Версiя для друку Обговорити в форумi

ПІСНЕЮ, МОЛИТВОЮ, ДУШЕЮ...

Цього літа мені, кримчанці, пощастило доторкнутися до справжньої України.
Я побувала у містах, де звучить рідне слово, живе вільний, сильний, український дух, а зовсім незнайомі люди зустрічають зі щирою, привітною усмішкою. Помилувалася дикою, незайманою красою Карпатських гір, стрункою величністю оспіваних в українських піснях смерек, чистотою кришталевих водоспадів, цілющих джерел і гірських річок. Пройшлася стародавніми, європейськими вуличками сивочолого Львова – справжньої духовної столиці України.
А потрапила я до карпатського краю як учасниця Міжнародного фестивалю молодих виконавців сучасної української пісні «Молода Галичина», який відбувався у місті Новояворівську Львівської області. Це маленьке, затишне містечко, розташоване в мальовничій місцевості у верхів’ї річки Шкло, вразило мене чистотою, світлими, усміхненими обличчями людей, яким пощастило народитися і жити на цій чудовій землі.
Але не місто створює людей, а люди його створюють, тому на центральній площі Новояворівська, де на відкритій сцені відбувався концерт учасників фестивалю, стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, а не «товаріщу» Леніну, як у нас, у Сімферополі. Можливо, колись і кримчани «дозріють» та встановлять на п’єдестал справжнього національного героя (тільки ж не Катерину II!), тоді й місто засяє, і душі посвітлішають?
Фестиваль «Молода Галичина», в якому я взяла участь, має давню історію. Уже сімнадцятий рік поспіль молоді таланти з усієї України (а з цього року і з усього світу, бо фестиваль набув міжнародного статусу) мають можливість заявити про себе, розкрити свої таланти і поборотися за головний приз.
Комфортабельний автобус привіз нас із Львівського вокзалу аж до порога новояворівського Палацу культури «Кристал», де проходило жеребкування, заповнення анкети та розселення учасників. Тут і відбулася незабутня зустріч із учасницею конкурсу, милою дівчиною з далекої країни легендарних фільмів, неповторних танців і пісень - дивовижної й досі нерозгаданої Індії.
Із Шрутімалою Бхаян (просто Шруті) ми жили в одній кімнаті. Дівчина вразила мене своєю скромністю, добротою, шанобливим ставленням до батьків, любов’ю до рідної Батьківщини. Шруті – студентка Тернопільського медичного університету, у майбутньому мріє стати педіатром. Індійка із захопленням говорить про Україну, про високий професійний рівень викладання в університеті. «Я обожнюю українську культуру, природу, музику, танці, національне вбрання. Як і індійські сарі, вишиванки – це не просто одяг, а вид мистецтва. Їхні орнаменти, візерунки в кожному куточку країни особливі й неповторні. Українська народна пісня надзвичайно лірична, щемлива. В Україні, так само як і в Індії, дуже люблять співати, тому я і приїхала на цей фестиваль і вже неодноразово виступала у Тернополі, щоб вивчити якнайбільше українських пісень і показати індійську пісню українцям».
Шруті поки що не знає ні української, ні російської мов (спілкувалися ми англійською), але пообіцяла протягом навчання обов’язково вивчити державну мову країни, яка гостинно зустріла її. І пісенне захоплення Шруті цьому сприяє: у репертуарі індійки вже є декілька українських пісень, найулюбленіша з яких - «Одна калина», яку Шруті й підготувала до конкурсу.
Відомо, що громадянам України з вищою освітою за кордоном обов’язково потрібно доучуватися (звичайно, якщо хочеш знайти хорошу, високооплачувану роботу, а не мити, скажімо, посуд у кафе чи прибирати в домівках вічно зайнятих європейців чи американців). Я поцікавилася у Шруті, чи важко знайти і влаштуватися на роботу до лікарні з українським медичним дипломом. Виявляється, в Індії український диплом прирівнюється до європейського. З такою ґрунтовною, професійною і досить дешевою (порівняно з європейськими цінами) здобутою освітою успішно працюють тисячі медиків у індійських медичних закладах.
* * *
Усіх іноземних учасників фестивалю – конкурсантів із Молдови, Румунії, Росії, Казахстану, Грузії, Вірменії, США, Білорусі, Індії, Польщі та Криму поселили у чудовій будівлі серед міського парку - Духовному молодіжному центрі при Українській греко-католицькій церкві. Ми подружилися у перший же день. Усім було цікаво дізнатися, як живуть люди, особливо творчі, в інших країнах, де знаходять пісні для репертуару, чи допомагає їм влада «не закопувати» свій талант у землю. Тому на урочисте відкриття «Молодої Галичини-2008», яке відбувалося на центральній площі міста, ми йшли дружною, дзвінкоголосою юрбою.
На площі вже зібралося ціле місто! Діти, молодь з кольоровими кульками (а не з традиційними для сімферопольської молоді пляшками пива), бабусі й дідусі з онуками, батьки з дітьми, закохані і друзі – усі ніби чекали якогось дива, свята душі. Прозвучали фанфари, на сцені з’явилися ведучі, які привітали всіх з відкриттям сімнадцятого Міжнародного конкурсу «Молода Галичина».
Свято відкривали переможці минулих років, володарі гран-прі, які зараз наполегливо займаються творчістю і мають деяку підтримку вже «розкручених» артистів, продюсерів, у чому, безсумнівно, допомогла перемога у фестивалі. Гурт «MixStylе», один з найкращих дебютантів «Таврійських ігор», запалив глядачів своїм енергійним виступом. Український канадець Ігор Богдан розчулив слухачів мінорними, журливими піснями.
І ось, нарешті, на сцену вийшла народна артистка, Герой України Ніна Матвієнко. Справжня Мадонна української естради (не та, що привласнила собі це сценічне ім’я - розфарбована, розхристана американська діва, яка більше витанцьовує, ніж співає), проста, з довгою, зібраною косою жінка, яка завоювала своїм талантом, своєю неповторністю цей «спопсовано-зіпсований» світ. Люди підспівували Ніні Митрофанівні, і це, мабуть, є найбільшим досягненням для артиста – коли твої пісні люблять, знають і співають разом з тобою.
Концерт закінчився, і ми, стомлені довгою дорогою, з серцями, наповненими незабутніми враженнями, попрямували до своєї привітної домівки. Треба було гарно виспатися, відпочити, бо завтра кожен учасник мав показати, на що справді здатний.
Зранку розпочався конкурс наймолодших груп: дітей з 6-9 і 10-12 років. Щоб потрапити до фіналу, потрібно було заспівати дві пісні українською мовою - для учасників з України, та одну пісню українською, а другу своєю рідною мовою - для іноземних конкурсантів. Наступного дня виступали конкурсанти старшої і середньої груп, щоб журі не перевантажувалося враженнями і змогло об’єктивно оцінити кожного учасника.
А журі на фестивалі було дуже компетентне і заслужене: голова - Олександр Злотник – народний артист України, композитор, професор (думаю, багато хто пам’ятає його музику до пісень «Родина», «Гай, зелений гай», «Батько і мати», які співав колись Назарій Яремчук), народна артистка, Герой України Ніна Матвієнко, Степан Галябарда – поет-пісняр, директор радіо «Промінь», Ісмет Заатов – заслужений діяч мистецтв України, заступник міністра культури і мистецтв Криму, Мар’ян Шуневич – заслужений артист України, Ігор Богдан – заслужений артист України з Канади, Тамара Павленко – головний редактор музичних програм для дітей Національної телерадіокомпанії України, Ірма Гвініашвілі – продюсер, педагог з м. Тбілісі, Марек Крауз – магістр культури з Польщі, Сергій Доценко – композитор, аранжувальник, директор компанії «Калина мюзік», Ірина Шипілова – генеральний директор продюсерського центру з Росії, Людмила Ложкіна – педагог, продюсер з Молдови та Юрій Антонюк – композитор, завідувач естрадного відділу Львівського державного музичного училища ім. С. Людкевича.
Півфінал старшої групи, в якій виступала і я, тривав до пізньої ночі. За кулісами концертного залу палацу «Кристал» зібралися 32 учасники з різних країн. Більшості з них доведеться покинути конкурсну програму, якщо вони не пройдуть до фіналу. Ми співали по дві пісні. Кожен учасник намагався здивувати, полонити журі голосовими даними, артистизмом, різножанрово підібраним репертуаром, а то й неперевершеним концертним вбранням. Можу сказати відверто, що ні великим діапазоном, ні сценічними нарядами я не здивувала журі та глядачів фестивалю. Але всі були просто вражені піснями мого батька («Мамо, вічно будь!» і «Є у мене мрія» - це пісні з нашого першого, самотужки записаного, родинного аудіодиска), які щиро, «від серця до серця», як сказав голова журі Олександр Злотник, я виконала на цій сцені. Мабуть, саме тому я і пройшла до фіналу, в якому заспівала ще одну ліричну, душевну пісню, написану моїм татом:

Я до тебе лечу, мов із вирію птах.
І не чують крилята
 ні втоми, ні болю.
Знову я пробіжусь
 по знайомих стежках –
Там дитинство моє,
 моя радість і доля...

Наступного дня, вільного від переживань і виступів, я вирішила прогулятися містом - і була просто вражена побаченим. На свято Святих Петра і Павла біля величного храму зібралися тисячі жителів міста Новояворівськ, щоб послухати святкову літургію, помолитися Богу, попросити у небесних сил прощення, захисту, підтримки... Ось тут, під стінами храму, я побачила духовну, красиву націю, яку підкорити, примусити слухати проповідь чужинською мовою - неможливо! Я вірю в те, що відродження національної культури, мови, пісні почнеться з цих благословенних країв і охопить у майбутньому всю Україну.
Останній день фестивалю та найголовніша подія всього тижня – нагородження переможців та гала-концерт - зібрав біля відкритої сцени на центральній площі міста тисячі новояворівців. Можна впевнено сказати, що цю подію, свято молодості, таланту, української пісні люди чекали цілий рік. І ми, дипломанти, лауреати стояли перед ними вже переможцями, тому що кожен із нас у той вечір мав можливість знову заспівати, доторкнутися своєю піснею до людських душ і залишитися в їхніх серцях назавжди.
Переживаю знову й знову ті хвилини радості, нагородження спеціальним призом за популяризацію української пісні в Криму. Для мене цей приз дійсно є відзнакою, тому що у Криму, перед переважно російськомовним слухачем, я співаю українською мовою, і саме зі світлою, ліричною українською піснею «Чарівна скрипка» стала торік «Золотим голосом» Таврійського національного університету. Гран-прі фестивалю отримала учасниця з Грузії Ана Гібрадзе, перше місце виборола молдованка Галина Шкода, друге і третє місця віддали найколоритнішим, найенергійнішим конкурсантам з Казахстану Гульмірі Закір’яновій і Абільдіну Бакиджану, учасниця з Індії Шрутімала Бхаян отримала приз глядацьких симпатій.
Але всі відзнаки, місця, нагороди, звання втрачають будь-яку цінність, коли виходиш на сцену. Бачиш, як від твоєї пісні відкриваються душі, не можуть стримати сліз люди, і лише вони (нехай пробачить мені поважне журі) можуть дати справжню оцінку кожному виконавцеві. Я вдячна Богові й долі за те, що мала можливість пережити кожну хвилину, проведену на фестивалі: за вигуки «Браво!» після батькової пісні «Мамо, вічно будь!», за сльозинки в очах притихлих слухачів, за відчуття одвічної спорідненості з цими людьми, цією землею.
У той вечір разом з нами, фіналістами, переможцями на сцені виступали українські і світові зірки. Закінчився концерт аж о п’ятій годині ранку (!) виступом відомої української групи «С.К.А.Й.» і святковим феєрверком.
Фестиваль завершився. Усіх конкурсантів із батьками, викладачами, групами підтримки чекала дорога до своїх рідних домівок. Я просто впевнена, що у серці кожної людини, причетної до цієї події, назавжди залишаться незабутні спогади, враження від конкурсу «Молода Галичина», що відбувся у чарівному місті Новояворівську.
А мої галицькі пригоди на цьому тільки починалися! У Львові мене зустрів власний кореспондент «Кримської світлиці», прекрасна людина, журналіст від Бога, Сергій Іванович Лащенко. Він був поряд зі мною впродовж майже всієї подорожі, за що я йому дуже вдячна.
І ще я з величезною приємністю відзначила, що вся моя подорож Галичиною, зустрічі з прекрасними людьми була ніби освічена нашою «Кримською світлицею». Ніби стежечка була вже нею протоптана – від міста до міста, від серця до серця.
Першим пунктом моєї подорожі стало місто Івано-Франківськ, де колись працював і творив Великий Каменяр України Іван Франко. Відкритою, сяючою посмішкою, із красивим букетом троянд у руках зустріла нас учителька школи-інтернату № 1, добра, чуйна «світличанка» Софія Дмитрівна Гладій.
Сергій Лащенко колись вже розповідав про пані Софію у «Кримській світлиці», тоді ж він передав їй нашого з татком пісенного диска, тож ми вже як давні й добрі знайомі гуляли містом, парком, ділилися наболілим, читали вірші. В Івано-Франківську дуже гарні озерця, де можна половити рибу, поплавати на човні, просто насолоджуватися красою краєвиду. Тихе, спокійне містечко, де сусідують будинки різних архітектурних стилів, воно ніби створене для того, щоб жити і творити. І справді - люди створюють місто, особливо такі, як прекрасна вчителька Софія Дмитрівна, яка, як будівничий-архітектор, творить, плекає, збагачує душі своїх діточок-вихованців. І так приємно, що наша «Кримська світлиця» і кримська дитяча газета «Джерельце» допомагають їй у роботі в такому далекому, здавалося б, карпатському краї. Ні, не далекому! Бо не даремно ж кажуть: «Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу, хто ти». Скільки чудових, світлих, порядних людей зближує, гуртує навколо себе «Світлиця»!
* * *
Наступна карпатська курортна перлина – гірське містечко Яремча, де живе моя тітка – як тут кажуть – дядина. Її, до речі, теж звуть Юлія, вона давно вже запрошувала до себе в гості, і ось – така щаслива нагода «застрибнути» до неї з «Молодої Галичини»!
Тоді ще не було цієї жахливої повені, і мені здалося, що яремчани живуть взагалі як у раю! Яремча - край гуцульських традицій, найвідоміший курорт і туристичний центр Прикарпаття. Один із найцікавіших куточків України вабить до себе своїми мальовничими пейзажами, чистим повітрям, річками і струмками, джерелами і гірськими вершинами. Через місто тече «несамовита», швидка ріка Прут, яка омиває скелясті береги.
У передгір’ї Карпат, де рівнина переходить у пагорби, а далі у справжні гори, високо над віковими буками підносяться могутні кам’яні велети — Бубниські скелі, або Скелі Довбуша. Підніматися до скель, незважаючи на деякий туристичний кримський досвід, було дуже непросто. Але небезпечні підйоми, скелястий серпантин, не змогли зіпсувати вражень від небачених краєвидів, замшевого мохового килима, мережива переплетених коренів дерев і чорничних плантацій. Тим більше, що провідником був мій дядько Ігор – досвідчений турист і краєзнавець, якому відомі усі стежечки рідного карпатського краю.
Існує народна легенда, ніби в цих краях десь у скелі, що нагадує мішок, заховане золото Олекси Довбуша. Довбуш пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. «Зібрався собі Олекса, - говориться в народному переказі, - і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили». Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш «вважається не за звичайного грабіжника, а прямо за героя, якого народ має у великій пошані...» Коли смертельно поранений Довбуш помирав, у розпачі Карпати грізно затремтіли, земля від цього землетрусу розкрилась і утворились скелі. Український Робін Гуд 25 років переховувався у цих скелях і збирав тут своїх сподвижників. А коли цісарському уряду вдалося спіймати Довбуша, його розрубали на 12 шматків і розіслали навколишніми селами, щоб люди боялися йти в опришки. Тому частини скель названі частинами тіла борця проти кріпацтва, національного лицаря та ватажка опришків Олекси Довбуша. Тут ніби рука Олекси, а далі - ніби його голова, а через тріщину є й кам’яне серце Довбуша, до нього треба торкатися лише лівою рукою – буде у житті полум’яне кохання і щасливий шлюб...
Наступного дня разом із тіткою Юлею та моїм двоюрідним братом Володею ми піднялися руслом річки Жонка до водоспаду «Дівочі сльози». Цей унікальний водоспад впадає у Дністер з високого берега каньйону. Цікавий він насамперед тим, що верхній гребінь, з якого стікає вода, поступово наростає: потік приносить іони кальцію, які, осідаючи на виступах скелі, постійно збільшують її в об’ємі. Тут же є два чималі гроти, які цілком могли б слугувати пристанищем для монахів-самітників.
Не обминули ми і найвідоміше місце Яремчі – водоспад Пробій. Він шумить серед каньйонів Прута, серед каскаду бурхливих порогів та водограїв гірської річки. Розмовляти на мосту – марна справа: чути лише голос водоспаду. Та й краса довкола неймовірна, мову відбирає! За історичними даними, висота водоспаду десь століття тому була утричі більшою! Коли русло ріки готували до сплаву лісу, кілька разів у цьому місці гриміла вибухівка. Русло поглибили, а от водоспад зіщулився...
Гуцули впевнені, що місця біля гірських водоспадів мають потужну енергетику. Біля Пробою її відчуває кожен. Кажуть, тут екстрасенси набираються життєвої сили, підзаряджають свої біологічні “батарейки”. На Пруті, який має норовистий характер, чимало маленьких водоспадів - біля них легко дихається, а згодом відчуваєш, як усі проблеми та неспокій немов водою змиває... За легендою, у цих місцях у давні часи любилися хлопець Прут та дівчина Говерла. Батьки, дізнавшись про їхнє кохання, сказали, що ніколи не благословлять їхній шлюб. Дівчина закам’яніла з горя – перетворилася на гору. А хлопець так за нею тужив, що з його сліз утворився струмок, і з нього народився стрімкий та бурхливий Прут...
Попрощавшись з величними Карпатами, подякувавши за незабутні враження від гірських походів, я повернулася до стародавнього Львова...
Його називають українським П’ємонтом – столицею нашого духу й непоборності, традицій і основ українства. Неможливо, звичайно, за один день осягнути П’ємонт. Декому, може, на це не вистачить і життя.
Мені запам’яталася зустріч із львівськими «світличанами» Володимиром і Оксаною Іванишиними, які вже протягом десятиліття передплачують і популяризують «Кримську світлицю» в далекому від Криму куточку України. Подружжя Іванишиних запросили нас із С. Лащенком (вони на фото унизу) до своєї господи, пригостили смачними канапками, розповіли про своє життя. Ми вдячні таким щирим українцям, які підтримують, пропагують на галицькій землі кримську українську пресу.
Я сердечно дякую ще одному львівському «світличанину», професору Роману Михайловичу Пляцку, який приєднався до нас із Сергієм Лащенком і приязно погодився показати і розповісти про визначні місця міста Лева.
Львів - це місто, де архітектура різних епох, стилів, традицій сходу і заходу створила унікальний ансамбль, де у вузеньких, щільно забудованих кварталах міста поруч знаходяться православні, католицькі й іудейські храми.
Дивне, старовинне, живописне місто в середині ХІІІ століття на місці древнього городища заснував князь Данило Галицький і назвав його на честь свого сина Лева. Перша літописна згадка про «місто Лева» (саме це позначає назву міста) датується 1256 роком. З давніх часів на гербі міста золотий лев охороняє міські ворота, а на міських вулицях - безліч
скульптурних зображень царя звірів.
Мені показали найдревніший храм, який зберігся у Львові ще з XIII століття - церкву св. Миколи, Вірменський Кафедральний Собор. Прогулялася Площею Міцкевича, де стоїть пам’ятник польському поетичному світочу - Адаму Міцкевичу. Піднялася нескінченими сходами до «Високого замку». Це гора в центральній частині Львова, на вершині якої колись був замок польського воєводи. Сьогодні на цьому місці – оглядовий майданчик, з якого відкривається чудова панорама.
Будівельники собору св. Юра вибрали для споруди дуже вдале місце: на вершині пагорба, що панує ледве не над усім містом. Ніби продовжуючи і завершуючи схили пагорба, собор з’єднує архітектуру і природу в єдине ціле. Навколо церкви розташований парк, зелений килим підступає до самого собору, а пишні крони старих дерев перегукуються з його контуром.
Оперний театр ім. Крушельницької поряд з Одеською та Віденською операми вважається одним із найкрасивіших театрів Європи. Фасад будинку прикрашають скульптурні фігури. Театр був спроектований так, щоб фойє, коридори і сходи максимально освітлювалися природним світлом. Один із найкращих внутрішніх інтер’єрів — дзеркальний зал, прикрашений картинами, що зображують символічну зміну пори року.
Цінна пам’ятка ренесансного будівництва у Львові - каплиця Боїмів. Головний фасад каплиці з білокам’яною різьбою, яка суцільно заповнює всю площину стіни, нагадуючи таким композиційним вирішенням іконостаси українських церков.
Ну, а серце Львова - вишукано елегантна площа Ринок (порівняйте - імені Леніна у Сімферополі...). Кожна з 44 тутешніх будівель – неповторна, має свою власну легенду, загадку або реальну історію, схожу на казку. Саме тому центральну частину міста оголосили історико-архітектурним заповідником і зарахували до «Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО».
* * *
Моя подорож Галичиною відкрила для мене справжню, духовну, непоборну, дійсно українську Україну, якою так хотілося надихатися, набутися перед поверненням до ще далеко не українського Криму. Але найголовніше - я побачила людей із красивими, усміхненими, молодими (не дивлячись на вік!) обличчями, людей, які з високо піднятою головою ідуть дорогою життя. Ці люди вільні і щасливі, тому що вони у себе вдома, вони - господарі своєї землі. І ніяка чужа, ворожа сила не здатна відняти у них культуру, традиції, духовні цінності, рідну мову, пісню, душу...
Я мрію про те, щоб кожен з моїх земляків-ровесників, приїжджаючи отак, як я, у будь-який куточок нашої України: Київ, Донецьк, Запоріжжя, Черкаси, Харків чи Сімферополь, відчував отой рідний дух, атмосферу добра, щирості, привітності і порядності, щоб всюди почували ми себе у своїй країні, як у рідній хаті.
Юлія Качула.
Галичина – Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2008 > Тема ""Будьмо!""