Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогоднішня поетична сторінка «КС» знайомить  читача з творчістю талановитої поетеси з Черкащини Наталії Володимирівни Горішної.
Поет, перекладач, член Національної спілки письменників України. Народилася 18 грудня 1959 року на Житомирщині. Дитинство пройшло в старовинному селищі Смотрич на Поділлі.
1983 року Н. В. Горішна з червоним дипломом закінчила інженерно-оптичний факультет Чернівецького державного університету. Працювала інженером, викладачем, програмістом.
Вірші пише з дитинства. Перша публікація була – п’ятикласницею в районній газеті «Ленінським шляхом». Школяркою двічі друкувалася в республіканському журналі «Піонерія».
Живе в Черкасах з 1982 року. Виховала сина Олексія, який є чемпіоном світу та Європи з чоловічого фітнесу.
Зараз у творчому доробку письменниці налічується дванадцять поетичних книг. Н. В. Горішна працює у жанрах поезії, поетичного перекладу, літературних пародій. Перша збірка «Бджола на асфальті» побачила світ 2006 року. Потім були збірки «Розп’яття осені» (2007), «Совість. Переклади з Володимира Нарбута», «Право на весну», «Сутність. Поезії у стилі хоку» (2008), «Гусінь янголів. Переклади», «Горішина. Автопереклади» (2009), «Різдвяне Немовля. Переклади», «Поет у спідниці. Літературні пародії» (2010), «Під сонцем серця» (2011), книга для дітей «Дочекалися! Ура!» (2012).
Перу Н. В. Горішної належить також переклад (з російської) поеми Т. Г. Шевченка «Тризна», який вийшов окремим виданням 2015 року.
Письменниця постійно співпрацює з журналами для дітей та юнацтва: «Веселі картинки (українською мовою)» – як перекладач; «Веселі уроки» – веде рубрику «Сторінки ерудитів»; «Весела перерва» – як перекладач та автор шкільних «запам’яталок».
Наталія Володимирівна Горішна є лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка 2012 р. (за книгу поезій «Під сонцем серця»).
У письменниці є сайт в Інтернеті: gorishna.narod.ru

Наталія ГОРІШНА
У ДЗЕРКАЛІ ЛЮБОВІ

ВОГОНЬ

Мого серця не стане надовго –
Так трагічно й жорстоко болить,
Наче важкість вселюдського боргу
Саме ним я повинна сплатить.
Мов забракло снаги в Прометея,
І вогонь не дійшов до людей…
Добуваю його й дотепер я
Зі своїх спаленілих грудей.

ТИ – УКРАЇНА!

Пташка – від пташки,
 від зерня – зернина,
Паросток кожний
 з коріння батьків.
Ти – Україна і я – Україна,
Іскра вітчизни в горнилі віків.
Із давнини, з докозацьких шляхів,
Рід воскресав із недолі, з руїни.
Серцем і плоттю усяк розумів:
Ти – Україна і я – Україна.
Хоч і не ті в нас сьогодні старшини,
Хоч і не тих привели до керма,
Вміємо ж взять на списи
 і на кпини –
Зможем і це довести до ума!
Ми – пранарод, не безлика юрма!
В імені матері, в імені сина:
Ти – Україна і я – Україна,
Іншої долі нам в світі нема!

РТУТЬ

Не краща я від когось і не гірша.
Мій білий світе, інша я,
Я – інша!
Не розповзлась в неславі
 й каламуті,
Бо я осібна, наче крапля ртуті.
Не з’єднана, не всмоктана – чужа!
Навкіл дивлюсь не оком, а душею,
Коли до мене – з ницістю і лжею,
Відточую я вірша, не ножа.
Мій білий світе,
 скільки в тебе правд!
Пізнавши всі, – не витримаю болю...
Я наближаюсь до Господніх врат
З важким снопом назбираних утрат,
Але – не знеособлена юрбою.
Є те, що не міня своєї суті, –
Краплина крові і краплина ртуті.

ЗЕМНА ЖАГА

Така мокрінь, а в серці сухо-сухо,
Як на початку зоряних віків,
Коли Господь світи уже надмухав,
Та оживити зроблене не вспів.
Горбатились плато материків,
Потоки лави пінилися жаром,
І безлічі вогненних піхурів
Виплескувались у сірчані хмари.
І тріскалася шкіра у Землі,
І дерлась плоть
 у конвульсійних рухах.
Земля волала, але крик її
Не чули ненароджені ще вуха...
Жага Землі у жінку перейшла.
– Згораю, любий,
 дай свою вологу! –
Ти — чоловік, верши веління Бога,
Та хай в тобі
Я спопелюсь дотла!

РІЗДВЯНЕ НЕМОВЛЯ

Душа моя! Ти знаєш щось таке,
Чого мій розум осягнуть не може.
Ти шепчеш ствердно:
 «Буде все о’кей!» –
Коли й під сумнів –
 існування Боже.
Коли зчорніє небо, як земля,
Із тебе світло виллється, спасенне...
Душа моя – Різдвяне Немовля,
Заховане від Ірода –
У мене!

КРИК ДОЩУ

Я не проспала жодного дощу,
Бо кожен з них кричав несамовито
Тим болем, що дозрів
 в верхів’ях світу,
Тим болем, що сама я ним кричу,
Коли прощаю і коли мовчу,
Коли не в силі, сплутана, злетіти,
Коли земля двигтить і гинуть діти,
А я нікого з них не захищу…
Не затулю…
Не сплю
Під крик дощу.

ПОЕЗІЯ

Поезіє! Моя остання радість!
Коли кохань розвіялись сліди,
Коли ущухли й чорна,
 й біла заздрість,
Й до щастя далі, аніж до біди –
Дозволь нести тобі, а не прохати
(Лише сльозу – натхненням
 посрібли).
Поезіє! Прийми в свій вулик
 взяток
Ще від одної скромної бджоли!

ДО ПОЕЗІЇ

Без тебе я, мов крапелька води,
З тобою я – глибини океану.
Лише не йди від мене назавжди,
Без тебе я і дихать перестану.
Без тебе – обпечуся, мов дитя,
Скараюсь від жорстокості і крові.
Тебе нема – нема мені життя!
Без тебе я не знатиму любові.
Знебарвлюся, застигну,
 як смола, –
Без імені, без долі, без прощення...
Без тебе, як без Бога, я – мала.
Прошу: не йди, Поезіє, від мене!

ДО СЛОВА

Я не крала ні грошей, ні мужа,
Як кульбаба, здіймала асфальт.
У лабетах життєвої стужі
Віднаходила смисл і азарт.
Не тяглась до престольного граду
І збирала любов, як бджола.
Легкодухість прощала і зраду,
Бо інакше вчинить не могла.
На крилі епохального вітру
Не ганялась за блиском кар’єр.
Я здавала екзамен на витрим
І здаю його ще дотепер.
Я кохання пізнала – запізно,
Я повірила в те, що – залізна…
Під вагою душевного схову
Не зігнулась, –
довірившись слову.
* * *
Я вмію малювати – тільки словом,
Поезія – мій пензель і мій ніж.
Вирізьблює слова
 натхненний вірш –
Я вмію малювати тільки словом.
Годину сну відсуджуючи знову,
(Не за хвалу, й тим паче не за гріш!)
Творю світи із болю й дивовиж.
Я вмію малювати! –
Тільки ж – словом!
* * *
Рядки наснились і пішли у сон,
Вони і досі там, разом з тобою.
Тебе я ними не занепокою –
Рядки наснились і пішли у сон.
Як пелюстки прозорих анемон,
Розвіялися ці віршові сплети.
Найкращі вірші кожного поета –
Ті, що наснились і пішли у сон.

ПРИВІЛЕЇ БОГІВ

Розмовляти без слів
 я навчусь у дерев,
Цілувати без губ я навчуся у вітру.
Тільки ще не тепер,
 не тепер, не тепер,
А тоді, як тілесним життям
 переквітну.
Доки губи мої не набридли твоїм
І очам дорога цього світу палітра,
Не відмовлюсь від слів,
 не відмовлюсь від рим,
Від застудливих зим,
 від спекотного літа.
Ми ще станем, коханий,
 Дніпром і піском,
Ще попереду біль переходів
 і втілень.
Ти колись – солов’єм,
 я – духмяним бузком
Пригадаєм жагу розпашілого тіла…
Цілувати без губ,
 розмовляти без слів –
Привілеї птахів, привілеї богів.

СПРОТИВ
/рондель/

Щастя – шматочками,
 горе – шматками
Кожному смертному від сповиття.
Ще від праматері, ще від Адама –
Так нарізає нам доля життя.
Пуп’яночок, жовтороте дитя,
Тулиться в першій печалі до мами,
Начебто має первісне знаття:
Щастя – шматочками,
горе – шматками.
І – опирається злісній програмі,
І до останнього серцебиття
Рветься усе поміняти місцями:
Горе – шматочками,
 щастя – шматками
Кожному смертному від сповиття!

МОВА КОХАННЯ

Зможеш? – Відтінки цілунків
 вмістити в слова.
Зможеш? – Обійми розкласти
 на літери й звуки.
Мову кохання, що давня, як світ,
 і нова,
Тільки на доторк освоюють
 губи і руки.
Скільки не вчи – не збагнеш
 її дивні дива,
І хоч не в змозі цього осягнути
 наука,
Нею написані – пристрасті,
 доблесті, муки…
Й пишеться доля,
 допоки людина жива.

ВЛАСНИЦЯ

Я – власниця, коханий! Зрозумій!
Ти тільки мій, як світ оцей,
 як квіти,
Ти тільки мій, як це спекотне літо.
Моє це літо! Й ти у ньому – мій!
Я – власниця, усе твоє – моє:
І вічний сумнів «бути чи не бути»,
Натхнення злет і навіть горе люте –
Моїм хрестом, моїм горбом стає.
Моя – твоя покута перед Богом!
Моя – твоя самітницька дорога!
В софітах слави, у снігах завій
Я – власниця, і ти, коханий, мій!
* * *
Тримай мене в своїх руках,
Як рідний дах, як вірний шлях,
Як землю батьківську в хрестах,
Тримай мене в своїх руках!
Коли би й міг, коли б не міг –
Тримай, як те, що не вберіг.
Що є твого в усіх жінках –
Тепер в мені. Тримай в руках!
Як немовля у пелюшках,
Як плід нестиглий в пелюстках,
Як матір, зброю і як стяг –
Тримай мене в своїх руках!

ЧАС

Час, певно, має дуже гострий зір:
Снуєм життям осібно чи ватагою,
А він, як пильний
 зголоднілий звір, –
Нікого не лишив поза увагою.
* * *
Серце розпалилося до краю,
Била би у дзвін, коли б могла,
Бо ж усе життя цього бажаю:
Жити – й бути джерелом тепла!

АБРИКОСОВА НІЧ

Соковита ніч, абрикосова!
Ми із серцем іще чогось просимо.
Не зістарені, а оставлені
У останньому дівич-маренні.
Соковита ніч, абрикосова!
Дай поезії, досить прози нам.
Дай дощу, який не за стеклами,
Пригубити вустами стерплими.
Усмоктати тебе, як ягоду,
Захмеліти твоєю лагіддю,
Щоб і осінню, і морозами
Пахли ночі нам абрикосами.
Вихемерюю, мов містерію,
І в думках тебе, й на папері я.
...Що ж ти жалишся спогад-осами,
Соковита ніч, абрикосова?..

ГІРКАВІ ЧЕРЕШНІ

Гіркаві черешні росли у посадках,
Від ягідок прикро кривились вуста.
Черешні дитинства
 солодшають в згадках,
Й сама собі вірю, що то – смакота.
Обабіч путівця, обабіч шосівки
Від щедрості літа
 згинались верхівки.
Ані для варення,
 ані для гостинця –
Гіркаві черешні, обдерті колінця.
Посиніли губи у парубка, в дівки –
Гіркаві черешні обабіч шосівки.

ЧАСИ БДЖОЛИНИХ ПЕРЕГУДІВ
/рондель/

Черешні пахли, як варення,
В часи бджолиних перегудів.
Весна носила твоє ймення,
Любов’ю сповнюючи груди.
І не шукаючи спасення
(Куди тут дінешся? – Нікуди!)
Вбирали аромати груди –
Черешні пахли, як варення.
І посолодшало щодення,
Повірилось: усе ще буде!
А звідусюди-звідусюди
В часи бджолиних перегудів
Черешні пахли, як варення.

ЗОЛОТА ЧУЖИНКА

Вже пташині щебети тихіші,
І осінній сум в полях стоїть.
Так щемить – зарадять тільки вірші,
Не чужі, до того ж, а – свої.
Так щемить – недавно ж ріки
скресли,
І лише прокинулась бджола...
– Господи! Нечесно ж так, нечесно,
Ледве дочекалася тепла!
Лиш довіра проросла до нього
І у сік вишневий перейшла,
Тільки, тільки-но роззулись ноги,
Тільки голос визрів в джерела.
Лопухи простерлися лапаті,
Навпрошки гасають їжаки,
Дітлахи не втримуються в хаті...
А уже тихішають птахи.
Так журливо літепло відходить,
Мов душа у вічність відліта.
...Задивились в очі одна одній –
Я і та чужинка золота.

НАСТРІЙ БАБИНОГО ЛІТА

Бабине літо! Ніжності!
О, не приховуй скарб!
Осінь, сестра-грабіжниця,
Вмить віднесе в ломбард.
Бабине літо! Хащами! –
Поле і степ – не те!
Доки їх, захаращених,
Снігом не замете.
Щедростями Сварожими
Застуй, стуманюй зір,
Вірити доки може ще
Серця лякливий звір.
Літепла і неспішності,
Світла яскравих фарб…
Бабине літо! Ніжності!
О, не приховуй скарб!
* * *
Мертвими осами
Стеляться осені,
Зраджені вродою,
Дмуть непогодою.
Де ще сніжинки ті?
Зорі – й ті вимкнуті.
Шкрябають лапою,
В стекла накрапують –
Мрякою? Оцтом?
Зерням пророцтва?
Чується стогоном:
«Бога нам! Бога нам!..»
* * *
А дощ уже зайшовся від плачу,
І я собі поплакати дозволю.
Свої печалі всі не полічу,
Та є найбільша – серце у неволі.
Як при дорозі кущики бузку,
Коли цвіли –
 здавались чистим дивом.
Обламані стоять несправедливо,
А випускають парость боязку.
Отак і я: ламай, коханий, рви –
Тобі мій цвіт останнього зрікання.
Хай згодом віршем
 плоть моя кровить,
Плачу і плачу в осені кохання.
Перед тобою суть моя нага
(В обох уже посріблилися чола),
Я від любові, як від батога,
Здригаюсь нині,
 як здригалась вчора.

ПІД СОНЦЕМ СЕРЦЯ

Коли Харон візьме за віхті кіс
Й запхне в свій човен –
 за віки обдертий, –
Уперши погляд
 в безпросвітний Стікс,
Зависнувши поміж життям
 і смертю,
Скажу я: «Перевізнику, зажди,
Зійди на берег, розігнувши спину,
Чи бачив ти, які у нас сади,
Чи рвав штани у заростях малини?
Чи брався підспівати солов’ю,
Коли любов цвіла
 під сонцем серця?..
Такі принади не знайдеш в раю,
Земна душа безсмертям
 не спасеться.
Від долі жоден з нас іще не втік,
Але спочинь, Хароне-людолове…»
Життя людини називають «вік»,
А того віку – тільки мить любові.

У ДЗЕРКАЛІ ЛЮБОВІ

А ти мені навіщось дорікнув:
«Що не рядок –
любов, любов, кохання…»
Таки люблю – холодні роси ранні,
А надто – вогкість осені сумну.
Таки люблю: і зиму крижану,
І шмаття неба – пране-перепране,
І погляд твій –
 закоханий востаннє…
А ти мені навіщось дорікнув.
Хіба то гріх, як в безум упірну,
Коли сади в весільному убранні?
Хіба то гріх – розчулюсь, як торкну
Рожевий цвіт розтріпаної пані?
Або коли довірливе маля
Свої цяцьки мені в долоні тиче,
Я обм’якаю, начебто земля,
Коли їй дощ споліскує обличчя.
Хіба то гріх, як відповім на сміх?
Хіба то гріх, коли лишаю в слові
Світ, що сприймаю
 в дзеркалі любові?
Хіба то гріх?

НАДІЯ

Вже обривають павутиння
Холодні роси уночі,
І зрідка-зрідка журавлині
Все ще курликають ключі.
Так завжди раптом, так неплавко...
Твій смуток знову ожива.
Я хочу, щоби ти поплакав,
Аби не краяли слова.
Я пригорнусь, як на вокзалі, –
Ти не носи свій біль в собі,
Бо як надію б не топтали,
Вона скресає по журбі.
Вона, як з попелу жарина,
Її роздмухаєм зі сну...
А журавлі на Україну
Ще принесуть свою весну.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 05.02.2016 > Тема "Душі криниця"