"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2015 > Тема "Українці мої..."
#32 за 07.08.2015
ОРЕСТ КОРСОВЕЦЬКИЙ — ЯСКРАВИЙ СЛ╤Д НА УКРА╥НСЬКОМУ НЕБОСХИЛ╤ КРИМУ
Невеличкий будиночок на роз╕ Кооперативно╖ та провулку Революц╕╖ в селищ╕ Чорноморському. За дв╕ст╕ с╕мдесят метр╕в униз по вулиц╕ плюскотить море. В одн╕й з квартир цього будиночка в╕н оселився в 1987 роц╕ разом з╕ сво╓ю с╕м’╓ю, повернувшись до Криму п╕сля розлуки з ним, яка тривала не мало, не багато, а двадцять один р╕к. Саме в цьому будиночку ми зустр╕лися вперше. Саме в ньому в╕н уявля╓ться мен╕ якнайкраще ╕ сьогодн╕, ш╕стнадцять рок╕в по т╕й зустр╕ч╕ – високий, ширококостий, трохи сутулий, з акуратно п╕дстриженою п╕дковою густих темних вус╕в, розк╕шною чуприною, ледь припорошеною сивиною, ╕ дуже щирою, в╕дкритою усм╕шкою. Саме щир╕сть, в╕дкрит╕сть, доброзичлив╕сть були тими рисами, як╕ ви пом╕чали в ньому найперше. А ще скромн╕сть, уважн╕сть, толерантн╕сть. Ус╕ т╕ якост╕ були (на жаль, ╕ дос╕ ╓) не надто поширеними нав╕ть у профес╕йному педагог╕чному середовищ╕, в якому в╕н пров╕в б╕льшу частину свого життя, не кажучи вже про середовище л╕тературне. Можливо, що ота його зустр╕ч з Максимом Рильським на Республ╕канськ╕й нарад╕ фольклорист╕в у 1957 роц╕, яка переросла пот╕м у тривале, на роки, еп╕столярне сп╕лкування, вплинула на нього под╕бним чином, але я все ж б╕льше схиляюся до того, що основн╕ наш╕ якост╕ закладаються в ранньому дитинств╕ нашими батьками. Те, що молодий Орест зустр╕в на сво╓му шляху таку ж щиру, доброзичливу душу, могло лише закр╕пити т╕ якост╕. Закр╕пити наст╕льки, що ╖х не змогли викор╕нити нав╕ть сов╓цьк╕ реал╕╖. Нас зв╕в докупи редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕», св╕тло╖ пам’ят╕ поет Данило Андр╕йович Кононенко, який був переконаним приб╕чником того, що поети мають гуртуватися. На той час я вже мав досв╕д сп╕лкування з критиками (журнал «Юность», зв╕дки мо╖ проукра╖нськ╕ в╕рш╕ повернулися з прим╕ткою «не в╕дпов╕дають р╕вню журналу») ╕ принаймн╕ з одним ╕з укра╖нських корифе╖в, до якого п╕д╕йшов, було, у перерв╕ з’╖зду РУХу. Живий класик на мо╓ вв╕чливе прохання поглянути на в╕рш (з яким я тод╕ носився, вважаючи, що в╕н досить адекватно змальову╓ тод╕шню ситуац╕ю в кра╖н╕) та висловити свою думку про нього зм╕ряв мене красномовним поглядом ╕ гиркнув щось на кшталт того, що для того, мовляв, ╓ редактори ╕ критики. Через те, йдучи на зустр╕ч з Корсовецьким, я почувався досить напружено, був готовий будь-яко╖ мит╕ розвернутися ╕ п╕ти геть. На щастя, зустр╕в людину, яка сприймала св╕т з тих же позиц╕й, що й я сам, людину глибоко ╕нтел╕гентну, а отже, просту у поводженн╕ ╕, що не менш важливо, дел╕катну. Його ╕нтерес до мо╖х в╕рш╕в був зовс╕м не формальним. На в╕дм╕ну в╕д голо╖ критики, якою колеги з в╕домого сайту поез╕╖ з позначкою .ru, бува╓, ще й сьогодн╕ вибивають дух з л╕тературних неоф╕т╕в, в╕н хот╕в бути корисним новачков╕. Це зовс╕м не означало, що в╕н готовий був правити п╕дряд вс╕ мо╖ огр╕хи (в одному випадку, проте саме його п╕дказка дозволила ув╕гнати у розм╕р рядок перекладу, з яким вовтузився на той час вже к╕лька м╕сяц╕в). Зате це означало, що в╕н був готовий витрачати найдорожче – св╕й час, аби звернути мою увагу на певн╕ засаднич╕ моменти, без дотримання яких алмази поетових потуг н╕коли не засяють д╕амантами. ╤ хоча зустр╕чалися ми всього к╕лька раз╕в, п╕дказки Ореста ╤вановича об’╓ктивно заощадили м╕сяц╕, якщо не роки ╕нту╖тивного осягнення тих ╕стин. Я вже не кажу про те, що означало для поета-початк╕вця сприйняття його як р╕вного, як колеги! На жаль, под╕бн╕ п╕дходи з конструктивною критикою, з готовн╕стю простягти руку допомоги геть в╕дсутн╕ в укра╖нському л╕тературному середовищ╕ нав╕ть сьогодення, де все зведено як не до компл╕ментарност╕, то до в╕двертого огуджування, де саме слово «критика» багатьма сприйма╓ться чомусь виключно в негативному сенс╕. Б╕льше того, з вуст розкрученого «культового» письменника чу╓мо про неетичн╕сть критики колег (?!). Якщо ставити знак р╕вност╕ м╕ж поняттями критики ╕ вишукуванням вад задля осм╕ювання, приниження, то таку позиц╕ю ще можна зрозум╕ти, але ж поняття критики, особливо критики по-корсовецьки, – то щось значно ширше. Власне, н╕чого нового в такому п╕дход╕ Ореста ╤вановича ╕ не було. Так, – прописн╕ приписи педагог╕ки: критикуючи, показуй шлях. Адже й сам, звертаючи увагу учня на його помилки, щоразу вказував на способи ╖хнього уникнення. Чому ж тод╕ так╕ п╕дходи не стали правилом у сп╕лкуванн╕ в╕тчизняно╖ л╕тературно╖ брат╕╖? Може, тому, що широкого сп╕лкування як такого просто не ╕сну╓? Чи, може, проблема захована значно глибше, а саме в тому, що не спрацьову╓ б╕бл╕йний принцип – стався до ╕ншого так, як хот╕в би, щоб ставилися до тебе? Як би там не було, я з теплотою ╕ вдячн╕стю згадував Ореста ╤вановича ╕ його конструктивну критику, виклавши к╕лька рок╕в тому свою книжку на сайт╕ письменник╕в Authonomy from Harper&Collins, адже там сп╕лкування м╕ж колегами йде саме в такому ключ╕ – суц╕льн╕ похвали, як ╕ гола критика, не заохочуються, зате з великою вдячн╕стю сприйма╓ться формула: «Ви подали це непогано, але, як на мене, це м╕сце значно краще виглядало б отак ╕ так». Л╕тература ув╕йшла в життя с╕льського хлопця з учительсько╖ родини легко ╕ природно. Перший досв╕д в╕ршування в╕н отримав, перебуваючи в партизанському загон╕. П╕сля в╕йни, яку в╕н зак╕нчив з двома медалями «За в╕двагу», було вивчення укра╖нсько╖ ф╕лолог╕╖ в педагог╕чному ╕нститут╕ (зак╕нчив з в╕дзнакою), викладання в школах. Але л╕тературна нива притягувала молодого Ореста, немов магн╕т. Спершу в╕н друку╓ сво╖ в╕рш╕ в газетах, дал╕ прийшла черга публ╕кац╕й у журнал╕ «Дн╕про», в «Л╕тературн╕й газет╕». В 1965 роц╕ видавництво «Радянський письменник» видало його в╕рш╕ у зб╕рнику «Народження П╕сн╕». ╤ треба ж було так тому статися, що в розгромн╕й статт╕ 24 р╕чно╖ колеги-поетки та л╕тературного критика Маргарити Малиновсько╖ «Творц╕ Нов╕тн╕х М╕ф╕в», опубл╕кован╕й у журнал╕ «В╕тчизна», пролунала критика ╕ на адресу в╕рш╕в Ореста Корсовецького. Важко сказати, не читавши ан╕ самих тих в╕рш╕в, ан╕ критики (не зм╕г, на жаль, в╕дшукати), наск╕льки серйозними були п╕дстави для не╖. Треба розум╕ти, що йшлося, певно ж, не про як╕сть в╕рш╕в. Поет, якого друкував «Дн╕про», «Л╕тературна газета», – то вже певний р╕вень. Йшлося, вочевидь, про ╕деолог╕чне наповнення твор╕в. Не варто забувати, що на той час минуло лише п’ять рок╕в в╕д розв╕нчання на XX з’╖зд╕ КПРС культу особи Стал╕на, а поет╕в, письменник╕в продовжували кидати за ╜рати ╕ значно п╕зн╕ше, тож традиц╕╖ нетерпимост╕, нетолерантност╕ в середовищ╕ л╕тератури продовжували буйно кв╕тувати. До критики люди ставляться по-р╕зному. Д╕апазон реакц╕╖ письменника на критику його твор╕в вар╕ю╓ться в╕д тотального ╕гнорування до самогубства включно. Орест Корсовецький п╕сля т╕╓╖ критики ви╖хав з Криму, де в╕н мешкав на той час, ╕ перебрався на далеку Чукотку. Самозаслання? В певному сенс╕. На щастя, нав╕ть найдошкульн╕ша критика не може позбавити справжнього письменника здатност╕ бачити, сприймати ╕ в╕ддзеркалювати св╕т таким, яким його часто не бачать його сучасники, розм╕рковувати над його сутн╕стю. Була в СРСР така тенденц╕я – писати «в ст╕л». Зб╕рка «Над сл╕дом ведмежим намет», що вийшла у видавництв╕ «Радянський письменник» у 1989 роц╕, була укладена якраз ╕з твор╕в з отого його «столу» чукотського пер╕оду. Повернувшись до Криму, Орест ╤ванович продовжу╓ пл╕дно писати. Окр╕м чудових, самобутн╕х в╕рш╕в, стиль яких не переплута╓ш в укра╖нськ╕й л╕тератур╕ з жодним ╕ншим, в╕н працю╓ над словником рим, прид╕ля╓ чимало часу публ╕цистиц╕, пише багато статей для щойно засновано╖ на кримських теренах справжньо╖ укра╖нсько╖ газети «Кримська св╕тлиця». Його полум’ян╕ публ╕кац╕╖ не залишали байдужою читацьку аудитор╕ю, були швидкою ╕ влучною реакц╕╓ю на важлив╕ под╕╖ в Укра╖н╕, а особливо в самому Криму. В 1990 роц╕ Орест ╤ванович вступа╓ до Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, а за дев’ять рок╕в з його ╕н╕ц╕ативи ╕ безпосередньо╖ участ╕ було засновано альманах «Прекрасная Гавань» – видання поет╕в Чорноморського району, перше число якого вийшло у видавництв╕ «Доля». У вересн╕ цього року шанувальникам поез╕╖ буде представлено вже с╕мнадцяте число альманаху. На жаль, Орест ╤ванович не д╕ждався виходу ╕ другого його числа. 7 вересня 2000 року поета не стало. Любовно укладуваний ним, його другий поетичний зб╕рник «В╕тер часу» вийшов уже п╕сля його в╕дходу. Орест ╤ванович Корсовецький лишив по соб╕ добру ╕ довгу пам’ять. Ще за життя в╕н став лауреатом прем╕╖ ╤вана Ог╕╓нка, а п╕сля смерт╕ його ╕м’я з ╕н╕ц╕ативи мешканц╕в селища Чорноморське та сп╕вроб╕тник╕в самого закладу присво╓но Чорноморськ╕й центральн╕й районн╕й б╕бл╕отец╕. В ╖╖ фондах ╕ сьогодн╕ ми можемо бачити його поез╕ю, його публ╕цистику. В б╕бл╕отец╕ пер╕одично проводяться виставки, присвячен╕ поетов╕ та його творчост╕. Ц╕╓╖ нед╕л╕ виповню╓ться дев’яносто рок╕в в╕д дня народження Ореста ╤вановича Корсовецького, укра╖нця, поета, громадянина. Згадаймо ж його цими днями незлим тихим словом, подякуймо в серц╕ сво╓му за те, що завдяки його поез╕╖, завдяки св╕тлу, що ще довго випром╕нюватиме через його слово його душа, додалося укра╖нськ╕й л╕тератур╕, а отже, ╕ нам. Насамк╕нець пропоную уваз╕ читач╕в «КС» в╕рш Ореста Корсовецького «Мо╖м Словникам», який сприйма╓ться сьогодн╕ аж надто актуально.
Валентин БУТ Чорноморський район, Крим
Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ
МО╥М СЛОВНИКАМ
Скарбниц╕, немудрим дивниц╕ В сутуз╕ мо╖й горьов╕й, Мо╖ словники на полиц╕, Супутники, пожитку м╕й!.. Неначе у стисках удава — Родовища св╕тлих завзять. В облоз╕ ╕ пам’ять, ╕ слава, ╤ чоботи в душах риплять. Шал╕╓ бундючна глупота, На штурми затята п’ястись: Чоб╕ттями в душ╕ охота, У душ╕, що скволу дались. Б╕ду╓ обложена мова, Чимдуже ╖╖ облягли, ╤ виклав я з р╕дного слова Сво╖ оборонн╕ вали. ╤ в б╕л╕й полярн╕й пустел╕ Я р╕дн╕ шукав словники. Сп╕вали п╕сн╕ невесел╕ Мо╖ укра╖нськ╕ думки! Вривалися лют╕ бенер╕ Трощити, пускати на дим. Чоб╕ття виважу╓ двер╕ — Не дамся, не дамся живим!
Фото Валентина Бута та з арх╕ву «КС»
Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ «МО╥ УКРА╥НСЬК╤ ДУМКИ...»
МИНУЛЕ ╤ МАЙБУТН╢
Були кривав╕ автократи, Час каламутний, мов кис╕ль, — Суц╕ль висок╕ постулати ╤ зв╕рства, безуми суц╕ль. Були п╕длигач╕-вандали, ╤, жахом пещен╕ у зл╕, Жили, терп╕ли ╕ мовчали Батьки, тепер ╕ вчител╕. Бучн╕ затямивши спектакл╕ Про небувалу благодать, Минулим часом пересякл╕, Тепер що гальма верещать. Там закрутилась верем╕я, Там хлипи, скиглення, ниття: Жива стара шизофрен╕я Кона╓ — прагне майбуття. Шал╕ють, завше непозбутн╕, Метикуват╕ до огуд, Колишн╕й дур, колишн╕ плутн╕, Колишн╕й страх, колишн╕й блуд. Як хочуть св╕том колотити! Але захир╕ла снага. Не вчора люди будуть жити, Час думку в д╕ло упряга. Щезають давн╕ чортовини, ╤ щось незване поста╓, ╤ в╕д минуло╖ причини Майбутн╓ ляку завда╓.
ПЕРЕДВИБОРНЕ
Колотнеч╕ та буч╕ Шахрувань-спокушань. Преподобники злюч╕ В душ╕ хлюпають твань. Преподобн╕ святохи, Трохи н╕мб не с╕я, Трохи, т╕лечки трохи Несвят╕ жит╕я... На облуд не гидлив╕, Напустили мани, Ловлять душ╕ хиблив╕ Сатан╕ш Сатани. Сатан╕ неспромога! Сатан╕ дивина! — Та поб╕йтеся ж Бога! Заволав Сатана. Що ╖м кари Господн╕. Загр╕бають улов. У небесн╕ безодн╕ Бог по правду п╕шов.
ДЕПУТАТОВ╤
Непогожа вишина В брилах ще зимова, А внизу давно весна, Хуга пелюсткова. Йшов ти вгору, не згори, Знизу вийшов з дому ╤ до часу до пори Б╕ля туч ╕ грому. ╤ пора й перепора Правди-нелукавки: На гор╕ ти не гора, Люди — не муравки. Хоч б╕довий, мов огонь, Вдачею сво╓ю, На гор╕ не охолонь Божою душею! На гор╕ мороз пройма, В ╕н╕╖ брилини, Та н╕кчемн╕╓ зима, Йде весна з долини. Хай буремна височ╕нь Сн╕гом дос╕ хвище — Добува╓ться цв╕т╕нь Знизу вище й вище!
ПРАВДА ╤ КРИВДА
Правда, карана та мучена, Що вже наскиталася! Кривда, чванна, набундючена, Напорядкувалася. Правда сили не ощадила, Сов╕стю кермована. Кривда лихо упровадила, Густо нагримована. Правда — кулями д╕рявлена, Лайками обкладена. Кривда — навчена, направлена, Пишна, бо доглядана. Правда — змалечку не пещена, Силою не скорена. Кривда — п╕дла та розбещена, Сита ╕ незморена. Зав╕стили благов╕сники Правди достеменно╖ — Заслонили кривду зл╕сники З тем╕н╕ пл╕сенно╖. Правда ма╓ переважити — Духом укр╕пилася. Кривд╕ хочеться ватажити — Як же озлобилася!
В╤РА
Останн╕ ╕доли хитаються, Давно попадали хрести, Нев╕ри ж в╕рою проймаються, Що благодатному грясти. За благомисля за╜ратован╕, Давно п╕шли на небосхил Свят╕, в колонах конвойован╕, Щоб заволав гулагський пил. А в╕ра, скарана, зморожена, Хай що там родить, як р╕лля, ╤ знову мати розтривожена Син╕в хрестом благословля. Палахкотять св╕чки засв╕чен╕, Де вбита свят╕сть ожила, ╤ в душ╕, страшно окал╕чен╕, Повзуть гадюки до тепла. ╤ схаменулися омарен╕, Зусюди благов╕сти чуть, ╤ жалять розуми потьмарен╕, Котр╕ анафему речуть. ╤ ваблять душ╕ нерозорен╕, Не розгубились бозна-де. См╕л╕ють страхом упокорен╕, Де в╕ра все-таки веде.
ПОЛЕГЛИМ У ╢ДИНОМУ БОЮ
Турбуйте, турбуйте живих В густенних туманах ошуки, Полегл╕ в полках штурмових Солдати в бою без науки. Хлоп╕йка, нема й двадцяти, Турбуйте, солдати безмовн╕, Потят╕ огнем з висоти Вчорашн╕ колони призовн╕. Вас ще та╓мниця трима, Були дорогою ц╕ною, Немарно числа вам нема, Солдати ╓диного бою. Нем╕ряно кров╕ з╕йшло. Позаду жахн╕ш трибунали, ╤ рв╕йно, кому повезло, В окопи ворож╕ стрибали. Хай правда уся виплива, Щоб в╕сть ╕ про вас не пропала. Всього лиш одна лобова, Одна п╕хотинська навала... Мовчать, по-солдатськи мовчать Хлоп╕йка полегл╕ в╕дважн╕. Г╕рчать генеральськ╕, г╕рчать Пишання за битви звитяжн╕. Кому ще приходите в сон, Резерви суворо╖ плати, Хлоп╕йка призовних колон, ╢диного бою солдати?..
ЧОКРАК
В степу м╕раж╕ плавляться, Пашить сухий бур’ян. В яку дорогу правляться Ган╕, Гафур, Асан? Шляхи травою схован╕... Утоптан╕ стежки... В╕дмалку в путь рихтован╕ Ступаст╕ парубки. В╕дмалечку полюблене, Втонуло в дикий мак Село давно погублене, Розвалений Чокрак. Шляхи, давно не торен╕, Д╕д╕вськ╕, возов╕... Прапрад╕д╕вськ╕ корен╕ Глибоко в мурав╕... Шляхи, давно не ходжен╕, В густому полин╕... ╤дуть не тут народжен╕ Гафур, Асан, Ган╕. На картах не позначене, ╥м кроку набавля Чокрак, село не бачене — Св╕й край, своя земля. Минають пляж╕ знадлив╕, Де п╕ниться лазур, До р╕дного пожадлив╕ Ган╕, Асан, Гафур. М╕раж╕ розпливаються, ╤ йдуть татари, йдуть. Верта-а-ються! Верта-а-ються! Легка-хай-буде-пу-у-ть! * * * У Криму над Качею-р╕кою, Над туманом скеля угор╕, У туман╕ скеля п╕д горою, А м╕ж ними дик╕ чагар╕. То пропали мати ╕з дочкою. Прослух докотився кр╕зь в╕ки: Кажуть, за д╕вочою красою Гнались два ханенки- кримчаки. Вже красуню вус одного коле, Враз катюги баряться чомусь, Як нещасна викрикнула: «Воле! Воле! Л╕пше в кам╕нь обернусь!» На в╕ки спинилась кам’яною. ╤ гульв╕си впали, кам’ян╕, Та й лежать, пор╕зан╕ водою, Доки сточать зливи голосн╕. А над ними хмурий кам╕нь — мати. Бо волала в нестям╕ й журб╕: «Доню, буду каменем стояти, В╕кувати, доню, при тоб╕!» В╕чно кам’ян╕ уста в н╕мот╕. Перев╕вся ханський р╕д ╕ пл╕д. Нищать галенята жовторот╕ В кам’яних жолобинах об╕д. Залишилась казка м╕ж часами, Залишилась людям не до зла: Щоб вона немрущими словами В пам’ят╕ до знадоби була!
КРИМСЬК╤ БАГОВИЩА
Це мен╕ не приснилося, Т╕льки в╕ри не йму... Щось лихе поробилося В палахкому Криму. Велетенськ╕ цмоковища, Трясовинна багва, ╤ нема пристановища, ╤ душа занива. На болот╕ бульбастому Я туман╕в попив. В маяч╕нн╕ вихлястому Одур оч╕ сл╕пив. З баговиння брижатого Я крокую в оман, А мене, заповзятого, Обвина╓ туман. Бачу промен╕, всилен╕ У густу с╕рину. Там запони в╕дхилен╕ ╤ шпарки в яснину. Стала далеч видн╕шою, Стало б╕льш ясноти — Я ╕ду, я мужн╕шаю, Я повинен д╕йти!
ЗУРОЧЕН╤
Що за горювальники Багнуть порохна, Вчора ще мовчальники, Вчора н╕мина? Розумом звихнулися? Воля язикам — Що то ми начулися: Нам би, нам би, нам... Нам би, щоб страховища, Нам би, щоб тиран, Нам би, щоб судовища, На арешти план... Нам би карн╕ лютощ╕, Щоб ╕ пень страхав; Нам би мудр╕ плутощ╕: Треба так, мовляв... Нам би комашитися В зморн╕й клоп╕тн╕, В чержиськах душитися Злим, немов шершн╕... Нам би та ╕мпер╕я, Той же старший брат, Нам би та м╕стер╕я Хвальних дат ╕ свят... Тю на вас, зурочен╕, Мов не при ум╕! Як же заморочен╕ В хитрому ярм╕! Щир╕ чи удаван╕? Вол╕ язикам — В╕ддано трухлявин╕ Кадять ф╕м╕ам... * * * Щоб ус╕ слов’яни стали Добрими братами Т. Шевченко, «╢ретик»
Призвичаюйся до тями, Брате-слов’янине: З перебутого в╕ками Будучина лине. Год╕, брате, старшувати, Ка╖нове д╕ло — Чвари, звади та утрати... В душах набол╕ло. Нависа╓ хмара чорна — Хмура насторога, Давня ман╕я розорна. Стало неспромога. Брате, ми хот╕ли брата. Чом лих╕ нажитки? Наша нива разом жата — Наш╕ т╕льки збитки. Правда гн╕вна, мова р╕дна Стали в оборону, Бо не ма╓ гидь нег╕дна Впину-угомону. Чорне д╕ло губить згоду, В пам’ят╕ не гине. Р╕д не хоче переводу, Брате-слов’янине. Не уманюй же в омани, Скличмося до тями, Бо дружилися слов’яни В╤ЛЬНИМИ братами!
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Росист╕ килими кульбабн╕, Луги, стави, очерети, Шумк╕ бори, дороги звабн╕, Та... не збагнеш, куди ╕ти. Немов Ов╕д╕й у вигнанн╕, Став без пут╕ на ста шляхах. Усюди затиски капканн╕, Хватк╕, у серц╕ й на вустах. Мовчить верховний славолюбець, Ходи, немов на мотузку, Броди, клади гриби в козубець, Боровички у сосняку. Безвих╕дь. Окрики погрозн╕ Та застережлив╕ слова, Сус╕ди тих╕ та морозн╕ Та б╕ль у серц╕ не вгава. Бери козубець-берестянку — Мов душу, працю в╕дняли. Згора╓ серце доостанку, Мов закопали, загребли. У двер╕ стукати глухому? Н╕, хоч би лихо стерегло, Не будь супутником лихого, Хай б╕дним чапл╕нським Шарло! Н╕, не лабузн╕ догоджання, Не ладан, смирна та ╓лей! Турни нев╕льне покаяння, Як заповзятець Гал╕лей!
ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ
Клекотить шалене море, Гоготять за шквалом шквал Спам’ятаймось: горе, горе, Де скубуться за штурвал! Гамселять вали ревуч╕ Наш терплячий корабель ╤ женуть на рван╕ круч╕, На ослизл╕ ╕кла скель. Хтось на човнику хисткому? Нерозважна голова! Притьма в мор╕ клек╕тному Весла хвиля вирива. Т╕льки др╕зки у прибо╖, Де прибило без кормил, Де вали бори лихо╖ Розбиваються на пил. Упин╕мо чвари, звади, Чи нехай боронить Спас! Шален╕ють хвилепади, Обриваються на нас. Вирина╓ тяжба скельна, Хижо шлях перепина... Д╕йся, службо корабельна! Нестернич╕, в╕д стерна!
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2015 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15678
|