Версiя для друку Обговорити в форумi

Василь ДЕРГАЧ

КІНОСЦЕНАРІЙ ЗА ТРИЛОГІЄЮ «КАРА ІСТОРІЇ»

«...Чорні, ганебні дні людської історії, коли на очах усього вільного світу творилася розправа Сталіна і його опричини над українським народом». І. Багряний

В КАЙДАНАХ СТРАХУ
Перша серія

Нижня третина екрану — будинки, труби заводів, високі будівлі міста. Поміж будівель окремі зелені дерева. Видно широку вулицю. На ній багато авто. Вони мчать з великою швидкістю. На тротуарах з обох боків вулиці — натовпи дрібних фігурок людей, що кудись поспішають.
У верхніх двох третинах екрану клубочиться хмаровиння диму із труб і грозових чорних туч. Звідти, з неба, з надземних висот на все скупчення земної цивілізації падає з гострозубими блискавками, з лютими громами, як неминуче Боже покарання нашого людського суспільства, і тими ж вогнями висвітлює на весь екран великі літери напису ВИРОК ІСТОРІЇ.
Після такої об’яви весь екран затемнюється і перетворюється на вулицю села.

СЦЕНА ПЕРША. ПРИРЕЧЕНІ

Сільською вулицею міліцейські наглядачі у радянській формі гонять групу заарештованих. Арештанти одне з одним зв’язані за руки. Поруч конвойні собаки. Брязкають ланцюги. Чутно важкі кроки зморених людей. Кадр тягнеться не одну хвилину. Чутно крики конвоїрів:
— Куди преш!
Потім звук гвинтівочного затвора і знову:
— Ти оце бачив? Бо по тобі походить!
У відповідь тільки хрип невільників, люті погляди. В очах гнів і ненависть.
За кам’яною стінкою палісаднику проти хатніх вікон стоять двоє підлітків. Вони злякано дивляться на процесію. Вітько шепоче Володці:
— Пригнись. Бо ще побачать...
Чотирнадцятирічний однокласник Вітька ще нижче присідає, ховає знятого свого кашкета. Потім уважно розглядає крізь щілини в стіні всю групу арештантів.
Озивається обережно:
— Давай сюди. Звідси видніше.
В цей час з хати вийшов Петро Глинар, значно старший парубок, робітник кам’яного кар’єру. Він теж приєднався до хлопців, прихилився до стінки, шепоче:
— Що, хлопці, знову гонять наших?
— Так. І це майже щодня.
— Отож. Старається  районна  міліція. Наповнюють сталінську обласну тюрму...
Вітько уточнює:
— Арештованих десятеро. І шестеро посіпак з гвинтівками навколо них.
Петро продовжує зі злістю:
— ...Ех! Стріть би їх отам за селом біля нашого кар’єру!
Обидва школяра зачудовано дивляться на старшого Петра. В обох очі горять. З їхніх поглядів видно — вгадав Петро їхні бажання. Але ще тихіше продовжує:
— Але для цього приготуватись треба. Хлопці між собою переглянулись. Володька не стерпів:
— Це ж отак і дядька Антона гнали. От би знати, куди його...
А Петро йому:
— Такого ми ніколи не дізнаємось. Знаєте ж, вчора з Придорожного ще двох взяли.
— Я знаю, — це Вітько йому. — Чув, Швидченчиха плакала. Брата взяли. Він там жив.

СЦЕНА ДРУГА.
МОЛОДЬ ЗАПАМ’ЯТАЄ ВСЕ

Петро Глинар разом з двома робітниками наступного дня іде на роботу до кар’єру. Всі троє в спецодязі, штанях і піджаках з грубої тканини, у кожного в руці вузлик з їжею, в селищі кар’єрному їдальні немає. Всі троє молоді ще хлопці, але зажура хилить їхні голови. Говорить Петро:
— Вчора знову гнали арештантів.
Робітник в чорному кашкеті перепитує:
— Звідки знаєш?
Петро відповів:
— Сам бачив. З хлопцями дивився. Ми за стінкою сховались...
Другий робітник, шевелюра з-під маленької кепки крилом грака, додав:
— Мабуть, теж в Сталіне погнали?
— А то ж куди. Туди майже щотижня гонять. То з Бешевої, то з Каракуба, то ще звідкись...
— Бач, може, й правда, що з нашого села менше беруть, — докинув робітник в кашкеті. — Це, мабуть, наш голова Микола Минович заступається.
— Еге! Знайшов заступника, — невдоволено до нього Петро. — Своїй сусідці Федорі все з колгоспу виписує, а мою тітку геть з колгоспу попер. Винуватицю знайшов. Бач, який! Жінка арештованого не має права працювати навіть на полі в колгоспі. І куди ж тоді їй? По милостиню? Попідтинню?
— Ой, Петре, ти б не дуже таку критику наводив. Бо знаєш... Нам, кого ще не взяли, треба тихіше про це... Бо і за нас візьмуться...
— Вже взялися, — таки не вгавав Петро. — З Горбачівки он теж зразу трьох взяли.
— По чім ти знаєш? Хто казав?
— Хто казав... Сорока на хвості принесла.

СЦЕНА ТРЕТЯ.
З КУТОЧКА РОДИННОГО ТЕПЛА...

До хати Добродухів у селі Федюківці завертає з вулиці і підходить до порога господар цієї хати і всієї садиби Олексій. Він середнього зросту, щільно збитий, обличчя виголене, невеликі вуса, з-під кепки трохи вибиваються рано посивілі пасемки волосся, одягнений у простий костюмчик, в руці у нього маленька валіза.
До нього підбігають його діти. Зразу двоє, Івась і Оксанка. Теплі промінці в очах батька сяють зірочками радості назустріч до діток. В очах дитячих теж радість світиться. Наче разом з батьком у двір з веселою хатою і низьким сараєм сама весна завітала.
— Тату! Таточку!
Донечка першою до батька підбігла, руками його обіймає:
— Тату! Я скучила за тобою!..
— І я скучив! — не стримується і щосили стискує руку батька малий Івась.
— Мої ви хороші, мої ви ріднесенькі! — руки батька тягнуться до русявих голівок, ніжно гладять їх. Потім батько дітям цукерки дає, питає: — А де наша мамочка?
— Мама в літній кухні. Пішли до неї, — Оксанка тягне руку батька до маленької повіточки в дворі.
Батько з дітьми прямує до тієї кухоньки в дворі. А назустріч до них виходить і мама. З-під голубої хустини вибивається пасмо русявого волосся, вона намагається його відгорнути з ока, заправити під хустинку, а вільну руку теж протягує до рідного гурту:
— Олексо! Батечко наш дорогий! Здрастуй!..
Батько обіймає карооку усміхнену маму своїх діток, ніжним поцілунком тулиться до її щік:
— Як ти тут, Ніночко? — його ніжний, повен любові погляд вкотре повертає до малих і діти чують батьків напівжартівливий голос: — Як ці твої помічники?
— А ти, таточку, їх і запитай.
А двоє дитячих голосочків, не чекаючи батькових питань, зразу ж і відповіли разом:
— А ми мамі помагаємо!
— А в школі як справи?
— Мені вчора Поля Олександрівна по арифметиці поставила «відмінно», — похвалився Івась.
— А в мене, — додала Оксана, — за диктант така ж оцінка.
— Молодці, дітки. Гарні ви у нас ученики, — усміхнувся до обох батько.
— А ти, Олексо, надовго до нас? Пішли всі в кухню, у мене саме й картопелька піджарилась, — запрошує зраділа Ніна Федосіївна.
— Та я, Ніночко, звичайно перекушу, що в тебе є зараз, а потім мені треба далі...
— То ти не на весь день до нас?
— Ні. Мене оце підвезли до Федюківки. А далі я на станцію Менчугове, та звідти аж у Сталіне поїду.
У відповідь на здивовано підняті брови дружини Олекса пояснив:
— Мене, Ніночко, викликають в обласний фінансовий відділ. Звіт ось туди везу, — показав на валізку. — А здам, тоді ввечері дома буду.
— Ой, Олексо, то ти, може, і черевички там Оксані купиш. Бо ці зовсім зносилися. А в нашому сільському магазині немає такого товару.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2012 > Тема ""Білі плями" історії"