Версiя для друку Обговорити в форумi

РОСІЯ – ДАЛЕКА І БЛИЗЬКА

(ДОРОЖНІ НОТАТКИ З ЛІТНЬОЇ ПОЇЗДКИ ДО САНКТ-ПЕТЕРБУРГА ТА МОСКВИ)
(Закінчення. Поч. у № 33).

Валентин Іванович розповів мені про досить складні для аграрної науки часи, які переживає Росія і, зокрема, Інститут рослинництва. Так само як і в Україні на російську сільськогосподарську науку виділяється дуже мало коштів, фінансування вистачає лише на заробітну плату та частково на оплату комунальних послуг. Чисельність наукового та обслуговуючого персоналу різко скоротили (тому і порожній інститут), грошей на внутрішній ремонт приміщень та на придбання обладнання теж бракує. Зарплатня науковців дещо вища, ніж в Україні (доктор та кандидат наук отримує 13-17 тисяч рублів). Наукових пенсій у Росії немає. Пенсія аграрних науковців складає 5-6 тисяч рублів (1,2-1,5 тис. гривень). Вельми складною є ситуація і з науковою мережею. У колишніх союзних республіках дослідні станції перейшли в місцеве підпорядкування. Кількість наукових установ у ВІРівській системі в самій Росії теж зменшилась. ВІР навіть втратив такий потужний підрозділ, яким була Московська філія.
Дотримуючись заповітів Миколи Вавилова та продовжуючи його наукову лінію, ВІР вже після розпаду Союзу все-таки зберіг унікальну генетичну колекцію плодових культур, зібрану кількома поколіннями учених-вавиловців на Майкопській дослідній станції. На жаль, не менш цінну колекцію генетичних ресурсів плодових рослин, яка створювалася майже 70 років у Криму, спочатку під Бахчисараєм, а з 1964 року під Севастополем, Україна втратила вже у часи незалежності. Провина у руйнації єдиної у Союзі Кримської помологічної станції ВІР та багатющої колекції плодових культур, у якій було зібрано близько 4 тисяч сортів та диких родичів плодових культур, лежить на керівництві Української академії аграрних наук (УААН) та Інституту садівництва у Києві, якому перепідпорядкували кримську установу. Чиновники від науки, вшановані високими науковими званнями та чисельними відзнаками, не зрозуміли, яке генетичне багатство потрапило в їхні недолугі руки. За оцінками міжнародних фахівців, вартість аналогічних генетичних колекцій сягає кількох мільярдів доларів. Аграрна Академія та Інститут садівництва, як це і належало їм робити, не били на сполох, а спокійно спостерігали, вірніше, свідомо підштовхували славетну Кримську помологічну станцію до руйнації та загибелі. Про це мені говорити боляче, бо саме з цієї установи розпочався мій науковий шлях і їй я присвятив понад десять років свого життя. Величезна провина у ліквідації Кримської помологічної станції лежить і на заполітизованій кримській владі. Під гучні гасла будівництва кримської державності та постійну боротьбу з Києвом, кримські високопосадовці захворіли невиліковною курячою сліпотою. Кримська влада так і не помітила, що за її мовчазної згоди і при її потуранні, вся Україна втратила дорогоцінний генетичний скарб. Немає сумніву, що багатющі землі Бельбецької долини від села Верхньосадового до самого гирла, на яких базувалась Помологічна станція, скоро потраплять до рук місцевих донецьких та київських олігархів. Гадаю, що ще настануть часи, коли винуватці руйнації унікальної в Україні наукової установи та знищення генетичної колекції плодових культур світового значення постануть перед судом українського народу і будуть покарані. Їхні імена потрібно вже назвати й сьогодні.
Наступ на вавиловські здобутки та його величну наукову спадщину проводиться і в Росії. Вже давно кремлівські та місцеві можновладці точать зуби на два модерні будинки у самому центрі міста, в яких ще у часи Вавилова розташовувався ВІР. Говорять, що саме на них накинула оком якась міжнародна газопромислова структура. Ні для кого не буде дивом, якщо в одному з них розміститься і філія найпрестижнішої нині у Росії служби – ФСБ. Величезні фонди Сільськогосподарської наукової бібліотеки, яка щойно відсвяткувала своє 170-ліття, уже пакуються. Подейкують, що сам ВІР, як і ця найбільша у Росії фундаментальна наукова бібліотека, переїдуть до передмістя, у містечко Пушкіно. Туди вже давно переселили колишній ВІРівський підрозділ – нині Всеросійський інститут захисту рослин. Керівництво інституту та Наукової бібліотеки, якому вона підпорядкована, з радістю зустріли дарунок Кримської філії наукового товариства ім. Тараса Шевченка – перший та другий томи «Кримського промислового плодівництва» Л. П. Симиренка, праці якого високо цінував академік Микола Вавилов. З сином видатного українського ученого професором Володимиром Симиренком він мав не лише службові, але й близькі особисті стосунки. До останнього Микола Вавилов намагався врятувати його від енкаведистсько-мічурінського терору. Невдовзі після розстрілу Володимира Симиренка і сам геніальний учений стане жертвою цього псевдонаукового молоха.
У колишньому службовому кабінеті директора ВІРу нині – меморіальний музей академіка Миколи Вавилова. Є у ньому розділи, присвячені вавиловським експедиціям по Півдню України та Криму. На жаль, моє досить короткочасне перебування в Санкт-Петербурзі та відсутність завідувача інститутського архіву не дозволили там попрацювати. Правда, сподіватися на якісь важливі знахідки не доводиться, оскільки вавиловський, як і симиренківський архіви знищили у добу сталінсько-беріївської інквізиції. Мені пощастило погортати особові справи близьких соратників Миколи Вавилова – Левка та Володимира Симиренків, академіків Василя Пашкевича та Миколи Кичунова. Я відшукав свідчення самого Василя Пашкевича, одного зі стовпів вітчизняного садівництва та наукової помології про те, що він упродовж 1918-1922 років працював у Криму, де на Салгірській помолого-садівничій дослідній станції, організатором якої був Л. П. Симиренко, завідував відділом плодівництва. Тож ім’я цього видатного ученого, білоруса за національністю, має бути вшановане меморіальною дошкою на Воронцовському палаці, де вже встановлено меморіальний знак українському садівничому генію.
Працівники інститутської бібліотеки з вдячністю за кримські дарунки від товариства ім. Т. Шевченка та КНЦПДЖ виготовили мені близько сотні архівних ксерокопій з дореволюційних наукових видань. Матеріали висвітлюють маловідомі сторінки історії садівництва у Криму та на півдні України.
Цікавою була реакція співробітників бібліотеки на подаровану книгу «Л. П. Симиренко і Крим». Одна з працівниць зазначила: «Если бы она была на русском языке, ей бы цены не было». На моє запитання: чи надходять наукові праці з України, вона відповіла, що надходять, але дуже мало. Інша справа з Білорусією, – відповіла бібліотекарка: «Там все издается на русском языке, поскольку там два равноправных государственных языка». Отаке «братское двуязычие» Кремль та його малоросійські прислужники намагаються нав’язати і Україні. Тож не дамо себе в черговий раз ошукати.
Величезним досягненням сучасної Росії є справжня транспортна революція на залізничному шляху від Санкт-Петербурга до Москви. Переважна більшість потягів має статус швидкісних експресів. Вони долають шлях від однієї столиці до іншої за 8 годин. Є і суперекспрес. Він перебуває у дорозі лише 4 години. Сучасний дизайн вагонів, ідеальна чистота та обслуга на цьому маршруті контрастують як з українськими, так і з іншими залізничними шляхами самої Росії. Мені здається, що Україна, яка повинна дбати про свій імідж у світі, мала б давно уже спромогтися на відкриття модерних маршрутів між Кримом, Києвом та Львовом. Не завадило б і українські потяги до Москви та Санкт-Петербурга мати такої ж модерної якості та рівня обслуговування, які вже діють між Санкт-Петербургом та Москвою.
Головна російська столиця зустріла мене вранішньою гамірною метушнею, сміттям та галасливими шеренгами продавців текстильного краму, квітів та садовини на вокзалах. Без особливих проблем дістався я до Старого Арбату, де, як я знав, базуються магазини «Українська книга» (вивіска «Украинская книга») та Культурний центр України в Москві. Мій експеримент щодо обізнаності корінних москвичів про присутність на московській землі української державної установи переконав мене у тому, що байдужі до всього москвичі про неї нічого не чули і нічого чути не хочуть. Навіть представники міліції, які відповідають за цю територію, нічого не знають, чи то вдають, що не знають про існування такого Центру. Пересічні москвичі без відчутних емоцій проходять повз невеличкий комплекс на вулиці Старий Арбат, 9, на фасаді якого врочисто майорять два українські державні прапори. Мені вдалося поспілкуватися з директором книжкового магазину, приємною симпатичною жіночкою. На моє запитання: чи знає вона українську мову, вона відповіла: «Я і думаю рідною мовою». Книгарня вельми ошатна і багата. У ній маса раритетних видань, що вийшли останніми роками в Україні. Фонди книгарні формуються шляхом замовлень. Книгарня є структурним підрозділом Центру. Культурний центр України у Москві підпорядковується Секретаріату Президента України. Приміщення Центру та книгарні є власністю Української держави. Центр відкрито у Москві наприкінці 1998 року, хоч Постанова Кабінету Міністрів України про його створення була ухвалена ще у травні 1993 року. Як засвідчують установчі документи:
«Культурний центр – унікальна, поки що єдина за кордоном українська державна установа такого роду. Його завдання – всебічне сприяння утвердженню й зміцненню міжнародного авторитету
України. Конкретніше – пропаганда української культури й духовності в Росії, ознайомлення зарубіжної громадськості з історією, культурою, внутрішньою та зовнішньою політикою України, її досягненнями в суспільному й культурному житті. Це – участь у реалізації програм міжнародного співробітництва у галузі розвитку гуманітарних, науково-технічних, культурних та інформаційних зв’язків. Особливо важливий напрямок роботи – робота з українською діаспорою в Російській Федерації, співробітництво з українськими національно-культурними автономіями та організаціями, реалізація освітніх програм». 
Центр очолює відомий в Україні та світі учений, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України і Спілки письменників Росії, лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко. Упродовж останніх років він видав у російській столиці 10 книг українською мовою, у тому числі шевченкознавчі монографії «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», «Тарас Шевченко: «Моє перебування у Москві», «На славу нашої преславної України (Тарас Шевченко і Йосип Бодянський), «Тарас Шевченко. Мій великий друг Щепкін». Зустрітися з українознавчим корифеєм Москви, генеральним директором Культурного центру України в Москві мені не пощастило. Керманич установи був у відрядженні. Але з Центром я побіжно ознайомився. Моїм гідом став директор бібліотеки. Молода симпатична людина, вихованець Львівського університету, журналіст Юрій Безкровний. Він вже два роки працює у Москві і очолює бібліотеку Центру. Він високо поцінував ініціативу Кримського центру незалежних політичних дослідників та журналістів Кримської філії Наукового товариства ім.
Т. Шевченка налагодити творчі зв’язки з Центром, із радістю прийняв наші дарунки: добірку видань Кримського центру незалежних дослідників і журналістів, книги «Українська провесінь Криму», «Предтеча», «Л. П. Симиренко та Крим». Довідавшись про видання у Криму капітальної праці всесвітньо відомого українського ученого-садівника та помолога Л. П. Симиренка, пан Юрій запропонував провести у Центрі презентацію цих праць. Презентацію включено до плану роботи Центру на лютий 2010 року. Зазначена дата збігається з 155-ю річницею від дня народження Л. П. Симиренка. Бібліотека потребує об’єктивної інформації з Криму. На жаль, серед численних українських видань та газет із далекого зарубіжжя (США, Канади, Австралії, Франції, Польщі та ін.), в бібліотеці відсутній тижневик «Кримська світлиця». Центр та бібліотека з величезним задоволенням хотіли б мати творчі зв’язки з нашим виданням. Мабуть, є потреба у тому, щоб «Кримська світлиця» спільно з Громадською радою та філією Наукового товариства ім. Т. Шевченка провели презентацію тижневика та інших українських видань у Москві. Вважаю, що до Центру мають надходити також усі видання НТШ та українські й кримськотатарські книги, видані у Криму. Бібліотека Центру подарувала мені книгу «Культурний центр України в Москві» та працю Володимира Мельниченка «Тарас Шевченко. Мій великий друг Щепкін». Сподіваюся, що започаткована нами співпраця української спільноти Криму з Культурним центром України в Москві продовжиться. У такий спосіб ми зможемо налагодити творчі зв’язки та контакти з українською діаспорою Росії. Шкода, що керівництво Всеукраїнського інформаційно-культурного центру в м. Сімферополі навіть і не думає про таку співпрацю. Відсутня в Центрі також інформація про українське життя у Севастополі, де також є український інформаційний центр. Тож і черпають москвичі інформацію про Крим з шовіністичних пасквілів всіляких «русских общин» та об’єднань на кшталт «Севастополь– Крым-Россия». На відміну від Санкт-Петербурга, Москва та москвичі вирізняються гіпертрофованою заполітизованістю та антиукраїнськими настроями. Такого висновку я дійшов, спілкуючись як з деякими москвичами, так і з дорожніми попутниками. Звернув увагу на те, що у самій Москві вельми рекламували 300-ліття «великой победы русского оружия под Полтавой». Вся Москва обвішана бігбордами, на яких столичний мер Лужков з металевим блиском в очах споглядає на «потешное празднование Полтавской битвы», нещодавно влаштоване під Коломною. Пересічним же москвичам, з якими мені довелося спілкуватися, так хочеться, «чтобы мы были вместе» і щоб ми дивилися на власну історію з веж кремлівських курантів та дзвіниць храму Василія Блаженного. Мабуть, саме на це спрямована і перша помпезна та довготривала поїздка патріарха «Великой России» в Україну. Мета якої, як мені здається, промити українцям мізки та довести, хто в Україні справжній господар.
Остання поїздка до Росії ще раз переконала мене в тому, що нам потрібно будувати свою державу, відновлювати свою древню історію, створювати єдину Помісну українську церкву, берегти свою землю, плекати рідну мову та примножувати свої національні традиції. 
Як мені здається, нинішні керманичі Росії, заграючи з Європою і вміло використовуючи свій енергетичний монополітизм, сьогодні, успадкувавши найгірші риси середньовічного феодалізму, монархізму, радянського імперського тоталітаризму, еклектично змішавши всі ідеології минулого, будують нову Російську імперію, на очах усього світу виковують неоімперіалізм. Для досягнення цієї мети їм так потрібна Україна, наша історія, наша церква, наші природні ресурси, людський та інтелектуальний потенціал. Для України та українського народу сьогодення – це момент національної істини. Якщо ми здолаємо його з гідністю, то Україна як держава залишиться на політичній мапі світу.

Петро ВОЛЬВАЧ,
голова Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів, академік УЕАН.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2009 > Тема "З потоку життя"