Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2825)
З потоку життя (5960)
Душі криниця (3330)
Українці мої... (1435)
Резонанс (1446)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1635)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОК╤П: “ДАЙ, БОЖЕ, ДОЖАТИ!”
У день Прокопа (21 липня) на б╕льшост╕ терен Укра╖ни, окр╕м п╕вдня, де хл╕б дозр╕ва╓ скор╕ше,...


ПОЕЗ╤Я ОЛЕГА КРАВЧЕНКА
Ветеран укра╖нсько╖ журнал╕стики Олег Олекс╕йович Кравченко народився в с╕м’╖ вчителя 29...


Алла ОСАДЧА. ╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
(Продовження. Початок у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» №23-28)


СВ╤Т ПРО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Нещодавно в Ки╓в╕ в рамках М╕жнародного проекту-конкурсу «Тарас Шевченко ╓дна╓...


ПЕТРО ПОЧИНА╢ ЗАЖИН
Свято апостол╕в Петра ╕ Павла (12 липня) символ╕зу╓ п╕дготовку до жнив; а в деяких рег╕онах...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 16.12.2011 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#45 за 16.12.2011
С╤ЛЬСЬК╤ ПЕРЕЛАЗИ
Л╕л╕я ШИТОВА

Джерела

Л╕л╕я Павл╕вна Шитова – автор понад десяти публ╕цистичних ╕ художньо-документальних книг, багатьох публ╕кац╕й у колективних зб╕рниках ╕ журналах. Вона – заслужений прац╕вник культури Укра╖ни, член Нац╕онально╖ сп╕лки журнал╕ст╕в Укра╖ни, лауреат журнал╕стсько╖ прем╕╖ ╕мен╕ Ярослава Галана, володарка Диплому Сп╕лки журнал╕ст╕в Укра╖ни «Золоте перо», ╕нших журнал╕стських прем╕й та в╕дзнак.
Одн╕╓ю з найц╕кав╕ших ╖╖ роб╕т ╓ книга «Я воскрес, щоб ╕з вами жити» — есе╖ про поета-ш╕стдесятника Василя Симоненка, з яким Л╕л╕я Шитова разом працювала в черкаськ╕й обласн╕й молод╕жн╕й газет╕ «Молодь Черкащини» на початку 60-х рок╕в минулого стол╕ття. Ця книга набула широкого розголосу серед читач╕в, бо написана ц╕каво, тепло ╕ щиро про «витязя укра╖нсько╖ поез╕╖», журнал╕ста, добру, порядну ╕ принципову людину, яким був в╕домий поет, посмертно удосто╓ний Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕мен╕ Т. Г. Шевченка.
Тривалий час Л╕л╕я Шитова була редактором обласно╖ газети «Черкаська правда», очолювала правл╕ння Черкасько╖ обласно╖ орган╕зац╕╖ Сп╕лки журнал╕ст╕в Укра╖ни. Нин╕ вона на заслуженому в╕дпочинку, живе в Черкасах ╕ не полиша╓ працювати творчо.
Одн╕╓ю з останн╕х ╖╖ роб╕т ╓ книга «С╕льськ╕ перелази», що недавно побачила св╕т в одному з видавництв м╕ста Черкаси. Свою книгу авторка присвятила тим читачам, котрих ц╕кавить ╕стор╕я та легенди р╕дного краю. А стрижневе опов╕дання «С╕льськ╕ перелази», що й дало назву ус╕й книжц╕ – то схвильована розпов╕дь про с╕льське життя наших д╕д╕в ╕ прад╕д╕в, про ╖хню високу моральн╕сть, ╖хн╕й побут, культуру, ╖хн╕ звича╖, традиц╕╖, етику ╖хн╕х стосунк╕в.
Опов╕дання пронизане св╕тлою, щирою любов’ю до р╕дно╖ земл╕, до патр╕архально-родових усто╖в с╕льських жител╕в, до ╖хн╕х духовних начал. Прочитайте це опов╕дання, ╕ ви в╕дчу╓те в ньому красу ╕ чар╕вн╕сть р╕дного слова, в╕дчу╓те непохитну в╕ру у незнищенн╕сть нац╕онального духу нашого р╕дного народу.

Данило КОНОНЕНКО,
 член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни

Л╕л╕я ШИТОВА
С╤ЛЬСЬК╤ ПЕРЕЛАЗИ

Останн╕м часом щось мен╕ не виходять ╕з голови с╕льськ╕ перелази. То сняться, то заволод╕вають думкою, н╕би й нема╓ мен╕ про що б╕льше думати. «То вони тебе в р╕дн╕ м╕сця кличуть, — кажуть мен╕ вдома. — Щоб не забувала».
Я й не забуваю. По╖хати туди вже н╕би й несила, а ту, останню по╖здку в р╕дне село, згадую й згадую.
Тод╕ ще т╕тка Людя була жива. При╖хала я до не╖ в гост╕, а вона й каже: «Ти, мабуть, хочеш ╕ сво╓ р╕дне об╕йстя побачити? Там тепер молод╕ Синиц╕ господарюють, а перелаз вони, спасиб╕ ╖м, зберегли. Та ось п╕демо завтра на кладовище, то по дороз╕ й заглянемо».
Т╕тка не любить слова цвинтар. «Кладовище» якось мил╕ше ╖й звучить. Померлих н╕би не винесли кудись просто за село, а поклали на заздалег╕дь приготовленому кладовищ╕ на в╕чний спочинок. Хай соб╕ спочивають, за весь в╕к же наробилися-натрудилися.
«А чи багато у сел╕ збереглося перелаз╕в?» — питаю т╕тку Людю. «Та, мабуть, небагато, — каже. — Де стар╕ люди ╓, там ╕ перелази з ними в╕ку доживають. Молод╕ тепер, коли будуються, перелаз╕в не роблять. Нав╕що вони ╖м? Правда, трапля╓ться й таке — хати вже позабиван╕, а перелази стоять соб╕, н╕би вич╕кують, коли хтось займе оселю, звеселить ╖м вид».
Я добре розум╕ю т╕тку Людю, ╖╖ щемкий жаль за перелазами. Бо перелази в селах були споконв╕чним м╕сцем сп╕лкування людей. От хтось ╕де вулицею, а ж╕ночки забачать, хутенько витирають руки об фартушину ╕ посп╕шають до перелазу. Прив╕татися, обм╕нятися новинами, чи й просто сл╕вцем перекинутись. А чолов╕ки трохи й покурять сп╕льно, п╕д куриво, кажуть, новини, тим паче м╕жнародного масштабу, жвав╕ше обговорюються.
Д╕вчата — т╕ в надвеч╕р’я на перелазах сво╖х хлопц╕в оч╕кували, щоб уже разом ╕ти на гуляння. Бо чого б ото д╕вчин╕, чекаючи, селом блукати? А так усе пристойно й у батьк╕в на виду. Тут же, як хатн╕ чи городн╕ справи упорають, молодиц╕ збиралися, щоб удвох-утрьох трохи перепочити ╕ про всяк╕ ж╕ноч╕ справи погомон╕ти — чи прийнялася капуста, чи гарн╕ сього року ог╕рочки вродять ╕ таке ╕нше. Х╕ба мало проблем? А для стареньких ╕ д╕тлах╕в перелаз завше мав «прийомний день». Виходили до перелазу, коли була охота, старш╕ — на св╕т подивитися, малеча — з однол╕тками побавитись.
На нашому кутку жила одна дуже музикальна с╕м’я, Грушовими називалися. Вс╕ вони на чомусь грали — на мандол╕н╕, балалайц╕, г╕тар╕. До них сходилися вс╕ сус╕ди — ╕ ближн╕, й дальн╕ — послухати, розважитися тр╕шки. Музики вмощувались на перелаз╕, а д╕йство, в якому брали участь гост╕, розгорталося поруч, ледь не на шляху. Пам’ятаю, як ми, п╕д ╖хню музику, ходили мор╕жком по колу, п╕дтанцьовували ╕ тихенько присп╕вували: «Десь тут була подоляночка, десь тут була моя панночка, тут вона впала, до земл╕ припала...», а що дал╕ — забула. Це, зда╓ться, був перший у житт╕ наш театр. А головне, нас, д╕тлах╕в, зв╕дти н╕хто не проганяв. Певно, щоб народну п╕сенну культуру вивчали змалечку.
Про те, що слово фольклор означа╓ народну мудр╕сть, ми, зв╕сно, не знали. Але, гадаю, паростки любов╕ до укра╖нсько╖ народно╖ культури й в╕рност╕ ╖й закладалися вже тод╕.
╤стор╕я родини Грушових була оповита та╓мницею. При╖хали вони в село, певно, з якогось м╕ста (дуже вже виокремлювалися ╕ одягом, ╕ повед╕нкою), оселилися в убог╕й селянськ╕й хатинц╕. Жили як ус╕, х╕ба що фотокартки на ст╕н╕ св╕дчили про ╕нше, не с╕льське буття. Де ╖хн╕й батько, н╕хто не знав, але на фото в╕н, як ╕ В╕ра, був у г╕мназ╕йн╕й форм╕. Певно, через те фото у сел╕ В╕ру Як╕вну й прозвали г╕мназисткою, хоч ╖╖ д╕ти, Льоня ╕ Галя, були вже старшенькими школярами.
А ╖хня убога хатинка ╕ зарослий старий садок були для нас, д╕твори, сво╓р╕дним виховним ╕ культурницьким притулком. Але пот╕м Грушов╕ зникли з села, залишивши по соб╕ добру пам’ять ╕ нерозгадану родинну та╓мницю. Щось таки було в них в╕д народник╕в, культурник╕в.
Перелази були для с╕льсько╖ родини ще й сво╓р╕дним оберегом. Хв╕ртка — вона що, в╕дчини ╖╖ та й заходь, хочуть тебе бачити господар╕ чи н╕. А перелаз — в╕н ╕ншо╖ культури й етики повед╕нки вимага╓. П╕д╕йдеш до перелазу, посто╖ш, поки господар╕ до тебе вийдуть, чи погука╓ш ╖х. А тод╕ вже, як ведеться, або запросять тебе у дв╕р чи до хати, або перемовишся потр╕бним сл╕вцем ╕ п╕деш соб╕ дал╕.
Перелази, як ╕ хати, у р╕зних людей р╕зними були. Плетен╕, як ╕ пл╕т, зроблен╕ з╕ стовбур╕в деревець, з дощок, ╕з усього, що малося в господарств╕, чи придбане десь. Але, й то вже обов’язково, на самому перелаз╕ дощечка мала бути примайстрована так, щоб на н╕й зручно було сид╕ти. А внизу, це вже як у кого, була дощечка-сх╕дчик, або просто дощечка на земл╕, щоб, прим╕ром, п╕сля дощу не в калюжу ступати, а на сухеньке.
«Та ти й сама побачиш, поки д╕йдемо туди, куди оце нам╕рилися», — каже т╕тка Людя. ╤ таки побачила. П╕дходимо до колишнього нашого об╕йстя, дивлюся — перелаз точн╕с╕нько такий, як ╕ п╕вв╕ку тому ╕ на тому ж м╕сц╕. В╕н один на двох у нас ╕з сус╕дами Синицями був. У мене серце так ╕ зайшлося.
Може, його ╕ обновили трохи, але я того не пом╕чаю. А з хати до перелазу вже б╕жить ж╕ночка ╕ руки на ходу об фартушок витира╓: «Вибачте, — каже, — я на кухн╕ з посудом возилася». Це наймолодшого сина Синициного дружина, Даринка. «Вони, бач, на вашому хатищ╕ побудувалися, а батьки доживали в╕ку у сво╖й хат╕ з ╜аночком, це поруч, ти ж ╖╖, мабуть, пам’ята╓ш!»
«Добридень, т╕тонько Людю, — каже Даринка. — Я бачу, ви на кладовище направилися, то, може, до нас заглянете, перепочинете? А це з вами, часом, не Настуня?»
Дивуюся, як вона здогадалася. «А що тут такого, — каже. — Зразу ж видно: не с╕льська людина. Йдете з т╕точкою Люд╓ю, озира╓теся на все довкола, н╕би щось знайоме видивля╓тесь. Я й подумала... Пок╕йна Мар╕я Гнат╕вна, чолов╕кова мати, вас часто згадувала. Каже, було, йде ╖хн╕й старшенький, ╤ван, на вулицю гуляти, а Настунька вже на перелаз╕. Висп╕ву╓: «╤ванку, ╤ванку, в╕зьми мене на сп╕ванку!» «Та я, — каже ╤ван, — на танц╕ йду». То ви й заводите: «╤ванцю, ╤ванцю, в╕зьми мене до танцю». ╤ван см╕╓ться: «Ти ще ж маленька, Настуню. Краще на тоб╕ цукерку». А мати йому для вас уже щось в кишеню чи в руки тицьнула, там цукерку, коржик чи щось ╕нше. В╕н ото обдару╓ вас та й б╕жить на вулицю.
Ви ж пам’ята╓те ╤вана? В╕н на Донбас по╖хав та там ╕ ос╕в. Ма╓ с╕м’ю ╕ до нас при╖жджа╓. Коли мати була ще жива, то й два-три рази на р╕к нав╕дувався, а тепер уже р╕дко, але на поминальний день — то обов’язково. ╤ за вас завжди перепиту╓, чи не при╖жджала, бува, Настуня, а якщо раптом при╖де, то передавайте ╖й прив╕т».
Даринка ще довгенько нам розпов╕дала про ╤ванову с╕м’ю, про ╕нших, уже молодших, Синиць, яких я й згадати не могла. А пот╕м похопилася: «Вам же треба йти, а я розвела теревен╕! Але почекайте ще хвильку, я вам п╕вон╕й нарву. Це вони в╕д вас п╕шли! Мати так ╕ називала ╖х — Настуньками».
Даринка несе нам ц╕лий оберемок п╕вон╕й, а мен╕ хочеться плакати — тут ╕ дос╕ про наш╕ п╕вон╕╖ пам’ятають, а коли то було-о. Я вже й забула...
Але дивуватися мен╕ з цього приводу довелось ╕ще не раз, ╕ не дв╕ч╕. Йдемо вулицею, т╕тонька показу╓, де чи╓ об╕йстя ╕ де чий перелаз. Он, каже, до нас дядько Петро п╕дтюпцем чимчику╓, овдов╕в недавно, постар╕в дуже. В╕д жури то все, — хлопц╕ ж його з Афган╕стану не повернулися. В сел╕ пам’ятник афганцям збудували, то дядьки ото перекурять б╕ля перелаз╕в, а пот╕м ╕ до пам’ятника прямують, нав╕ть не змовляючись. Постоять, позгадують син╕в. А як хто при╖де зв╕дкись (бо т╕, що живими з того пекла вибралися, таки при╖жджають до загиблих побратим╕в), то дядьки порозбирають ╖х по хатах, ╕ вже говорять — не наговоряться.
В╕та╓мося з дядьком Петром. Те ж саме вп╕знавання, що це т╕тчина небога, Настя, що при╖хала нав╕дати ╖╖, та й село побачити корт╕ло, давненько ж не була. Дядько почав згадувати мою мат╕р, каже, гарна була вчителька, учн╕в любила ╕ нас, батьк╕в ╖хн╕х ╕ матер╕в, шанувала, вс╕х на ╕мення й по батьков╕ знала, приходила до вс╕х додому. ╤ до нього приходила, коли хлопц╕ в школ╕ який день пропускали, роботи ж у сел╕ зна╓те ск╕льки було». «Ваш╕ хлопц╕ оце два дн╕ школу не в╕дв╕дували, — каже, — то я ╖м завдання домашн╓ принесла. Вони тямущ╕, наздоженуть пройдене, але ви, Петре Степановичу, все ж придив╕ться, будь ласка. Хочеться ж, щоб зак╕нчили школу…» Сп╕вчутливою була до нашого селянського буття, розум╕ла його. Ти ж, певно, зна╓ш, що хлопц╕в мо╖х Афган забрав, Марфа померла, а я сам╕с╕нький залишився... Ти вже материн╕й могилц╕ вклонися (зна╓, виходить, що ╕ мами вже на св╕т╕ нема╓, в сел╕ так╕ в╕стки в хат╕ довго не затримуються). А я вам кв╕т╕в зараз принесу, ми ╖х Настуньками назива╓мо. Та ви не дивуйтеся, пок╕йна Мар╕я Гнат╕вна, було, щовесни сво╖ кущики п╕вон╕й порозрубу╓, щоб краще росли, та й рознесе по всьому кутку. Це, каже, вам на пам’ять про Настуню, з ╖хнього двору кв╕ти...»
Ховаю сльози, просту╓мо дал╕. Дивимось, перелаз ╓, а в╕кна в хат╕ навхрест забит╕. Нема╓ вже т╕тки Варочки. В╕дмучилась сердешна. Д╕ти ще в поминальн╕ дн╕ таки при╖жджають, а так просто — н╕. Живуть далеченько, та й сам╕ вже не дуже гож╕.
Побачили й Саливонову хату, ╕ б╕ля його перелазу мовчки постояли. Дядько Саливон був дуже колоритною постаттю в сел╕. Високий, кремезний, опасистий. Носив один-одн╕с╕нький на все село широчезн╕ козацьк╕ шаровари, бо звичайн╕ штани, нав╕ть найширш╕, не п╕дходили до його статури. В будень ╕ в свято ходив дядько Саливон у вишиванц╕, вважав, що до його шаровар╕в звичайна сорочка не пасу╓. Ну, а щоб зовс╕м уже бути схожим на козака, викохав довг╕ пшеничн╕ вуса.
На голов╕ носив сплетеного власноруч солом’яного бриля. Бувало, в╕шав його на стовпчик б╕ля перелазу. Це коли чекав на когось, а сам тим часом порався на город╕. Отож бриль, на дядькову думку, засв╕дчував прибульцев╕, що господар дома, заходь без зайвих церемон╕й. Зн╕ма╓мо перед тобою бриля. Вс╕ його товаришочки цю дядькову примху знали. Користалися нею й ми, д╕тлахи. Знали, що не про нас той бриль вив╕шений, але ж дуже вже хот╕лося дядькових груш чи слив скуштувати. Дядько не сердився. Стр╕чав нас прив╕тно ╕ пригощав завжди щедро.
Дядька Саливона запрошували н╕бито в к╕но з╕грати Тараса Бульбу. Та чомусь не склалося. Чи то плани пом╕нялися, чи не влаштував когось дядьк╕в характер. А жаль! Такого фактурного Тараса Бульбу в усьому св╕т╕ не знайдеш.
Як воно було насправд╕ — нев╕домо, але я для себе цю проблему вир╕шила. Справа в тому, що у дядька Саливона завжди см╕ялися оч╕. Ну як з такими очима шаблюкою будеш розмахувати ╕ чуж╕ голови стинати? Мама мен╕ сказала, що дядьков╕ в оч╕ колись потрапили см╕шинки ╕ оселилися в них. Схоже на правду, але як саме т╕ см╕шинки в дядьков╕ оч╕ потрапили, не було ясно. Отож ╕ вир╕шили ми розпитати самого дядька. А в╕н каже — дуже просто. Дядько щоранку б╕гав до р╕чки купатися, сонечко вже встигало розсипати см╕шинки по вод╕, от вони й потрапляли в його оч╕. «А коли ви спите, — допитувалися ми, — що тод╕ см╕шинки роблять?» «А що ╖м робити? Сплять. А вранц╕ просинаються ╕ знову см╕ються».
Ми, зв╕сно, в╕дразу ж поб╕гли до р╕чки, бризкали з ус╕╓╖ сили ╕ соб╕, ╕ одне одному в оч╕, але см╕шинки так чомусь в них ╕ не оселилися. Чому — ми не знали. Але дядько Саливон пояснив. Мабуть, каже, треба багато чого пережити, щоб знати всьому тому справжню ц╕ну. Отод╕ й засм╕ються оч╕. Але ця в╕дпов╕дь була для нас, певно, замудрою, бо щось н╕хто з нас дядьковим знанням не скористався. А може, життя наше для цього було не зовс╕м п╕дходяще...

Давно вже нема╓ на св╕т╕ н╕ дядька Саливона, н╕ т╕тки Саливонихи, а хата все ще м╕цненька. ╤ перелаз живий-жив╕с╕нький. ╤ коти так само на стовпчиках сидять, н╕би спостер╕гають за вулицею. В сел╕ подейкують, що то ще Саливонов╕ коти. Так╕ ж чорн╕ з червоними плямами. ╥х, мабуть, сус╕ди потихеньку п╕дгодовують, а люди думають, що то н╕би Саливон до сво╖х улюбленц╕в щоноч╕ нав╕ду╓ться. Бо ж ус╕ знають, яким в╕н був характерником.
А те, що хату стережуть ╕ на вулицю, як колись дядько Саливон, з перелазу поглядають, то, зв╕сно, добре. Та й коти ц╕, мабуть, уже з ╕ншого покол╕ння, бо ж в╕домо, що тварини ц╕ так довго не живуть. А легенда, що ж, хай соб╕ живе. Вс╕м же хочеться якогось дива в житт╕.
╤ не лише у нас, до реч╕. В╕домо, що Хем╕нгуей дуже любив кицьок, ╕ жило ╖х у нього в будинку понад п╕всотн╕. Так-от, наш знайомий недавно побував у дом╕-музе╖ Хем╕нгуея в Америц╕. ╤ що ж? Коти й дос╕ там живуть, ╕ майже у так╕й же к╕лькост╕. ╥х дбайливо доглядають музейн╕ прац╕вники, а в╕дв╕дувачам розпов╕дають, що це т╕ ж сам╕, Хем╕нгуе╖вськ╕, коти. ╤ хай не вс╕, а багато хто в╕рить у це. Та й не дивно. Хем╕нгуей — ╕ сам одна з найв╕дом╕ших св╕тових легенд...
Б╕ля дальшого перелазу нас уже чекала т╕тка Оляна. Чекала як дорогих гостей. Уже й не питала, хто це з т╕ткою Люд╓ю йде — в сел╕ на цю годину вже вс╕ знали, хто й чого до не╖ нав╕дався. Чи ╖м ласт╕вки, от╕, що перел╕тають в╕д двору до двору, в╕сточки розносять?
Т╕тка Оляна розпиту╓ про мо╓ життя-буття, диву╓ться, як ото люди на тих поверхах, далеко в╕д земл╕, живуть. А яке ж без землиц╕, ╖╖ сили, здоров’я? Згаду╓ й про маму: «Царство ╖й небесне, гарна вчителька була, обох ╖╖ доньок навчала. А д╕ти тих доньок у вашому ж м╕ст╕ живуть, ти ╖х часом не бачиш? А коли побачиш, то не забудь сказати, щоб част╕ше до бабун╕ нав╕дувалися, бо ото т╕льки й д╕ла у не╖ залишилося — чекати та зустр╕чати...»
Пров╕дали ми й ще к╕лька перелаз╕в, за якими доживали в╕ку стар╕ люди у сво╖х хатах. Ото т╕льки й св╕ту для них, що зустр╕ч╕ б╕ля перелаз╕в, т╕льки там ╕ можуть д╕знатися, що в сел╕ сталося, чи, прим╕ром, у тих м╕стах, куди д╕ти й онуки пови╖жджали. Бо те, що в св╕т╕ й у кра╖н╕ д╕╓ться, вони, слава Богу, й так знають — з рад╕о ╕ телебачення. Д╕ти ╖м на приймач╕ й телев╕зори не поскупилися, див╕ться, мовляв, згадуйте ╕ не скучайте, бо за нин╕шньо╖ скрути не дуже до вас на╖здишся.
А бабуня Пр╕ська нас на перелаз╕ не зустр╕ла. Т╕тка Людя й затривожилася, чи не злягла, бува, старенька. А вона таки добряче захвор╕ла. Поралася вчора на город╕, то поперек так ухопив, що й на ноги звестися не може. Т╕тка Людя вийняла з торбинки пир╕жечки, мак╕внички, вона ╖х про всяк випадок ╕з собою прихопила, мало хто стр╕неться по дороз╕. Пригостила бабуню й пита╓: може, чимось допомогти треба? «Та н╕, не турбуйтеся, д╕ти сус╕дам грош╕ залишили, хоч вони у мене добр╕, й так би доглянули. Учора й поперек розтерли, ╕ нагодували...»
Лише б╕ля одн╕╓╖ хати, причепурено╖, у кв╕тках, як у в╕ночку, н╕хто нас не зустр╕в. Мовчала хата, мовчав новенький перелаз, по стовпчиках якого ╕помея та королевий цв╕т вилися. «Тут живе Ганнуся, хот╕ла вас познайомити, та, певно, вона десь у село подалася», — журиться т╕тонька ╕ якось дивно посм╕ха╓ться.
Побували ми й на кладовищ╕, вс╕х родич╕в ╕ не родич╕в пров╕дали, кв╕ти поклали на могилки ╕ букет б╕ля входу на цвинтар прилаштували. Для вс╕х разом, щоб н╕кого не образити. Порозмовляли з пок╕йними тихо й лаг╕дно, вони люблять тишу. Власне, розмовляла лише т╕тонька Людя, бо я що почну говорити, то й зриваюся на плач, не звична з пок╕йниками розмовляти. А т╕тонька сварить: не плач, не тривож ╖хн╕ душеньки. Хай думають, що в нас усе гаразд. Хоч де в╕н, той гаразд, та чи й був коли?
А як ╕шли додому, то б╕ля Ганнусиного перелазу, отого, що зустр╕в нас мовчанням, побачили гурт святково вдягнених ж╕ночок. То Ганнуся з╕брала ╖х, щоб ╕з нами побачились. Почали вс╕х згадувати, та так любо й тепло! ╤ пок╕йних мо╖х батьк╕в, ╕ братика, ╕ якою я була гарною та слухняною д╕вчинкою (чи ╓ на св╕т╕ так╕?).
Згадали й тих, кого голод забрав, ╕ репресованих у тридцятих, ╕ у в╕йну полеглих. Обел╕ск тим, хто з в╕йни не повернувся, в сел╕ у велик╕й пошан╕, збудували вже й пам’ятник афганцям. Дасть Бог, спроможуться ╕ на пам’ятники тим, кого позбавив життя лютий голод та нещадн╕ репрес╕╖. Кожне ж ╕м’ячко тут в╕доме, у кожного був св╕й р╕д, своя б╕ла хата ╕ св╕й перелаз. А тепер т╕льки земля, сама земля…
Почула я тут багато траг╕чних ╕стор╕й. Декотрих людей я не знала, а от дядину Килину пам’ятала добре. Гарна вона була, дуже гарна ╕ щира. Оч╕ велик╕, с╕р╕, щоки рум’ян╕, н╕би з малюнка Катерини Б╕локур. Як дядько Кузьма помер, вона за ним дуже побивалася ╕ довго жила самотньо. А на схил╕ л╕т, про це я й не знала, зв╕дкись прибився до не╖ приймак. На вроду непоказний, але ж дуже молодий. Ну, в сел╕ за це ╖╖, зв╕сно, осудили. Але жили вони тихо ╕ скромно, ╕ все те з л╕тами якось забулося. Жили разом довгенько, аж поки т╕тка Килина з л╕тами з╕старилася. Отод╕ це й сталося. Перейшов приймак до молодо╖ ж╕ночки, в не╖ н╕бито в╕д нього дитя знайшлося. Але Килини не зобижав, майже щодня нав╕дував. ╤ дровець, було, наруба╓, ╕ води принесе з криниц╕, попора╓ться по господарству. А коли Килина зовс╕м занедужала, вже, кажуть, ╕ з л╕жка не вставала, перебрався, з ╖╖ згоди, в Килинину хату з ус╕м сво╖м с╕мейством. Вони вс╕ ╖╖ шанували, гуртом доглядали до само╖ смерт╕. А найб╕льше дивував людей отой приймаченько. С╕м л╕т доглядав за лежачою Килиною, як за мат╕р’ю р╕дною. А тепер на могилку часто ходить, все щось там п╕дрихтову╓, барв╕нку насадив, кв╕ти носить. Людям усе те важко збагнути, але що ╓, те ╓. В╕н ╕з с╕м’╓ю й тепер живе в стар╕й Килинин╕й хат╕, ╕ перелаз ╖хн╕й ц╕лий-ц╕л╕с╕нький, Килина ран╕ше любила на ньому посид╕ти. Ми не проходили там, а т╕тка Людя й у розмов╕ про це не згадувала. Мабуть, ╖й все те ще бол╕ло...
Запросила нас Ганнуся ╕ до хати. П╕дняла чарку та й каже: «Здрастуй, Настуню, супернице моя дорога ╕ хороша! Здрастуй, сонечко, дай тоб╕, Боже, здоров’я у мо╖й господ╕!» Отако╖! А я й не знала, що у мене ╓ суперниця, та ще й у сел╕ р╕дному, зв╕дки я дитям ви╖хала! «А таки ж суперниця, — см╕╓ться Ганнуся, — бо коли хочеш знати, я д╕вкою з ╤ваном Синичкою на вулицю ходила, та й додому в╕н мене п╕сля гуляння проводжав. А ти ж його, Настуню, на перелаз╕ переймала...»
╤ ж╕ночки весело засп╕вали: «╤ванку, ╤ванку, в╕зьми мене на сп╕ванку», «╤ванцю, ╤ванцю, в╕зьми мене до танцю». «Пам’ята╓ш? А тепер з╕знайся, — кажуть, — ти слова от╕ сама придумала, чи хтось навчив?» Пам’ятать то я пам’ятаю, а от зв╕дки т╕ слова взялися, не знаю. Знаю лишень, що дуже мен╕ хот╕лося на вулицю п╕ти, подивитися, що воно таке — ота вулиця, де так гарно сп╕вають. А ╤ван не брав. Казав, ти ще мала на вулицю ходити. ╤ залагоджував суперечку цукеркою. «А ви ж зв╕дки се зна╓те?» — питаю ж╕ночок. А вони см╕ються: «Ми ж йому, коли з’являвся на вулиц╕, хором ц╕ част╕вки насп╕вували. Н╕би жартома, а коли по правд╕, вс╕ ж були в нього закохан╕. Та╓мно, звичайно. Ото й ховалися за дитячими вит╕вками!»
Згадали й про те, як╕ у ╤вана оч╕ були — син╕-пресин╕. А в╕╖! Чорн╕-пречорн╕, довг╕-предовг╕! Недарма ж його Синичкою звали, хоч оч╕ тут н╕ при ч╕м. Пр╕звисько те у нього родове, але дуже вже йому пасувало. «А ти бачила ще коли-небудь так╕ оч╕?» — допиту╓ться Ганнуся. — Напруж пам’ять». Та чого там ╖╖ напружувати. Не бачила. Н╕ в кого не бачила, хоч н╕би чимало й по св╕ту по╖здила. Правда, одного разу все-таки щось було. У великому м╕ст╕ центральною маг╕страллю просувалася колона машин. Стояла на узб╕чч╕, переч╕куючи ╖х. От ╕з одн╕╓╖ вантаж╕вки й сяйнули син╕ оч╕, не так╕, як у ╤вана, а все ж син╕-син╕. Вод╕й лаг╕дно посм╕хнувся ╕ помахав мен╕ рукою. «Може, то щастя тво╓ було», — з╕тхають ж╕ночки. Може, й щастя, бо я тод╕ свого ще не зустр╕ла. А швидше за все не мо╓, а чи╓сь...
Та то так, принаг╕дно. А поки що я допитую Ганнусю, чому ж не вийшла за Синичку зам╕ж. А вона: «Ми ж тод╕ молодесеньк╕ були, голубили одне одного х╕ба що очима. Та ще й мати моя, знай, остер╕гала: не закохуйся в нього, Ганнусю, такий хлопець не буде в╕рним чолов╕ком, знайде по соб╕ красуню».
Помилилася Ганнусина мати. ╤ван по╖хав на Донбас, там ПТУ зак╕нчив, а згодом ╕ вищу осв╕ту здобув. А одружився зовс╕м не з красунею, а просто з симпатичною д╕вчиною, не кращою ╕ не г╕ршою за Ганнусю.
«Вони, от╕ красен╕, на вродливих не женяться, — винесли св╕й вердикт ж╕ночки. — ╥м своя краса обридла, кожне на тебе озира╓ться, мов на якусь дивовижу. Нав╕що ще й за дружину думати?»
Отож ╤ван по╖хав на Донбас, а Ганнуся десятир╕чку зак╕нчувала. «Мама твоя мене умовила, хоч ╕ соромно було серед малол╕ток у клас╕ сид╕ти, ми ж через ту кляту в╕йну вс╕ переростками недовченими залишились. Мама мене таки довгенько умовляла, я школу зак╕нчила ╕ н╕коли про це не пошкодувала. Училася дал╕, а в село повернулася з дипломом ╕ з чолов╕ком».
╤ван ран╕ше додому частенько при╖здив. Познайомив Ганнусю ╕ з дружиною, ╕ з д╕тьми. А вона його — з╕ сво╖ми. Жартували, згадували, як мама Ганнусина, було, коли б вона не поверталася з вулиц╕, на перелаз╕ ╖х виглядала. ╤ слава Богу, на добре все вийшло. Х╕ба не так?
«А син╕ оч╕... З╕знаюся, сняться ╕нколи, чого там... Добр╕ так╕, лаг╕дн╕...»
«Тому ти, мабуть, ╕помеями ╕ весь тин обсадила», — м╕ркують розважливо ж╕ночки. — То дай ╕ нам нас╕ннячка!» «Коли с╕яла, то, ясна р╕ч, н╕ про що таке не думала, а тепер як вийду вранц╕ на подв╕р’я, а навколо — синьо-синьо, то, зв╕сно, й згадую. А нас╕ннячка назбираю ╕ вс╕м уд╕лю, розводьте на здоров’я. ╤помея — кв╕тка гарна. Але й догляду потребу╓, не так просто ╖╖ виростити...»
Згодом Ганнуся передала й мен╕ пакетик нас╕ння ╕поме╖. Обсадили ми нею св╕й вагончик на садов╕й д╕лянц╕ — ╕ в╕н теж засв╕тився синьо. А коли сус╕дка обсадила-обвила ╕помеями свою хату, то вс╕ люди зупинялися ╕ дивилися на не╖, як на справжн╓ диво. Куди тим палацам, тепер╕шн╕ми багат╕ями розбудованим!..
* * *
Отакими були мо╖ останн╕ зустр╕ч╕ з с╕льськими перелазами ╕ людьми за ними. ╤ так багато важили в мо╓му житт╕, ст╕льки теплих спогад╕в нав╕яли, ст╕льки думок розбудили про добр╕ с╕льськ╕ звича╖, невмирущу пам’ять людську, в╕ру в св╕тл╕ й добр╕ начала кожн╕с╕нько╖ сущо╖ людини. ╤ так жаль, що не лише с╕льськ╕ перелази, а й чар╕вн╕ хутори, а то й ц╕л╕ села зникають ╕з укра╖нсько╖ карти земно╖. ╤ як то ╖й, б╕дн╕й земл╕, терп╕ти таку наругу та несправедлив╕сть!
╤ все ж, думаю, мине час, ск╕нчиться оця лихоманка нищення, гарбання, в╕дродяться на наш╕й, — на сво╖й, — земл╕ найкращ╕ у св╕т╕ села, б╕леньк╕ чепурн╕ хатиночки, а може, й так╕ дорог╕ серцю мо╓му перелази. Найперш╕ пристанки щирого людського сп╕лкування, найдавн╕ш╕ св╕дки найдавн╕шо╖ у св╕т╕ побутово╖ культури, етики селянських стосунк╕в, обереги людських та╓мниць. Ск╕льки б вони розпов╕ли, якби заговорили!
Ось тепер ╕ гадайте, чому мен╕ сняться й сняться, не дають душ╕ спокою от╕, вс╕ма н╕би вже й забут╕, с╕льськ╕ перелази...

м. Черкаси

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 16.12.2011 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9738

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков