Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Вечір пам’яті письменника, поета і публіциста Олександра Кулика, який стояв біля витоків газети «Кримська світлиця» і був її першим головним редактором, відбувся в універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка з нагоди його 60-річчя, до якого Олександр не дожив два роки.
Аби вшанувати пам’ять земляка, до Сімферополя приїхав голова Херсонської національної спілки письменників України Василь Загороднюк, котрий і відкрив цей захід. «Природа плаче за доброю людиною», — зауважив він, оскільки Крим зустрів херсонців дощем.
«Не хочу говорити про брата в сумних тонах», — нібито заперечив товаришеві член Херсонської спілки письменників Валерій Кулик, але все одно виходило сумно. Бо не очікував Олександр швидкого кінця і писав: «Ти ще далеко, моя остання крапка», а вона виявилася зовсім поряд, та і ніхто такого не очікував, рідні й досі не змирилися з тяжкою втратою.
Ось перед присутніми – відеокадри із Сашкового життя: маленький хлопчик, учень, військовослужбовець, ось він тримає на руках наречену — красуню Женю. З того часу минуло майже сорок років. У день поховання Олександра я навіть сплутала Євгенію Трохимівну з їхньою дочкою Катею – саме такою Женя приходила колись до видавництва, де ми разом із Сашком працювали в редакції художньої літератури. Та й до Олександра, такого, яким було зображено його на портреті в бібліотеці, стомленого від життя, із сумним проникливим поглядом, якому нібито відкрилося щось неосяжне і недоступне іншим, так і не звикла. Для мене він назавжди лишився живим, енергійним, пристрасним і молодим...
Присутні на заході говорять про Олександра Павловича здебільшого як про письменника, про те, які слова написав про нього в передмові до останньої посмертної книги Микола Жулинський, на думку котрого той не мав «зерна неправди за собою», про його талант новеліста і поета, хоча вірші Сашка так і не видавалися.
Але його здібності цим не обмежувалися. Товариші по студентському гуртожитку пригадують перш за все Олександрові пісні. Адже він любив і вмів співати. Письменник Валерій Митрохін розповідає, як познайомився з Олександром Куликом, котрий став йому другом на все життя: «Здається, ми готувалися до сесії, всі заклопотані, зайняті своїми справами. Раптом до мене долинула пісня. І коли я почув цей голос, побачив хлопця біля вікна, одразу ж його полюбив. Потім, коли служив у Німеччині, він співав в одному хорі зі Львом Лещенком».
Це Валерій Володимирович дав рекомендацію Олександрові для вступу до Спілки письменників, допоміг йому видати в Москві першу книгу, запросив працювати до редакції, якою завідував, а потім, за два дні до смерті, вони спілкувалися у кафе. Олександр Павлович говорив про душу, про вічність, чим немало здивував товариша, який не вважав його людиною із релігійним світоглядом.
На одному поверсі гуртожитку педагогічного інституту (нині ТНУ) разом з Валерієм Митрохіним і Олександром Куликом, студентом історичного факультету, жив і Павло Власенко. Все колись там і розпочиналося: дружба, мрії, кохання. А втілення мрій продовжувалося в редакції газети «Кримська світлиця», у Всеукраїнському товаристві «Просвіта», яке спочатку очолював Олександр Кулик, потім – Павло Власенко. І найголовніша мрія, що їх об’єднувала, – це щастя й добробут рідної України, яка тільки-но здобула незалежність. Думаю, ні друзі, ні вороги Олександра не заперечать: Україна була для нього понад усе. Це відчував кожен, хто знайомився з редакторськими передовицями, про які і досі згадують читачі.
Ось піднімається на сцену заслужений працівник культури України Орест Мартинів. Пісня у його виконанні, присвячена свого часу Назарію Яремчуку, доречно адресована сьогодні Олександру Куликові. Вона – про найважливіше у житті обох цих людей:
Я любив вас усіх,
та найбільше любив Україну.
Певне, в цьому і є
 та найважча провина моя...
І, сподіваюся, у цій залі поділяють цю любов навіть ті, хто шкодує, що він не видавався російською мовою, яка б дозволила свого часу знайти ширше коло читачів. Хто ж тільки не писав за радянських часів російською, навіть письменники, котрі володіли нею, як іноземною, на рівні шкільної програми! А ось Олександр Павлович, який назавжди зберіг душу вихованою на первинних цінностях сільського українського хлопця, попри високі посади, що їх обіймав, писав тією мовою, яку вперше почув від матері в рідному селі Христівка на Херсонщині.
Сьогодні творчість Олександра Кулика вже досліджують студенти. Вони ж на вечорі читали його вірші і прозові твори. Здебільшого це були учні професійно-технічного училища, де викладає українську мову його сестра Зіна.
— Було в мене два брати – два крила, — поринає думками в минуле Зінаїда Павлівна.
Вона розповідає, яким хорошим був Сашко братом і сином. У голосі сестри бринять сльози.
А дружина Олександра, Євгенія Кулик, раптом зосереджує увагу на тому, що вирізняло його серед багатьох інших і, здається, залишалося непоміченим. Сашко не ділив людей на важливих (кому треба вклонитися) і неважливих (з ким можна й не привітатися). Він охоче спілкувався з різними людьми. Пам’ятаю, як під час свого редакторства Олександр Павлович завітав у лікарню до моєї матері – з квітами і фруктами. Він вмів бути як гордим та амбіційним, так і лагідним та чемним.
А ще для своєї маленької донечки щовечора вигадував нову казку, і Євгенія дуже шкодує, що не записувала їх, бо для дворічного онука Сергійка складати казки вже нікому.
«Для мене він завжди живий», — каже вдова, та сама дівчина у весільній сукні з фотографії, яку Сашко тримає на руках. Так і протримав усе життя. І не з його вини стоїть вона тепер на землі, то вологій, то мерзлій, захищена лише своєю любов’ю, яку ніхто і ніщо вже не зможе у неї відібрати.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2012 > Тема "Українці мої..."