення руки. Не встигаю поговорити з ним, як до палати заходять з десяток його родичів: мама, тато, дружина з двома дітьми, кум та кума, брат зі своїм виводком, тітка.
Господи, а що це за дитина крутиться у ліжку там, біля вікна? Потихеньку підходжу ближче. «Він у нас найтяжчий», — шепоче хтось із поранених. Намагаюся заговорити, розпитати – не реагує. На вигляд років 16-17. Відходжу. Залишається тільки молитися – скажіть його ім’я. «Сашко». О, Всевишній, ти все можеш, змилуйся над рабом Божим Олександром…
Роззираюся, а де ж моя подруга? Міла жваво бесідує з найстаршим у цій палаті – Олегом. Десь 40-45-річний чоловік родом із Криму, з Феодосії. Поранення серйозне – роздроблена кістка стегна. Ще лежати тижнів три… «Принесіть що-небудь почитати», — просить. Отакої! Ми геть забули про чтиво! Могли ж купити по дорозі хоча б свіжу пресу для них.
— Принесемо! Обов’язково! – запевняє Мілка. І до мене: — Ти можеш іти, я ще трохи побуду.
Дивлюся на них, а вони так весело розмовляють, наче й не в госпіталі зовсім, наче зустрілися давні знайомі – здорові й неушкоджені. «Ну й добре», — думаю.
А ввечері того ж дня телефонує мені розхвильована Мілка:
— Заміж виходжу! За Олега!
— Ти що, збожеволіла? За якого Олега?
— За підполковника, того, з госпіталю.
— Ти що, жартуєш? Він – лежачий хворий…
— Нічого, скоро встане.
— А як же його сім’я?
— Нема в нього нікого, крім мене! Та ще старенькі батьки в Феодосії.
— А ти мене не розігруєш?
— Аж ніяк!
— І чого ж так поспішати?
— Тому, що одразу ж після весілля він повернеться в зону АТО. І я з ним поїду.
— Ну, тоді будемо чекати весільних дзвонів!
* * *
Потік волонтерів, на щастя, не вщухає. У волонтерському штабі, що знаходиться прямо на території госпіталю, стелажі ломляться від речей, продуктів, напоїв, окремо – кімната з медикаментами. А скільки разів із завмиранням серця я спостерігала картину: люди, бідненько вдягнені, та й на вигляд не дуже здорові, дістають з кишень якусь сотню або й тисячу гривень і віддають до загальної волонтерської каси. Скільки разів чула про анонімних щедрих бізнесменів, які прибувають сюди з усієї країни.
В травматології я бачила кількох майже безмовних волонтерів-санітарів: чоловіки різного віку, стану, чину…
— А ви що тут робите? – питаю.
— Відвозимо хлопців на операцію на каталці і забираємо назад.
Окрема розповідь – про київських лікарів, священиків, знахарів, екстрасенсів, нетрадиційників. Тільки чому такі потужні сили не можуть зупинити війну?
А всюдисущі студенти! От уже клан, дійсно, де посій, там вродить! Хто ж краще розрадить бійців, ніж їхні ровесники – дівчата й хлопці, сповнені енергії і завзяття?
А школярі, які всією школою збирають по кілька тисяч гривень із своїх кишенькових заощаджень і приносять сюди…
…Опинившись вдома, сідаю в крісло, заплющую очі і перед собою бачу картину: десь у Ростові-на-Дону чи в Петербурзі, в майже такому ж, як у нас, військовому госпіталі сидить російська матінка над своєю тяжко травмованою, скаліченою дитиною – молодим гарним хлопцем, і душа її тяжко квилить…
І пригадуються слова з Біблії: хто з мечем прийде...

Жовтень 2014 р.
 м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 05.12.2014 > Тема "Урок української"