Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4264)
З потоку життя (7284)
Душі криниця (3924)
Українці мої... (1569)
Резонанс (1837)
Урок української (1001)
"Білі плями" історії (1805)
Крим - наш дім (580)
"Будьмо!" (265)
Ми єсть народ? (239)
Бути чи не бути? (120)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (117)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НЕСПАЛИМА. З ГЛИБИНИ СТОЛ╤ТТЯ. НЕЗБОРИМА
У столиц╕ в╕дкрилася художня виставка ╕сторично╖ картини.


ПЕРШИЙ КОРОВАЙ
Наш╕ традиц╕╖


СКУЛЬПТУРА ╤ КРИМСЬК╤ ПЕЙЗАЖ╤
Нин╕ козацьк╕ нащадки захищають Укра╖ну в╕д орди. Як ╕ предки колись…


СВЯТЕ ХРЕЩЕННЯ РУС╤
Деяк╕ аспекти ╕стор╕╖


ТРО╥ЦЯ ПРЕСВЯТАЯ
Наш╕ традиц╕╖




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 14.08.2009 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 14.08.2009
Анатол╕й Бортняк: «БОЛИТЬ МЕН╤ ВСЯ УКРА╥НА...»

Л╤ТЕРАТУРА

Ми уже знайомили шанувальник╕в художнього слова з чудовими в╕ршами поета з м. В╕нниц╕ Анатол╕я Бортняка, якому нещодавно виповнилось 70 рок╕в. В одному з в╕нницьких видавництв до його юв╕лею побачила св╕т нова книга поета, котра ма╓ назву «Вдих ╕ видих». У ц╕й зб╕рц╕ вм╕щено в╕рш╕ лише двострофно╖ восьмирядково╖ форми, написан╕ переважно останн╕ми роками, здеб╕льшого тор╕к.
У них сво╓р╕дн╕ поетичн╕ ╕мпульси в╕д пережитого, в╕дчутого й усв╕домленого, митт╓в╕ в╕дгуки на драматичн╕ под╕╖ в сучасному укра╖нському сусп╕льств╕, роздуми про покликання людини та ╖╖ в╕дпов╕дальн╕сть перед ближн╕ми, Батьк╕вщиною, св╕том…
Письменниця, землячка Анатол╕я Бортняка, Н╕на Гнатюк так поц╕нувала творчий доробок поета: «Поетичне слово Анатол╕я Бортняка точне, виразне, афористичне, до блиску в╕дшл╕фоване, мов яблуко на вереснев╕й г╕лц╕. Смак ╕ дотик його так хочеться в╕дчути спраглими вустами». ╥й-Богу, краще й не скажеш.
Гада╓мо, що й вам, шановн╕ читач╕, коротк╕, точн╕, афористичн╕ в╕рш╕ восьмирядково╖ форми припадуть до душ╕, як вони припали й мен╕. Деяк╕ з цих в╕рш╕в хочеться читати й перечитувати, деяк╕ – просто завчати напам’ять, аби при слушн╕й нагод╕ й за певно╖ ситуац╕╖ можна було й процитувати. Як ось, наприклад, оцю м╕н╕атюру, сповнену ╕рон╕╖ та сарказму:

Йду повз намет, що, мов червона сценка,
У прапорах, п╕дсв╕чених з Кремля.
Питають зв╕дти: – Ви за Симоненка?
– Авжеж, – кажу, – за нього, Василя.
Це в╕н супроти вашо╖ полуди
Сказав, життя поклавши за народ:
«Пощезнуть вс╕ перевертн╕ й приблуди,
╤ орди завойовник╕в-заброд!».

У зб╕рц╕ А. Бортняка «Вдих ╕ видих» чимало таких злободенних, влучних ╕ афористичних м╕н╕атюр. Отож давайте почита╓мо деяк╕ з них.

P. S. Таку коротеньку передмову до чергово╖ доб╕рки в╕рш╕в у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» в╕домого укра╖нського поета, лауреата л╕тературних прем╕й ╕м. М. Коцюбинського, Ст. Ол╕йника, П. Тичини, В. Сосюри Анатол╕я Бортняка я готував по виходу в св╕т його поетично╖ зб╕рки «Вдих ╕ видих», котру в╕н мен╕ над╕слав з дуже гарним автографом: «Дорогому Данилов╕ Кононенку – приязно, шанобливо, вдячно. Добра й перемог тоб╕ на подвижницькому шляху. Анатол╕й Бортняк. 4.07.2008 р. м. В╕нниця».
Готував, але, на превеликий жаль, не встиг вчасно подати в газет╕, аби в╕н, м╕й добрий товариш, з яким ми заприязнилися ще у травн╕ 1963 року в Одеському будинку творчост╕ на всеукра╖нському сем╕нар╕ молодих л╕тератор╕в, м╕г прочитати й цю доб╕рку сво╖х твор╕в, як читав ╖х у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» за 25 кв╕тня 2008 року до свого 70-р╕ччя, як, може, ще встиг прочитати невелику доб╕рку сво╖х ╕рон╕чних катрен╕в у «КС» за 3 липня 2009 р. Газети я йому надсилав.
Пишу так, може встиг, бо нещодавно над╕йшла сумна зв╕стка про те, що 22 липня п╕сля тяжко╖ невил╕ковно╖ хвороби перестало битися серце поета-патр╕ота. Тяжкий сум огорта╓ мою душу, бо з Анатол╕╓м наш╕ житт╓в╕ шляхи-дороги перетиналися не раз. ╤ в╕н, ╕ я тривалий час працювали в╕дпов╕дальними секретарями: в╕н – В╕нницько╖ обласно╖ орган╕зац╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, я – Кримсько╖ обласно╖, часто зустр╕чалися на р╕зноман╕тних сп╕лчанських заходах у Ки╓в╕ – на письменницьких з’╖здах, пленумах, нарадах, зас╕даннях Приймально╖ ком╕с╕╖, бо ╕ в╕н, ╕ я близько десяти рок╕в брали щонайактивн╕шу участь в ╖╖ робот╕ з прийому л╕тератор╕в у члени Сп╕лки. Обм╕нювалися сво╖ми новими книгами, хоч зр╕дка, але писали один одному листи. Ось ╕ в останньому лист╕ до мене, датованому 4 серпня 2008 року Анатол╕й дякував «за чудове представлення мене, гр╕шного, у «Кримськ╕й св╕тлиц╕», газет╕, геро╖чн╕ш╕й в╕д мого земляка (с. Ометинц╕ Немир╕вського району на В╕нниччин╕) Петра К╕шки, перемоскаленого на Кошку». Трохи зап╕знившись з в╕дпов╕ддю на мого до нього листа, Анатол╕й пов╕домляв причину свого зап╕знення: «Вийшло так, що чекав додатков╕ порц╕╖ зб╕рки «Вдих ╕ видих», яку надсилаю (до юв╕лею (27 кв╕тня 2008 р. поету виповнилося 70 рок╕в) встигли випустити якийсь десяток), а коли дочекався, то з╕ткнувся ╕з проблемами з╕ здоров’ям: обстеження ╕ т. д. А пот╕м плюс «дача»: пишу це слово в лапках, бо без лапок – то для в╕дпочинку, в мене ж ╕з дружиною – хоч ╕ при╓мна, корисна, але важка праця. А без «дач╕» нам, пенс╕онерам, прожити було б важче. Дякую тоб╕, друже, за високу (либонь, завищену) оц╕нку мо╖х поез╕й! Ти добрий чолов╕к, але й щирий, – в╕дколи знаю тебе. Те «в╕дколи», гай-гай коли ще було! Все пам’ятаю: й Одесу травнево-бузкового нашого парубкування (травень 1963-го…), й ╕рп╕нськ╕ розмови, жарти. Хай тоб╕ ще довго усм╕ха╓ться житт╓ва ╕ творча доля! Об╕ймаю. Тв╕й Анатол╕й Бортняк. 4 серпня 2008 р. м. В╕нниця».
Невимовна туга на душ╕ в╕д того, що так ще рано в╕д╕йшов за межу в╕чност╕ чудовий поет, добра людина, патр╕от сво╓╖ Укра╖ни. Але залишив нам ус╕м – ╕ друзям, ╕ читачам сво╖ книги, а ╖х в╕н написав близько сорока…
╤м’я поета Анатол╕я Бортняка нав╕чно вписане в ╕стор╕ю нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури. Його висока громадянська поез╕я, його влучн╕ ╕ дотепн╕ ╕рон╕чн╕ катрени, статт╕ про мову, переклади – усе це склада╓ його неабиякий творчий доробок, який, в╕рю, не залишить байдужими ще не одне покол╕ння укра╖нц╕в. Нехай земля буде тоб╕ пухом, друже Анатол╕ю. В╕чна пам’ять ╕ в╕чний спок╕й тоб╕! А читачам на спомин про тебе – тво╖, Толю, в╕рш╕, певне з останньо╖ прижитт╓во╖ книги.

Данило КОНОНЕНКО,
редактор в╕дд╕лу л╕тератури
«Кримсько╖ св╕тлиц╕».

Анатол╕й Бортняк: «БОЛИТЬ МЕН╤ ВСЯ УКРА╥НА...»

ДВ╤ СТРОФИ

Обираю дв╕йко строф, –
щоб гнуздати музу ними.
(Хай п╕дможе Саваоф,
щойно згаданий для рими!)
Це л╕ричний м╕й верстак
в дво╓ струн, докупи збитих.
Дв╕ строфи для мене – як
два крила. Як вдих ╕ видих.

ХАМОКРАТ╤Я

Пару╓ бражка бузинова.
Шумить торговище хамла.
До того йде, щоб хамська мова
у нас державною була.
Допоки ойкнем, безборонн╕,
вони обгадять кожний храм,
╕ владно всядеться на трон╕
не Мономах, а Монохам.

ЧУЖ╤ НЕБОСХИЛИ

Вам ще мало
братерських команд ╕ проклять?
Триста рок╕в уже в╕дслужили.
Та заманюють так,
що аж спини болять
п╕дпирати чуж╕ небосхили.
Що ти ко╖ш, земляцтво,
блаженно йдучи
знов на службу, п╕дступну й пихату,
до Московського патр╕архату,
а чи до Московського парт╕ярхату?

ЧЕРВОНА ДЕМОНСТРАЦ╤Я

«На них жуки... Як т╕ б╕льшовики».
Петро Засенко.
Комун╕зму старого
клонований привид
знов заманю╓ в пащу пожеж.
Зачервивлять ╕ сонце,
аби лише прив╕д.
Сунуть фронтом, що не обминеш.
Т╕ знамена От╓ч╓ства
(не Батьк╕вщини)
обс╕дають злиденний народ,
н╕би то колорадськ╕ багрян╕ личини,
╕ потр╕бно кропити город.
* * *
Як ми сп╕вали – про долю, про зор╕,
в закут в╕дклавши шабл╕ та серпи!
М’якли серцями, в╕дв╕ку сувор╕, –
з нас, вор╕женьку, що хочеш, л╕пи.
Хвацько зл╕пили ╕з нашо╖ ж вол╕
того коня, що п╕дступно ╕рже.
Як засп╕валися ми на роздолл╕!
...Р╕дн╕ п╕сн╕ просп╕вали уже.

ОС╤НН╤Й НАСТР╤Й

В╕длопот╕ли злети вогнекрил╕,
в╕ддален╕в грози останн╕й рев.
Притихли у жертовному безсилл╕
жовтогаряч╕ м╕тинги дерев.
╤ду я л╕сом. Шаруд╕ння сохле
пройма╓ смутком зболених образ.
З-п╕д н╕г а чи в уяв╕ чую: «Хохле,
так вашу долю топчуть раз у раз».

ПОМАРАНЧ╤

Спалахнули й згор╕ли пропащо
помаранчев╕ шарфи, стр╕чки...
Носять в╕дблиск оранжу х╕ба що
прибиральниц╕ та дв╕рники.
В╕дпалали у нас помаранч╕ –
як знамення, як символ ╕ масть.
Б╕льше ╖х Дон-К╕хот ╕з Ламанч╕
нам навряд чи уже передасть.
* * *
Л╕с, блакить, сивина споришу,
дружн╕й см╕х чи античн╕ Аф╕ни...
Все, про що я писав й напишу, –
це синон╕ми до Укра╖ни.
Все, що т╕льки в душ╕ ожива, –
це вона, незабутня, нетл╕нна.
╤ не серце, ╕ не голова,
а болить мен╕ вся Укра╖на.
* * *
Кв╕ту╓ наша мова.
У кв╕тнику з╕тхнеш:
можливо, й калинова,
але тернова теж.
╤ остраху п╕р’╖на
зашкряба╓: невже ж
не т╕льки солов’╖на,
а й лебедина теж?

╤ВРИТ

Рад╕ю ╕ сумую над ╕вритом,
╕ не тому, що слух чару╓ м╕й,
а що безц╕нним скарбом родовитим
в╕н у п╕тьм╕ добутий в╕ков╕й.
П╕днявши з-п╕д непам’ятно╖ брили,
не у прадавн╕х м╕фах – наяву
╓вре╖ мертву мову воскресили.
А ми ж бо умертвля╓мо живу.

ЩОДО СУРЖИКУ

Нахабно л╕зе суржик, мов пир╕й,
вкор╕ню╓ бридоту кривороту.
Ми ж до ╢вропи прагнем, у котр╕й
шанують слово кожного народу!
Туди пряма дорога. Ми криву,
по бур’янищах, обира╓м знову.
Ми р╕дну мову топчем, як траву.
А там траву плекають, як ╕ мову.

ДЕНЬ УКРА╥НСЬКОГО К╤НО
╢ таке профес╕йне свято (8 вересня).

Щодня бридкий екранний трунок
п’╓мо з чужих нахабних рук.
Перевертаються у трунах
Довженко та Миколайчук.
Де гонор наш ╕ дух державний?
╤ р╕дне слово – де воно?
З-над хмар з╕тха╓ Параджанов:
«Н╕ч укра╖нського к╕но».

СИМОНЕНКО

Йду повз намет, що, мов червона
сценка,
у прапорах, п╕дсв╕чених з Кремля.
Питають зв╕дти: – Ви за Симоненка?
– Авжеж, – кажу, – за нього, Василя.
Це в╕н супроти вашо╖ полуди
сказав, життя поклавши за народ:
«Пощезнуть вс╕ перевертн╕ й приблуди,
╕ орди завойовник╕в-заброд!».
* * *
З народного вжитку таку ще
примовку згадай в╕кову:
як брали на зуб щось кислюще,
кривилися: «Видно Москву!».
Вже н╕бито в нашому дом╕
сво╖ – ╕ права, й булава...
А все ж у в╕дв╕чн╕й оском╕
видн╕╓ться дос╕ Москва.

ДВА ЗАКЛИКИ

«Смирись, Кавказ...».
Олександр Пушк╕н.

«Бор╕теся – поборете...».
Тарас Шевченко.

В╕дв╕ку не вщуха╓ там в╕йна.
Уп’явшись в гори злим, неситим оком,
«Смирись, Кавказ...», – донин╕ сатана
лукаво прикида╓ться пророком.
Кавказьк╕ горц╕, вас до перемог
веде мета, правдива та висока.
«Бор╕теся – поборете...», – сам Бог
в╕щу╓ словом щирого пророка.
* * *
Розгулю╓ орда. Як ╕ тод╕, так само.
А воля, мов мара, блука╓ поблизу.
Докличмося ╖╖, але:
«Не встанем, мамо!» –
пуска╓м, як завжди,
розчулену сльозу.
Так╕ ми козаки. Нема до вол╕ вол╕.
╢ золоте ярмо. ╤ той же самий бром.
Розгулю╓ орда на нашому роздолл╕.
А воля – ялова (такий-от пал╕ндром).
* * *
Створили хор св╕й п╕д верховним зводом
перевертн╕-архангели. Чи ви ж
не витьохкались ще перед народом
з насиджених святенницьких узвиш?
Розхитуючи п╕днебесн╕ ст╕ни,
вже й просп╕вали з голосу братви
╕ честь, ╕ славу, й волю Укра╖ни.
Яко╖ ще сп╕ватимете ви?

ПЕТРО ПЕРШИЙ

Облишмо цю брехливу муть – мовляв,
Полтави честь, ╕стор╕╖ окраса.
Немовби св╕т нам кров’ю не залляв
«той Первий, що...» (читаймо у Тараса).
З Петровими нащадками водно
не т╕шмось, як от╕ глух╕ тетер╕,
що в╕н «в Европу прорубил окно».
...Порядн╕ люди ходять через двер╕.
* * *
Невже, Укра╖но, незгойний синдром
пройняв до к╕сток твою суть?
Обридло й чортам ╕з порожн╕м в╕дром
тоб╕ переходити путь.
Невже, Укра╖но, судилось брести
тоб╕ у пустел╕ без меж?
Стомився вже Бог натякати, що ти
не тою дорогою йдеш.
* * *
У Карпатах нищаться л╕си –
╕ святин╕ наш╕, ╕ твердин╕.
В’яне дух в╕дв╕чно╖ краси.
Порожн╕ють кублища орлин╕.
Т╕льки в╕тер з╕рко, н╕би рись,
по низах вишуку╓ з верх╕вок:
чи м╕сця над╕йн╕ збереглись
у л╕сах для схрон╕в ╕ кри╖вок?

ПЕРЕЧИТАВШИ ЛЕРМОНТОВА

Були ж так╕ вит╕╖ св╕тлочол╕!
Висок╕, чист╕, праведн╕ слова.
Краса ╕ воля – в кожному глагол╕.
Любов безмежна. Туга св╕това.
Невже то в╕н ганявся нав╕женцем
пом╕ж вершин, що вперлись в небеса,
за кволим неозбро╓ним чеченцем –
╕ пот╕шавсь, застреливши, як пса?
* * *
Прос╕ваю мову, як зернини...
Серед сл╕в найб╕льша в тих потреба,
що усе ж, за справами земними,
поринають птицями до неба.
Вибираю з мовно╖ скарбниц╕...
З-пом╕ж сл╕в найб╕льше т╕ при╓млю,
що, у небо злинувши, мов птиц╕,
все-таки спускаються на землю.
* * *
Те слово, як зерно, ╓дине,
Хоч в ╕ншу мову ув╕йде...
Олесь Луп╕й.

Вже й в╕д Бога не чека╓м дива.
Неут╕шна, друже, перспектива
в мову ╕ншу словом ув╕йти.
Ним, ╓диним, я живу, як ти.
Наше слово – у сво╓му Боз╕!
Старцювати на чуж╕м пороз╕?
Прирости до дерева, як мох?
Якщо зникне мова, – щезне Бог.

ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА

Ту споруду за небесн╕ меж╕
не звели – розпалася. Ам╕нь!
В р╕зномовних буд╕вничих веж╕
не було вза╓морозум╕нь.
Пода╓ зруйнована будова
нам урок ╕стор╕╖, еге ж:
поки нас не об’╓дна╓ мова,
не будуймо недосяжних веж.
* * *
Вже й ти м╕ня╓ш, юна поетесо,
на соромоту слово золоте?
Не закликаю жити безт╕лесо.
Я не за те ╕ зовс╕м не про те.
Живи, твори без всяко╖ принуки.
В добор╕ сл╕в сама не помились.
У тебе ж д╕ти будуть ╕ онуки,
вони тебе читатимуть колись.
* * *
Йдуть верблюди, терпляч╕ та горд╕,
по барханах, по дюнах уряд.
«Не плюються вони!» – при нагод╕
заперечать монгол ╕ бурят.
╤ нав╕що про них словоблуди
м╕ф створили такий з давнини?
Не плюються н╕коли верблюди.
Матюкаються теж не вони.

ПРО ДР╤БНИЦ╤

За╖да╓ бридня, метушлива др╕бнота.
Не вгава╓, ро╖ться ╖╖ ненасить.
Уникаймо др╕бниць!
Каламуть м╕лковода
жабуринням смердить,
комарами кишить.
Принаг╕дно згадалася
притча-промовка,
що почути колись у тайз╕ довелось, –
як рогами й ногами в╕дбився в╕д
вовка,
але був мошкарою загризений лось.
* * *
Обридли вс╕ су╓ти й ах╕не╖.
Люблю до мови яблунь у саду
уважно прислухатись. Може, з не╖
колись в╕зьму та щось перекладу.
Перенесу на мову, нам знайому,
╕ дух зал╕за, ╕ рожеву др╕ж...
Вони говорять майже по-людському,
х╕ба лише щир╕ше ╕ добр╕ш.

ДРУЖИН╤

Як були ми ще гол╕ та бос╕,
простягла мен╕ яблуко ти.
Хай терпке, а смакую ним дос╕.
Догризаю. ╤ще пригости.
Пережите у пам’ят╕ г╕нко
проб╕га╓. ╤ зблисне зв╕дтам,
як ребро я в╕ддав тоб╕, ж╕нко.
Коли треба, то й решту в╕ддам.
* * *
Я – за дов╕р’я, злу наперек╕р!
Отак, себе окрилюючи в п╕сн╕,
тече пот╕к в улоговин╕ г╕р,
не думаючи про обвали гр╕зн╕.
Я – за дов╕р’я чисте! Я за те,
щоб не було умови пом╕ж нами.
Так абрикоса: спершу зацв╕те,
а пот╕м вже прикри╓ться листками.
* * *
Дн╕ юност╕ були. Цв╕ла ╕ ти в них.
В душ╕ росились в╕рш╕ молод╕.
Я все ж не друкував рядк╕в ╕нтимних:
сво╖х батьк╕в соромився тод╕.
Кохання ще не в╕дцв╕ло до краю.
Й не раз в мен╕ прокинеться Орфей.
Та про ╕нтимне напишу – й сховаю:
тепер сво╖х соромлюся д╕тей.

СЕРЕДИНА ОСЕН╤

Середина осен╕ (не середина!)…
В очах розпливлася блакить.
Не то журавлина, не то лебедина
м╕ж хмарами туга бринить.
Належно сприйма╓ться,
не метушливо
пора ця, плодами рясна.
Уже ╕ зима недалеко. Можливо,
за нею ще прийде весна.

РУЧАЙ

Полишаючи р╕дну м╕сцину,
залива╓ться см╕хом ручай.
Аж вихлюпу╓ рад╕сть невинну!
До пори пощебече нехай.
Ще нестиме р╕кою потому
повноводдя сво╓ мовчазне.
Вдалин╕ в╕д родинного дому
ледве чутно х╕ба що з╕тхне.

БАТЬК╤ВСЬКЕ ОБ╤ЙСТЯ

Одна хата. За дверима
в н╕й давно живуть чуж╕.
Мов стара в╕джита рима, –
сивий ясен у меж╕.
На обн╕жку листя палять –
В оч╕ дим в╕йне на мить,
╕ мою невдячну пам’ять
Р╕дна хв╕ртка прищемить.

ОБРАЗ МАТЕР╤

Образ матер╕ з в╕чного раю
у дитинство сво╓ повертаю:
заболить щось, то мама дмухне,
й перестане бол╕ти мене.
Не люблю нар╕кати на долю,
хоч бува╓, що корчусь в╕д болю.
От ╕ знову вщуха╓ м╕й б╕ль.
Видно, дмуха╓ мама зв╕дт╕ль.

ЩОДО СТАРОСТ╤

Що ж, позаду – житт╓дайна яр╕сть.
Дно м╕л╕╓ ╕ всиха╓ в╕ть.
Не каж╕ть зневажливо про стар╕сть.
Ви сам╕ до не╖ дожив╕ть.
До ╖╖ самотност╕ у сквер╕,
до гризот, що скрапнуть на письмо,
до чуття, що у небесн╕ двер╕
серце вже постука╓ само.
* * *
Ти зорею мен╕ зазира╓ш у в╕ч╕.
Лину в сяйво тво╓ залюбки.
Не кажи, що кохати в поважному в╕ц╕
мовби якось уже не з руки.
Я чекаю тебе, наче берег прибою.
Полощи мою душу, бентеж!
Я шаную тебе ╕ пишаюсь тобою
(а в п╕дтекст╕ – кохаю усе ж).

СЕНС ЖИТТЯ

Теч╕я обм╕л╕╓ ось-ось,
що колись вирувала розлого.
Та п╕знати мен╕ не вдалось,
в чому сенс ╕снування людського.
Може, там, де гр╕ховн╕ м╕сця
пом╕няю на царину Божу,
я розкрию його до к╕нця…
Т╕льки вам передати не зможу.

ПРО ДОЛЮ

Не гр╕ши на власну долю, друже,
За сво╖ невдач╕ та жал╕,
А вважай, що пощастило дуже
Тим, що ти родився взагал╕.
Що тоб╕ красу буття земного,
кожен подих, пристрастей клумак
видано н╕ з того ╕ н╕ з сього.
Що життя даровано за так.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 14.08.2009 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7649

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков