Версiя для друку Обговорити в форумi

У великого кіномитця Олександра Довженка був сценарій, який і досі не реалізований. Називається він "Україна в огні". Там є такий епізод: німці (батько й син) спостерігають страту українського селянина. Він зверхньо дивиться на окупантів, не скиглить, а сам собі накидає петлю на шию. Сина (він лейтенант) це вражає: такий народ не можна підкорити, його можна хіба що знищити! Але старший за віком, полковник, зауважує: і все-таки є у цих людей своя ахіллесова п'ята - вони геть позбавлені державницького інстинкту, вони не вміють вибачати, дарувати одне одному незгоди, помилки, похибки...

ВІДВЕРТІСТЬ - ЦЕ КРОК ВПЕРЕД

Цей епізод з нереалізованого сценарію я чомусь пригадав відразу, як тільки-но прочитав резонансні листи на статтю Катерини Русенко з міста Саки "Чи не занадто вітаміну "С"?" ("КС", 28.02 2003 р.). У номері "КС" від 6 червня 2003 р. з Катериною дискутують Марина Осадча з того ж таки Сакського району і Роман Мороз зі школи № 15 міста Євпаторія.
Шістнадцятирічна Марина Осадча пише: "Я ровесниця Катерини, але такі думки, як у неї, не приходять мені в голову. Мені завжди здавалося, що так розмірковують дорослі, втомлені буденними проблемами. А моє покоління має своє обличчя - обличчя гордого будівничого великої держави". І трохи далі: "Її лист вказує на те, що вона абсолютно байдужа до того, буде ця держава існувати чи ні..."
Повністю підтримує Марину і Роман Мороз, засуджуючи Катерину, оскільки "спочатку вона захоплюється українською мовою, а потім каже, що та їй набридла. (...) Я думаю, що Катерині треба було не писати цю нісенітницю, а хоча б промовчати..."
Нагадаю, про що писала Катя, згадуючи І Міжнародний гуманітарний симпозіум, що проводився в Києві: "З народження розмовляючи російською, я не звикла до такої кількості державної; хотілось почути знайомі звуки рідної. Але ж я їздила туди як знавець мови! Повинна була підтримувати і поширювати ті ідеї. Що ж можна питати у дорослих, які зовсім не знають української і досі бажають повернення СРСР?!"
На відміну від Романа, я б не сказав, що це - "нісенітниця". Катерина відверто поділилася своїми переживаннями, сумнівами, і в цьому я побачив її схильність до аналітичного мислення, а не відсутність патріотизму чи "зраду ідеалів". Вона має рацію й тоді, коли стверджує: відчуючи позитивні зміни в країні, люди охочіше вчитимуть українську. І не вона перша про це говорить. Коли я вперше прочитав її статтю, то навіть зрадів: хай не в усьому з нею можна погодитись, але така тональність потрібна для справді серйозного обговорення проблеми.

АКАДЕМІК ВЕРНАДСЬКИЙ - ПАТРІОТ І РЕАЛІСТ

Довгий час від українців приховували, що автор вчення про ноосферу, всесвітньо відомий вчений академік Вернадський був не лише радянським патріотом, але й... щирим українцем. Варто лише ознайомитися з його щоденниками, аби зник останній сумнів. Але водночас він був непоганим аналітиком, а отже, й реалістом. Ще у 1918 році він писав: "Едва ли может при условиях, какие есть в стране, возродиться Украина с чисто украинской культурой..."
Тут вже дехто з наших максималістів дорікне вченому: "Який же він патріот! Двомовність відстоював..." Насправді ж Володимир Іванович щиро вболівав за долю української мови і культури, що видно з його ж щоденникових записів: "С Имшенецким и Бельговским обсуждали обращение и платформу украинской партии народной свободы. С ними был интересный разговор об украинском языке и украинском вопросе. Оба себя считают украинцами, но убеждены, что культура духовная у нас общая - Толстой, Тургенев, Гончаров столь же родны украинскому мужику, как и великорусскому. Я в этом с ними согласен, но считаю, что их отношение к украинскому языку недостаточное. Мне кажется, надо различать - русское, украинское, великорусское..."
Ні, Вернадський таки був патріотом, але не був максималістом. Він добре знав, чого реально можна досягти у тій чи іншій ситуації. Було б непогано, якби українські патріоти Криму орієнтувалися на такий зважений підхід.

ЛИТОВЦІ МЕНІ ВИБАЧАЛИ. БО ТАКОЖ БУЛИ РЕАЛІСТАМИ

Колись, ще в радянські часи, мені запропонували на вибір дві путівки. Можна було вибрати Трускавець, а можна - Литву. Я без вагань вибрав другий варіант, хоча, з точки зору лікування, відомий український курорт був би ефективнішим. Але я давно мріяв побувати в цьому бурштиновому краї, в маленькій і гордій республіці з патріотично налаштованими громадянами.
...З перших днів почав учити мову. Вчив пісні, вірші. Через півмісяця міг і розмовляти. Проте одного разу я, як і Катя Русенко, відчув своєрідний "гіпервітаміноз". Я наведу зараз її слова, але знайте, що це і мої тодішні відчуття. Один до одного. Тож цитую: "Чуючи мову постійно, я майже фізично відчувала біль у вухах. Це можна порівняти, наприклад, з... мандаринами. Я їх дуже люблю, але гарного треба потрошку. Якщо я з'їм їх багато, почнеться гіпервітаміноз, організм попередить, що більше вітаміну "С" не треба".
Литовську мову я вважав і вважаю однією з найкрасивіших, наймелодійніших мов світу. Але одного прекрасного ранку я відчув, що страшенно скучив за українською! І навіть якби можна було "розбавити" чисто литовське мовне середовище російською, чи, скажімо, білоруською, - я б на це пішов. І своїм добровільним вчителям - інтелігентним і мудрим литовцям я якось сказав, що ніколи не жив би у їхньому "П'ємонті" - Каунасі, а ось у багатонаціональному Вільнюсі - ризикнув би. Там було чимало українців, а ще - росіяни, поляки, білоруси....
Зрозуміли і не образилися. Прибалти взагалі поважають прямоту і відвертість. Не люблять фарисейства, - завжди інтуїтивно його відчувають. І мене тоді приємно вразили їхня поміркованість, уміння зосередитись на головних напрямках, здатність не наживати собі зайвих ворогів. Безумовно, "із середини" литовці також були монолітом, що й забезпечило їм перемогу.

МАКСИМАЛІЗМ НЕДОЛІК УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ?

Нещодавно в Києві було нагороджено переможців третього Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Та, мабуть, мало хто з них задумувався: як простому галичанину вдалося стати мільйонером і відомим меценатом? А весь секрет в тому, що син галицької землі досить критично ставився до багатьох рис українського менталітету і намагався з ними боротися. Як бачимо, досить успішно. Він "американізувався", став більш раціональним і прагматичним і, може, саме завдяки цьому став одним із найбільших українських патріотів американського континенту. Принаймні, у нього слова ніколи не розходилися з ділом. А про деякі негативні риси української натури він замислювався ще в дитинстві: "Мій батько, коли їхав до лісу, рубав найбільшу фіру дров, а як їхав по сіно - теж брав найбільшу фіру. І виходило так: навесні купував коня, а до кінця року той або здихав, або його доводилося продавати за безцінь. Мій тато не один такий був. Це якась дивна норма в нашій культурі..."
О, дійсно, емоційна українська натура - це натура максималіста! Хочеться, щоб все було швидко, відразу (згадаймо лозунг УНСОвців: "Все і негайно!"). Але ж ця риса - дуже поганий помічник у роботі. А у політиці й поготів. Про це писав Михайло Драгоманов ще у ХІХ столітті: "Ми не вміємо вибирати собі хай і нешироку ідею, та стати з нею твердо; ні кроку назад! Ні, ми в кишені носимо прапори найчервоніші, та показати їх нікому не сміємо. (...) Ми в час, як язик розійдеться, вміємо заспівати: "Умрешь не даром! Дело прочно, когда под ним струится кровь! (...) А треба так - сказав: "Иди и умрешь!" - так сам іди і умирай..."
Великий розрив між словом і ділом завжди підводив українців. У прибалтів цей розрив значно менший, у кримських татар - теж. Мені можуть дорікнути, що я принижую українців, так багато говорячи про їхні недоліки. Ну, що ж, пошлюся на іноземні авторитети.
Георг Ліхтенберг переконував земляків: "Приховуючи свої недоліки, кращим не станеш. Наш авторитет виграє від тієї щирості, з якою ми їх визнаємо".
Людвіг Ерхард (батько німецького "економічного дива"; його книга "Добробут для всіх" є настільною книгою кожного німецького політика) також говорив щось подібне: "Я волів би рідну Вітчизну ганити, висміювати, навіть принижувати, та тільки не обманювати".
Канадець Рональд Ріс у своїй монографії "Нова і гола земля" (про виживання європейських переселенців у Канаді) згадав і українців: "Дуже консервативні, до того ж переконані: все, що вони роблять, роблять найкраще. І саме це перешкоджає їм приймати поради інших, вчитися в інших".

ПРИЯЗНІСТЬ, ЕНЕРГІЙНІСТЬ, ПОСЛІДОВНІСТЬ

Ну, а якщо чесно, то я щиро радів, читаючи відгуки Романа Мороза, Марини Осадчої, Анастасії Андрейцової та багатьох інших. Адже вони - наша зміна, майбутнє Криму. Звичайно, найбільше радує їхня небайдужість. Проте, було б прикро, якби помилки "материкових" українців повторювалися і в Криму. Як бачимо, коримчанам теж притаманні максималізм, бажання зробити все швидко, але без належної підготовки (воно тоді виходить значно повільніше!), недооцінка ролі людського фактора.
Хочу процитувати львівського політолога Володимира Вітковського, знайомого кримському читачеві за статтею "Національне відродження: в пошуках наступальної доктрини" ("КС", 29.03 2002 р.). Успіх прийде тоді, - вважає автор, - коли ми будемо "дбайливо ставитися до кожного згромадження патріотів, кожного активіста чи симпатика української справи".
Може, Катерина Русенко і не за всіма параметрами підходить під визначення "патріот" (все-таки, до 1990 року жила на Уралі, рідна мова - російська), та, без сумніву, вона є щирим симпатиком української справи. Інакше б не вчила так наполегливо українську, не перемагала б на мовних конкурсах, не була б гордістю своєї вчительки.
Отож звернення Володимира Вітковського до всіх національно свідомих українців, його заклик: "підтримувати своїх, захищати своїх, висувати своїх, протегувати своїм", - стосується і таких наших співвітчизників, як Катерина. Тобто вона і їй подібні також повинні бути об'єктом підтримки. Бо за кримськими мірками її сміливо можна віднести до "своїх".
А ми що ж робимо? "Затаврували" бідну дівчину, вона вже й не рада, мабуть, що дозволила собі відверто висловити власну думку... З ким залишимося, якщо таких будемо відштовхувати? Може, побудуємо Україну з тими шовіністично налаштованими бабусями, що лають її на кожному мітингу? Чи з тими писаками, що українські написи на фронтоні євпаторійського вокзалу сприйняли як "кляксы на мраморе"?
А може, такі, як Катя Русенко, зможуть швидше і спокійніше переконувати тверезомислячих кримчан у необхідності вчити державну мову, ніж емоційні та запальні Роман Мороз і Марина Осадча? Їй-Богу, і для таких, як вона, знайдеться робота на кримських теренах. Адже справа не в тому, щоб усі були стовідсотковими однодумцями. Можна мати й дещо відмінну точку зору на процес, зате наполегливо і стабільно йти вперед досить широким фронтом. А можна бути однодумцями і... чекати "з моря погоди", відкладаючи активні дії до кращих часів.
Марина і Роман зустрілися на сторінках "Світлиці", безумовно, як однодумці. Може, й познайомитися вже встигли, хоча б листовно? Хочеться, щоб їхні небайдужі листи не виявилися лише короткочасним патріотичним спалахом.
Наша сила - не в умінні гарно поговорити, а в здатності швидко об'єднуватися, знаходити все нових і нових однодумців і використовувати кожну нагоду для того, щоб зробити ще один корок вперед.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2003 > Тема "Урок української"