Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2687)
З потоку життя (5758)
Душі криниця (3246)
Українці мої... (1421)
Резонанс (1429)
Урок української (984)
"Білі плями" історії (1619)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ТО ЧИ ШАНУ╢МО МИ НАШУ Р╤ДНУ УКРА╥НСЬКУ МОВУ? ДОС╤ НА ТЕ НЕ ДУЖЕ СХОЖЕ...
То н╕чого, що оголошення безграмотне, головне, щоб сам конкурс був грамотним – чи не так?


СПОВ╤ДЬ ПЕРЕД ЧИТАЧАМИ
Мабуть, не випадково в останню нед╕лю перед Великим постом — Нед╕лю прощення - поет,...


КОНКУРС – ЯК М╤СТ: Л╤ТЕРАТУРНИЙ, ДУХОВНИЙ, УКРА╥НСЬКИЙ
Наша кримська землячка, давня шанувальниця, читачка ╕ авторка «Кримсько╖ св╕тлиц╕»...


…А МУЗИКА НАД СВ╤ТОМ ЛИНЕ
У сусп╕льств╕ ма╓ з’явитися розум╕ння значення мистецьких дисципл╕н для формування творчо╖...


ЮВ╤ЛЕЙНИЙ ВИПУСК АЛЬМАНАХУ
Члени Червоноградського л╕тературно-мистецького об'╓днання “Трет╕й горизонт”...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 05.02.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#6 за 05.02.2016
У ДЗЕРКАЛ╤ ЛЮБОВ╤

Клуб поез╕╖

Сьогодн╕шня поетична стор╕нка «КС» знайомить  читача з творч╕стю талановито╖ поетеси з Черкащини Натал╕╖ Володимир╕вни Гор╕шно╖.
Поет, перекладач, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Народилася 18 грудня 1959 року на Житомирщин╕. Дитинство пройшло в старовинному селищ╕ Смотрич на Под╕лл╕.
1983 року Н. В. Гор╕шна з червоним дипломом зак╕нчила ╕нженерно-оптичний факультет Черн╕вецького державного ун╕верситету. Працювала ╕нженером, викладачем, програм╕стом.
В╕рш╕ пише з дитинства. Перша публ╕кац╕я була – п’ятикласницею в районн╕й газет╕ «Лен╕нським шляхом». Школяркою дв╕ч╕ друкувалася в республ╕канському журнал╕ «П╕онер╕я».
Живе в Черкасах з 1982 року. Виховала сина Олекс╕я, який ╓ чемп╕оном св╕ту та ╢вропи з чолов╕чого ф╕тнесу.
Зараз у творчому доробку письменниц╕ нал╕чу╓ться дванадцять поетичних книг. Н. В. Гор╕шна працю╓ у жанрах поез╕╖, поетичного перекладу, л╕тературних парод╕й. Перша зб╕рка «Бджола на асфальт╕» побачила св╕т 2006 року. Пот╕м були зб╕рки «Розп’яття осен╕» (2007), «Сов╕сть. Переклади з Володимира Нарбута», «Право на весну», «Сутн╕сть. Поез╕╖ у стил╕ хоку» (2008), «Гус╕нь янгол╕в. Переклади», «Гор╕шина. Автопереклади» (2009), «Р╕здвяне Немовля. Переклади», «Поет у сп╕дниц╕. Л╕тературн╕ парод╕╖» (2010), «П╕д сонцем серця» (2011), книга для д╕тей «Дочекалися! Ура!» (2012).
Перу Н. В. Гор╕шно╖ належить також переклад (з рос╕йсько╖) поеми Т. Г. Шевченка «Тризна», який вийшов окремим виданням 2015 року.
Письменниця пост╕йно сп╕впрацю╓ з журналами для д╕тей та юнацтва: «Весел╕ картинки (укра╖нською мовою)» – як перекладач; «Весел╕ уроки» – веде рубрику «Стор╕нки ерудит╕в»; «Весела перерва» – як перекладач та автор шк╕льних «запам’яталок».
Натал╕я Володимир╕вна Гор╕шна ╓ лауреатом Всеукра╖нсько╖ л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Василя Симоненка 2012 р. (за книгу поез╕й «П╕д сонцем серця»).
У письменниц╕ ╓ сайт в ╤нтернет╕: gorishna.narod.ru

Натал╕я ГОР╤ШНА
У ДЗЕРКАЛ╤ ЛЮБОВ╤

ВОГОНЬ

Мого серця не стане надовго –
Так траг╕чно й жорстоко болить,
Наче важк╕сть вселюдського боргу
Саме ним я повинна сплатить.
Мов забракло снаги в Прометея,
╤ вогонь не д╕йшов до людей…
Добуваю його й дотепер я
З╕ сво╖х спален╕лих грудей.

ТИ – УКРА╥НА!

Пташка – в╕д пташки,
 в╕д зерня – зернина,
Паросток кожний
 з кор╕ння батьк╕в.
Ти – Укра╖на ╕ я – Укра╖на,
╤скра в╕тчизни в горнил╕ в╕к╕в.
╤з давнини, з докозацьких шлях╕в,
Р╕д воскресав ╕з недол╕, з ру╖ни.
Серцем ╕ плоттю усяк розум╕в:
Ти – Укра╖на ╕ я – Укра╖на.
Хоч ╕ не т╕ в нас сьогодн╕ старшини,
Хоч ╕ не тих привели до керма,
Вм╕╓мо ж взять на списи
 ╕ на кпини –
Зможем ╕ це довести до ума!
Ми – пранарод, не безлика юрма!
В ╕мен╕ матер╕, в ╕мен╕ сина:
Ти – Укра╖на ╕ я – Укра╖на,
╤ншо╖ дол╕ нам в св╕т╕ нема!

РТУТЬ

Не краща я в╕д когось ╕ не г╕рша.
М╕й б╕лий св╕те, ╕нша я,
Я – ╕нша!
Не розповзлась в неслав╕
 й каламут╕,
Бо я ос╕бна, наче крапля ртут╕.
Не з’╓днана, не всмоктана – чужа!
Навк╕л дивлюсь не оком, а душею,
Коли до мене – з ниц╕стю ╕ лжею,
В╕дточую я в╕рша, не ножа.
М╕й б╕лий св╕те,
 ск╕льки в тебе правд!
П╕знавши вс╕, – не витримаю болю...
Я наближаюсь до Господн╕х врат
З важким снопом назбираних утрат,
Але – не знеособлена юрбою.
╢ те, що не м╕ня сво╓╖ сут╕, –
Краплина кров╕ ╕ краплина ртут╕.

ЗЕМНА ЖАГА

Така мокр╕нь, а в серц╕ сухо-сухо,
Як на початку зоряних в╕к╕в,
Коли Господь св╕ти уже надмухав,
Та оживити зроблене не всп╕в.
Горбатились плато материк╕в,
Потоки лави п╕нилися жаром,
╤ безл╕ч╕ вогненних п╕хур╕в
Виплескувались у с╕рчан╕ хмари.
╤ тр╕скалася шк╕ра у Земл╕,
╤ дерлась плоть
 у конвульс╕йних рухах.
Земля волала, але крик ╖╖
Не чули ненароджен╕ ще вуха...
Жага Земл╕ у ж╕нку перейшла.
– Згораю, любий,
 дай свою вологу! –
Ти — чолов╕к, верши вел╕ння Бога,
Та хай в тоб╕
Я спопелюсь дотла!

Р╤ЗДВЯНЕ НЕМОВЛЯ

Душа моя! Ти зна╓ш щось таке,
Чого м╕й розум осягнуть не може.
Ти шепчеш ствердно:
 «Буде все о’кей!» –
Коли й п╕д сумн╕в –
 ╕снування Боже.
Коли зчорн╕╓ небо, як земля,
╤з тебе св╕тло вилл╓ться, спасенне...
Душа моя – Р╕здвяне Немовля,
Заховане в╕д ╤рода –
У мене!

КРИК ДОЩУ

Я не проспала жодного дощу,
Бо кожен з них кричав несамовито
Тим болем, що дозр╕в
 в верх╕в’ях св╕ту,
Тим болем, що сама я ним кричу,
Коли прощаю ╕ коли мовчу,
Коли не в сил╕, сплутана, злет╕ти,
Коли земля двигтить ╕ гинуть д╕ти,
А я н╕кого з них не захищу…
Не затулю…
Не сплю
П╕д крик дощу.

ПОЕЗ╤Я

Поез╕╓! Моя остання рад╕сть!
Коли кохань розв╕ялись сл╕ди,
Коли ущухли й чорна,
 й б╕ла заздр╕сть,
Й до щастя дал╕, ан╕ж до б╕ди –
Дозволь нести тоб╕, а не прохати
(Лише сльозу – натхненням
 поср╕бли).
Поез╕╓! Прийми в св╕й вулик
 взяток
Ще в╕д одно╖ скромно╖ бджоли!

ДО ПОЕЗ╤╥

Без тебе я, мов крапелька води,
З тобою я – глибини океану.
Лише не йди в╕д мене назавжди,
Без тебе я ╕ дихать перестану.
Без тебе – обпечуся, мов дитя,
Скараюсь в╕д жорстокост╕ ╕ кров╕.
Тебе нема – нема мен╕ життя!
Без тебе я не знатиму любов╕.
Знебарвлюся, застигну,
 як смола, –
Без ╕мен╕, без дол╕, без прощення...
Без тебе, як без Бога, я – мала.
Прошу: не йди, Поез╕╓, в╕д мене!

ДО СЛОВА

Я не крала н╕ грошей, н╕ мужа,
Як кульбаба, зд╕ймала асфальт.
У лабетах житт╓во╖ стуж╕
В╕днаходила смисл ╕ азарт.
Не тяглась до престольного граду
╤ збирала любов, як бджола.
Легкодух╕сть прощала ╕ зраду,
Бо ╕накше вчинить не могла.
На крил╕ епохального в╕тру
Не ганялась за блиском кар’╓р.
Я здавала екзамен на витрим
╤ здаю його ще дотепер.
Я кохання п╕знала – зап╕зно,
Я пов╕рила в те, що – зал╕зна…
П╕д вагою душевного схову
Не з╕гнулась, –
дов╕рившись слову.
* * *
Я вм╕ю малювати – т╕льки словом,
Поез╕я – м╕й пензель ╕ м╕й н╕ж.
Вир╕зьблю╓ слова
 натхненний в╕рш –
Я вм╕ю малювати т╕льки словом.
Годину сну в╕дсуджуючи знову,
(Не за хвалу, й тим паче не за гр╕ш!)
Творю св╕ти ╕з болю й дивовиж.
Я вм╕ю малювати! –
Т╕льки ж – словом!
* * *
Рядки наснились ╕ п╕шли у сон,
Вони ╕ дос╕ там, разом з тобою.
Тебе я ними не занепокою –
Рядки наснились ╕ п╕шли у сон.
Як пелюстки прозорих анемон,
Розв╕ялися ц╕ в╕ршов╕ сплети.
Найкращ╕ в╕рш╕ кожного поета –
Т╕, що наснились ╕ п╕шли у сон.

ПРИВ╤ЛЕ╥ БОГ╤В

Розмовляти без сл╕в
 я навчусь у дерев,
Ц╕лувати без губ я навчуся у в╕тру.
Т╕льки ще не тепер,
 не тепер, не тепер,
А тод╕, як т╕лесним життям
 перекв╕тну.
Доки губи мо╖ не набридли тво╖м
╤ очам дорога цього св╕ту пал╕тра,
Не в╕дмовлюсь в╕д сл╕в,
 не в╕дмовлюсь в╕д рим,
В╕д застудливих зим,
 в╕д спекотного л╕та.
Ми ще станем, коханий,
 Дн╕пром ╕ п╕ском,
Ще попереду б╕ль переход╕в
 ╕ вт╕лень.
Ти колись – солов’╓м,
 я – духмяним бузком
Пригада╓м жагу розпаш╕лого т╕ла…
Ц╕лувати без губ,
 розмовляти без сл╕в –
Прив╕ле╖ птах╕в, прив╕ле╖ бог╕в.

СПРОТИВ
/рондель/

Щастя – шматочками,
 горе – шматками
Кожному смертному в╕д сповиття.
Ще в╕д праматер╕, ще в╕д Адама –
Так нар╕за╓ нам доля життя.
Пуп’яночок, жовтороте дитя,
Тулиться в перш╕й печал╕ до мами,
Начебто ма╓ перв╕сне знаття:
Щастя – шматочками,
горе – шматками.
╤ – опира╓ться зл╕сн╕й програм╕,
╤ до останнього серцебиття
Рветься усе пом╕няти м╕сцями:
Горе – шматочками,
 щастя – шматками
Кожному смертному в╕д сповиття!

МОВА КОХАННЯ

Зможеш? – В╕дт╕нки ц╕лунк╕в
 вм╕стити в слова.
Зможеш? – Об╕йми розкласти
 на л╕тери й звуки.
Мову кохання, що давня, як св╕т,
 ╕ нова,
Т╕льки на доторк освоюють
 губи ╕ руки.
Ск╕льки не вчи – не збагнеш
 ╖╖ дивн╕ дива,
╤ хоч не в змоз╕ цього осягнути
 наука,
Нею написан╕ – пристраст╕,
 доблест╕, муки…
Й пишеться доля,
 допоки людина жива.

ВЛАСНИЦЯ

Я – власниця, коханий! Зрозум╕й!
Ти т╕льки м╕й, як св╕т оцей,
 як кв╕ти,
Ти т╕льки м╕й, як це спекотне л╕то.
Мо╓ це л╕то! Й ти у ньому – м╕й!
Я – власниця, усе тво╓ – мо╓:
╤ в╕чний сумн╕в «бути чи не бути»,
Натхнення злет ╕ нав╕ть горе люте –
Мо╖м хрестом, мо╖м горбом ста╓.
Моя – твоя покута перед Богом!
Моя – твоя сам╕тницька дорога!
В соф╕тах слави, у сн╕гах зав╕й
Я – власниця, ╕ ти, коханий, м╕й!
* * *
Тримай мене в сво╖х руках,
Як р╕дний дах, як в╕рний шлях,
Як землю батьк╕вську в хрестах,
Тримай мене в сво╖х руках!
Коли би й м╕г, коли б не м╕г –
Тримай, як те, що не вбер╕г.
Що ╓ твого в ус╕х ж╕нках –
Тепер в мен╕. Тримай в руках!
Як немовля у пелюшках,
Як пл╕д нестиглий в пелюстках,
Як мат╕р, зброю ╕ як стяг –
Тримай мене в сво╖х руках!

ЧАС

Час, певно, ма╓ дуже гострий з╕р:
Сну╓м життям ос╕бно чи ватагою,
А в╕н, як пильний
 зголодн╕лий зв╕р, –
Н╕кого не лишив поза увагою.
* * *
Серце розпалилося до краю,
Била би у дзв╕н, коли б могла,
Бо ж усе життя цього бажаю:
Жити – й бути джерелом тепла!

АБРИКОСОВА Н╤Ч

Соковита н╕ч, абрикосова!
Ми ╕з серцем ╕ще чогось просимо.
Не з╕старен╕, а оставлен╕
У останньому д╕вич-маренн╕.
Соковита н╕ч, абрикосова!
Дай поез╕╖, досить прози нам.
Дай дощу, який не за стеклами,
Пригубити вустами стерплими.
Усмоктати тебе, як ягоду,
Захмел╕ти тво╓ю лаг╕ддю,
Щоб ╕ ос╕нню, ╕ морозами
Пахли ноч╕ нам абрикосами.
Вихемерюю, мов м╕стер╕ю,
╤ в думках тебе, й на папер╕ я.
...Що ж ти жалишся спогад-осами,
Соковита н╕ч, абрикосова?..

Г╤РКАВ╤ ЧЕРЕШН╤

Г╕ркав╕ черешн╕ росли у посадках,
В╕д яг╕док прикро кривились вуста.
Черешн╕ дитинства
 солодшають в згадках,
Й сама соб╕ в╕рю, що то – смакота.
Обаб╕ч пут╕вця, обаб╕ч шос╕вки
В╕д щедрост╕ л╕та
 згинались верх╕вки.
Ан╕ для варення,
 ан╕ для гостинця –
Г╕ркав╕ черешн╕, обдерт╕ кол╕нця.
Посин╕ли губи у парубка, в д╕вки –
Г╕ркав╕ черешн╕ обаб╕ч шос╕вки.

ЧАСИ БДЖОЛИНИХ ПЕРЕГУД╤В
/рондель/

Черешн╕ пахли, як варення,
В часи бджолиних перегуд╕в.
Весна носила тво╓ ймення,
Любов’ю сповнюючи груди.
╤ не шукаючи спасення
(Куди тут д╕нешся? – Н╕куди!)
Вбирали аромати груди –
Черешн╕ пахли, як варення.
╤ посолодшало щодення,
Пов╕рилось: усе ще буде!
А зв╕дусюди-зв╕дусюди
В часи бджолиних перегуд╕в
Черешн╕ пахли, як варення.

ЗОЛОТА ЧУЖИНКА

Вже пташин╕ щебети тих╕ш╕,
╤ ос╕нн╕й сум в полях сто╖ть.
Так щемить – зарадять т╕льки в╕рш╕,
Не чуж╕, до того ж, а – сво╖.
Так щемить – недавно ж р╕ки
скресли,
╤ лише прокинулась бджола...
– Господи! Нечесно ж так, нечесно,
Ледве дочекалася тепла!
Лиш дов╕ра проросла до нього
╤ у с╕к вишневий перейшла,
Т╕льки, т╕льки-но роззулись ноги,
Т╕льки голос визр╕в в джерела.
Лопухи простерлися лапат╕,
Навпрошки гасають ╖жаки,
Д╕тлахи не втримуються в хат╕...
А уже тих╕шають птахи.
Так журливо л╕тепло в╕дходить,
Мов душа у в╕чн╕сть в╕дл╕та.
...Задивились в оч╕ одна одн╕й –
Я ╕ та чужинка золота.

НАСТР╤Й БАБИНОГО Л╤ТА

Бабине л╕то! Н╕жност╕!
О, не приховуй скарб!
Ос╕нь, сестра-граб╕жниця,
Вмить в╕днесе в ломбард.
Бабине л╕то! Хащами! –
Поле ╕ степ – не те!
Доки ╖х, захаращених,
Сн╕гом не замете.
Щедростями Сварожими
Застуй, стуманюй з╕р,
В╕рити доки може ще
Серця лякливий зв╕р.
Л╕тепла ╕ несп╕шност╕,
Св╕тла яскравих фарб…
Бабине л╕то! Н╕жност╕!
О, не приховуй скарб!
* * *
Мертвими осами
Стеляться осен╕,
Зраджен╕ вродою,
Дмуть непогодою.
Де ще сн╕жинки т╕?
Зор╕ – й т╕ вимкнут╕.
Шкрябають лапою,
В стекла накрапують –
Мрякою? Оцтом?
Зерням пророцтва?
Чу╓ться стогоном:
«Бога нам! Бога нам!..»
* * *
А дощ уже зайшовся в╕д плачу,
╤ я соб╕ поплакати дозволю.
Сво╖ печал╕ вс╕ не пол╕чу,
Та ╓ найб╕льша – серце у невол╕.
Як при дороз╕ кущики бузку,
Коли цв╕ли –
 здавались чистим дивом.
Обламан╕ стоять несправедливо,
А випускають парость боязку.
Отак ╕ я: ламай, коханий, рви –
Тоб╕ м╕й цв╕т останнього зр╕кання.
Хай згодом в╕ршем
 плоть моя кровить,
Плачу ╕ плачу в осен╕ кохання.
Перед тобою суть моя нага
(В обох уже поср╕блилися чола),
Я в╕д любов╕, як в╕д батога,
Здригаюсь нин╕,
 як здригалась вчора.

П╤Д СОНЦЕМ СЕРЦЯ

Коли Харон в╕зьме за в╕хт╕ к╕с
Й запхне в св╕й човен –
 за в╕ки обдертий, –
Уперши погляд
 в безпросв╕тний Ст╕кс,
Зависнувши пом╕ж життям
 ╕ смертю,
Скажу я: «Перев╕знику, зажди,
З╕йди на берег, роз╕гнувши спину,
Чи бачив ти, як╕ у нас сади,
Чи рвав штани у заростях малини?
Чи брався п╕дсп╕вати солов’ю,
Коли любов цв╕ла
 п╕д сонцем серця?..
Так╕ принади не знайдеш в раю,
Земна душа безсмертям
 не спасеться.
В╕д дол╕ жоден з нас ╕ще не вт╕к,
Але спочинь, Хароне-людолове…»
Життя людини називають «в╕к»,
А того в╕ку – т╕льки мить любов╕.

У ДЗЕРКАЛ╤ ЛЮБОВ╤

А ти мен╕ нав╕щось дор╕кнув:
«Що не рядок –
любов, любов, кохання…»
Таки люблю – холодн╕ роси ранн╕,
А надто – вогк╕сть осен╕ сумну.
Таки люблю: ╕ зиму крижану,
╤ шмаття неба – пране-перепране,
╤ погляд тв╕й –
 закоханий востанн╓…
А ти мен╕ нав╕щось дор╕кнув.
Х╕ба то гр╕х, як в безум уп╕рну,
Коли сади в вес╕льному убранн╕?
Х╕ба то гр╕х – розчулюсь, як торкну
Рожевий цв╕т розтр╕пано╖ пан╕?
Або коли дов╕рливе маля
Сво╖ цяцьки мен╕ в долон╕ тиче,
Я обм’якаю, начебто земля,
Коли ╖й дощ спол╕ску╓ обличчя.
Х╕ба то гр╕х, як в╕дпов╕м на см╕х?
Х╕ба то гр╕х, коли лишаю в слов╕
Св╕т, що сприймаю
 в дзеркал╕ любов╕?
Х╕ба то гр╕х?

НАД╤Я

Вже обривають павутиння
Холодн╕ роси уноч╕,
╤ зр╕дка-зр╕дка журавлин╕
Все ще курликають ключ╕.
Так завжди раптом, так неплавко...
Тв╕й смуток знову ожива.
Я хочу, щоби ти поплакав,
Аби не краяли слова.
Я пригорнусь, як на вокзал╕, –
Ти не носи св╕й б╕ль в соб╕,
Бо як над╕ю б не топтали,
Вона скреса╓ по журб╕.
Вона, як з попелу жарина,
╥╖ роздмуха╓м з╕ сну...
А журавл╕ на Укра╖ну
Ще принесуть свою весну.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 05.02.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16623

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков