Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Лілія Павлівна Шитова – автор понад десяти публіцистичних і художньо-документальних книг, багатьох публікацій у колективних збірниках і журналах. Вона – заслужений працівник культури України, член Національної спілки журналістів України, лауреат журналістської премії імені Ярослава Галана, володарка Диплому Спілки журналістів України «Золоте перо», інших журналістських премій та відзнак.
Однією з найцікавіших її робіт є книга «Я воскрес, щоб із вами жити» — есеї про поета-шістдесятника Василя Симоненка, з яким Лілія Шитова разом працювала в черкаській обласній молодіжній газеті «Молодь Черкащини» на початку 60-х років минулого століття. Ця книга набула широкого розголосу серед читачів, бо написана цікаво, тепло і щиро про «витязя української поезії», журналіста, добру, порядну і принципову людину, яким був відомий поет, посмертно удостоєний Національної премії імені Т. Г. Шевченка.
Тривалий час Лілія Шитова була редактором обласної газети «Черкаська правда», очолювала правління Черкаської обласної організації Спілки журналістів України. Нині вона на заслуженому відпочинку, живе в Черкасах і не полишає працювати творчо.
Однією з останніх її робіт є книга «Сільські перелази», що недавно побачила світ в одному з видавництв міста Черкаси. Свою книгу авторка присвятила тим читачам, котрих цікавить історія та легенди рідного краю. А стрижневе оповідання «Сільські перелази», що й дало назву усій книжці – то схвильована розповідь про сільське життя наших дідів і прадідів, про їхню високу моральність, їхній побут, культуру, їхні звичаї, традиції, етику їхніх стосунків.
Оповідання пронизане світлою, щирою любов’ю до рідної землі, до патріархально-родових устоїв сільських жителів, до їхніх духовних начал. Прочитайте це оповідання, і ви відчуєте в ньому красу і чарівність рідного слова, відчуєте непохитну віру у незнищенність національного духу нашого рідного народу.

Данило КОНОНЕНКО,
 член Національної спілки письменників України

Лілія ШИТОВА
СІЛЬСЬКІ ПЕРЕЛАЗИ

Останнім часом щось мені не виходять із голови сільські перелази. То сняться, то заволодівають думкою, ніби й немає мені про що більше думати. «То вони тебе в рідні місця кличуть, — кажуть мені вдома. — Щоб не забувала».
Я й не забуваю. Поїхати туди вже ніби й несила, а ту, останню поїздку в рідне село, згадую й згадую.
Тоді ще тітка Людя була жива. Приїхала я до неї в гості, а вона й каже: «Ти, мабуть, хочеш і своє рідне обійстя побачити? Там тепер молоді Синиці господарюють, а перелаз вони, спасибі їм, зберегли. Та ось підемо завтра на кладовище, то по дорозі й заглянемо».
Тітка не любить слова цвинтар. «Кладовище» якось миліше їй звучить. Померлих ніби не винесли кудись просто за село, а поклали на заздалегідь приготовленому кладовищі на вічний спочинок. Хай собі спочивають, за весь вік же наробилися-натрудилися.
«А чи багато у селі збереглося перелазів?» — питаю тітку Людю. «Та, мабуть, небагато, — каже. — Де старі люди є, там і перелази з ними віку доживають. Молоді тепер, коли будуються, перелазів не роблять. Навіщо вони їм? Правда, трапляється й таке — хати вже позабивані, а перелази стоять собі, ніби вичікують, коли хтось займе оселю, звеселить їм вид».
Я добре розумію тітку Людю, її щемкий жаль за перелазами. Бо перелази в селах були споконвічним місцем спілкування людей. От хтось іде вулицею, а жіночки забачать, хутенько витирають руки об фартушину і поспішають до перелазу. Привітатися, обмінятися новинами, чи й просто слівцем перекинутись. А чоловіки трохи й покурять спільно, під куриво, кажуть, новини, тим паче міжнародного масштабу, жвавіше обговорюються.
Дівчата — ті в надвечір’я на перелазах своїх хлопців очікували, щоб уже разом іти на гуляння. Бо чого б ото дівчині, чекаючи, селом блукати? А так усе пристойно й у батьків на виду. Тут же, як хатні чи городні справи упорають, молодиці збиралися, щоб удвох-утрьох трохи перепочити і про всякі жіночі справи погомоніти — чи прийнялася капуста, чи гарні сього року огірочки вродять і таке інше. Хіба мало проблем? А для стареньких і дітлахів перелаз завше мав «прийомний день». Виходили до перелазу, коли була охота, старші — на світ подивитися, малеча — з однолітками побавитись.
На нашому кутку жила одна дуже музикальна сім’я, Грушовими називалися. Всі вони на чомусь грали — на мандоліні, балалайці, гітарі. До них сходилися всі сусіди — і ближні, й дальні — послухати, розважитися трішки. Музики вмощувались на перелазі, а дійство, в якому брали участь гості, розгорталося поруч, ледь не на шляху. Пам’ятаю, як ми, під їхню музику, ходили моріжком по колу, підтанцьовували і тихенько приспівували: «Десь тут була подоляночка, десь тут була моя панночка, тут вона впала, до землі припала...», а що далі — забула. Це, здається, був перший у житті наш театр. А головне, нас, дітлахів, звідти ніхто не проганяв. Певно, щоб народну пісенну культуру вивчали змалечку.
Про те, що слово фольклор означає народну мудрість, ми, звісно, не знали. Але, гадаю, паростки любові до української народної культури й вірності їй закладалися вже тоді.
Історія родини Грушових була оповита таємницею. Приїхали вони в село, певно, з якогось міста (дуже вже виокремлювалися і одягом, і поведінкою), оселилися в убогій селянській хатинці. Жили як усі, хіба що фотокартки на стіні свідчили про інше, не сільське буття. Де їхній батько, ніхто не знав, але на фото він, як і Віра, був у гімназійній формі. Певно, через те фото у селі Віру Яківну й прозвали гімназисткою, хоч її діти, Льоня і Галя, були вже старшенькими школярами.
А їхня убога хатинка і зарослий старий садок були для нас, дітвори, своєрідним виховним і культурницьким притулком. Але потім Грушові зникли з села, залишивши по собі добру пам’ять і нерозгадану родинну таємницю. Щось таки було в них від народників, культурників.
Перелази були для сільської родини ще й своєрідним оберегом. Хвіртка — вона що, відчини її та й заходь, хочуть тебе бачити господарі чи ні. А перелаз — він іншої культури й етики поведінки вимагає. Підійдеш до перелазу, постоїш, поки господарі до тебе вийдуть, чи погукаєш їх. А тоді вже, як ведеться, або запросять тебе у двір чи до хати, або перемовишся потрібним слівцем і підеш собі далі.
Перелази, як і хати, у різних людей різними були. Плетені, як і пліт, зроблені зі стовбурів деревець, з дощок, із усього, що малося в господарстві, чи придбане десь. Але, й то вже обов’язково, на самому перелазі дощечка мала бути примайстрована так, щоб на ній зручно було сидіти. А внизу, це вже як у кого, була дощечка-східчик, або просто дощечка на землі, щоб, приміром, після дощу не в калюжу ступати, а на сухеньке.
«Та ти й сама побачиш, поки дійдемо туди, куди оце намірилися», — каже тітка Людя. І таки побачила. Підходимо до колишнього нашого обійстя, дивлюся — перелаз точнісінько такий, як і піввіку тому і на тому ж місці. Він один на двох у нас із сусідами Синицями був. У мене серце так і зайшлося.
Може, його і обновили трохи, але я того не помічаю. А з хати до перелазу вже біжить жіночка і руки на ходу об фартушок витирає: «Вибачте, — каже, — я на кухні з посудом возилася». Це наймолодшого сина Синициного дружина, Даринка. «Вони, бач, на вашому хатищі побудувалися, а батьки доживали віку у своїй хаті з ґаночком, це поруч, ти ж її, мабуть, пам’ятаєш!»
«Добридень, тітонько Людю, — каже Даринка. — Я бачу, ви на кладовище направилися, то, може, до нас заглянете, перепочинете? А це з вами, часом, не Настуня?»
Дивуюся, як вона здогадалася. «А що тут такого, — каже. — Зразу ж видно: не сільська людина. Йдете з тіточкою Людєю, озираєтеся на все довкола, ніби щось знайоме видивляєтесь. Я й подумала... Покійна Марія Гнатівна, чоловікова мати, вас часто згадувала. Каже, було, йде їхній старшенький, Іван, на вулицю гуляти, а Настунька вже на перелазі. Виспівує: «Іванку, Іванку, візьми мене на співанку!» «Та я, — каже Іван, — на танці йду». То ви й заводите: «Іванцю, Іванцю, візьми мене до танцю». Іван сміється: «Ти ще ж маленька, Настуню. Краще на тобі цукерку». А мати йому для вас уже щось в кишеню чи в руки тицьнула, там цукерку, коржик чи щось інше. Він ото обдарує вас та й біжить на вулицю.
Ви ж пам’ятаєте Івана? Він на Донбас поїхав та там і осів. Має сім’ю і до нас приїжджає. Коли мати була ще жива, то й два-три рази на рік навідувався, а тепер уже рідко, але на поминальний день — то обов’язково. І за вас завжди перепитує, чи не приїжджала, бува, Настуня, а якщо раптом приїде, то передавайте їй привіт».
Даринка ще довгенько нам розповідала про Іванову сім’ю, про інших, уже молодших, Синиць, яких я й згадати не могла. А потім похопилася: «Вам же треба йти, а я розвела теревені! Але почекайте ще хвильку, я вам півоній нарву. Це вони від вас пішли! Мати так і називала їх — Настуньками».
Даринка несе нам цілий оберемок півоній, а мені хочеться плакати — тут і досі про наші півонії пам’ятають, а коли то було-о. Я вже й забула...
Але дивуватися мені з цього приводу довелось іще не раз, і не двічі. Йдемо вулицею, тітонька показує, де чиє обійстя і де чий перелаз. Он, каже, до нас дядько Петро підтюпцем чимчикує, овдовів недавно, постарів дуже. Від жури то все, — хлопці ж його з Афганістану не повернулися. В селі пам’ятник афганцям збудували, то дядьки ото перекурять біля перелазів, а потім і до пам’ятника прямують, навіть не змовляючись. Постоять, позгадують синів. А як хто приїде звідкись (бо ті, що живими з того пекла вибралися, таки приїжджають до загиблих побратимів), то дядьки порозбирають їх по хатах, і вже говорять — не наговоряться.
Вітаємося з дядьком Петром. Те ж саме впізнавання, що це тітчина небога, Настя, що приїхала навідати її, та й село побачити кортіло, давненько ж не була. Дядько почав згадувати мою матір, каже, гарна була вчителька, учнів любила і нас, батьків їхніх і матерів, шанувала, всіх на імення й по батькові знала, приходила до всіх додому. І до нього приходила, коли хлопці в школі який день пропускали, роботи ж у селі знаєте скільки було». «Ваші хлопці оце два дні школу не відвідували, — каже, — то я їм завдання домашнє принесла. Вони тямущі, наздоженуть пройдене, але ви, Петре Степановичу, все ж придивіться, будь ласка. Хочеться ж, щоб закінчили школу…» Співчутливою була до нашого селянського буття, розуміла його. Ти ж, певно, знаєш, що хлопців моїх Афган забрав, Марфа померла, а я самісінький залишився... Ти вже материній могилці вклонися (знає, виходить, що і мами вже на світі немає, в селі такі вістки в хаті довго не затримуються). А я вам квітів зараз принесу, ми їх Настуньками називаємо. Та ви не дивуйтеся, покійна Марія Гнатівна, було, щовесни свої кущики півоній порозрубує, щоб краще росли, та й рознесе по всьому кутку. Це, каже, вам на пам’ять про Настуню, з їхнього двору квіти...»
Ховаю сльози, простуємо далі. Дивимось, перелаз є, а вікна в хаті навхрест забиті. Немає вже тітки Варочки. Відмучилась сердешна. Діти ще в поминальні дні таки приїжджають, а так просто — ні. Живуть далеченько, та й самі вже не дуже гожі.
Побачили й Саливонову хату, і біля його перелазу мовчки постояли. Дядько Саливон був дуже колоритною постаттю в селі. Високий, кремезний, опасистий. Носив один-однісінький на все село широчезні козацькі шаровари, бо звичайні штани, навіть найширші, не підходили до його статури. В будень і в свято ходив дядько Саливон у вишиванці, вважав, що до його шароварів звичайна сорочка не пасує. Ну, а щоб зовсім уже бути схожим на козака, викохав довгі пшеничні вуса.
На голові носив сплетеного власноруч солом’яного бриля. Бувало, вішав його на стовпчик біля перелазу. Це коли чекав на когось, а сам тим часом порався на городі. Отож бриль, на дядькову думку, засвідчував прибульцеві, що господар дома, заходь без зайвих церемоній. Знімаємо перед тобою бриля. Всі його товаришочки цю дядькову примху знали. Користалися нею й ми, дітлахи. Знали, що не про нас той бриль вивішений, але ж дуже вже хотілося дядькових груш чи слив скуштувати. Дядько не сердився. Стрічав нас привітно і пригощав завжди щедро.
Дядька Саливона запрошували нібито в кіно зіграти Тараса Бульбу. Та чомусь не склалося. Чи то плани помінялися, чи не влаштував когось дядьків характер. А жаль! Такого фактурного Тараса Бульбу в усьому світі не знайдеш.
Як воно було насправді — невідомо, але я для себе цю проблему вирішила. Справа в тому, що у дядька Саливона завжди сміялися очі. Ну як з такими очима шаблюкою будеш розмахувати і чужі голови стинати? Мама мені сказала, що дядькові в очі колись потрапили смішинки і оселилися в них. Схоже на правду, але як саме ті смішинки в дядькові очі потрапили, не було ясно. Отож і вирішили ми розпитати самого дядька. А він каже — дуже просто. Дядько щоранку бігав до річки купатися, сонечко вже встигало розсипати смішинки по воді, от вони й потрапляли в його очі. «А коли ви спите, — допитувалися ми, — що тоді смішинки роблять?» «А що їм робити? Сплять. А вранці просинаються і знову сміються».
Ми, звісно, відразу ж побігли до річки, бризкали з усієї сили і собі, і одне одному в очі, але смішинки так чомусь в них і не оселилися. Чому — ми не знали. Але дядько Саливон пояснив. Мабуть, каже, треба багато чого пережити, щоб знати всьому тому справжню ціну. Отоді й засміються очі. Але ця відповідь була для нас, певно, замудрою, бо щось ніхто з нас дядьковим знанням не скористався. А може, життя наше для цього було не зовсім підходяще...

Давно вже немає на світі ні дядька Саливона, ні тітки Саливонихи, а хата все ще міцненька. І перелаз живий-живісінький. І коти так само на стовпчиках сидять, ніби спостерігають за вулицею. В селі подейкують, що то ще Саливонові коти. Такі ж чорні з червоними плямами. Їх, мабуть, сусіди потихеньку підгодовують, а люди думають, що то ніби Саливон до своїх улюбленців щоночі навідується. Бо ж усі знають, яким він був характерником.
А те, що хату стережуть і на вулицю, як колись дядько Саливон, з перелазу поглядають, то, звісно, добре. Та й коти ці, мабуть, уже з іншого покоління, бо ж відомо, що тварини ці так довго не живуть. А легенда, що ж, хай собі живе. Всім же хочеться якогось дива в житті.
І не лише у нас, до речі. Відомо, що Хемінгуей дуже любив кицьок, і жило їх у нього в будинку понад півсотні. Так-от, наш знайомий недавно побував у домі-музеї Хемінгуея в Америці. І що ж? Коти й досі там живуть, і майже у такій же кількості. Їх дбайливо доглядають музейні працівники, а відвідувачам розповідають, що це ті ж самі, Хемінгуеївські, коти. І хай не всі, а багато хто вірить у це. Та й не дивно. Хемінгуей — і сам одна з найвідоміших світових легенд...
Біля дальшого перелазу нас уже чекала тітка Оляна. Чекала як дорогих гостей. Уже й не питала, хто це з тіткою Людєю йде — в селі на цю годину вже всі знали, хто й чого до неї навідався. Чи їм ластівки, оті, що перелітають від двору до двору, вісточки розносять?
Тітка Оляна розпитує про моє життя-буття, дивується, як ото люди на тих поверхах, далеко від землі, живуть. А яке ж без землиці, її сили, здоров’я? Згадує й про маму: «Царство їй небесне, гарна вчителька була, обох її доньок навчала. А діти тих доньок у вашому ж місті живуть, ти їх часом не бачиш? А коли побачиш, то не забудь сказати, щоб частіше до бабуні навідувалися, бо ото тільки й діла у неї залишилося — чекати та зустрічати...»
Провідали ми й ще кілька перелазів, за якими доживали віку старі люди у своїх хатах. Ото тільки й світу для них, що зустрічі біля перелазів, тільки там і можуть дізнатися, що в селі сталося, чи, приміром, у тих містах, куди діти й онуки повиїжджали. Бо те, що в світі й у країні діється, вони, слава Богу, й так знають — з радіо і телебачення. Діти їм на приймачі й телевізори не поскупилися, дивіться, мовляв, згадуйте і не скучайте, бо за нинішньої скрути не дуже до вас наїздишся.
А бабуня Пріська нас на перелазі не зустріла. Тітка Людя й затривожилася, чи не злягла, бува, старенька. А вона таки добряче захворіла. Поралася вчора на городі, то поперек так ухопив, що й на ноги звестися не може. Тітка Людя вийняла з торбинки пиріжечки, маківнички, вона їх про всяк випадок із собою прихопила, мало хто стрінеться по дорозі. Пригостила бабуню й питає: може, чимось допомогти треба? «Та ні, не турбуйтеся, діти сусідам гроші залишили, хоч вони у мене добрі, й так би доглянули. Учора й поперек розтерли, і нагодували...»
Лише біля однієї хати, причепуреної, у квітках, як у віночку, ніхто нас не зустрів. Мовчала хата, мовчав новенький перелаз, по стовпчиках якого іпомея та королевий цвіт вилися. «Тут живе Ганнуся, хотіла вас познайомити, та, певно, вона десь у село подалася», — журиться тітонька і якось дивно посміхається.
Побували ми й на кладовищі, всіх родичів і не родичів провідали, квіти поклали на могилки і букет біля входу на цвинтар прилаштували. Для всіх разом, щоб нікого не образити. Порозмовляли з покійними тихо й лагідно, вони люблять тишу. Власне, розмовляла лише тітонька Людя, бо я що почну говорити, то й зриваюся на плач, не звична з покійниками розмовляти. А тітонька сварить: не плач, не тривож їхні душеньки. Хай думають, що в нас усе гаразд. Хоч де він, той гаразд, та чи й був коли?
А як ішли додому, то біля Ганнусиного перелазу, отого, що зустрів нас мовчанням, побачили гурт святково вдягнених жіночок. То Ганнуся зібрала їх, щоб із нами побачились. Почали всіх згадувати, та так любо й тепло! І покійних моїх батьків, і братика, і якою я була гарною та слухняною дівчинкою (чи є на світі такі?).
Згадали й тих, кого голод забрав, і репресованих у тридцятих, і у війну полеглих. Обеліск тим, хто з війни не повернувся, в селі у великій пошані, збудували вже й пам’ятник афганцям. Дасть Бог, спроможуться і на пам’ятники тим, кого позбавив життя лютий голод та нещадні репресії. Кожне ж ім’ячко тут відоме, у кожного був свій рід, своя біла хата і свій перелаз. А тепер тільки земля, сама земля…
Почула я тут багато трагічних історій. Декотрих людей я не знала, а от дядину Килину пам’ятала добре. Гарна вона була, дуже гарна і щира. Очі великі, сірі, щоки рум’яні, ніби з малюнка Катерини Білокур. Як дядько Кузьма помер, вона за ним дуже побивалася і довго жила самотньо. А на схилі літ, про це я й не знала, звідкись прибився до неї приймак. На вроду непоказний, але ж дуже молодий. Ну, в селі за це її, звісно, осудили. Але жили вони тихо і скромно, і все те з літами якось забулося. Жили разом довгенько, аж поки тітка Килина з літами зістарилася. Отоді це й сталося. Перейшов приймак до молодої жіночки, в неї нібито від нього дитя знайшлося. Але Килини не зобижав, майже щодня навідував. І дровець, було, нарубає, і води принесе з криниці, попорається по господарству. А коли Килина зовсім занедужала, вже, кажуть, і з ліжка не вставала, перебрався, з її згоди, в Килинину хату з усім своїм сімейством. Вони всі її шанували, гуртом доглядали до самої смерті. А найбільше дивував людей отой приймаченько. Сім літ доглядав за лежачою Килиною, як за матір’ю рідною. А тепер на могилку часто ходить, все щось там підрихтовує, барвінку насадив, квіти носить. Людям усе те важко збагнути, але що є, те є. Він із сім’єю й тепер живе в старій Килининій хаті, і перелаз їхній цілий-цілісінький, Килина раніше любила на ньому посидіти. Ми не проходили там, а тітка Людя й у розмові про це не згадувала. Мабуть, їй все те ще боліло...
Запросила нас Ганнуся і до хати. Підняла чарку та й каже: «Здрастуй, Настуню, супернице моя дорога і хороша! Здрастуй, сонечко, дай тобі, Боже, здоров’я у моїй господі!» Отакої! А я й не знала, що у мене є суперниця, та ще й у селі рідному, звідки я дитям виїхала! «А таки ж суперниця, — сміється Ганнуся, — бо коли хочеш знати, я дівкою з Іваном Синичкою на вулицю ходила, та й додому він мене після гуляння проводжав. А ти ж його, Настуню, на перелазі переймала...»
І жіночки весело заспівали: «Іванку, Іванку, візьми мене на співанку», «Іванцю, Іванцю, візьми мене до танцю». «Пам’ятаєш? А тепер зізнайся, — кажуть, — ти слова оті сама придумала, чи хтось навчив?» Пам’ятать то я пам’ятаю, а от звідки ті слова взялися, не знаю. Знаю лишень, що дуже мені хотілося на вулицю піти, подивитися, що воно таке — ота вулиця, де так гарно співають. А Іван не брав. Казав, ти ще мала на вулицю ходити. І залагоджував суперечку цукеркою. «А ви ж звідки се знаєте?» — питаю жіночок. А вони сміються: «Ми ж йому, коли з’являвся на вулиці, хором ці частівки наспівували. Ніби жартома, а коли по правді, всі ж були в нього закохані. Таємно, звичайно. Ото й ховалися за дитячими витівками!»
Згадали й про те, які у Івана очі були — сині-пресині. А вії! Чорні-пречорні, довгі-предовгі! Недарма ж його Синичкою звали, хоч очі тут ні при чім. Прізвисько те у нього родове, але дуже вже йому пасувало. «А ти бачила ще коли-небудь такі очі?» — допитується Ганнуся. — Напруж пам’ять». Та чого там її напружувати. Не бачила. Ні в кого не бачила, хоч ніби чимало й по світу поїздила. Правда, одного разу все-таки щось було. У великому місті центральною магістраллю просувалася колона машин. Стояла на узбіччі, перечікуючи їх. От із однієї вантажівки й сяйнули сині очі, не такі, як у Івана, а все ж сині-сині. Водій лагідно посміхнувся і помахав мені рукою. «Може, то щастя твоє було», — зітхають жіночки. Може, й щастя, бо я тоді свого ще не зустріла. А швидше за все не моє, а чиєсь...
Та то так, принагідно. А поки що я допитую Ганнусю, чому ж не вийшла за Синичку заміж. А вона: «Ми ж тоді молодесенькі були, голубили одне одного хіба що очима. Та ще й мати моя, знай, остерігала: не закохуйся в нього, Ганнусю, такий хлопець не буде вірним чоловіком, знайде по собі красуню».
Помилилася Ганнусина мати. Іван поїхав на Донбас, там ПТУ закінчив, а згодом і вищу освіту здобув. А одружився зовсім не з красунею, а просто з симпатичною дівчиною, не кращою і не гіршою за Ганнусю.
«Вони, оті красені, на вродливих не женяться, — винесли свій вердикт жіночки. — Їм своя краса обридла, кожне на тебе озирається, мов на якусь дивовижу. Навіщо ще й за дружину думати?»
Отож Іван поїхав на Донбас, а Ганнуся десятирічку закінчувала. «Мама твоя мене умовила, хоч і соромно було серед малоліток у класі сидіти, ми ж через ту кляту війну всі переростками недовченими залишились. Мама мене таки довгенько умовляла, я школу закінчила і ніколи про це не пошкодувала. Училася далі, а в село повернулася з дипломом і з чоловіком».
Іван раніше додому частенько приїздив. Познайомив Ганнусю і з дружиною, і з дітьми. А вона його — зі своїми. Жартували, згадували, як мама Ганнусина, було, коли б вона не поверталася з вулиці, на перелазі їх виглядала. І слава Богу, на добре все вийшло. Хіба не так?
«А сині очі... Зізнаюся, сняться інколи, чого там... Добрі такі, лагідні...»
«Тому ти, мабуть, іпомеями і весь тин обсадила», — міркують розважливо жіночки. — То дай і нам насіннячка!» «Коли сіяла, то, ясна річ, ні про що таке не думала, а тепер як вийду вранці на подвір’я, а навколо — синьо-синьо, то, звісно, й згадую. А насіннячка назбираю і всім уділю, розводьте на здоров’я. Іпомея — квітка гарна. Але й догляду потребує, не так просто її виростити...»
Згодом Ганнуся передала й мені пакетик насіння іпомеї. Обсадили ми нею свій вагончик на садовій ділянці — і він теж засвітився синьо. А коли сусідка обсадила-обвила іпомеями свою хату, то всі люди зупинялися і дивилися на неї, як на справжнє диво. Куди тим палацам, теперішніми багатіями розбудованим!..
* * *
Отакими були мої останні зустрічі з сільськими перелазами і людьми за ними. І так багато важили в моєму житті, стільки теплих спогадів навіяли, стільки думок розбудили про добрі сільські звичаї, невмирущу пам’ять людську, віру в світлі й добрі начала кожнісінької сущої людини. І так жаль, що не лише сільські перелази, а й чарівні хутори, а то й цілі села зникають із української карти земної. І як то їй, бідній землі, терпіти таку наругу та несправедливість!
І все ж, думаю, мине час, скінчиться оця лихоманка нищення, гарбання, відродяться на нашій, — на своїй, — землі найкращі у світі села, біленькі чепурні хатиночки, а може, й такі дорогі серцю моєму перелази. Найперші пристанки щирого людського спілкування, найдавніші свідки найдавнішої у світі побутової культури, етики селянських стосунків, обереги людських таємниць. Скільки б вони розповіли, якби заговорили!
Ось тепер і гадайте, чому мені сняться й сняться, не дають душі спокою оті, всіма ніби вже й забуті, сільські перелази...

м. Черкаси

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 16.12.2011 > Тема "Душі криниця"