Версiя для друку Обговорити в форумi

Слава козацька

СІЧ НА РЕЙНІ,
АБО ШЛЯХИ УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІЛЬНОГО ДОМУ

Вольтер: «Україна завжди прагнула свободи»

Захід і Схід Європи.
Франція й Україна.
Століттями, починаючи від дочки Ярослава Мудрого Анни — королеви Франції, зв’язують їх нитки дружби, взаємного спілкування на державному, військовому й культурному рівнях.
Проілюструємо цю тезу подіями, що відбулися на відтинку нашої історії від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи й Пилипа Орлика. То була велика Козацька Доба, коли Україна як європейська держава виборювала свою незалежність. Але то не лише історія. Наші пращури своїм прикладом показують нам, нині сущим, можливі шляхи України до Європейського спільного дому.
* * *
Блискучі успіхи українських козаків у визвольній боротьбі сприяли швидкому зростанню їхньої репутації. Володарі європейських країн — королі Швеції, Франції й Польщі, господарі Трансільванії та Валахії — прагнули привернути їх на свій бік.
Ще за кілька років до визвольних змагань 1648-1654 років Богдан Хмельницький, добре розуміючи політичну ситуацію, що на той час склалася в Європі, вірно оцінив місце й роль України в ній. Якраз це й було покладено в основу стосунків тодішньої України з Францією. Ось лише кілька промовистих фактів.
У жовтні 1644 р. Хмельницький двічі відвідав Варшаву. Там він кілька разів зустрічався з французьким послом — графом де Брежі та вів успішні переговори щодо найму козаків на службу французькому королю.
«Цими днями у Варшаві перебував один з козацької старшини — полковник Хмельницький, — повідомляв посол у Париж. — Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це — людина освічена, розумна, сильна в латинській мові. Щодо служби козаків Його Величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені у цій справі».
У квітні 1645 р. Хмельницький у супроводі Сірка й Солтенка приїздить у Францію, веде в Фонтенбло переговори з принцом Конде та укладає угоду про наймання 2600 козаків на службу французькому королю. Той зобов’язувався виплачувати щорічно кожному козакові по 12 талярів, а полковникам та сотникам — по 120. Запорожцям надавалося право битися з ворогом без втручання французького командування, за своїм розумінням стратегії й тактики. Мета козацького загону була визначена французами вельми конкретно — захопити фортецю Дюнкерк, у якій засів п’ятитисячний гарнізон.
Полишивши Сіркові й Солтенкові клопіт із перевезенням козаків до Франції, участь їх у воєнних діях, Хмельницький повернувся додому.
Облога Дюнкерка — іспанської на той час фортеці — один з останніх епізодів Тридцятилітньої війни. Французи вже не мали ніякої змоги подіяти на гарнізон фортеці належним чином: не було ні грошей, ні припасів, ні живої сили.
Навесні 1645 р. козацький корпус з України перевезли морським шляхом із Гданська до Кале. Доля Дюнкерка була вирішена, стрімким штурмом козаки на конях і пішки 11 жовтня 1846 року увірвалися до фортеці. Мешканці міста з острахом дивилися на чубатих, озброєних кривими шаблями відчайдушних вояків. А ще подив дюнкерців викликало те, що чужоземці вели себе ґречно, нікого не було зобиджено чи пограбовано.
Разом із козаками під стінами Дюнкерка вершили свої подвиги Шарль дю Бас (за титулом матері д’Артаньян, герой творів Олександра Дюма) і його товариші — мушкетери. Майже два роки пліч-о-пліч билися мушкетери та запорожці у тій війні. Французький історик П’єр Шевальє з цього приводу писав: «Французам не треба було закликати запорожців до звитяги. Хоробрості їм вистачало...»
* * *
Віддамо належне французьким політикам і військовим: вони об’єктивно оцінювали обставини, що склалися в Україні за часів Хмельниччини. Перебуваючи з 1630 до 1648 року на службі в польського уряду, французький військовий інженер Гійом-Лавессер де Боплан керував будівництвом фортець у Бродах, Барі, Кодаку. Спостерігаючи за життям в Україні, він записав у своєму щоденникові: «Шляхта живе, як у раю, а селяни, як у чистилищі, а якщо селяни потраплять в неволю лихому панові, їхнє становище гірше від галерних невільників — ця неволя багатьох з них змушує до втечі, а відважніші подаються на їхнє Запорожжя».
Богдан Хмельницький був творцем збройних сил повсталого українського народу. П’єр Шевальє у своїй хроніці «Про війну козаків з поляками» визначає, що саме масова участь населення у Визвольній війні мала фатальні наслідки для польського війська.
«Поляки завжди чинили опір навіть найгрізнішим ворогам, — пише, зокрема, він. — І все-таки ці війни не здавалися такими небезпечними, як війни з козаками, що розпочалися 1648 року, майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі затягнули у свій заколот мало не все населення Чорної Русі».
* * *
Рід гетьмана Івана Мазепи з родом Богдана Хмельницького зв’язаний поколіннями спільної боротьби за незалежність України.
Дід майбутнього гетьмана — Микола Мазепа — разом із Северином Наливайком обороняв нашу віру й волю. За те й був страчений ляхами у Варшаві. Його батько — Степан Мазепа, підчаший чернігівський — пристав до Хмельницького. То й онукові, і синові — Іванові Мазепі — був наперед визначений життєвий шлях, важкий і небезпечний. Нагадаємо лише ті моменти його біографії, які відповідають темі нашої розповіді.
Отримавши ґрунтовну освіту в Києво-Могилянському колегіумі та єзуїтському колегіумі у Варшаві (а може, й у вищій школі в Полоцьку), Мазепа три роки вчився у вищих навчальних закладах Франції, Голландії, Німеччини, Італії. Тут Іван, крім загальних дисциплін, вивчав основи фортифікації та гарматної справи, став визначним фахівцем у цій справі. І, звичайно, досконало оволодів французькою, німецькою та італійською мовами.
Французький дипломат Жан де Блюз, що в 1704 році відвідав Мазепу в Батурині, зауважує: мова гетьмана «...добра і чепурна... При його дворі два лікарі-німці, з якими він розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв із господарем України латинською мовою, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоч у молодших літах гетьман відвідав Париж і південну Францію, був навіть прийнятий у Луврі, коли святкували піренейський мир. Не знаю тільки, чи в цьому твердженні немає якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі та голландські».
Французька громадськість постійно проявляла особливий інтерес до постаті гетьмана України. Важко знайти у вітчизняній історії ще таку особу, крім Мазепи, діяння якої стали б у Франції темою для низки творів — історичних, художніх, музичних. І в усіх них Мазепа виступає в ролі позитивного героя.
У світову літературу ввів Мазепу Вольтер. Він заявив, що гетьман вирішив досягнути незалежності, створити з України могутню державу. «Мазепа, — писав Вольтер, — відважна людина, далекозора, невтомна в праці».
Француз Анрі Констант д’Орвіль у 1764 році написав роман «Спогади Азема», в якому розповів про підступного Петра І і про благородного Мазепу. Віктор Гюго в деяких своїх творах також писав про Мазепу, його боротьбу за визволення України. У боротьбі з тиранською владою московського царя моральна перемога залишалася за Мазепою. Епітафією на могилі гетьмана могли б стати слова тогочасного французького дипломата Бонана: «Ніколи не було в Україні людини, рівної Мазепі в повазі і багатствах. З цього боку він був вищий за багатьох володарів, а ще більше відрізнявся якостями свого розуму».
Таких прикладів у франко-українських відносинах —безліч. Вони показують, що вже тоді на берегах Сени добре знали про події в Україні, об’єктивно оцінювали їх. І особливо тоді, коли Україна стояла на роздоріжжі, потребувала не лише співчуття, але й конкретної допомоги. Так, зокрема, трапилося тоді, коли після Полтавської битви Мазепа та його оточення змушені були покинути батьківщину. Багатьом емігрантам Франція надала притулок.
* * *
У 1709 році, коли Іван Мазепа упокоївся, гетьманська булава перейшла до рук Пилипа Орлика. Це був перший гетьман у вигнанні. Упродовж п’ятдесяти років Пилип Орлик і його син Григорій — хрещеник Мазепи — постійно відчували дипломатичну підтримку своїх дій з боку Франції. Особливо ця підтримка стала відчутною, коли Григорій Орлик вступив на службу до французького короля Людовика XV. Завдячуючи своїй освіченості, хоробрості, дипломатичній і військовій майстерності, Григорій отримав звання генерал-поручника і кавалера вищих орденів Франції і Швеції.
Невдовзі Григорій став членом клубу «Секрети короля». Не дуже довіряючи своїй офіційній дипломатії, Людовик XV утворив свою таємну дипломатію, що зносилася безпосередньо з королем і діставала від нього інструкції. Фактично Григорій керував українським (східним) відділом таємної дипломатії короля.
Якраз Григорій Орлик висунув проект перенесення СІЧІ НА РЕЙН, під французьку опіку. 25 березня 1735 року Григорій подав на ім’я Людовика XV меморандум такого змісту: «Франція потребує легко озброєного війська, яке вона могла б виставити як противагу цісарським гусарам, яких кількість щодня збільшується... Козацька нація — чудова противага гусарам і буде бити німців так само, як їхні гусари не дають спокою нам».
Розповівши історію Січі, Григорій продовжує: «Вони не мали б нічого проти того, щоб організувати свою Січ зі своїми звичаями й законами в іншій країні. Особливо вони бажали б служити французькому королеві, якому мужність і неприхильність до їхнього споконвічного ворога — москалів — їм відома... Москалі й так пригнічують населення в Україні, то воно (населення) з радістю перенесеться до країни, де шанують давні вольності».
Французький уряд прийняв цей проект, але перепони з’явилися з боку Туреччини. Порта у своїй боротьбі з Росією сама потребувала допомоги козаків, що гуртувалися навколо Пилипа Орлика. Старий Рейн на цей раз не побачив запорожців і не став для Січі тим, чим пізніше Дунай і Кубань.
Цікаве для характеристики Григорія Орлика, як і для франко-українських відносин наступне: Вольтер і Орлик-молодший не лише добре знали одне одного, але й відчували велику взаємну симпатію. Григорій отримав із рук Вольтера подарунок — розкішний примірник «Історії Карла XII», оправлений в червону шкіру з відбитком герба Орликів. В «Історії» був окремий розділ, присвячений Україні й Мазепі.
Григорій Орлик передчасно помер від ран на п’ятдесят сьомому році життя. Людовик XV з цього приводу написав листа графині Олені Орлик: «Мадам, я втратив досконалого шляхтича, Франція — сміливого й відважного генерала, ім’я якого залишиться в славетних анналах армії. У безмежному горі, що Вам трапилось, знайдіть відраду у цьому моєму признанні, що граф Орлик помер, як слід умирати людині його роду й гідності».
Крім доброї згадки в історії Франції, Григорій Орлик залишив по собі незвичний пам’ятник — уже в наш час поблизу столиці Франції спорудили міжнародний аеропорт. Він розмістився на землях колишнього помістя Орликів. Тому й був названий «Орлі».
* * *
За Козацької доби ніколи наші два народи — українці й французи — не схрещували зброї. Вони завжди знаходили шляхи до порозуміння, взаємної злагоди. «Озьмітеся всі за руки!» — закликав гетьман Іван Мазепа. Хай ця традиція, започаткована нашими пращурами, має продовження і в наші дні, коли Україна прямує в Європу. Хай голос гальського півня й українського солов’я зіллються в спільному гімні братерства!

Павло МАЗУР,
краєзнавець і письменник
м. Маріуполь

КОЗАКИ НА ПОКРОВУ ПОДАРУВАЛИ ІКОНИ

Шість православних ікон, писаних в українському народному стилі орієнтовно у XVIII-ХІХ століттях, були передані херсонськими козаками 14 жовтня на Свято Покрови до храму Св. Миколи, що на Пересипу (мікрорайон Большевик). Як заявили херсонці: «Тепер щоразу перебуваючи в Одесі, ми будемо навідувати храм, в якому зберігатимуться православні святині наших пращурів».
Під час святкової служби в Свято-Миколаївському храмі Української православної церкви козаки Одещини, Миколаївщини та Херсонщини – української Чорноморії – молились до Пресвятої Богородиці, просячи своїм Покровом оберігати Україну. В стінах храму зібралось понад 200 парафіян та козаків. Відомі отамани Українського козацтва Микола Свенцицький та Сергій Гуцалюк у традиційних одностроях зустріли свято Покрови в молитвах за Україну та її народ.
Гості з Херсонщини після служби Божої урочисто вручили священику Свято-Миколаївської церкви збережені в часи комуно-радянських гонінь на православну віру святині. Серед них — стародавні ікони Покрови Пресвятої Богородиці та Миколи Чудотворця. Як розповіли козаки, одна з ікон до 1917 року була мироточивою – вони сподіваються, що в незалежній і Богом хранимій Україні в новому храмі диво відновиться молитвами пересипських парафіян та козаків.
В. ПОЛТОРАК

ЧАЙКА «СПАС»: КУРС НА НЬЮ-ЙОРК

На площі Ринок в Івано-Франківську виставили копію човна запорозьких козаків, зроблену за кресленнями XVII століття. Козацький човен — чайка «Спас» — пробув у місті всього один день.
«Спас» подорожує Україною перед значно дальшим переходом — в Америку. Старт заплановано на весну 2013 року. З Одеси козацька чайка вирушить у Париж, де візьме участь у міжнародному фестивалі «Культури міст». Далі — Гібралтар, Канари, Барбадос. Кінцевий пункт призначення — Нью-Йорк.
Ентузіасти почали будувати «Спас» 8 років тому, витративши приблизно 70 тис. доларів. Конструкцію взяли з козацьких креслень XVII-XVIII століть, що зберігаються в Санкт-Петербурзькому архіві. Човен побудований з модрини і дуба.
Свій перший великий морський похід чайка провела в травні 2007 року. Довжина човна — 20 метрів, ширина — 3,8 метра, вага — 16 тонн. Чайка обладнана вітрилами і мотором, екіпаж — до 14 осіб.

ПИЛИП ОРЛИК В БІЛОРУСІ

У Національному музеї історії Білорусі відбулася презентація брошури «Пилип Орлик. До 340-річчя від дня народження». Про це УНІАН повідомив радник Посольства України в Білорусі Василь Бондар.
Він зазначив, що брошура вийшла друком завдяки активній участі голови Товариства українців Білорусі «Заповіт» Галини Калюжної і за підтримки Вілейського райвиконкому Мінської області.
У церемонії презентації брошури взяли участь наукові співробітники, історики, представники дипломатичного корпусу й української діаспори в Білорусі, студенти і молодь.
Просторий зал музею був прикрашений рушниками і квітами, а також численними картинами, репродукціями і фотографіями, привезеними з Вілейського музею, портретами всіх гетьманів України, книжками і рукописами.
«Загалом експозиція була присвячена історії зародження ідеї створення меморіальних місць автора першої Конституції України», — сказав В. Бондар.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2012 > Тема ""Білі плями" історії"