Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛІТЕРАТУРА

Ми уже знайомили шанувальників художнього слова з чудовими віршами поета з м. Вінниці Анатолія Бортняка, якому нещодавно виповнилось 70 років. В одному з вінницьких видавництв до його ювілею побачила світ нова книга поета, котра має назву «Вдих і видих». У цій збірці вміщено вірші лише двострофної восьмирядкової форми, написані переважно останніми роками, здебільшого торік.
У них своєрідні поетичні імпульси від пережитого, відчутого й усвідомленого, миттєві відгуки на драматичні події в сучасному українському суспільстві, роздуми про покликання людини та її відповідальність перед ближніми, Батьківщиною, світом…
Письменниця, землячка Анатолія Бортняка, Ніна Гнатюк так поцінувала творчий доробок поета: «Поетичне слово Анатолія Бортняка точне, виразне, афористичне, до блиску відшліфоване, мов яблуко на вересневій гілці. Смак і дотик його так хочеться відчути спраглими вустами». Їй-Богу, краще й не скажеш.
Гадаємо, що й вам, шановні читачі, короткі, точні, афористичні вірші восьмирядкової форми припадуть до душі, як вони припали й мені. Деякі з цих віршів хочеться читати й перечитувати, деякі – просто завчати напам’ять, аби при слушній нагоді й за певної ситуації можна було й процитувати. Як ось, наприклад, оцю мініатюру, сповнену іронії та сарказму:

Йду повз намет, що, мов червона сценка,
У прапорах, підсвічених з Кремля.
Питають звідти: – Ви за Симоненка?
– Авжеж, – кажу, – за нього, Василя.
Це він супроти вашої полуди
Сказав, життя поклавши за народ:
«Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!».

У збірці А. Бортняка «Вдих і видих» чимало таких злободенних, влучних і афористичних мініатюр. Отож давайте почитаємо деякі з них.

P. S. Таку коротеньку передмову до чергової добірки віршів у «Кримській світлиці» відомого українського поета, лауреата літературних премій ім. М. Коцюбинського, Ст. Олійника, П. Тичини, В. Сосюри Анатолія Бортняка я готував по виходу в світ його поетичної збірки «Вдих і видих», котру він мені надіслав з дуже гарним автографом: «Дорогому Данилові Кононенку – приязно, шанобливо, вдячно. Добра й перемог тобі на подвижницькому шляху. Анатолій Бортняк. 4.07.2008 р. м. Вінниця».
Готував, але, на превеликий жаль, не встиг вчасно подати в газеті, аби він, мій добрий товариш, з яким ми заприязнилися ще у травні 1963 року в Одеському будинку творчості на всеукраїнському семінарі молодих літераторів, міг прочитати й цю добірку своїх творів, як читав їх у «Кримській світлиці» за 25 квітня 2008 року до свого 70-річчя, як, може, ще встиг прочитати невелику добірку своїх іронічних катренів у «КС» за 3 липня 2009 р. Газети я йому надсилав.
Пишу так, може встиг, бо нещодавно надійшла сумна звістка про те, що 22 липня після тяжкої невиліковної хвороби перестало битися серце поета-патріота. Тяжкий сум огортає мою душу, бо з Анатолієм наші життєві шляхи-дороги перетиналися не раз. І він, і я тривалий час працювали відповідальними секретарями: він – Вінницької обласної організації Спілки письменників України, я – Кримської обласної, часто зустрічалися на різноманітних спілчанських заходах у Києві – на письменницьких з’їздах, пленумах, нарадах, засіданнях Приймальної комісії, бо і він, і я близько десяти років брали щонайактивнішу участь в її роботі з прийому літераторів у члени Спілки. Обмінювалися своїми новими книгами, хоч зрідка, але писали один одному листи. Ось і в останньому листі до мене, датованому 4 серпня 2008 року Анатолій дякував «за чудове представлення мене, грішного, у «Кримській світлиці», газеті, героїчнішій від мого земляка (с. Ометинці Немирівського району на Вінниччині) Петра Кішки, перемоскаленого на Кошку». Трохи запізнившись з відповіддю на мого до нього листа, Анатолій повідомляв причину свого запізнення: «Вийшло так, що чекав додаткові порції збірки «Вдих і видих», яку надсилаю (до ювілею (27 квітня 2008 р. поету виповнилося 70 років) встигли випустити якийсь десяток), а коли дочекався, то зіткнувся із проблемами зі здоров’ям: обстеження і т. д. А потім плюс «дача»: пишу це слово в лапках, бо без лапок – то для відпочинку, в мене ж із дружиною – хоч і приємна, корисна, але важка праця. А без «дачі» нам, пенсіонерам, прожити було б важче. Дякую тобі, друже, за високу (либонь, завищену) оцінку моїх поезій! Ти добрий чоловік, але й щирий, – відколи знаю тебе. Те «відколи», гай-гай коли ще було! Все пам’ятаю: й Одесу травнево-бузкового нашого парубкування (травень 1963-го…), й ірпінські розмови, жарти. Хай тобі ще довго усміхається життєва і творча доля! Обіймаю. Твій Анатолій Бортняк. 4 серпня 2008 р. м. Вінниця».
Невимовна туга на душі від того, що так ще рано відійшов за межу вічності чудовий поет, добра людина, патріот своєї України. Але залишив нам усім – і друзям, і читачам свої книги, а їх він написав близько сорока…
Ім’я поета Анатолія Бортняка навічно вписане в історію нашої національної літератури. Його висока громадянська поезія, його влучні і дотепні іронічні катрени, статті про мову, переклади – усе це складає його неабиякий творчий доробок, який, вірю, не залишить байдужими ще не одне покоління українців. Нехай земля буде тобі пухом, друже Анатолію. Вічна пам’ять і вічний спокій тобі! А читачам на спомин про тебе – твої, Толю, вірші, певне з останньої прижиттєвої книги.

Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури
«Кримської світлиці».

Анатолій Бортняк: «БОЛИТЬ МЕНІ ВСЯ УКРАЇНА...»

ДВІ СТРОФИ

Обираю двійко строф, –
щоб гнуздати музу ними.
(Хай підможе Саваоф,
щойно згаданий для рими!)
Це ліричний мій верстак
в двоє струн, докупи збитих.
Дві строфи для мене – як
два крила. Як вдих і видих.

ХАМОКРАТІЯ

Парує бражка бузинова.
Шумить торговище хамла.
До того йде, щоб хамська мова
у нас державною була.
Допоки ойкнем, безборонні,
вони обгадять кожний храм,
і владно всядеться на троні
не Мономах, а Монохам.

ЧУЖІ НЕБОСХИЛИ

Вам ще мало
братерських команд і проклять?
Триста років уже відслужили.
Та заманюють так,
що аж спини болять
підпирати чужі небосхили.
Що ти коїш, земляцтво,
блаженно йдучи
знов на службу, підступну й пихату,
до Московського патріархату,
а чи до Московського партіярхату?

ЧЕРВОНА ДЕМОНСТРАЦІЯ

«На них жуки... Як ті більшовики».
Петро Засенко.
Комунізму старого
клонований привид
знов заманює в пащу пожеж.
Зачервивлять і сонце,
аби лише привід.
Сунуть фронтом, що не обминеш.
Ті знамена Отєчєства
(не Батьківщини)
обсідають злиденний народ,
ніби то колорадські багряні личини,
і потрібно кропити город.
* * *
Як ми співали – про долю, про зорі,
в закут відклавши шаблі та серпи!
М’якли серцями, відвіку суворі, –
з нас, воріженьку, що хочеш, ліпи.
Хвацько зліпили із нашої ж волі
того коня, що підступно ірже.
Як заспівалися ми на роздоллі!
...Рідні пісні проспівали уже.

ОСІННІЙ НАСТРІЙ

Відлопотіли злети вогнекрилі,
віддаленів грози останній рев.
Притихли у жертовному безсиллі
жовтогарячі мітинги дерев.
Іду я лісом. Шарудіння сохле
проймає смутком зболених образ.
З-під ніг а чи в уяві чую: «Хохле,
так вашу долю топчуть раз у раз».

ПОМАРАНЧІ

Спалахнули й згоріли пропащо
помаранчеві шарфи, стрічки...
Носять відблиск оранжу хіба що
прибиральниці та двірники.
Відпалали у нас помаранчі –
як знамення, як символ і масть.
Більше їх Дон-Кіхот із Ламанчі
нам навряд чи уже передасть.
* * *
Ліс, блакить, сивина споришу,
дружній сміх чи античні Афіни...
Все, про що я писав й напишу, –
це синоніми до України.
Все, що тільки в душі ожива, –
це вона, незабутня, нетлінна.
І не серце, і не голова,
а болить мені вся Україна.
* * *
Квітує наша мова.
У квітнику зітхнеш:
можливо, й калинова,
але тернова теж.
І остраху пір’їна
зашкрябає: невже ж
не тільки солов’їна,
а й лебедина теж?

ІВРИТ

Радію і сумую над івритом,
і не тому, що слух чарує мій,
а що безцінним скарбом родовитим
він у пітьмі добутий віковій.
Піднявши з-під непам’ятної брили,
не у прадавніх міфах – наяву
євреї мертву мову воскресили.
А ми ж бо умертвляємо живу.

ЩОДО СУРЖИКУ

Нахабно лізе суржик, мов пирій,
вкорінює бридоту кривороту.
Ми ж до Європи прагнем, у котрій
шанують слово кожного народу!
Туди пряма дорога. Ми криву,
по бур’янищах, обираєм знову.
Ми рідну мову топчем, як траву.
А там траву плекають, як і мову.

ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО КІНО
Є таке професійне свято (8 вересня).

Щодня бридкий екранний трунок
п’ємо з чужих нахабних рук.
Перевертаються у трунах
Довженко та Миколайчук.
Де гонор наш і дух державний?
І рідне слово – де воно?
З-над хмар зітхає Параджанов:
«Ніч українського кіно».

СИМОНЕНКО

Йду повз намет, що, мов червона
сценка,
у прапорах, підсвічених з Кремля.
Питають звідти: – Ви за Симоненка?
– Авжеж, – кажу, – за нього, Василя.
Це він супроти вашої полуди
сказав, життя поклавши за народ:
«Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
і орди завойовників-заброд!».
* * *
З народного вжитку таку ще
примовку згадай вікову:
як брали на зуб щось кислюще,
кривилися: «Видно Москву!».
Вже нібито в нашому домі
свої – і права, й булава...
А все ж у відвічній оскомі
видніється досі Москва.

ДВА ЗАКЛИКИ

«Смирись, Кавказ...».
Олександр Пушкін.

«Борітеся – поборете...».
Тарас Шевченко.

Відвіку не вщухає там війна.
Уп’явшись в гори злим, неситим оком,
«Смирись, Кавказ...», – донині сатана
лукаво прикидається пророком.
Кавказькі горці, вас до перемог
веде мета, правдива та висока.
«Борітеся – поборете...», – сам Бог
віщує словом щирого пророка.
* * *
Розгулює орда. Як і тоді, так само.
А воля, мов мара, блукає поблизу.
Докличмося її, але:
«Не встанем, мамо!» –
пускаєм, як завжди,
розчулену сльозу.
Такі ми козаки. Нема до волі волі.
Є золоте ярмо. І той же самий бром.
Розгулює орда на нашому роздоллі.
А воля – ялова (такий-от паліндром).
* * *
Створили хор свій під верховним зводом
перевертні-архангели. Чи ви ж
не витьохкались ще перед народом
з насиджених святенницьких узвиш?
Розхитуючи піднебесні стіни,
вже й проспівали з голосу братви
і честь, і славу, й волю України.
Якої ще співатимете ви?

ПЕТРО ПЕРШИЙ

Облишмо цю брехливу муть – мовляв,
Полтави честь, історії окраса.
Немовби світ нам кров’ю не залляв
«той Первий, що...» (читаймо у Тараса).
З Петровими нащадками водно
не тішмось, як оті глухі тетері,
що він «в Европу прорубил окно».
...Порядні люди ходять через двері.
* * *
Невже, Україно, незгойний синдром
пройняв до кісток твою суть?
Обридло й чортам із порожнім відром
тобі переходити путь.
Невже, Україно, судилось брести
тобі у пустелі без меж?
Стомився вже Бог натякати, що ти
не тою дорогою йдеш.
* * *
У Карпатах нищаться ліси –
і святині наші, і твердині.
В’яне дух відвічної краси.
Порожніють кублища орлині.
Тільки вітер зірко, ніби рись,
по низах вишукує з верхівок:
чи місця надійні збереглись
у лісах для схронів і криївок?

ПЕРЕЧИТАВШИ ЛЕРМОНТОВА

Були ж такі витії світлочолі!
Високі, чисті, праведні слова.
Краса і воля – в кожному глаголі.
Любов безмежна. Туга світова.
Невже то він ганявся навіженцем
поміж вершин, що вперлись в небеса,
за кволим неозброєним чеченцем –
і потішавсь, застреливши, як пса?
* * *
Просіваю мову, як зернини...
Серед слів найбільша в тих потреба,
що усе ж, за справами земними,
поринають птицями до неба.
Вибираю з мовної скарбниці...
З-поміж слів найбільше ті приємлю,
що, у небо злинувши, мов птиці,
все-таки спускаються на землю.
* * *
Те слово, як зерно, єдине,
Хоч в іншу мову увійде...
Олесь Лупій.

Вже й від Бога не чекаєм дива.
Неутішна, друже, перспектива
в мову іншу словом увійти.
Ним, єдиним, я живу, як ти.
Наше слово – у своєму Бозі!
Старцювати на чужім порозі?
Прирости до дерева, як мох?
Якщо зникне мова, – щезне Бог.

ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА

Ту споруду за небесні межі
не звели – розпалася. Амінь!
В різномовних будівничих вежі
не було взаєморозумінь.
Подає зруйнована будова
нам урок історії, еге ж:
поки нас не об’єднає мова,
не будуймо недосяжних веж.
* * *
Вже й ти міняєш, юна поетесо,
на соромоту слово золоте?
Не закликаю жити безтілесо.
Я не за те і зовсім не про те.
Живи, твори без всякої принуки.
В доборі слів сама не помились.
У тебе ж діти будуть і онуки,
вони тебе читатимуть колись.
* * *
Йдуть верблюди, терплячі та горді,
по барханах, по дюнах уряд.
«Не плюються вони!» – при нагоді
заперечать монгол і бурят.
І навіщо про них словоблуди
міф створили такий з давнини?
Не плюються ніколи верблюди.
Матюкаються теж не вони.

ПРО ДРІБНИЦІ

Заїдає бридня, метушлива дрібнота.
Не вгаває, роїться її ненасить.
Уникаймо дрібниць!
Каламуть мілковода
жабуринням смердить,
комарами кишить.
Принагідно згадалася
притча-промовка,
що почути колись у тайзі довелось, –
як рогами й ногами відбився від
вовка,
але був мошкарою загризений лось.
* * *
Обридли всі суєти й ахінеї.
Люблю до мови яблунь у саду
уважно прислухатись. Може, з неї
колись візьму та щось перекладу.
Перенесу на мову, нам знайому,
і дух заліза, і рожеву дріж...
Вони говорять майже по-людському,
хіба лише щиріше і добріш.

ДРУЖИНІ

Як були ми ще голі та босі,
простягла мені яблуко ти.
Хай терпке, а смакую ним досі.
Догризаю. Іще пригости.
Пережите у пам’яті гінко
пробігає. І зблисне звідтам,
як ребро я віддав тобі, жінко.
Коли треба, то й решту віддам.
* * *
Я – за довір’я, злу наперекір!
Отак, себе окрилюючи в пісні,
тече потік в улоговині гір,
не думаючи про обвали грізні.
Я – за довір’я чисте! Я за те,
щоб не було умови поміж нами.
Так абрикоса: спершу зацвіте,
а потім вже прикриється листками.
* * *
Дні юності були. Цвіла і ти в них.
В душі росились вірші молоді.
Я все ж не друкував рядків інтимних:
своїх батьків соромився тоді.
Кохання ще не відцвіло до краю.
Й не раз в мені прокинеться Орфей.
Та про інтимне напишу – й сховаю:
тепер своїх соромлюся дітей.

СЕРЕДИНА ОСЕНІ

Середина осені (не середина!)…
В очах розпливлася блакить.
Не то журавлина, не то лебедина
між хмарами туга бринить.
Належно сприймається,
не метушливо
пора ця, плодами рясна.
Уже і зима недалеко. Можливо,
за нею ще прийде весна.

РУЧАЙ

Полишаючи рідну місцину,
заливається сміхом ручай.
Аж вихлюпує радість невинну!
До пори пощебече нехай.
Ще нестиме рікою потому
повноводдя своє мовчазне.
Вдалині від родинного дому
ледве чутно хіба що зітхне.

БАТЬКІВСЬКЕ ОБІЙСТЯ

Одна хата. За дверима
в ній давно живуть чужі.
Мов стара віджита рима, –
сивий ясен у межі.
На обніжку листя палять –
В очі дим війне на мить,
і мою невдячну пам’ять
Рідна хвіртка прищемить.

ОБРАЗ МАТЕРІ

Образ матері з вічного раю
у дитинство своє повертаю:
заболить щось, то мама дмухне,
й перестане боліти мене.
Не люблю нарікати на долю,
хоч буває, що корчусь від болю.
От і знову вщухає мій біль.
Видно, дмухає мама звідтіль.

ЩОДО СТАРОСТІ

Що ж, позаду – життєдайна ярість.
Дно міліє і всихає віть.
Не кажіть зневажливо про старість.
Ви самі до неї доживіть.
До її самотності у сквері,
до гризот, що скрапнуть на письмо,
до чуття, що у небесні двері
серце вже постукає само.
* * *
Ти зорею мені зазираєш у вічі.
Лину в сяйво твоє залюбки.
Не кажи, що кохати в поважному віці
мовби якось уже не з руки.
Я чекаю тебе, наче берег прибою.
Полощи мою душу, бентеж!
Я шаную тебе і пишаюсь тобою
(а в підтексті – кохаю усе ж).

СЕНС ЖИТТЯ

Течія обміліє ось-ось,
що колись вирувала розлого.
Та пізнати мені не вдалось,
в чому сенс існування людського.
Може, там, де гріховні місця
поміняю на царину Божу,
я розкрию його до кінця…
Тільки вам передати не зможу.

ПРО ДОЛЮ

Не гріши на власну долю, друже,
За свої невдачі та жалі,
А вважай, що пощастило дуже
Тим, що ти родився взагалі.
Що тобі красу буття земного,
кожен подих, пристрастей клумак
видано ні з того і ні з сього.
Що життя даровано за так.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 14.08.2009 > Тема "Душі криниця"