Версiя для друку Обговорити в форумi

Без історичної пам’яті немає націй, не може бути народу. А якщо й трапляється така нація, то вона неповноцінна, без майбутнього. Чому так важко спинається на ноги Українська держава? Бо історична пам’ять нашого народу досі розмита, не чітка. Багато сторінок у вітчизняній історії десятиліттями затуманювалося, викривлялося навальною, окупаційною радянською пропагандою. До чого це призвело, вичерпно пояснює на міжнародному рівні українська письменниця, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана Пахльовська в статті «Відкритий лист до всіх, хто любить Україну» («Літературна Україна», 16 квітня 1992 р.):
«Віки й десятиліття деструкції та заборон цілковито стерли Україну з культурної мапи світу. Українська історія не відома, українська культура не репрезентована, українська література не перекладена. Те, що відоме, репрезентоване й перекладене, — здебільшого в той чи інший спосіб фальсифіковане».
Таким чином Україна постала перед світом країною-інкогніто. Попередні два президенти України майже нічого не зробили, щоб хоч якось засвітилася перед світом наша Україна після 350-річної імперської окупації Росією.
Щоб зрушити з місця, щоб іти вперед у ногу з часом, нації, державі потрібне надійне закорінення в минуле, а воно полягає в оживленні нашої пам’яті, в усвідомленні себе, хто ми є, які ми, якими духовними, культурними багатствами володіємо. Це добре розуміє український Президент Віктор Ющенко, звідси і його велика увага голодоморному геноциду українського народу в 1932-1933 роках, відновленню гетьманської столиці Батурин, відзначенню днів злуки УНР і Західноукраїнської народної республіки, перемоги над російським військом під Конотопом, вшануванню героїв битви під Крутами, дня пам’яті жертв політичних репресій у Биківнянському лісі. Звідси й ініціатива Президента в заснуванні Інституту пам’яті, у створенні «українського Лувра» — мистецького «Арсеналу» в Києві.
І все ж ми ще мало знаємо своє минуле. Важко засвоюється вітчизняна історія. Можна сказати, ми ще тільки почали перевчатися з радянської історії на свою, українську. Ось чому дуже на часі трилогія романів відомого українського письменника Василя Дергача «Кара Історії». Перший роман «У кайданах страху» охоплює найжахливіший період радянсько-імперської історії — тридцяті-сорокові роки минулого століття, в які довелося виживати Україні. Сьогодні молода людина не може собі навіть на мить уявити, щоб можна було когось ув’язнити чи й розстріляти просто за його політичні погляди, за запис, скажімо, в учнівському зошиті старшокласником своїх думок. Більше того, репресували сотні й сотні тисяч, мільйони зовсім невинних людей, далеких від будь-якої політики, зовсім неписьменних рядових колгоспників за рознарядкою, спущеною із Кремля, — стільки-то арештувати по даній області, району, сільраді людей за «першою категорією» (підвести під розстріл), за «другою категорією» (п’ять-вісім-десять років концтабору на півночі Росії).
«Отак репресії, страх і безнадія весь 37-й рік людей товкли, — читаємо в романі. — Всі ходили стривожені. Напружено чекали. Кожен з острахом на роботу приходив. Якщо не забрали, полегшено зітхнувши, додому повертався. А ніч знову не приносила спокою. Всі чекали біди. Бо вона, біда, горе людське, багатьох уже безпосередньо торкнулася. Ні з сього, ні з того викликають у міліцію. Або незваними приїжджають і беруть когось прямо з дому... По радіо тільки й чуєш про політичні процеси. Генеральний прокурор Вишинський лютує...»
Тема репресій, нищення українського народу в радянській імперії не нова для Василя Дергача. Він ґрунтовно розробляв її у своїй поезії. Брав також участь у дослідницькій роботі над книгою «Реабілітовані історією. Черкаська область», до якої написав кілька нарисів про жертви політичних репресій. Тема ця глибоко особиста. Адже в нетрях ГУЛАГу зник і його батько, заарештований органами НКВД у лиховісні тридцяті роки.
Яскраво, з цілковитою достовірністю подає автор у романі сцени арештів, допитів, тортур, розстрілу. У центрі твору — трагічна доля Олексія Добродуха, рахівника колгоспу, бухгалтера райфінвідділу, знищеного ненависною радянсько-російською системою, його сім’ї, дружини Ніни, сина Івана, якому з п’ятого класу довелося носити тавро «сина ворога народу», бути переслідуваним, принижуваним і в школі, і в дорослому житті. Та це не зломлює Івася, Івана, він виростає високоморальною національно свідомою людиною, підлітком бере участь у підпільній боротьбі під час німецької окупації, не мириться з несправедливістю й у тяжке повоєння.
Добру пам’ять полишають про себе й репресовані брати Стах і Конон Мартиненки.
На тлі присмеркових днів радянського повсякдення з його арештами, розстрілами, доносительством, пропагованим Леніним («Якщо розходишся з кимсь у політиці, то рви з ним і зразу донеси, хай навіть буде це і друг твій», — навчав вождь світового пролетаріату), існує і світ доброти, ніжних почуттів, цнотливого кохання Петра Глинаря і Домочки з роду Добродухів. На долю цього українського хлопця Петра випала участь у війні, німецький полон, втеча, концтабір німецький за втечу, після звільнення з полону — етап під конвоєм «своїх» на Батьківщину, визволення українськими месниками з-під варти, два місяці боротьби за Україну, підпільна подорож додому, на Донбас, знову арешт, концтабір для так званого «спецконтингенту», каторжна робота в шахті-мишоловці в жахливих умовах, з порушенням елементарних правил безпеки під постійною загрозою бути розкритим і відданим під трибунал. І Петро перемагає. У боротьбі йому допомагає любов вірної дружини Домочки, віра в добро, взаємовиручка людей у складних умовах виживання, внутрішній опір поневолювачам.
Автор показує, що в суспільстві й тоді окремі сміливці протистояли імперській системі. Така Шура Шарко в другому романі «Протест». Дія цього роману відбувається вже в часи, коли Господь-Бог прибрав Сталіна і керувати імперією залишились його поплічники. Але методи управління державою у кремлівців не змінились. Навіть після відомого двадцятого з’їзду КПРС. І заворг райкому партії Шарко не може миритися з політикою комуністичної партії, яка й зараз не відмовляється від методів устрашіння, веде до зникнення рідної мови, до повного безправ’я громадян і до аритмії в господарчій діяльності. Показовою тут є катастрофа в шахті, коли в гонитві за плановим видобутком вугілля, не звертаючи уваги на зібрані озера води з дощів і талих снігів, порушуючи безпеку праці, вибійників примушували працювати. І трагедія сталась. Вода прорвалась в шахту. Загинули дванадцять шахтарів. Шура з такими методами керівництва не може миритись. Вона протестує, віддає свій партквиток і покидає райком партії.
Серед багатьох образів присмирілих боязких дійових осіб третього роману «Суд землі» вирізняється покликом до справедливості Юрій Ларинюк. Він, молодий слідчий, людина нових демократичних поглядів, після відомої «відлиги» суворо засуджує колишніх катів-сталінців і сміливо очищає імена жертв репресій 1937-1938 років від надуманих на них звинувачень. Він — правозахисник нового типу.
Але влада міцно тримається за колишнє. І серед рядових громадян є, на жаль, такі, що готові плазувати перед владниками. На рідних теренах Донеччини в сусідньому з рідним селі один з прислужників компартії з музею навіть світлину повного кавалера орденів «Слава» прибрав. Бо той герой війни був сином «ворога народу».
Та в Україні все ж зростає рух опору, заявляють про себе дисиденти, «самвидав» відкриває людям очі. В романі показані епізоди приїзду і перебування в Донецьку В’ячеслава Чорновола, нападу міліції на осередок Народного Руху, арешт рухівця і рішучий протест членів осередку.
Отже, боротьба триває. Недарма на занятті літстудії із уст досвідченого літератора Володимира Гуцаленка вириваються слова до рідної землі і докору до себе особисто: «Земля наша — як мати. Вона рівна до всіх, хто на ній живе. Їй і право дане судити всіх. Верховників — за насилля над нами, а нас — за те, що мовчки корилися. Отож не будемо боротися з кривдниками — то нас покарає ще й Історія...»
Нові романи трилогії Василя Дергача «Кара Історії» звучать епічно. Вони повертають нас у недалеке минуле нашої Батьківщини, нашого народу, яке вже стало глибокою історією по той бік Незалежності. Це минуле треба знати й пам’ятати, щоб воно не повторилося. У світлі цього знання ми можемо по-справжньому оцінити здобуту такою страшною ціною нації нашу державну Незалежність, зрозуміти, що значить для народу його свобода.
Зараз автор роману написав на цю тему кіносценарій «Вирок Історії».

Василь ЗАХАРЧЕНКО,
лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2012 > Тема ""Білі плями" історії"