Версiя для друку Обговорити в форумi

Кажуть, правозахисник Петро Григоренко зізнавався кримськотатарським друзям, що хотів би і сам бути татарином. Втім, відомо від його сина Андрія, який і нині живе у Нью-Йорку, що незадовго до смерті (з того часу 21 лютого виповнилося 25 років) він повністю перейшов на українську мову спілкування, бо залишався-таки українцем. Але чи варто ділити нам його поміж собою, чи урок його життя мав на меті інше – поєднати два братні народи? І саме братніми називали наші стосунки кримські татари, які зібралися біля пам’ятника Петру Григоренку в Сімферополі на честь роковин з дня його смерті.
І хоча Петро Григоренко був відомим правозахисником, котрий створив українську та московську гельсінські групи і боровся, як, скажімо, й Андрій Сахаров, за права кожної людини, за що пройшов через ув’язнення і психушки, та ось кримськотатарський народ виявився вдячнішим за інших, зробивши його своїм національним героєм. Можливо, тому, що менше за інших мав підтримки та більше — її потребував.
Ось чому колишній хлопчина із Херсонщини, а на останньому етапі життя американський іммігрант назавжди одержав кримську прописку. Саме тут, попри шалений опір кримської влади, стоїть перший (і чи не єдиний?) йому пам’ятник, а площу Совєтську кримські татари називають площею Петра Григоренка. І пам’ятник цей – справа рук кримськотатарського скульптора, і вулиця його імені (с. Червоний Мак – Заланкой) одержала назву прямо-таки з боями. 
Ось що розповідає про це в особистій розмові дружина голови Меджлісу кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва Сафінар:
— Це був 1992 рік, перше кримськотатарське самозахоплення. Перші дві вулиці, що тут створилися, мали називатися іменами Петра Григоренка та Ісмаїла Гаспринського. Та якщо з іменем кримськотатарського просвітителя проблем не було, то за Григоренка нам довелося довго боротися. Але ж і він колись боровся за наше повернення на Батьківщину. Зрештою, ми перемогли. І ще одна ситуація, варта на увагу. Коли ми мешкали в Ташкенті, в будинку Решата Джемілєва влаштували обшук. Для КДБ це була звичайна річ. З осель кримських татар вилучалися всі матеріали, які свідчили про їхнє прагнення повернутися на Батьківщину. У Решата теж знайшли чимало «криміналу» і забрали все. А ось перед портретом генерала Григоренка кедебісти спасували. На цю поважну людину, на грудях якого тіснилися чи не всі існуючі нагороди, у них рука не піднялася.
І дійсно, Петро Григорович був заслуженою людиною. Він – Герой Радянського Союзу, кавалер орденів Леніна, Червоної зірки, Вітчизняної війни, двох орденів Червоного прапора та багатьох медалей. Але якщо все це зупинило рядових виконавців, то сама система залишилася до правозахисника безжальною. Те, що його позбавили громадянства своєї держави, для Петра Григоренка стало шокуючою обставиною. Бо якби він не любив рідну землю, не зміг би так перейнятися почуттями кримських татар щодо Криму.
Любив він і свій народ, гідні представники якого принесли до пам’ятника квіти і поділилися у виступах своїм баченням образу цієї шанованої людини. А голова КУНу Василь Овчарук подбав про те, аби цього дня було відправлено поминальну службу за спочилим рабом Божим Петром у соборі св. Рівноапостольних князів Володимира та Ольги УПЦ КП, що в Сімферополі. Службу правив о. Володимир, оскільки Єпископ Сімферопольський і Кримський Климент у складі делегації від Криму перебував у Києві. Там теж правилася Божа служба за Петром Григоренком. Але якщо в Криму це робиться щорічно, то в Києві — на честь особливої дати, а найголовніше – на побажання, висловлене у заповіті опальним генералом, який хотів би, аби у день двадцятип’ятиріччя з часу смерті його відспівали в Українській церкві рідною мовою.
У храмі св. Володимира та Ольги, як завжди, були присутніми і кримські татари. Вони, дуже літні, увесь час служби стояли біля входу, не спокусившись там же посидіти на стільцях. Вони ж — частували людей у церкві та біля пам’ятника освяченими пампушками власного приготування.
І це якось перегукувалося з історією, яку розповів мені Казим Джепаров, один із учасників кримськотатарського національного руху.
— У 1968 році я побував у Москві як делегат від свого народу і потрапив на день народження правозахисника Костеріна. Був там присутнім і Петро Григоренко. На стіл подавалися кримськотатарські національні страви, приготовані нашими жінками. Тоді вперше генерал Григоренко назвав депортацію геноцидом. Я пам’ятаю всі деталі тієї події, хоча минуло понад сорок років.
А його товариш Рустем Ібраїмов, з яким вони були разом ще у засланні в Узбекистані, додав, що і він теж двічі обирався делегатом і відвідував Москву, і сказав теплі слова про Петра Григоренка.
На моїй пам’яті на адресу жодної людини не пролунало стільки позитивних, піднесених слів, як на адресу українського правозахисника. Фадімешерфе Мамбетова назвала його Людиною з великої літери; делегат від Курултая Алі Озенбаш наголосив на світовому значенні генерала та його великій мужності; розумним, шляхетним, жертовним назвав його Роман Яремійчук, а Зампіра Асанова подякувала матерям, які народжують таких дітей.
Роллан Іслямов, який, чи не єдиний із чоловіків, побував вранці у церкві, до пам’ятника прийшов з державним прапором. Так його і зафіксувало чимало фотографів та телеоператорів. Поцікавилася, чому саме він, а не хтось інший.
— Припускав, що молодші за мене взяти прапор не здогадаються. А сам я пережив геноцид. Тоді мені було шість років, і наша сім’я жила в Ялті. Водночас у нас відібрали все. А батько мій був на фронті. Про Петра Григоренка я чув ще до вислання. Шкода, що жоден з наших чотирьох президентів не схожий на нього.
Питань сучасної політики торкалися й люди з мікрофоном у руках. Хтось застерігав щодо загрози авторитаризму, хтось шкодував про слабкість опозиційних лідерів, хтось підкреслював необхідність контактів з усім демократичним світом.
Багатьом промовцям важко було усвідомити, як ця шанована людина, котра мала всі життєві блага, від усього цього відмовилася, і чому тоді наші сучасники ставлять на перше місце власний комфорт. А логічне пояснення феномена Петра Григоренка спробував дати Василь Овчарук: «Він не міг бути щасливим, доки десь поряд були нещасні люди».
Але як здогадався опальний генерал, спрямовуючи свій заповіт у майбутнє, що за 25 років матимемо свою українську церкву, тож, ймовірно, — і українську державу? Хоча і сьогодні так само, як у споминах Петра Григоренка, тут можуть запропонувати українцеві «говорить человеческим языком» і, як зауважив заступник голови Кримської організації партії «Фронт Змін» Анатолій Ковальський, проблемними залишаються українські школи та під загрозою – українська історія.
А тому боротьба за українську Україну продовжується і за правову державу – теж. І не задля одних лише українців, а й задля усіх народів, які мешкають на цій землі, у тому числі, — і кримських татар.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 24.02.2012 > Тема "З потоку життя"