"Кримська Свiтлиця" > #33 за 14.08.2009 > Тема "Душі криниця"
#33 за 14.08.2009
Анатол╕й Бортняк: «БОЛИТЬ МЕН╤ ВСЯ УКРА╥НА...»
Л╤ТЕРАТУРА
Ми уже знайомили шанувальник╕в художнього слова з чудовими в╕ршами поета з м. В╕нниц╕ Анатол╕я Бортняка, якому нещодавно виповнилось 70 рок╕в. В одному з в╕нницьких видавництв до його юв╕лею побачила св╕т нова книга поета, котра ма╓ назву «Вдих ╕ видих». У ц╕й зб╕рц╕ вм╕щено в╕рш╕ лише двострофно╖ восьмирядково╖ форми, написан╕ переважно останн╕ми роками, здеб╕льшого тор╕к. У них сво╓р╕дн╕ поетичн╕ ╕мпульси в╕д пережитого, в╕дчутого й усв╕домленого, митт╓в╕ в╕дгуки на драматичн╕ под╕╖ в сучасному укра╖нському сусп╕льств╕, роздуми про покликання людини та ╖╖ в╕дпов╕дальн╕сть перед ближн╕ми, Батьк╕вщиною, св╕том… Письменниця, землячка Анатол╕я Бортняка, Н╕на Гнатюк так поц╕нувала творчий доробок поета: «Поетичне слово Анатол╕я Бортняка точне, виразне, афористичне, до блиску в╕дшл╕фоване, мов яблуко на вереснев╕й г╕лц╕. Смак ╕ дотик його так хочеться в╕дчути спраглими вустами». ╥й-Богу, краще й не скажеш. Гада╓мо, що й вам, шановн╕ читач╕, коротк╕, точн╕, афористичн╕ в╕рш╕ восьмирядково╖ форми припадуть до душ╕, як вони припали й мен╕. Деяк╕ з цих в╕рш╕в хочеться читати й перечитувати, деяк╕ – просто завчати напам’ять, аби при слушн╕й нагод╕ й за певно╖ ситуац╕╖ можна було й процитувати. Як ось, наприклад, оцю м╕н╕атюру, сповнену ╕рон╕╖ та сарказму:
Йду повз намет, що, мов червона сценка, У прапорах, п╕дсв╕чених з Кремля. Питають зв╕дти: – Ви за Симоненка? – Авжеж, – кажу, – за нього, Василя. Це в╕н супроти вашо╖ полуди Сказав, життя поклавши за народ: «Пощезнуть вс╕ перевертн╕ й приблуди, ╤ орди завойовник╕в-заброд!».
У зб╕рц╕ А. Бортняка «Вдих ╕ видих» чимало таких злободенних, влучних ╕ афористичних м╕н╕атюр. Отож давайте почита╓мо деяк╕ з них.
P. S. Таку коротеньку передмову до чергово╖ доб╕рки в╕рш╕в у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» в╕домого укра╖нського поета, лауреата л╕тературних прем╕й ╕м. М. Коцюбинського, Ст. Ол╕йника, П. Тичини, В. Сосюри Анатол╕я Бортняка я готував по виходу в св╕т його поетично╖ зб╕рки «Вдих ╕ видих», котру в╕н мен╕ над╕слав з дуже гарним автографом: «Дорогому Данилов╕ Кононенку – приязно, шанобливо, вдячно. Добра й перемог тоб╕ на подвижницькому шляху. Анатол╕й Бортняк. 4.07.2008 р. м. В╕нниця». Готував, але, на превеликий жаль, не встиг вчасно подати в газет╕, аби в╕н, м╕й добрий товариш, з яким ми заприязнилися ще у травн╕ 1963 року в Одеському будинку творчост╕ на всеукра╖нському сем╕нар╕ молодих л╕тератор╕в, м╕г прочитати й цю доб╕рку сво╖х твор╕в, як читав ╖х у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» за 25 кв╕тня 2008 року до свого 70-р╕ччя, як, може, ще встиг прочитати невелику доб╕рку сво╖х ╕рон╕чних катрен╕в у «КС» за 3 липня 2009 р. Газети я йому надсилав. Пишу так, може встиг, бо нещодавно над╕йшла сумна зв╕стка про те, що 22 липня п╕сля тяжко╖ невил╕ковно╖ хвороби перестало битися серце поета-патр╕ота. Тяжкий сум огорта╓ мою душу, бо з Анатол╕╓м наш╕ житт╓в╕ шляхи-дороги перетиналися не раз. ╤ в╕н, ╕ я тривалий час працювали в╕дпов╕дальними секретарями: в╕н – В╕нницько╖ обласно╖ орган╕зац╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, я – Кримсько╖ обласно╖, часто зустр╕чалися на р╕зноман╕тних сп╕лчанських заходах у Ки╓в╕ – на письменницьких з’╖здах, пленумах, нарадах, зас╕даннях Приймально╖ ком╕с╕╖, бо ╕ в╕н, ╕ я близько десяти рок╕в брали щонайактивн╕шу участь в ╖╖ робот╕ з прийому л╕тератор╕в у члени Сп╕лки. Обм╕нювалися сво╖ми новими книгами, хоч зр╕дка, але писали один одному листи. Ось ╕ в останньому лист╕ до мене, датованому 4 серпня 2008 року Анатол╕й дякував «за чудове представлення мене, гр╕шного, у «Кримськ╕й св╕тлиц╕», газет╕, геро╖чн╕ш╕й в╕д мого земляка (с. Ометинц╕ Немир╕вського району на В╕нниччин╕) Петра К╕шки, перемоскаленого на Кошку». Трохи зап╕знившись з в╕дпов╕ддю на мого до нього листа, Анатол╕й пов╕домляв причину свого зап╕знення: «Вийшло так, що чекав додатков╕ порц╕╖ зб╕рки «Вдих ╕ видих», яку надсилаю (до юв╕лею (27 кв╕тня 2008 р. поету виповнилося 70 рок╕в) встигли випустити якийсь десяток), а коли дочекався, то з╕ткнувся ╕з проблемами з╕ здоров’ям: обстеження ╕ т. д. А пот╕м плюс «дача»: пишу це слово в лапках, бо без лапок – то для в╕дпочинку, в мене ж ╕з дружиною – хоч ╕ при╓мна, корисна, але важка праця. А без «дач╕» нам, пенс╕онерам, прожити було б важче. Дякую тоб╕, друже, за високу (либонь, завищену) оц╕нку мо╖х поез╕й! Ти добрий чолов╕к, але й щирий, – в╕дколи знаю тебе. Те «в╕дколи», гай-гай коли ще було! Все пам’ятаю: й Одесу травнево-бузкового нашого парубкування (травень 1963-го…), й ╕рп╕нськ╕ розмови, жарти. Хай тоб╕ ще довго усм╕ха╓ться житт╓ва ╕ творча доля! Об╕ймаю. Тв╕й Анатол╕й Бортняк. 4 серпня 2008 р. м. В╕нниця». Невимовна туга на душ╕ в╕д того, що так ще рано в╕д╕йшов за межу в╕чност╕ чудовий поет, добра людина, патр╕от сво╓╖ Укра╖ни. Але залишив нам ус╕м – ╕ друзям, ╕ читачам сво╖ книги, а ╖х в╕н написав близько сорока… ╤м’я поета Анатол╕я Бортняка нав╕чно вписане в ╕стор╕ю нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури. Його висока громадянська поез╕я, його влучн╕ ╕ дотепн╕ ╕рон╕чн╕ катрени, статт╕ про мову, переклади – усе це склада╓ його неабиякий творчий доробок, який, в╕рю, не залишить байдужими ще не одне покол╕ння укра╖нц╕в. Нехай земля буде тоб╕ пухом, друже Анатол╕ю. В╕чна пам’ять ╕ в╕чний спок╕й тоб╕! А читачам на спомин про тебе – тво╖, Толю, в╕рш╕, певне з останньо╖ прижитт╓во╖ книги.
Данило КОНОНЕНКО, редактор в╕дд╕лу л╕тератури «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Анатол╕й Бортняк: «БОЛИТЬ МЕН╤ ВСЯ УКРА╥НА...»
ДВ╤ СТРОФИ
Обираю дв╕йко строф, – щоб гнуздати музу ними. (Хай п╕дможе Саваоф, щойно згаданий для рими!) Це л╕ричний м╕й верстак в дво╓ струн, докупи збитих. Дв╕ строфи для мене – як два крила. Як вдих ╕ видих.
ХАМОКРАТ╤Я
Пару╓ бражка бузинова. Шумить торговище хамла. До того йде, щоб хамська мова у нас державною була. Допоки ойкнем, безборонн╕, вони обгадять кожний храм, ╕ владно всядеться на трон╕ не Мономах, а Монохам.
ЧУЖ╤ НЕБОСХИЛИ
Вам ще мало братерських команд ╕ проклять? Триста рок╕в уже в╕дслужили. Та заманюють так, що аж спини болять п╕дпирати чуж╕ небосхили. Що ти ко╖ш, земляцтво, блаженно йдучи знов на службу, п╕дступну й пихату, до Московського патр╕архату, а чи до Московського парт╕ярхату?
ЧЕРВОНА ДЕМОНСТРАЦ╤Я
«На них жуки... Як т╕ б╕льшовики». Петро Засенко. Комун╕зму старого клонований привид знов заманю╓ в пащу пожеж. Зачервивлять ╕ сонце, аби лише прив╕д. Сунуть фронтом, що не обминеш. Т╕ знамена От╓ч╓ства (не Батьк╕вщини) обс╕дають злиденний народ, н╕би то колорадськ╕ багрян╕ личини, ╕ потр╕бно кропити город. * * * Як ми сп╕вали – про долю, про зор╕, в закут в╕дклавши шабл╕ та серпи! М’якли серцями, в╕дв╕ку сувор╕, – з нас, вор╕женьку, що хочеш, л╕пи. Хвацько зл╕пили ╕з нашо╖ ж вол╕ того коня, що п╕дступно ╕рже. Як засп╕валися ми на роздолл╕! ...Р╕дн╕ п╕сн╕ просп╕вали уже.
ОС╤НН╤Й НАСТР╤Й
В╕длопот╕ли злети вогнекрил╕, в╕ддален╕в грози останн╕й рев. Притихли у жертовному безсилл╕ жовтогаряч╕ м╕тинги дерев. ╤ду я л╕сом. Шаруд╕ння сохле пройма╓ смутком зболених образ. З-п╕д н╕г а чи в уяв╕ чую: «Хохле, так вашу долю топчуть раз у раз».
ПОМАРАНЧ╤
Спалахнули й згор╕ли пропащо помаранчев╕ шарфи, стр╕чки... Носять в╕дблиск оранжу х╕ба що прибиральниц╕ та дв╕рники. В╕дпалали у нас помаранч╕ – як знамення, як символ ╕ масть. Б╕льше ╖х Дон-К╕хот ╕з Ламанч╕ нам навряд чи уже передасть. * * * Л╕с, блакить, сивина споришу, дружн╕й см╕х чи античн╕ Аф╕ни... Все, про що я писав й напишу, – це синон╕ми до Укра╖ни. Все, що т╕льки в душ╕ ожива, – це вона, незабутня, нетл╕нна. ╤ не серце, ╕ не голова, а болить мен╕ вся Укра╖на. * * * Кв╕ту╓ наша мова. У кв╕тнику з╕тхнеш: можливо, й калинова, але тернова теж. ╤ остраху п╕р’╖на зашкряба╓: невже ж не т╕льки солов’╖на, а й лебедина теж?
╤ВРИТ
Рад╕ю ╕ сумую над ╕вритом, ╕ не тому, що слух чару╓ м╕й, а що безц╕нним скарбом родовитим в╕н у п╕тьм╕ добутий в╕ков╕й. П╕днявши з-п╕д непам’ятно╖ брили, не у прадавн╕х м╕фах – наяву ╓вре╖ мертву мову воскресили. А ми ж бо умертвля╓мо живу.
ЩОДО СУРЖИКУ
Нахабно л╕зе суржик, мов пир╕й, вкор╕ню╓ бридоту кривороту. Ми ж до ╢вропи прагнем, у котр╕й шанують слово кожного народу! Туди пряма дорога. Ми криву, по бур’янищах, обира╓м знову. Ми р╕дну мову топчем, як траву. А там траву плекають, як ╕ мову.
ДЕНЬ УКРА╥НСЬКОГО К╤НО ╢ таке профес╕йне свято (8 вересня).
Щодня бридкий екранний трунок п’╓мо з чужих нахабних рук. Перевертаються у трунах Довженко та Миколайчук. Де гонор наш ╕ дух державний? ╤ р╕дне слово – де воно? З-над хмар з╕тха╓ Параджанов: «Н╕ч укра╖нського к╕но».
СИМОНЕНКО
Йду повз намет, що, мов червона сценка, у прапорах, п╕дсв╕чених з Кремля. Питають зв╕дти: – Ви за Симоненка? – Авжеж, – кажу, – за нього, Василя. Це в╕н супроти вашо╖ полуди сказав, життя поклавши за народ: «Пощезнуть вс╕ перевертн╕ й приблуди, ╕ орди завойовник╕в-заброд!». * * * З народного вжитку таку ще примовку згадай в╕кову: як брали на зуб щось кислюще, кривилися: «Видно Москву!». Вже н╕бито в нашому дом╕ сво╖ – ╕ права, й булава... А все ж у в╕дв╕чн╕й оском╕ видн╕╓ться дос╕ Москва.
ДВА ЗАКЛИКИ
«Смирись, Кавказ...». Олександр Пушк╕н.
«Бор╕теся – поборете...». Тарас Шевченко.
В╕дв╕ку не вщуха╓ там в╕йна. Уп’явшись в гори злим, неситим оком, «Смирись, Кавказ...», – донин╕ сатана лукаво прикида╓ться пророком. Кавказьк╕ горц╕, вас до перемог веде мета, правдива та висока. «Бор╕теся – поборете...», – сам Бог в╕щу╓ словом щирого пророка. * * * Розгулю╓ орда. Як ╕ тод╕, так само. А воля, мов мара, блука╓ поблизу. Докличмося ╖╖, але: «Не встанем, мамо!» – пуска╓м, як завжди, розчулену сльозу. Так╕ ми козаки. Нема до вол╕ вол╕. ╢ золоте ярмо. ╤ той же самий бром. Розгулю╓ орда на нашому роздолл╕. А воля – ялова (такий-от пал╕ндром). * * * Створили хор св╕й п╕д верховним зводом перевертн╕-архангели. Чи ви ж не витьохкались ще перед народом з насиджених святенницьких узвиш? Розхитуючи п╕днебесн╕ ст╕ни, вже й просп╕вали з голосу братви ╕ честь, ╕ славу, й волю Укра╖ни. Яко╖ ще сп╕ватимете ви?
ПЕТРО ПЕРШИЙ
Облишмо цю брехливу муть – мовляв, Полтави честь, ╕стор╕╖ окраса. Немовби св╕т нам кров’ю не залляв «той Первий, що...» (читаймо у Тараса). З Петровими нащадками водно не т╕шмось, як от╕ глух╕ тетер╕, що в╕н «в Европу прорубил окно». ...Порядн╕ люди ходять через двер╕. * * * Невже, Укра╖но, незгойний синдром пройняв до к╕сток твою суть? Обридло й чортам ╕з порожн╕м в╕дром тоб╕ переходити путь. Невже, Укра╖но, судилось брести тоб╕ у пустел╕ без меж? Стомився вже Бог натякати, що ти не тою дорогою йдеш. * * * У Карпатах нищаться л╕си – ╕ святин╕ наш╕, ╕ твердин╕. В’яне дух в╕дв╕чно╖ краси. Порожн╕ють кублища орлин╕. Т╕льки в╕тер з╕рко, н╕би рись, по низах вишуку╓ з верх╕вок: чи м╕сця над╕йн╕ збереглись у л╕сах для схрон╕в ╕ кри╖вок?
ПЕРЕЧИТАВШИ ЛЕРМОНТОВА
Були ж так╕ вит╕╖ св╕тлочол╕! Висок╕, чист╕, праведн╕ слова. Краса ╕ воля – в кожному глагол╕. Любов безмежна. Туга св╕това. Невже то в╕н ганявся нав╕женцем пом╕ж вершин, що вперлись в небеса, за кволим неозбро╓ним чеченцем – ╕ пот╕шавсь, застреливши, як пса? * * * Прос╕ваю мову, як зернини... Серед сл╕в найб╕льша в тих потреба, що усе ж, за справами земними, поринають птицями до неба. Вибираю з мовно╖ скарбниц╕... З-пом╕ж сл╕в найб╕льше т╕ при╓млю, що, у небо злинувши, мов птиц╕, все-таки спускаються на землю. * * * Те слово, як зерно, ╓дине, Хоч в ╕ншу мову ув╕йде... Олесь Луп╕й.
Вже й в╕д Бога не чека╓м дива. Неут╕шна, друже, перспектива в мову ╕ншу словом ув╕йти. Ним, ╓диним, я живу, як ти. Наше слово – у сво╓му Боз╕! Старцювати на чуж╕м пороз╕? Прирости до дерева, як мох? Якщо зникне мова, – щезне Бог.
ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА
Ту споруду за небесн╕ меж╕ не звели – розпалася. Ам╕нь! В р╕зномовних буд╕вничих веж╕ не було вза╓морозум╕нь. Пода╓ зруйнована будова нам урок ╕стор╕╖, еге ж: поки нас не об’╓дна╓ мова, не будуймо недосяжних веж. * * * Вже й ти м╕ня╓ш, юна поетесо, на соромоту слово золоте? Не закликаю жити безт╕лесо. Я не за те ╕ зовс╕м не про те. Живи, твори без всяко╖ принуки. В добор╕ сл╕в сама не помились. У тебе ж д╕ти будуть ╕ онуки, вони тебе читатимуть колись. * * * Йдуть верблюди, терпляч╕ та горд╕, по барханах, по дюнах уряд. «Не плюються вони!» – при нагод╕ заперечать монгол ╕ бурят. ╤ нав╕що про них словоблуди м╕ф створили такий з давнини? Не плюються н╕коли верблюди. Матюкаються теж не вони.
ПРО ДР╤БНИЦ╤
За╖да╓ бридня, метушлива др╕бнота. Не вгава╓, ро╖ться ╖╖ ненасить. Уникаймо др╕бниць! Каламуть м╕лковода жабуринням смердить, комарами кишить. Принаг╕дно згадалася притча-промовка, що почути колись у тайз╕ довелось, – як рогами й ногами в╕дбився в╕д вовка, але був мошкарою загризений лось. * * * Обридли вс╕ су╓ти й ах╕не╖. Люблю до мови яблунь у саду уважно прислухатись. Може, з не╖ колись в╕зьму та щось перекладу. Перенесу на мову, нам знайому, ╕ дух зал╕за, ╕ рожеву др╕ж... Вони говорять майже по-людському, х╕ба лише щир╕ше ╕ добр╕ш.
ДРУЖИН╤
Як були ми ще гол╕ та бос╕, простягла мен╕ яблуко ти. Хай терпке, а смакую ним дос╕. Догризаю. ╤ще пригости. Пережите у пам’ят╕ г╕нко проб╕га╓. ╤ зблисне зв╕дтам, як ребро я в╕ддав тоб╕, ж╕нко. Коли треба, то й решту в╕ддам. * * * Я – за дов╕р’я, злу наперек╕р! Отак, себе окрилюючи в п╕сн╕, тече пот╕к в улоговин╕ г╕р, не думаючи про обвали гр╕зн╕. Я – за дов╕р’я чисте! Я за те, щоб не було умови пом╕ж нами. Так абрикоса: спершу зацв╕те, а пот╕м вже прикри╓ться листками. * * * Дн╕ юност╕ були. Цв╕ла ╕ ти в них. В душ╕ росились в╕рш╕ молод╕. Я все ж не друкував рядк╕в ╕нтимних: сво╖х батьк╕в соромився тод╕. Кохання ще не в╕дцв╕ло до краю. Й не раз в мен╕ прокинеться Орфей. Та про ╕нтимне напишу – й сховаю: тепер сво╖х соромлюся д╕тей.
СЕРЕДИНА ОСЕН╤
Середина осен╕ (не середина!)… В очах розпливлася блакить. Не то журавлина, не то лебедина м╕ж хмарами туга бринить. Належно сприйма╓ться, не метушливо пора ця, плодами рясна. Уже ╕ зима недалеко. Можливо, за нею ще прийде весна.
РУЧАЙ
Полишаючи р╕дну м╕сцину, залива╓ться см╕хом ручай. Аж вихлюпу╓ рад╕сть невинну! До пори пощебече нехай. Ще нестиме р╕кою потому повноводдя сво╓ мовчазне. Вдалин╕ в╕д родинного дому ледве чутно х╕ба що з╕тхне.
БАТЬК╤ВСЬКЕ ОБ╤ЙСТЯ
Одна хата. За дверима в н╕й давно живуть чуж╕. Мов стара в╕джита рима, – сивий ясен у меж╕. На обн╕жку листя палять – В оч╕ дим в╕йне на мить, ╕ мою невдячну пам’ять Р╕дна хв╕ртка прищемить.
ОБРАЗ МАТЕР╤
Образ матер╕ з в╕чного раю у дитинство сво╓ повертаю: заболить щось, то мама дмухне, й перестане бол╕ти мене. Не люблю нар╕кати на долю, хоч бува╓, що корчусь в╕д болю. От ╕ знову вщуха╓ м╕й б╕ль. Видно, дмуха╓ мама зв╕дт╕ль.
ЩОДО СТАРОСТ╤
Що ж, позаду – житт╓дайна яр╕сть. Дно м╕л╕╓ ╕ всиха╓ в╕ть. Не каж╕ть зневажливо про стар╕сть. Ви сам╕ до не╖ дожив╕ть. До ╖╖ самотност╕ у сквер╕, до гризот, що скрапнуть на письмо, до чуття, що у небесн╕ двер╕ серце вже постука╓ само. * * * Ти зорею мен╕ зазира╓ш у в╕ч╕. Лину в сяйво тво╓ залюбки. Не кажи, що кохати в поважному в╕ц╕ мовби якось уже не з руки. Я чекаю тебе, наче берег прибою. Полощи мою душу, бентеж! Я шаную тебе ╕ пишаюсь тобою (а в п╕дтекст╕ – кохаю усе ж).
СЕНС ЖИТТЯ
Теч╕я обм╕л╕╓ ось-ось, що колись вирувала розлого. Та п╕знати мен╕ не вдалось, в чому сенс ╕снування людського. Може, там, де гр╕ховн╕ м╕сця пом╕няю на царину Божу, я розкрию його до к╕нця… Т╕льки вам передати не зможу.
ПРО ДОЛЮ
Не гр╕ши на власну долю, друже, За сво╖ невдач╕ та жал╕, А вважай, що пощастило дуже Тим, що ти родився взагал╕. Що тоб╕ красу буття земного, кожен подих, пристрастей клумак видано н╕ з того ╕ н╕ з сього. Що життя даровано за так.
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 14.08.2009 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7649
|