Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

СТОРІНКИ В ПІДРУЧНИКУ З ПОРТРЕТОМ СОСЮРИ ВЧИТЕЛЬКА СКАЗАЛА ЗАКЛЕЇТИ

Час біжить і біжить нестримно. Все змінюється і забувається. Стирається невпинним плином років. Однак не все. Є в світі те, що залишається з нами навічно, як перше кохання. Ніколи не забуду гірське мальовниче село Тухольку на Львівщині. У ньому над шумливою рікою, відгородженою лише вузькою дорогою, стояла стара двоповерхова дерев’яна середня школа. Ми, старшокласники, не пропускали жодного уроку з української мови і літератури, бо дуже любили свою вчительку Любов Іванівну. Вона цікаво розповідала про своє навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка та про хвилюючі, незабутні зустрічі з письменниками Остапом Вишнею, Михайлом Стельмахом, поетами Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Андрієм Малишком і з Володимиром Сосюрою.
Якось Любов Іванівна принесла на урок невелику книжку в темно-зеленій обкладинці з графічним малюнком-пейзажем індустріальної Донеччини, рідного краю лірика Володимира Сосюри. Збірку віршів «Щоб сади шуміли» вчителька поклала перед собою на стіл. А сама напам’ять читала і читала гарні, ніжні вірші улюбленого поета. А коли декламувала «Любіть Україну», то здалося, ніби тієї миті до кожного з нас звертався поет:
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину...
І ось минули літні канікули 1951 року. Прийшли до школи. Чемно привіталися зі своєю вчителькою. Я уважно подивився на неї. Вона була така сумна, як восени над горами вечорове небо. З тремтінням у голосі сказала: «Діти, дуже прошу вас, візьміть підручники з української літератури і розкрийте їх на сторінках, де є портрети Рильського і Сосюри. Ось клей. Заклейте їх. Я сьогодні захворіла. Піду додому».
У класі запала глибока тиша. Любов Іванівна йшла повільно, тремтіли її плечі. Навіть схлипувала. А ми тоді і не знали чого.
Не знали, що цих добрих щирих поетів, які над усе любили рідну Україну, цькували не тільки зверху з Москви, а навіть їхні друзі, побратими по перу.

З ГАРМАТОЮ, ЯКУ НАЗВАЛИ ІМЕНЕМ ПОЕТА, БІЙЦІ ДІЙШЛИ ДО БЕРЛІНА

...Була червнева неділя грізного 1941 року. Перед блакитним світанком фашисти скинули смертоносні бомби на Київ, Житомир та інші мирні міста України. Почалася Велика Вітчизняна війна. Володимир Миколайович відпочивав у місті Кисловодську. Негайно поїхав до Києва. Не було такого дня, щоб не виступав перед жителями столиці, її захисниками, бійцями, студентами-добровольцями. Свої вірші читав просто на вулиці, на трамвайних зупинках, також біля прохідних фабрик, заводів. Очевидці запам’ятали останній виступ поета у сквері на Червоній площі (нині Контрактовий майдан), де він з почуттям декламував славнозвісну поему «Червона зима», уривки з віршованого роману «Червоноармієць», вірші про Громадянську війну, учасником якої був сам. А ще він на ходу складав короткі і досить влучні вірші-заклики. Ці поетичні імпровізації не збереглися. Бо швидко писав їх на аркушах і... відразу віддавав присутнім.
Вже у вересні 1941 року в Харкові вийшла невеличка книжечка поезій Володимира Сосюри «Червоним воїнам». До неї ввійшли шість віршів, напевне, один із них — «Пісня» — був створений у Києві під час виступу поета у сквері.
Поет усім серцем любив колиску свого дитинства — Донеччину, місто молодості Київ, широкий Дніпро. Він дуже переживав, що на його землі жорстокі зайди чинять зло. Перебуваючи у столиці Башкирії Уфі, написав поетичну мініатюру «Коли додому я прийду». У ній — віра поета в близьку перемогу, його синівська любов. Свідченням цього є строфа:
Коли додому я прийду
В годину радісну побідну,
Я на коліна упаду
І поцілую землю рідну.
Можна сміливо сказати, що ця мініатюра стала прообразом неповторного його вірша «Любіть Україну». Поет усе рветься на згорьовану Україну — на фронт або в партизани. В жовтні їде на літературні виступи до Москви. Там докладає багато зусиль, щоб здійснилися його наміри. Однак Володимира Сосюру на фронт не відпускають. Його залишили працювати в Українському радіокомітеті і в Українському партизанському штабі. Та поет не заспокоївся. В 1943 році задовольняють настійливі домагання Володимира Сосюри, його направляють в розпорядження управління фронтів, які вели бої за Україну. Цього року засновується фронтова газета «За честь батьківщини». У складі її редакції разом з письменниками Андрієм Малишком, Любомиром Дмитренком був і Володимир Сосюра. Як військовий кореспондент він виїздить у діючі війська, зустрічається з воїнами, читає їм нові вірші.
Бійці однієї артилерійської батареї назвали його іменем гармату, з нею дійшли до Берліна. Хтось із солдатів на стіні Рейхстагу написав прізвище поета. Ось так впливала на бійців полум’яна поезія Володимира Сосюри. Уряд високо оцінив творчість поета, нагородив орденом бойового Червоного прапора.

ЗАГАЛЬНЕ ВИЗНАННЯ

Восени 1943 року Володимир Миколайович повертається на частково визволену від фашистів Україну. На Заході ще гриміла війна, а в Україні почалась відбудова підприємств, міст, сіл. На зруйнованому Хрещатику можна було побачити письменників Петра Панча, Андрія Головка і серед них у військовій гімнастерці колишнього військового кореспондента полковника Володимира Сосюру. Він розбирав стіни зруйнованих будинків, носив цеглу. Як весною річка наповнюється свіжою водою, отак наповнювалося радістю серце поета. І він, сповнений любові до рідного українського народу, на одному диханні написав вірш «Любіть Україну».
Тоді вперше цей вірш редактор і поет Олекса Новицький надрукував у газеті «Київська правда», а через кілька днів Леонід Новиченко передрукував у газеті «Літературна Україна». На хвилі переможного настрою твір Володимира Миколайовича швидко пішов у світ. Невдовзі його переклав російською мовою поет Олександр Прокоф’єв, а потім ще й Микола Ушаков.
Вірш надрукували і в Ленінграді, і в Москві. У ньому не було ворожості до інших народів. Його ідея — любов до Батьківщини. Поет проголошував:
Між братніх народів,
мов садом рясним,
Сіяє вона над віками...
Любіть Україну всім серцем своїм
І всіми своїми ділами.
Тут повага до інших народів, які мають право на любов до свого рідного краю, національної культури. Як можна поважати інший народ, коли ти не любиш свій! Про це відверто сказав Володимир Сосюра. А це вже було занадто.
...У Москві проходила перша повоєнна декада української літератури та мистецтва. Її учасника, українського поета Володимира Сосюру, тепло сприймали москвичі, їм подобалися щирі твори поета, зокрема й вірш «Любіть Україну», який автор читав з піднесенням. У багатьох газетах вміщували портрети поета, друкували звіти про його виступи на заводах, перед студентами, в Центральному будинку Радянської армії...
З Москви Володимир Миколайович повернувся до Києва в піднесеному настрої, з творчими задумами. Поет радів, що його твори сподобались. Та радість виявилася короткою.
Вірш «Любіть Україну» прочитав у перекладі великий ідеолог комуністичної партії Радянського Союзу неосвічений Лазар Каганович. Прочитав і замислився. Відчув небезпеку: патріотичні почуття не до вождя, а до свого народу. Цього допустити було не можна. Він люто ненавидів український народ, його мову і поезію Тараса Шевченка. Із столичних висот почали розпинати за велику любов до рідного народу українського поета Володимира Сосюру.

НЕСПОДІВАНИЙ ВИРОК

2 липня 1951 року газета «Правда» друкує статтю Лазара Кагановича «Проти ідеологічних перекручень в літературі», ось що писалося в ній: «Вірш В. Сосюри «Любіть Україну» викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору. Скажімо, Петлюра, Бандера і такі інші».
Це був вирок, що не підлягав оскарженню. 2 липня 1951 року всі центральні газети передрукували редакційну статтю «Правди». І це був безпрецедентний випадок у літературному житті, коли вся стаття присвячується одному ліричному віршеві, що напередодні декади надрукував ленінградський журнал «Звезда». Різко критикували колектив цього журналу за вірш Сосюри. Дісталося перекладачам твору — видатним російським поетам сталінської доби Олександру Прокоф’єву та Миколі Ушакову.
3 липня 1951 року статтю «Проти ідеологічних перекручень в літературі» передрукували всі республіканські газети, а вже наступного дня — обласні, міські й районні, організували написання листів-відгуків на цю статтю. В них осуджували творчість поета. Газетярі один перед одним вишукували дошкульні слова на адресу поета. Каялася «Літературна Україна» за те, що надрукувала «слабкий» вірш «Любіть Україну» Володимира Сосюри.
Журнал письменників України «Вітчизна» в липневому номері проголошував: «У вірші Володимира Сосюри немає образу, — нашої соціалістичної Батьківщини, Радянської України...». Та жодних підстав для такої розправи над поетом вірш «Любіть Україну» не давав. Це був зручний привід розпочати залякувальну кампанію проти тих, котрі перемогли в жорстокій війні і відчули себе особистостями, синами свого народу. Вільний дух — ворожий для системи гноблення, і саме вона прагнула знищити його в образі Володимира Сосюри. Почали шукати подібних до нього поетів і в інших республіках.
Терміново було скликано збори письменників-комуністів Києва, які два дні викривали «націоналізм» Володимира Сосюри та інших письменників. Письменники чотири дні обговорювали один вірш Володимира Сосюри. Такого ще не було ніколи. «І скільки я не казав, — згадує Сосюра, — коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі всі організації... і навіть у всесоюзному шукали в кожній республіці свого Сосюру — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні, і скільки б я не казав, що виправив «Любіть Україну» (йдеться про заміну рядка «без неї — ніщо ми, як порох, як дим» інтернаціональним рядком «між братніх народів, як садом рясним» — В. К.), мені не вірили і били до самозабуття. Багато хто при цьому забруднився».
Звичайно, можна погодитися з тим, що тоді виступили з критикою в пресі Олекса Новицький та Леонід Новиченко. Вони були змушені це зробити як редактори, котрі надрукували його вірш «Любіть Україну». Та дуже боляче, що критикували свого побратима по перу Андрій Малишко і Степан Крижанівський. Вони мали можливість ухилитися від «паплюження» свого колеги.

ВІРШІ, ЯКІ НЕ СЛУЖАТЬ НАРОДУ

У липневому номері журналу «Вітчизна» за 1951 рік літератори П. Моргаєнко та В. Речмедін разом надрукували свою працю «Вірші, які не служать народу». В них облили брудом не лише вірш «Любіть Україну», а й твори поета: «Уся в квітках сіяє Україна», «О море могуче» та багато інших віршів, в яких Сосюра оспівав красу рідного Донбасу. А вірш «Знов село» назвали попелищем минулого. Любов поета до природи — пасивною і споглядальною, хоч це зовсім не так.
Володимир Сосюра витримав усі удари. Пізніше він написав чудові збірки віршів: «Близька далина», «Солов’їні далі», «Біля шахти старої», «На струнах серця», «Весни дихання», «Осінні мелодії».
Багатьом творам з цих поетичних книжок випала доля жити стільки, скільки світитиме сонце над нашою Україною. За любов до України страждав геніальний Тарас Шевченко. За неї страждав і Сосюра.
Внаслідок проведеної кампанії-судилища над віршем «Любіть Україну» змушені були притихнути схмелілі від свободи творці. Поета перестали друкувати, не дозволяли виступати перед народом. Його дружина Марія Гаврилівна потрапляє за колючий дріт у Мордовії.
Майже два роки Володимир Миколайович живе між умовною свободою і казематами Комітету державної безпеки. А полохливі «друзі» уникають його товариства, лишаються тільки сміливі й віддані. Поет носить тавро «націоналіста», його цькують, принижують. Ось що мені розповів колишній заступник редактора районної газети «Народна трибуна» міста Балти Одеської області Семен Цванг.

НОВИХ ВІРШІВ ЧИТАТИ ЩЕ НЕ МОЖНА

У 1951 році у видавництві міста Сталіно (нині Донецьк) вийшла перша книжка його віршів російською мовою. У ній Семен Цванг оспівував великого вождя народів Сталіна.
У місті Горлівка на Донеччині біля Палацу гірників була вивішена афіша: «...відбудеться зустріч з поетами Павлом Безпощадним, Семеном Цвангом, а також з літератором Володимиром Сосюрою. Імена двох поетів було написано великими літерами, а внизу під ними дрібним шрифтом — ім’я Сосюри.
На цю зустріч прийшло багато горлівчан. Стояли навіть на вулиці. Тепло сприйняли виступ свого донецького поета Павла Безпощадного. І ось на сцену вийшов Володимир Сосюра. У залі запанувала тиша. Усі дивилися на свого земляка, улюбленого поета Сосюру. Якусь мить він стояв, а потім почав читати поему «Червона зима», «Коли потяг у даль загуркоче», «Знов село», на очах у поета з’явилися сльози. Його хвилювання передалося присутнім. Вдячні горлівчани найбільше квітів подарували Володимирові Сосюрі.
Того ж вечора Семен Цванг запитав Сосюру: «Володимире Миколайовичу, чому ви не читали нових віршів?». Він якось сумно подивився на молодого поета і промовив зі щемким болем: «Нових читати мені ще не можна».
Ситуація змінилася після смерті Сталіна й арешту друга Кагановича Берії. XX з’їзд партії повністю реабілітував вірш «Любіть Україну». Після з’їзду зі сталінських концтаборів повернулася до поета його дружина Марія Гаврилівна. Вона дуже любила свого Володю і ніколи не була ніяким агентом КДБ.

УСІМ ПРОЩАЮ

Одного зимового вечора я зайшов до помешкання, де жив раніше мій улюблений поет і вчитель Володимир Сосюра. Марія Гаврилівна запросила до робочого кабінету. Тут усе було так, як і за його життя. На стінах — картини, подаровані друзями-художниками, фотознімки поета. На поличках — його книжки і багатьох письменників. Багато цікавого розповіла з життя поета Марія Гаврилівна. Вона прочитала напам’ять деякі його вірші. Поскаржилася на те, що в Києві є літературні музеї Павла Тичини, Максима Рильського, а Володі Сосюри — немає. Підійшла до шафи, вийняла коричневого кольору старі туфлі Сосюри, пригорнула до грудей і заплакала. Прожила вона в скруті одинока без Володимира Миколайовича понад тридцять років.
У січні 1965 року Володимир Сосюра дуже захворів. На його здоров’я вплинуло і судилище над віршем «Любіть Україну», і постійне цькування заздрісних літераторів. Його поклали до лікарні. Свіжого зимового ранку поет попросив дружину відчинити вікно. Підійшов до нього, розпростер руки і при відході у вічність встиг сказати: «Маріє, усім прощаю». 8 січня 1965 року зупинилося порване інфарктами гаряче серце Володимира Сосюри. Але старість і хвилини над ним не мала влади. Він у своїй поезії залишився для нас вічно молодим.
Над притихлим зимовим Києвом все летіли і летіли срібні сніжинки роями ось так, неначе у віршах поета. Вони пролітали над мовчазною і вічною домівкою — Байковим цвинтарем. Тут поволі опускалися, падали на замерзлу землю. Падали, холодні запечалені. Над труною, в якій лежав утомлений соловей України Володимир Сосюра, стояли довкола зажурені родичі, його близькі друзі, письменники, вчені, військовослужбовці, громадські діячі столиці, гості — шанувальники його творчості з багатьох міст України. Тужив за улюбленим поетом, чуйною людиною Андрій Малишко. На віях застигли сльозини невимовного болю. Із гіркотою думав про те, що нізащо били, картали співця. І чи простить це йому та іншим письменникам Сосюра?
Як справжній великий поет і людинолюбець, він простив. В останньому своєму прозовому романі «Третя рота» він написав: «Я всім прощаю і всіх люблю».
Нам залишив Володимир Миколайович велику спадщину — понад 60 своїх книжок. Його шедевр «Любіть Україну» — то заповіт, то заклик нам усім, щоб серцем своїм і своїми ділами любити молоду Україну, зберігати і відроджувати національну культуру українського народу. Не давати зайдам, чужинцям з п’ятої колони глумитися і знищувати українську солов’їну мову!
Володимир Сосюра був і залишився для нас великим поетом, вчителем, громадянином, патріотом. І сьогодні ми повинні повернутися обличчям до класики, до українських цілющих джерел, до материнської співучої мови, до нашої народної змістовної, барвистої, хвилюючої народної пісні, як це робив Володимир Сосюра. Класична поезія — вічна, як наша земля, як небо над нею. Вічна і поезія нашого Сосюри. Молоді варто звертатися до творчості цього геніального поета, вчитися у нього. Взірцем є його неперевершені ліричні вірші.

Володимир КАПУСТІН,
поет, публіцист, член Національної спілки письменників України

Володимир СОСЮРА
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі...
Як та купина, що горить
— не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.
Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть
Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

Микола ЛУКІВ
ВЕСНЯНІ ДОЩІ
Пам’яті В. Сосюри

Голубі опівнічні дощі,
Оповите туманами місто.
У під’їздах — ніде ні душі,
З-поміж хмар переблискує місяць.
А дощі плюскотять, плюскотять,
По асфальту стрибають, шаліють,
Ніби хочуть про щось розказать
І не можуть чи, може, не вміють.
Але ж — лишенько!
 Хто там в плащі?
Мовчазний та блідий. У задумі.
Серед ночі. У теплім дощі.
В мерехткому, ласкавому шумі.
Перетнув головну магістраль,
В парк зайшов,
 але й там не спинився.
Розгорнувши туман, як вуаль,
На подвір’ї нараз опинився.
Проти нього — балкон. А на нім...
Недосяжно високо, як мрія,
В голубім, голубім, голубім —
Чи то сон, а чи справді — Марія?
Він гукати. А дощ не дає.
Він до неї. А дощ заступає.
Голубими нитками снує,
Голубими сльозами ридає.
Ой, Маріє! Ой вийди, поглянь:
Від любові і ніжності п’яний,
Хто це там, оповитий в туман,
Заховався за сиві каштани?
І Марія іде на балкон,
І стоїть, і мовчить, і чекає...
«Падку мій! Смутку мій!
 Знову — сон
Тільки — сон. І нікого
немає, немає...»
Лиш дощі плюскотять,
 плюскотять,
По асфальту стрибають, шаліють,
Ніби хочуть про щось розказать
І не можуть чи, може, не вміють.

Данило КОНОНЕНКО
УКРАЇНІ
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була.
В. Сосюра

Доки буду жить на білім світі,
Доки хватить сили і снаги,
Буду пам’ятать: є паразити,
Є у тебе друзі й вороги.
І тому не дано й краплі права
Буть мені байдужим і німим
До діляг, що підло і лукаво,
Лихословлять іменем твоїм.
Що готові щиру і відверту
Душу опаплюжити твою.
З ними я в двобої ладен вмерти
В нашому травневому краю!
Україно! Сонячна короно!
Материнська ласка і любов!
Я — з твойого саду стигле гроно,
Я — твоя козацька чиста кров!

Володимир КАПУСТІН
НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

Соловей України — Сосюра
Понад все Україну любив
Та поезію гнівну Шевченка,
А з дерев — це незламність дубів.
Він приїхав у Канів під вечір,
Що за зорями зорі світив...
На Чернечій горі, на Чернечій,
Молодого дубка посадив.
Чи світанок, чи день, а чи вечір,
Чи у зорях небесна блакить, —
На Тараса горі, на Чернечій,
Дуб Сосюри шумить і шумить...
Він не просто шумить щохвилини,
А до нас промовля кожну мить:
— Як Шевченко любив Україну,
Так її ви сьогодні любіть!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 11.01.2013 > Тема "Українці мої..."