Версiя для друку Обговорити в форумi

Щойно писала “мову про державну мову”, та тема ця настільки актуальна і болюча, що доводиться її продовжувати і продовжувати. Тим більше, що життя (а точніше, телебачення) підкидає все нові аспекти цієї проблеми.
Ось і зараз. Почула про інтерв’ю, на яке спочатку погодилась, а потім заборонила його публікувати лауреат нобелівської премії Світлана Алексієвич. Та з її згодою чи забороною журналісти з Росії і не збиралися рахуватися - це не в їхніх правилах.
Але маємо те, що маємо, як сказав колись президент Леонід Кравчук. Мабуть, добре, що це інтерв'ю з'явилось. Воно, правда, скоріше нагадувало “допит з пристрастієм”, особливо, коли журналіст намагався доказати, що коли лауреат Нобелівської премії сама не їде дивитись на ту бойню, яку влаштовує Росія на Донбасі, то вона й не має права мати свою думку про те, що там діється. І ніякі пояснення, чому вона це робить чи не робить, його не цікавили.
Власне, мене зачепила приведена в інтерв’ю думка, що, можливо, нав’язану колись і нав’язувану зараз державну мову іншої держави можна навіть заборонити на якийсь час в країні, яка намагається вирватися з колоніальної економічної і духовної залежності, намагається стати справді європейською країною, якщо це необхідно для згуртування, зміцнення нації.
В історії є немало прикладів, коли держави змушені були користуватися таким, можливо, не зовсім демократичним способом. Досить згадати історію повернення в сім’ю єропейських народів трьох Прибалтійських республік. Вони, правда, і в СРСР були не дуже “совєцькими”. Я побувала в цих республіках в 1979 році, Вже тоді мене вразили хороші (як на той час) дороги, скляні телефонні будки вздовж доріг, гарно, хоч і дуже просто оформлені місця для відпочинку десь в лісі, біля траси, назви вулиць в містах, написані їхніми мовами, меню в кафе теж національними, наповнені товарами магазини, де можна було купити і одяг, і взуття непоганої якості.
Я тоді жила в Криму, і якщо сама ще могла досить непогано одягатися, бо все собі шила сама, а от хлопчики мої і чоловік... Одягти їх по-людськи було неможливо, бо ні курток, ні костюмів, ні взуття в кримських магазинах не було. Дещо можна було “дістати” на ринку, десь за містом, та, живучи “на точці”, в 40 км від міста, попасти туди я не мала можливості.
Вже тоді в Прибалтійських республіках відбувалось національне відродження. Нас, українських “туристів,” вразило, з якою гордістю розповідала дівчина-екскурсовод в замку Тракай частинку історії Литви, яка була колись сильною і могутньою. Екскурсовод пишалась, що саме Литва врятувала Європу від вторгнення Золотої Орди, і вона ж врятувала Російську імперію від вандалізму хрестоносців. А ще мене вразило, з якою повагою ставляться прибалтійські народи до своєї історії, як дбайливо зберігають будівлі стародавніх часів, відбудовують і відновлюють їх. Щоб повернути первісний вигляд баштам і замкам Тракаю, вони почали навіть виробляти цеглу таку, яка виготовлялась в давнину.
У нас, в Криму, і особливо в Феодосії, якій вже більше як 2500 років, немало залишків древньої архітектури. Деякі з них навіть входять до переліку Юнеско. Та чи бережемо ми їх, чи охороняємо? Якийсь час, коли мером Феодосії був О. Шайдеров, в міськвиконкомі була створена колегія з представників громадських організацій, чи просто громадсько активних людей. На засіданнях колегії ми розглядали різні соціальні і культурно-освітні проблеми міста. На одному з засідань торкнулись і теми залишків генуезьких фортець Феодосії. Я розповіла тоді про замок Тракай, про те, як він зберігається і скільки туристів можуть там знайомитися з історією цього краю, цієї країни. Я запитала, а що ми робимо, щоб зберегти історію? І чи цікаво туристам “любуватися” залишками розвалин, де пасуться корови і кози, а люди перетворюють їх в громадські туалети? Чи не варто було б і нам скористатися досвідом замку Тракай?
Працівник виконкому (В. Болотський, здається) пояснив, що якщо зайнятись якоюсь реставрацією цих фортець, то Феодосія разом з ними буде виключена зі списку історичних місць Юнеско. Може, це й так, але коли залишити все так, як є, то спочатку люди почнуть помаленьку розбирати залишки стін на матеріали для будівництва дач чи огорожі, і тоді вже для Юнеско нічого не залишиться. З такими історіями я вже стикалася в Криму.
Коли я приїхала в Севастополь в 1958 році, мій чоловік показав мені цікаве місце - Максимову дачу. Колись - в 19 чи на початку 20 століття багатий чоловік Максимов створив там щось подібне до казково прекрасного парку Софіївка в Умані (на жаль, там я не побувала, але маю альбом та й чула розповіді про це диво). На Максимовій дачі виростили ліс, побудували гроти з мальовничими струмочками, печери, посадили екзотичні дерева і кущі. Як все це виглядало колись, можна було лише нафантазувати, бо в той час це була руїна... І все ж я уявляла собі романтику цього місця, коли сиділа в напівзруйнованому гроті і слухала тихенький шепіт ще не замерзлого струмочка... Віддати б це місце в хороші руки, господареві, який відродив би давню красу... Та за радянських часів таких господарів не було, а якщо б і були, то ніхто не займався б такими “дурницями”, коли треба було відбудовувати місто, створювати військові бази, “точки” ППО і т. ін.
Коли людям почали виділяти землю для садівництва, всю Максимову дачу розібрали на камінчики для будівництва дач, бо будівельні матеріали до “перестройки” можна було тільки десь “дістати”, а не купити, от і діставали...
Та повернуся до мови. Прибалтійські республіки своєю “європейськістю” - культурою, побутовими умовами, забезпеченістю тодішнім імпортом дефіцитних товарів, харчовими продуктами, які тут вирощувались і вироблялись місцевим людом, зробили їх меккою для народів Росії. Так, офіцери, які йшли “у відставку”, обирали собі місця для постійного проживання в таких ласих місцях, як родючі Україна і Молдова, Прибалтика, чи відроджений Україною після депортації 1944 року Крим. Вони (і не тільки офіцери, а й робітники і чиновники) так густо заселили “злачні” місця, а точніше, міста, насадивши там свою мову, свій знаменитий на весь світ російський мат, свій алкоголізм, що місцевих аборигенів виявилось менше, ніж “гостей”, бо ж і перекинчиків-манкуртів і серед “своїх” було чимало.
Після розпаду Союзу в Естонії корінних жителів-естонців лишилось чи не якихось 10%. Та прибалти на це не зважали, а прийняли закони про державні, свої мови, і не дарували пришельцям своє громадянство, коли вони не знають державної мови.
Пригадую, як протестували проти такої “наруги над демократією” пришельці, як в Естонії утворювались “фронти” за утвердження російської мови, як другої державної.
Та прибалти тримались мужньо і твердо. Правда, їм було легше, бо приєднання їх до СРСР в Європі всі післявоєнні роки вважалось окупацією. От і маємо те, що маємо: маємо три вільні і незалежні республіки зі своїми рідними державними мовами. І маємо Україну, нібито незалежну, але з фактично чужою державною мовою. Маємо Крим, який ще до Незалежності України зробили Автономною республікою. А якою? До війни була Кримсько-татарська, а так як татар ще не повернули, то вона і стала фактично російською, а маючи на всій території Криму російську окупаційну армію, яка називалась базою Російського Чорноморського флоту, говорити щось про українську державну мову було зовсім не коректно. Це дозволяла собі хіба що єдина в Криму газета “Кримська світлиця”, бо газети “Кримська правда” і “Крымские известия”, які в СРСР виходили українською і російською мовами, з проголошенням Незалежної України повністю перейшли на російську мову.
Та і в столиці України фактично всі газети почали друкувати російською мовою. (В газетних кіосках Києва україномовних газет я ні разу не знайшла). А своєю, державною, хіба що “Слово Просвіти”, яке боролось за українську мову, не зважаючи на те, рентабельно це, чи ні.
Україна подарувала всім своїм жителям українське громадянство, навіть запеклим противникам-ворогам, не вимагаючи від них ні поваги до свого прапора, ні знання держаної мови, ні хоча б формальної обіцянки виконувати закони держави, в якій вони живуть. Та чи були вони вдячні за це матері-державі? Ні. І не просто “ні”, а ще й з образою, що “нам нав’язали українське громадянство”. А в Севастополі хлопцям, які отримували паспорти, силоміць нав’язували російські, тобто паспорти іншої держави...
І ще одне мене зачепило: інтерв’юер Світлани Алексієвич Гуркін використав одне слово, яке в устах будь-якого російського провладного журналіста звучить зовсім не природньо. Це слово - толерантність. Мабуть, гаспадін Гуркін та іже з ним не знають, що означає це слово. Толерантність - це терпимість до чужих думок, переконань, вірувань. Так от оцієї толерантності до думок, переконань і вірувань, які хоч трошки не збігаються з російськими, ви не знайдете в 90% росіян навіть в ясний соняшний день та ще й з свічкою. Найдемократичніший російський демократ, найліберальнійший російський ліберал, до якої б віри чи конфесії він не належав, в питаннях про націю, будь-яку, крім своєї, єдиної і непогрішної, російської, впевнений в одному: всі нації і народи, які себе визнають не росіянами, насправді є фашистами, бо любити і поважати можна тільки одну, єдину націю, їхню, хоч насправді російської нації не було, нема і ніколи вже не буде. Є добряче перемелене, перемішане, розтовчене в майже однорідне пюре місиво різних народів, рас, племен, яке назвало себе краденим іменем “руські” .
Чи хоч хто-небудь з людей відчував будь-коли хоч якийсь прояв толерантності від істинного “русского”? Я, в усякому разі, не відчувала. Часом, розмовляючи з представником російського народу, раптом помічаєш, що можеш говорити з ним на будь-які теми, включаючи національні, включаючи війну на сході України. Тоді я прямо запитую цю людину, чи він дійсно росіянин, і завжди виявляється, що в нього хтось з родичів чи предків з України, чи з якоїсь іншої з республік колишнього СРСР.
Не випадково хтось з великих сказав, що на українському питанні закінчується будь-який російський демократ... А зараз вже й анекдот з’явився: “Якщо не враховувати лінію фронту, ніщо не розділяє два братських народи”. Чи не так?
І ще один анекдот, який повністю характеризує ментальність “братського” народу: “Чужого нам не надо, но свое мы возьмем, чье бы оно ни было”.
Не можу позбутися вчительської звички: ділитися з людьми тим, що десь прочитала чи вивчила. Зараз попалась мені в руки книжечка, а в ній такі гарні вірші про українську мову. Ось клятва, яку написав на Всеукраїнському вічі наш знаменитий поет Дмитро Павличко ще 25 років тому. А які актуальні ці слова сьогодні, коли ми знову виборюємо право бути самими собою в двобої з “братським” народом!
 
КЛЯТВА
Ми, народ, що вийшов із неволі,
Клянемось в благословенну мить -
Всі свої тисячолітні болі
В славу України перелить.
 
Клянемося княжими гробами,
Золотою шаблею Дніпра -
Краще смерть, ніж бути знов рабами,
Хай гряде відродження пора!
 
Клянемося хлібом і водою,
Що всі мови нашої землі
Житимуть добром - не ворожбою,
В чесному сестринстві, а не в злі.

Клянемось робітними трудами,
Болісними нивами долонь -
Краще смерть, ніж бути знов рабами,
Хай горить очищення вогонь!

Клянемося “Кобзарем” Тараса,
Геніями Лесі і Франка -
Що не зродиться пахолків раса
З крові Гонти і Залізняка!

Клянемося Богом України,
Що вмремо, а не підем в ярмо,
Дух, воскреслий з темної руїни,
На наругу в рабство не дамо!

Ми, народ, що вийшов із неволі,
Клянемось в благословенну мить -
Стати рівним у народів колі,
На свободі й для свободи жить!

Останню строфу повторили хором учасники Всеукраїнського віча 15 вересня 1991 року.
І ще раз нагадаю всім слова видатного українського педагога К.Д. Ушинського:
“Відберіть у народу все - і він все може повернути; та відберіть мову, і він ніколи більше не створить її, вимерла вона в устах народу - вимер і народ”.

Алла Осадча,
Українка
м. Феодосія

P.S.
У ЛАТВІЇ ОШТРАФУВАЛИ ШКОЛУ ЗА РОСІЙСЬКУ МОВУ НА ЕКЗАМЕНІ
Вчителі давали пояснення учням російською…

У латвійській столиці Державна служба якості освіти оштрафувала Даугавгрівську середню школу за те, що під час іспиту із математики вчителі давали роз’яснення учням російською мовою. Про це повідомляє Delfi.
Зазначається, що таке порушення помітив інспектор служби, адже іспити в Латвії повинні проходити латиською мовою.
Як повідомляв УНІАН раніше, кожен двадцятий громадянин України вважає себе росіянином. Як передає кореспондент УНІАН, про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного Інститутом Горшеніна у співпраці з представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі. Як показали результати дослідження, дев'ять з десяти респондентів (92,6%) вважають себе українцями, кожен двадцятий (5,5%) - росіянином. Дослідження також продемонструвало, що переважна більшість респондентів (81,8%) ідентифікують себе, перш за все, громадянами своєї країни - України.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 14.07.2017 > Тема "Душі криниця"