Версiя для друку Обговорити в форумi

Народ - про голодомор 1933-го

За роки радянської влади народ наш тричі переживав голод - у 1921-му, в 1932 - 1933 рр. і в 1947-му.
Найстрашнішим був голод 1933-го, під час якого в Україні, як свідчить статистика, вмерло понад сім мільйонів громадян. То був не просто голод, а голодомор. Хтось, мабуть, подумає, що в той рік в Україні був неврожай, недорід, засуха або якесь інше стихійне лихо. Нічого подібного - хліб вродив, і його б повністю вистачило, щоб уникнути голоду. Тільки все було не так.
Це був час першої довоєнної п'ятирічки, роки індустріалізації та колективізації країни. Хліб у селян забрали до зернини. Доведені до відчаю люди, щоб врятувати від голодної смерті свої сім'ї, тікали на заводи, на шахти, на будови, де отримували картки. Проте влаштуватись на роботу вдавалося далеко не всім.
Чи знайшло відображення це страшне явище в українському фольклорі? Безумовно, знайшло. Народ сказав про голодомор своє влучне і гнівне слово, в якому висловив і своє ставлення до "мудрої" комуністичної партії та її "геніальних" вождів.
Ще у кінці 20-х (було мені тоді десь 4 чи 5 років) серед своїх однолітків я почув вислів:
Серп і молот -
весною буде голод.
Вислів цей мені врізався в пам'ять, і я його повторював не раз. А то якось бовкнув у присутності старших. Батько, почувши це, насупився, а потім сказав, що коли ще почує таке, то вирве мені язик. А бабуся посварилася пальцем і лагідно промовила:
- Гріх вимовляти такі слова, онучку.
А ось зовсім недавно розмовляв зі своєю ровесницею і колегою, вчителькою історії, з якою не один десяток років працював у середній школі № 103 м. Донецька. Родом вона з Кіровоградщини, землячка Дем'яна Бєдного. Росла в селянській сім'ї. Запитав, чи доводилося їй в дитинстві чути серед людей вислови про голод.
- Аякже! Чула. Не раз чула. Та ми й самі голодували.
І вона вимовила таке, що в мене аж волосся стало дибки.
На хаті - серп і молот,
А в хаті - смерть і голод.
Почалися страшні і незабутні тридцяті роки. Особливо страшними були вони для селян. Розкуркулювали спершу багатих, а потім менш заможних - середняків, а далі розкуркулювали навіть тих індивідуалів, одноосібників, які мали лише пару коненят і сякий-такий сільськогосподарський реманент, але уперто не хотіли записуватися до колгоспу. Це вони, сільські бідаки, потайки поміж собою гомоніли:
Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися:
Хата - раком, клуня - боком,
Ще й коняка з одним оком.
А на хаті один куль,
Та й то кажуть, що куркуль.
Працюючи в колгоспі, сільські трударі не надіялися, що хлібом, заробленим чесним трудом у господарстві, можна прохарчувати сім'ю. Ні, не прохарчуєш, бо давали його дуже мало. Це тоді, в 30-ті роки, почув від дорослих цей вислів:
Сталін грає на бандурі,
А Калінін - гопака.
Дожилася Україна:
Двісті грам на їдока.
Щоб вижити в тих важких умовах, колгоспнику треба було працювати і на присадибній ділянці. Мати свою картоплю, буряки, гарбузи...
Чи сумлінно працювали в колгоспі? Так, працювали як прокляті з ранньої весни і до пізньої осені: орали, саджали, пололи, косили, молотили, віяли і - знову орали. Особливо важко працювали жінки. Це про них "батько всіх народів" сказав, що жінка на селі - велика сила. А чоловіки (їх у господарстві було менше) влаштовувалися то обліковцями, то комірниками, то вагарями, то ще кимось. Це від них доводилося чути отакі образливі слова:
У колгоспі добре жить:
Один робе - сім лежить.
А як сонце припече,
То і той утече.
Вчорашні господарі, міцні хлібороби тепер уже нічого не мали.
Ні корови, ні свині -
Тільки Сталін на стіні, -
говорили вони у той страшний час.
А ось зовсім недавно від шахтаря, ветерана праці, батьки якого, жителі селища Олександрівки, були розкуркулені, почув інший варіант цієї співомовки:
Ні корови, ні свині,
Тільки лисий на стіні.
Він показує рукою,
Куди їхать за мукою.
Людей загнали в колгоспи. Важко доводилося працювати. А результат праці - паличка, трудодень. Тільки трудодень цей був, як писав поет, пустопорожнім. Кажуть, і те, що дали на трудодень восени 1932-го, взимку відібрали. Голодні, розчаровані колгоспною системою селяни з болем у серці казали:
Сидить баба на рядні
І щитає трудодні:
- Трудодень!
Трудодень! -
Дайте хліба хоч на день.
Почувши, що хліб з України вивозять за кордон, знедолені сільські трударі говорили:
Жито та пшеницю -
за границю,
А овес та кукіль
поїсть артіль.
Пограбоване і залякане село принишкло. Адже за одне необережно кинуте слівце антирадянського змісту будь-кого могли забрати, зіслати на Соловки чи кинути у в'язницю, а то й розстріляти.
У колгоспі справи не ладилися: дохли від сапу коні, нічим було годувати корів, овець, свиней.
У селах почався голод. Доведені до краю селяни товкли у ступах послід, макуху, жолуді, кору з дерева: пекли коржики. Дохлих коней вивозили в степ, у провалля, а вночі туди йшли чоловіки, жінки з сокирами, ножами, торбами. Обдирали шкуру, розрубували туші, потайки несли додому м'ясо дохлої худобини. І варили. Вони казали, що краще вмерти від сапу, ніж з голоду.
Почалася весна 1933-го. Багато немічних селяни були пухлими, лежали на нетопленій печі, як колоди. А ті, хто ще міг ходити, йшли до річки, у поле, рвали кінський щавель, лободу, кропиву, буркун чи свиріпу, викопували коріння лопухів - все йшло в борщ. А скільки радості було, коли зацвіла біла акація. Дітлахи, бувало, повилазять на дерева і запихаються "кашкою". Яка ж вона смачна, солодка, соковита. Ловили в полі ховрахів - їли, з річки витягали молюсків, черепашок - варили, їли...
Про весну 1933-го пізніше не раз згадували:
В тридцять третьому году
Люди їли лободу.
В тридцять третьому году
Люди мерли на ходу.
Пригадую, біля продовольчого магазину в районному центрі с. Мар'їнка збиралися юрби дітей. Розхристані, у драних куфайках, у старих порваних чоботях чи черевиках, часом на босу ногу, вони юрмилися з самого ранку. Ще й зараз, через 70 років, пам'ятаю їхні безкровні, бліді личка, посинілі губи. Діти чекали, коли якась жінка, отримавши на
картки хліб, вийде з магазину. Вони бігли за нею і скиглили:
- Тітонько, рідненька, дайте шматочок хлібця, дайте шматочок, хоч крихітку. Дайте, дайте... Це в Мар'їнці. А на Трудівському руднику, на базарі, бачив жінок-селянок з малятами на руках. Проходячи між рядами, вони просили милостиню. Хтось дасть картоплину чи бурячок, пучку тюльки чи ложку ряжанки...
З того далекого часу і донині у вухах чуються слова, почуті, мабуть, від когось:
- Мамцю, їсти! -
- Татку, їсти! -
Надриваються малі.
Все забрали активісти -
голод на селі.
Від дорослих чув такий вислів:
Нема хліба, нема сала,
Бо совєцька власть забрала.
Чергу за хлібом займали звечора або вночі. За будь-якої погоди (періщить дощ, лютує мороз чи розгулялася заметіль) треба йти в чергу.
Пригадую, мати будять мене: "Вставай, синочку, вже пора". А вставати не хочеться. Тільки розіспався. Встаю, одягаюсь. Разом з матір'ю йдемо в чергу. Займали її десь у глухому завулку: до магазину вночі міліція не підпускала.
Чую, розмовляють чоловіки у пітьмі:
- І коли вже воно хліба вдоволь буде? - запитує один.
- Ой, не скоро буде - за кордон наша пшеничка попливла, - озивається інший. А третій теж своє докинув:
Як Ленін умирав,
Сталіну приказував,
Щоб людям хліба не давав,
Сала й не показував.
...Бувало, чого тільки не почуєш у черзі за хлібом.
Григорій ПОНОМАРЕНКО,
учитель, відмінник народної освіти України,
інвалід Великої Вітчизняної війни.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2003 > Тема ""Білі плями" історії"