Версiя для друку Обговорити в форумi

Перш за все я хочу «подякувати» Міністерству культури та туризму України та його дочірньому підприємству «Газетно-журнальне видавництво» за позбавлення нас, кримських українців, вже й віртуальної можливості спілкуватися рідною українською мовою.

Робилося все послідовно й методично. Спочатку від газети відштовхнули дописувачів українського слова, не сплачуючи їм жодної копійки за роботу. Потім стали вимагати скорочення на одну третину творчих штатних працівників єдиного на півострові україномовного видання, на що редактор газети, заслужений журналіст України Віктор Качула, погодитися не міг, оскільки було б нікому творити цікавий для читача матеріал. Цікавий не лише для кримчан, а й мешканців материкової України та української діаспори: «Кримську світлицю» читали за океаном в Америці, на п’ятому континенті, в далекій Австралії. Газета мала велике коло прихильників, які підтримували своє улюблене видання матеріально в час чорної смути безгрошів’я, коли колектив редакції не отримував заробітної плати, а позаштатні кореспонденти робили свій творчій внесок на шпальти газети безкорисно, з патріотизму.

Я з глибокою повагою ставлюся до нового редактора газети «Кримська світлиця» Леоніда Пілунського за його високий журналістський професіоналізм (й донині в пам’яті чудові радіопередачі 80-х років минулого століття «Для тих, хто в морі»). Вдячна йому за те, що він, високоерудована, відома на півострові людина, взявся керувати Народним Рухом України в складних кримських умовах українофобства.

Але, випущений під його керівництвом новий формат «Кримської світлиці» не задовольняє мене як читача і дописувача газети. І не стільки тому, що від дня виходу в світ з 31 грудня 1992 року наша газета була класичним україномовним виданням, а зараз нам пропонують тримовний гібрид газети з журналом.

По суті, видання  «Кримської світлиці»  під редакцією Віктора Качули було всеукраїнською загальнополітичною (!) літературно-художньою газетою. Вона наповнювалася змістом, що сприяв ідентифікувати себе разом з усім українським народом. Вона допомагала вчителям та вихователям формувати з підростаючого покоління (не тільки з етнічних українців, а й усіх кримських національностей) патріотів своєї Батьківщини — України. Газета завжди відчувала пульс політичного процесу, що відбувається  в державі. Була єдиною в кримському інформаційному просторі, що протистояла масовому зомбуванню кримчан на підставі великодержавного російського шовінізму, трансформації етнічних українців в малоросів.

Ще на початку ХХ ст. при виданні пролетарської газети «Іскра» її творець наголошував, що «газета не тільки пропагандист і агітатор, а й  колективний організатор». «Кримська світлиця» активно займалася організаторськими питаннями гуртування навколо себе українців. Чого варті, наприклад, мистецькі творчі зустрічі за ініціативи батька й доньки Качулів з автором книги «Боліти болем слова нашого» вченим-теоретиком українського слова Роксоланою Зорівчак. Також редакція газети проводила кримські конкурси школярів під рубрикою «Ми діти твої, Україно!», змагання дітей-ерудитів, переможці якого отримали багато призів, головний з яких був — комп’ютер.

«Кримська світлиця» під редакцією Леоніда Пілунського — це абсолютно новий проект всеукраїнської літературно-публіцистичної мистецької газети — сучасний, модернізований, на дорогому глянцевому папері. Але ця газета виходить без  звичних репортажів з передової змагань за українську державність в Севастополі Лідії Степко, зустрічі з борцями за волю Сергія Лащенка, без дитячого додатку «Джерельце» Данила Кононенка, яке розвивало творчі літературні здібності дітей. Це при тому, що на державному «Олімпі» визнано, що Україна в Криму програла інформаційний простір. З нової «Кримської світлиці» вихолощено актуальне політичне сьогодення.

Такої газети, якою нині стала «Кримська світлиця», я не виписувала. В маніпуляціях з заміною головного редактора газети вбачаю політичне підґрунтя, яке порушує моє право на інформацію, бажання знати більше.

Публічно заявляю, що я не бажаю читати «Кримську світлицю» в її сучасному вигляді й за її сучасним змістом, оскільки для мене це не тільки марна зайва витрата часу, а й об’єкт дратування при спостеріганні російськомовного та татарськомовного перекладу матеріалу майже на кожній сторінці .
Невже на півострові мало російськомовних чи кримськотатарських  видань? Настав якраз саме той час, щоб «розмити» єдине україномовне державне патріотичне видання в Криму, визнане усіма.

Я вісімнадцять років не беру в руки й не читаю «Кримської правди» за її антиукраїнську спрямованість, щоб зайвий раз не спостерігати, як ображають мій народ.

Я не можу терпіти п’ять місяців передплати наругу над своїми уподобаннями та почуттями, адже модернізовану «Кримську світлицю» опускатимуть в мою поштову скриньку. Тому прошу редактора газети Леоніда Пілунського повернути мої кошти за передплату газети за шість місяців, вдвоє дорожчих тих, коли газета була незалежною від державної установи, бідною, але завжди чесною. Підвищення вартості загальнонародної газети — також один з кроків знищення загальновизнаного видання шляхом обмеження доступу до нього читачів. Скільки малозабезпечених не мали можливості передплатити газету, зверталися за допомогою редакції. Зокрема, я передплатила два екземпляри: для себе та своїх друзів.

Ніби за іронією долі, після чужого глянсового журналу під назвою «Кримська світлиця» я отримала з місячною затримкою перший номер рідної української за духом, державницької за змістом газети, який мав вийти 1 січня нового року, саме такий, який я завжди чекала по п’ятницям всі 17 років існування. З одержанням останнього 1590 номеру газети коментарі, як кажуть, зайві. Розставлені всі крапки над «і» з причин нищення улюбленої багатьма кримчанами і такої необхідної державницької газети в досить складному кримському регіоні, якою була «Кримська світлиця» за часів редагування її Віктором Качулою.

І на завершення, мабуть, варто «подякувати» одному зі співзасновників газети Всеукраїнському товариству «Просвіта» імені Т. Шевченка, зокрема, його очільнику Павлу Мовчану за довершений кінець української справи в Криму — ліквідації свого дітища. Адже, все почалося з того, як одержуючи від держави, а значить від нас, платників податків, кошти на утримання просвітянських українських проектів, співзасновники перестали фінансувати «Кримську світлицю», загнавши її тим самим в глухий кут, в залежність від чиновників з передбаченими наслідками. Замість обіцяного на Майдані громадського телебачення, знищили й те, що було досягнуто в друкованих засобах масової інформації.

До речі, як йдуть справи з будівництвом Тарасової церкви на Черничій горі, для якої колектив Сімферопольської школи-інтернату перерахував більше трьохсот гривень? Якщо церква не будується, то передайте кошти на завершення ремонту музею Т. Г. Шевченка в Каневі.
Виходячи зі сказаного, закінчити свій виступ хочу словами Тараса Шевченка, нашого українського Пророка:

«Доборолась Україна
До самого краю,
Гірше ляха —
Свої діти її розтинають».
Валентина Чекаліна, вчитель історії вищої категорії, відмінник народної освіти УРСР
http://www.slovo.crimea.ua/?module=numbers&page=viewnumber&var=75#2.php

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 09.03.2010 > Тема "Урок української"