Версiя для друку Обговорити в форумi

Українці у світі

 ПРО АВТОРА
 
 ЮРIЙ ГАВРИЛЮК народився 2 вересня 1964 р. в мiстi Бiльськ-Пiдляський, Польща.
У 1983 р., як студент унiверситету, заснував позацензурне (“пiдпiльне”) Українське пiдляське видавництво “Думка”, яке проiснувало до 1990 р. i випустило бiльше двадцяти видань, зокрема брошур, присвячених iсторiї та культурi українцiв Пiдляшшя.
У 1987-1989 pp. редагував “товстий” позацензурний журнал “Основи”, присвячений питанням iсторiї та культури Пiдляшшя (вийшло 4 числа). Крiм цього, вiд 1987 р. редагував такi пiдляськi українськi перiодичнi та одноденнi видання, як “Пiдляшшя”, “Вiстi Українського Нацiонального Руху Пiдляшшя”, “Українець”, “Українець Пiдляшшя”, “Бiльщанин”, “Над Бугом i Нарвою” (виборча одноденка), “Наша Газета”, “Підляська газета”, “Пiдляський Листок”.
У 1989 р. був спiвзасновником польськомовного перiодичного видання “Krug”, присвяченого суспiльно-культурному життю українцiв Пiдляшшя (виходило у 1989-1990 роках).
У 1990 р. закiнчив iсторичнi студiї в Ягеллонському унiверситетi у Краковi з отриманням наукового звання магiстра (тема магiстерської дисертацiї “Українське населення на Пiдляшшi у Х-ХVII столiттях”).
У 1990-1993 роках - спiвпрацiвник та працiвник Iнституту української науки i культури, дiючого як складова частина Фундацiї Святого Володимира Хрестителя Київської Русі у Краковi. Член редакцiйної колегiї “Кракiвських Українознавчих Зошитiв”, якi вiд 1993 р. почали виходити як спiльне видання Фундацiї
Св. Володимира та Ягеллонського унiверситету та альманаху “Мiж сусiдами”.
Вiд 1991 р. член редакцiї, а у 1993-1996 роках секретар редакцiї видаваного у Бiльську двомiсячника “Над Бугом i Нарвою”. З 2001 року його головний редактор.
У 1993-1996 роках секретар Головної управи Союзу українцiв Пiдляшшя, органiзатор фестивалiв української культури “Пiдляська осiнь” (1993 i 1995 рр.) та молодiжних таборiв (1995 року, у спiвпрацi з “Пластом”). Зараз член Головної ради СУП.
У 1993-1998 рр. вiв пiдприємницьку дiяльнiсть – видавниче пiдприємство “Основи”. Відновив її у 2000-2001 рр. – Підляське видавництво “Основи”.
Вiд 1994 р. редагує (з деякими перервами) українськi сторiнки в мiсячнику “Przegliad Prawoslawny” (Бiлосток).
У 1996-1997 р. спiвпрацював при редагуваннi збiрника “Холмщина i Пiдляшшя. Iсторико-етнографiчне дослiдження” (Київ 1997).
Співпрацівник координаційного бюро “Енциклопедії сучасної України”. На поле літературної творчості вступив у 1982 році, дебютував у 1983 році на сторінках місячника “Наша культура” (Варшава). З травня 2002 року член Національної спілки письменників України.

НЕЗНИЩИМА КРАСА

Час швидкоплинний, отже й “не оглянемося”, як знов будемо відзначати День Незалежності. Черговий раз будемо згадувати день, коли перед Україною відкрилася можливість вільного розвитку, але й черговий раз сконстатуємо, що далекий ще день, коли завершеним стане процес впорядковування українського духовного простору, коли повернуться в нього всі наші герої та творці культури, коли знищені будуть руйнівні для національного зростання міфи.
Одним з таких міфів було плекане протягом багатьох післявоєнних десятиріч переконання про Буг як кордон, що відділяє Україну від зовнішнього світу. Але ж історія показує нам зовсім інший образ цієї ріки. Це в жодному разі не межа, а можна б навіть сказати, що дуже важлива, разом з Дніпром і Дністром, вісь київської цивілізації. Течія Бугу сторіччями була ниткою, на яку нанизувалися землі русинів-українців – Галичина з Белзщиною, Волинь з Холмщиною, Берестейщина з Підляшшям. Персональним втіленням соборності цих земель є особа князя і короля Данила, адже без згадки про нього і його нащадків неможлива історія як Володимира Волинського, Галича і Львова, так і Ярослава, Перемишля, Холма, Берестя,Дорогичина та Більська.
Гей, старовино, де ти, озвися?
Хто нам розкаже про тебе,
Хто нашу думку збудить, зогріє
Та й дасть приклад, як треба?
Цими словами, надрукованими 1907 року в Холмі, у збірці “Заповіти рідної старовини”, до спадщини минулого звертався народний учитель і поет з Південного Підляшшя Васько Ткач (Василь Остапчук). Це ж зрозуміло – історія для народу те саме, що для кожного з нас пам’ять про прожите вже життя, без чого ми стаємо як гнана вітром пилина в жахливій безодні. Цей голос минулого говорить про подвиги Володимира Великого, який відвойовував червенські городи на лівому березі Бугу та утихомирював племена ятвягів, що були постійною загрозою для територій сьогоднішнього Підляшшя, Берестейщини і навіть Волині. Цей голос говорить про Володимирового сина Ярослава Мудрого, який продовжував справу утвердження західного кордону Землі Руської та у 1031 році заснував на березі Сяну город Ярослав. З його іменем історики пов’язують також заснування таких підляських городів, як Дорогичин і Більськ.
Голос минулого говорить також про Данила Романовича, названого істориками Галицьким. Не так давно, у 2003 році, відзначали ми роковини двох історичних подій – перемоги війська князів Данила та Василька Романовичів над хрестоносцями під Дорогичином (1238 р.) та коронації князя Данила на короля Русі, яка відбулася в тому ж Дорогичині у 1253 році. Це одні з найвагоміших подій, що вписують минуле мого рідного Підляшшя в загальну історію не лише земель, об’єднаних у Галицько-Волинській державі, але і всієї України.
Як слів із пісні, так з української історії не викинути й княжий Перемишль – найстаріше місто Галичини, вотчину Володимира Володаревича, який у першій половині ХІІ ст. об’єднав південно-західні українські землі в Галицькому князівстві. З кінця ХІ ст. існувала тут єпископська кафедра. На початку ХІХ ст., раніше навіть, ніж Львів, місто над Сяном стало осередком українського національного відродження на територіях, які належали тоді до Австрійської монархії.
Холм – місто, засноване у 1230-х роках Данилом Романовичем. Це спершу княжа столиця (тут 1264 року був він похований у Пречистенському соборі), згодом культурний та релігійний центр українців Забужжя. У холмському собо-рі протягом декількох сторіч славилася чудотворна Холмська ікона Богородиці, нещодавно передана вихідцями з Холмщини Українській державі. Зараз вона в Музеї Волинської ікони в Луцьку і є найстарішою іконою, яка зберігається на території України.
Саме в Холмі у 1866 році наро-дився корифей української історіографії, голова Української Цент-ральної Ради та Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський. Тут у 1940-1944 роках православну Холмсько-Підляську єпархію очолював митрополит Іларіон, в мирі професор Іван Огієнко (1882-1972) – мовознавець, філософ, письменник, міністр освіти і віросповідань Української Народної Республіки, перекладач Біблії українською мовою. На цвинтарі на Холмській горі, недалеко від Пречистенського собору спочиває Пилип Пилипчук (1869-1940) – у 1921-1922 прем’єр уряду УНР та професор таємної Української Політехніки у Львові. З Холмщини до Львова переселився о. Петро Крип’якевич, батько відомого історика, учня М. Грушевського, Івана Крип’якевича (1886-1967), ім’ям котрого названий зараз львівський Інститут українознавства Національної Академії наук України.
На північ від Холма, над Бугом розташоване південнопідляське село Кричів, з якого йде рід Михайла Кричевського, приятеля Богдана Хмельницького, київського полковника, який у виснажливому бою під Лоєвом затримав у 1649 р. похід литовських військ на Київ, але сам загинув від ран. Південне Підляшшя це також
батьківщина Миколи Янчука (1859-1921), фольклориста, літературознавця і письменника. Він, працювавши в Москві, організував там вшанування ювілею Тараса Шевченка, а його п’єси виходили друком та ставилися в українських театрах, зокрема в Галичині. Янчук був обдарований багатьма талантами й використовував зачуті в рідному селі народні мелодії
до музичного оформлення своїх п’єс.
І все ж таки найціннішим для України став музичний талант Михайла Вербицького (1815-1870), народженого в селі Явірник Руський біля Перемишля й вихованого в Улючі над Сяном, який у 1864 році написав музику до гімну “Ще не вмерла Україна”. Довгі роки був він парохом церкви у Млинах в околиці Ярослава, біля якої й ліг на вічний спочинок – на могилі у 1930-х роках поставлено пам’ятник в формі ліри з написом “Піонірові української пісні”.
В самому ж місті Ярославі народився Станіслав Людкевич (1879-1979), композитор і музикознавець, який своєю біографією об’єднав три епохи.
У лемківському Бескиді виростав Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) – найвизначніший по Франкові поет Галичини, який народився в селі Новиця на південь від Горлиць (у 1990 р. був відкритий пам’ятник на місці будинку його батьків). Хоч творче життя Антонича пройшло у Львові, за словами Дмитра Павличка, «його книжки... як вікна у п’янливе повітря Лемківщини».
А в нашому часі найбільшим співцем Лемківщини був польськомовний поет Єжи Гарасимович (1933-1999), збірку поезій якого “Небо лемків, або руський ліхтар” у перекладах Ігоря Калинця видано 2003 р. у Львові. Прах поета був, згідно з його заповітом, розсипаний на одному з Бескидських перевалів, де й встановлений пам’ятний знак. Гарасимович щойно перед смертю виразно заявив, що він український поет, який пише польською мовою. До того часу загалом сприймали його, українці в тому числі, як польського письменника.
З дещо інших причин в ролі творця польської культури виступає лемко Епіфаній Дровняк (1895-1968), знаний як “Нікіфор Криницький” – найвидатніший маляр-примітивіст у Польщі, який народився в Криниці на західній Лемківщині. У 1947 році був він насильно вивезений під час акції “Вісла”, але декілька разів пішки повертався до рідного міста. Тут помер і був похований; на його могилі встановлено пам’ятник авторства іншого лемка – Григорія Пецуха.
Вже з цього короткого й дуже загального ескізу видно: Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя є невід’ємною частиною українського простору. Тут народилися люди й відбувалися події, без яких українська історія та культура були б набагато бідніші.
Але в історії не лише прямі шляхи та дороги, а й бездоріжжя та манівці, блукати котрими довелося й націям-сусідам – українцям та полякам. І коли в початках ХХ сторіччя настав час відбудови “національних господарств”, виявилося, що немає між ними необхідної запоруки доброго сусідства – загальновизнаної межі, а Україна й Польща, як сіамські сестри зрощені цими пограничними землями, які політичні еліти обох націй вважали своїми. Спроби їхнього розділення виявилися не прецизійною хірургічною операцією, а звичайним різанням по живому солдатським багнетом і рубанням кістяка сокирою... Врешті-решт чужими силами проведено орієнтовно за лінією, накресленою у 1920 році англійським міністром Керзоном, державний кордон та етнічно “зачищено” прикордонні території.
Так виникла особлива країна, названа “Закерзонням” – територія, відсічена від українського материка під час сталінського вирізування державних кордонів. Нещодавно, у 2004-2006 роках, довелося з сумом відзначати 60-ті роковини очищення Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя від українського населення, яке проводилося під оманливою назвою “репатріації” (вигнано тоді близько півмільйона українців). Чорне діло знищення довершила у 1947 році акція “Вісла”, під час якої під приводом боротьби з Українською Повстанською Армією виселено тих українців (близько 150 тис. осіб), яким до того часу вдалося вдержатися на своїх рідних місцях; їх розпорошили на півночі й заході Польщі.
Єдиним нерозтерзаним регіоном залишилося Північне Підляшшя – земля на північному березі Бугу, що межує з Біловезькою пущею (околиці Більська, Сім’ятичів, Гайнівки у сьогоднішньому Підляському воєводстві). Але тут, ще з міжвоєнного часу, застосовувався інший метод – невизнання українського етнічного характеру місцевого населення та побудова тут фасаду офіційно-шароварної білоруськості, яку, до речі, не дуже підтримували на територіях справ-ді етнічно білоруських. Через те, що з історичних причин серед місцевого українськомовного селян-ства було невелике почуття національного зв’язку з Україною, а також через страх розділити долю українців з південних земель, українська національно-культурна активність на цій території почала набирати обертів аж у 1980-х роках.

Ялтинське розмежування націй у потерпілих від нього українців і поляків залишило біль і почуття кривди та втрати – перші сумують за забужанськими “етнічними землями” та “княжими столицями”, другі за “польськістю Львова” та взагалі за “кресами”, які в пам’яті набирають обрисів молоком і медом сповненої аркадії. Але ж як довго можна жити роздумами про те, скільки хто кому поля приорав та пізніше, при з’ясовуванні справи, зубів вибив – рікою сліз напевно ж не допливемо в майбутнє, ані зачерпнутою з неї водою не поллємо дерева в саду сьогодення – всохнуть...
Звісно, згадуючи про Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя – землі, які після 1944 року стали “Закерзонням” (хоча саме через це вони вже зараз
“в Європі”), нам не уникнути сумних думок, та все ж треба шукати краси. Наші предки з незапам’ятних часів будували ж свої оселі для мирного життя, твердині для захисту під час воєнних лихоліть та церкви для молитви Богові. І протягом тисячоліття створили вони тут красу, яка хоч і понівечена часом та людськими руками, збереглася в неповторних обрисах дерев’яних церков та придорожніх капличок і хрестів, в кам’яних пам’ятниках на могилах предків, в прикрасах сільських хат та в самому краєвиді, вписаному в людські душі й відображеному в творіннях рук та умів чергових поколінь.
І ця краса щоденно звучить в Україні – в музиці національного гімну, який є спільним твором поета з Київщини і композитора з Надсяння; її ароматом насичені нев’янучі вірші Антонича; відчуємо її врешті в творах усіх тих письменників та митців сучасної України, родове коріння яких виростає зі схилів Бескидських гір та нив Перемишльщини, Холмщини і Підляшшя.
Хранителями та співтворцями цієї краси стараємося бути й ми, українці, які всупереч нищівним вихрам минулого втрималися на батьківській землі, або на неї повернулися та не забули пам’яті роду. У кількох десятках церков і сьогодні відбуваються тут відправи у східному обряді, в школах відбувається навчання української мови, діють суспільно-культурні організації (Об’єднання українців у Польщі, Об’єднання лемків, Союз українців Підляшшя тощо), виходить преса, працюють самодіяльні хори та колективи, митці та письменники.
Щороку від Лемківщини по Підляшшя відбувається цілий ряд імпрез – “Лемківська ватра” (Ждиня, Лемківщина), “На Івана, на Русаля” (Зиндранова, Лемківщина), “На Івана, на Купала” (Дубичі Церковні, Підляшшя), “Ніч Купали” (спочатку Посада Риботицька, тепер Перемишль, Надсяння), польсько-українські музичні зустрічі (Черемуха, Підляшшя), фестиваль української культури “Підляська осінь” (Більськ, Підляшшя) тощо. Кожного року на ці культурні заходи організатори запрошують також виконавців із різних регіонів України. Окреме місце в культурному краєвиді займають музеї просто неба з пам’ятками української народної архітектури, організовані як державою (наприклад, у Сяноку, де представлено архітектуру лемків, бойків та долинян), так і з приватної ініціативи – в Зиндранові (Лемківщина), Голі (Південне Підляшшя) чи Біловежі (Північне Підляшшя). Отже, й досі українство тут - це не лише минуле, але й живий творчий потенціал, котрий можна використати в інтересах України та українсько-польського порозуміння й добросусідства.
Безсумнівно знаковими стали тут події з участю Президента України Віктора Ющенка. Першою з них було відкриття каплиці-пантеону, зведеної над могилою Михайла Вербицького – у квітні 2005 року під час візиту, що відкривав “Рік України у Польщі” (до речі, тоді під час концерту у варшавському Великому театрі виконано м. ін. кантату “Кавказ”, створену іншим сином Надсяння – Станіславом Людкевичем). У травні минулого року за участю Президентів України і Польщі був відкритий меморіал у селі Павлокома на Надсянні, у якому в березні 1945 року від рук польського антикомуністичного підпілля загинуло більше трьохсот українських мешканців села. І ось цьогоріч Президенти Віктор Ющенко та Лєх Качинський зустрілися у Варшаві, щоб підписати Спільну заяву з приводу 60-х роковин акції “Вісла” та молитися, спільно із польським та українським духовенством, за потерпілих унаслідок цієї антигуманної операції та за польсько-українське порозуміння і співпрацю.
На мою думку, символічні жести політиків та пам’ятники на могилах мучеників - це лише початок. Адже громадянам України треба показати те, що приховували від них десятиріччями, коли духовний простір України мав обриватися на колючих дротах “кордону дружби”. Треба показати їм красу “Закерзоння”, бо хоч неможливо при цьому оминути сумні спогади, все ж таки життя в своїй основі оптимістичне, а ми ж тут і досі живі – не лише як люди, але і як частина української нації. Отже, треба висвітлити як тисячорічну історію колишніх княжих і єпископських столиць, так і життя та діла тих українців, які надалі вірні “заповітам рідної старовини”, для яких важливе те, що відбувається над Дніпром, які з хвилюванням та надією чекають, що нового принесе їм вітер з України...
Але щоб цей український потенціал “Закерзоння” та людей, які в цій землі мають корені, мав перспективу розвитку, необхідно знову вбудувати його в український культурно-інтелектуальний простір. Зробити те, що колись зробив Ярослав Мудрий, повернувши у межі Землі Руської саме ці території на захід від Бугу, втрачені у колотнечі після Володимирової смерті. Тоді було це повернення фізичне, зараз воно більш медіальне – створення можливості, щоб в Україні знали історію і національні надбання цієї території та чули голос тутешніх українців, щоб, кажучи словами поета: цілющу воду українського духа і думки з джерел підляських, холмських, надсянських та лемківських у Києві та інших не менш славних місцевостях пили.
Бо українські дороги у майбутнє ведуть також західним берегом Бугу – як через повернення української спадщини цієї території в культурно-інтелектуальний простір України, так і через встановлення нової якості українсько-польських відносин. Адже саме від української сторони залежатиме, чи польське суспільство, дуже прив’язане до польських слідів на “кресах”, тобто у Західній Україні, зрозуміє, що внаслідок подій середини минулого сторіччя українці також багато втратили, що на польському боці державного кордону залишилися місця і пам’ятки, вписані в українську національну історію й культуру.
Юрій ГАВРИЛЮК,
головний редактор українського часопису Підляшшя “Над Бугом і Нарвою”.
Більськ на Підляшші,
12 травня 2007 р.

ПІДЛЯШШЯ. ОСІННЯ НОСТАЛЬГІЯ...
 ОСІНЬ... Час, коли гасне зелене вогнище весни й літа, коли приходить момент рефлексії й ностальгії за минулим... Адже проминає все – і пори року, і колишній світ дідів-прадідів наших, які жили в згоді із ритмом природи. А ми, замкнуті у міських стінах, так часто зміну пір року впізнаємо лише завдяки календарю та посезонним розпродажам у магазинах з одягом. Але чи не дрімає десь у нас глибоко закорінене прагнення, щоб вирватися у інший світ – щоб брести піщаними стежинами, дихати вологим повітрям осені та милуватися мохом порослими залишками старовини, яка проминає – безповоротно...
Фото Ю. Гаврилюка з сайту http://www.hawryluk.eu

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 01.06.2007 > Тема "Українці мої..."