Версiя для друку Обговорити в форумi

Тарас Григорович Шевченко — наш геніальний національний поет, художник, великий син великого народу. І чим далі у часі віддаляється він від нас, тим стає нам ріднішим, ближчим, необхіднішим.
Творчість Шевченка і, зокрема, його «Кобзар» — для нас наймудріша, найпотрібніша, найцікавіша книга. Її вірші, написані більш як півтора століття тому, продовжують хвилювати нас так само, як хвилювали колись дідів і прадідів, наших мудрих пращурів. По «Кобзареві», як по Євангелію, вони вчилися читати і писати, утверджували себе як представники великої працьовитої нації — українці. І цим пишались, як пишаємося нині й ми — їхні сини, внуки і правнуки.
До Шевченкового «Кобзаря» ми звертаємось у найскрутніші переломні моменти свого буття та буття нації і знаходимо відповіді на найпекучіші запитання. В часи великих голодоморів і репресій, в грізну пору нашестя загарбників та поневолювачів слово Шевченка кликало рвати кайдани, боротися і перемагати, жити розкуто на рідній землі, бо тільки в своїй хаті будуть і своя і правда, і сила, і воля.
Шевченкове слово звучало і сьогодні звучить актуально. Здавалося б, сто п’ятдесят років тому написана його поема «Кавказ» — один з найвидатніших творів світової політичної поезії, в якій поет засуджував загарбницьку війну російського царизму проти горців і уславлював боротьбу народу за свободу, але як по-сучасному змальовано картину братовбивчої бойні...
Тарас Шевченко — поет-провидець. Такі, як він, народжуються раз в століття. Такі творці, як наш Шевченко, належать цілому світу, бо їхнє серце вміщало в собі болі всіх народів землі, «од молдаванина до фіна...».
Читаймо, перечитуймо наше святе письмо — наш «Кобзар». Думаймо, вбираймо душею, насолоджуймось рідною мовою, доходьмо до її глибин і вершин. Бо мова Шевченкового «Кобзаря» — то наш найдорожчий скарб, то наша чиста духовна криниця, з якої нам пити — не напитись. Мова Шевченкового «Кобзаря», а отже, й наша мова, пережила тюрми і заслання, морок ненависних валуєвських заборон і сталінсько-беріївських ГУЛАГів, брежнєвсько-сусловських сатанинських модифікацій «единого советского народа» і горбачовської «перестройки». А нині переживаємо нову пору свого відродження. Нині їй, нашій мові, як і нам, громадянам незалежної держави, нелегко. Тож мусимо оберігати її, рідну мову, якою написано «Кобзар». Бо то мова нашої матері-України, нашої незалежної держави. І ніхто не може позбавити нас права на неї. Допоки є у нас мова, Україна та її духовний батько Тарас Шевченко — будемо й ми, ніким непереможені і не поставлені на коліна.
Дай нам, Боже, вистояти, вижити, відродитись!

Данило КОНОНЕНКО

«КОБЗАРІАНА» ОГОНОВСЬКОГО

Яких тільки принизливих ярликів не навішували йому псевдокритики: і «буржуазний націоналіст», і «лакей Ватикану». Навіть слово «професор» брали у лапки, ніби сумніву піддавалось саме його почесне звання. Хоча ясно було всім: у минулому столітті та ще й на західних землях ступінь доктора філософії незаслужено не вдалося б отримати. А найбільшою виною Омеляна Огоновського прибічники тоталітарного режиму вважали те, що разом з письменниками В. Барвінським, О. Кониським, І. Нечуй-Левицьким й іншими боровся він за відокремлення України від Росії.
Час розставляє усе по місцях. І до професора Львівського університету, письменника й історика літератури Омеляна Михайловича Огоновського прийшло справжнє визнання на рідній землі. Тепер в неодмінну заслугу йому ставлять і те, що створив комітет для видання творів Тараса Шевченка. Під власною редакцією і з написаною ним же вступною статтею Огоновський встиг видати два томи «Кобзаря» (третій і четвертий вийшли уже після смерті Омеляна Михайловича), що попри всілякі обставини визнавалось сучасниками за «великий поступ». Адже сам факт друкування опального українського поета в той час був актом мужності. Уже визнаний літературознавець, він публікує в журналі «Правда» цикл статей про Кобзаря, популярний нарис «Життя Тараса Шевченка. Читанка для селян і міщан» тощо. Присвятив йому спеціальний розділ у своїй шеститомній «Історії літератури руської», головній праці свого життя, якій дав високу оцінку Іван Франко.

ХОЧА Й НЕ БУВ ПЕДАГОГОМ...

Тарас Григорович Шевченко не мав педагогічної освіти. Одначе педагогічні ідеї поета, реалізовані в його творах і практичній громадсько-політичній діяльності, сприяли розвитку народної освіти в Україні, зокрема народних недільних шкіл.
Восени 1860 року в Петербурзі Т. Шевченко укладає «Букварь южнорусский» — посібник для навчання грамоти українською мовою в недільних школах. На початку січня наступного року цей посібник виходить на кошти поета тиражем 10 тисяч примірників.
«Букварь южнорусский» був першим у серії задуманих Шевченком навчальних посібників (лічба, етнографія, географія і навіть історія). На жаль, випуск серії він не встиг здійснити. «Букварь» містить алфавіт (букви рукописні й друковані), тексти для читання за складами і для суцільного читання. У розділі «Лічба» подано цифри й таблицю множення до 1000. Половину книжки становлять фольклорні тексти, серед яких думи та приказки, що засуджують моральні й соціальні вади і розкривають красу й багатство рідної мови.
Навчальний матеріал «Букваря» перейнятий демократичними й гуманістичними ідеями — ворожістю до соціальної нерівності та гноблення, симпатіями до людей праці, до чесності й правдивості.
Велику частину тиражу «Букваря» Шевченко розіслав для продажу в недільні школи Києва, Полтави, Чернігова та інших міст з тим, щоб виручені гроші залишилися в касах цих шкіл.
Думки, навіяні народною педагогікою, зустрічаємо практично в кожному художньому творі, в епістолярній спадщині Кобзаря, в листах до Я. Кухаренка, А. Маркевича, М. Лазаревського, в «Журналі» тощо. Він славить світоч знань, схиляється перед людською вихованістю й інтелектом, чемністю, повагою до літніх, тужить і плаче над знедоленими дітьми, сиротами («І золотої, й дорогої...», «Мені тринадцятий минало...»). Саме ці категорії завжди були об’єктом народної педагогіки.
Шанобливе ставлення до фольклору, до народної педагогіки дало разючі результати — важко знайти іншого поета, в кого б стала народною така величезна кількість творів: науковцями зафіксовано близько 80 народних пісень на слова Тараса Григоровича та понад 105 варіантів на них («Така її доля...», «Реве та стогне Дніпр широкий...» та інші).
Т. Г. Шевченко — поет на усі часи. Він і сьогодні з нами на нашій, на своїй землі. Як тут не погодитися з поетом М. Т. Рильським: «Шевченко живий в народній творчості, в якій образ великого генія, правдолюбця і борця виріс нині на весь неосяжний зріст».

Василь ЛАТАНСЬКИЙ

ЄСЕНІН ЧИТАЄ «КОБЗАРЯ»

Російський поет Іван Бєлоусов свого часу був відомий як майстерний перекладач Шевченкового «Кобзаря».
У другій половині червня 1911 року Сергій Єсенін, в ту пору поет-початківець, учень Спас-Клепиківської учительської школи, їздив у Москву. Тоді, за свідченням біографів, й завітав до маститого письменника і перекладача, показав йому свої вірші, а затим попросив почитати «Кобзаря».
— На жаль, у мене лише один примірник, — відповів Бєлоусов.
— Ну що ж, дайте, хоч прочитати.
— Та бачите... Побоююсь... Адже...
— Однаково не піду без «Кобзаря».
— Довелося віддати, — згадував Бєлоусов. — Та минуло кілька днів, а Єсеніна не видно. Подумки уже розпрощався з книжкою. Та приблизно через місяць Єсенін приніс її. Дуже дякував: «Шевченко відкрив мені очі, збагатив душевно, примусив уважніше ставитись до поетичного слова. Вірите, цілий місяць вивчав окремі рядки»...
Про любов Єсеніна до поезії Шевченка потверджує в спогадах сестра поета Олександра: «Та найкраще він читав вірші. Особливо добре у нього виходили «Гайдамаки» Шевченка та «Півень» власного написання».
Але найбільшим виявом любові Єсеніна до Шевченкового «Кобзаря» є його вільний переспів російською мовою невеличкого уривка з поеми «Княжна». Цей переклад під назвою «Село» з поміткою «З Тараса Шевченка» Єсенін написав 1913 року, а вперше опублікував його 1914 року в березневому номері московського дитячого журналу «Мирок». Цей переклад вміщено, зокрема, і в четвертому томі шеститомного зібрання творів С. Єсеніна (1978 р.). Ось цей переклад:

СЕЛО
(Из Тараса Шевченко)

Село! В душе моей покой.
Село в Украйне дорогой,
И, полный сказок и чудес,
Кругом села зеленый лес.
Цветут сады, белеют хаты.
А на горе стоят палаты,
И перед крашеным окном
В шелковых листьях тополя,
А там все лес, и все поля,
И степь, и горы за Днепром...
И в небе темно-голубом
Сам бог витает над селом.
1914

Публікацію підготував
Д. КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 06.12.2013 > Тема "Українці мої..."