Версiя для друку Обговорити в форумi

Ці слова Максима Рильського, які полюбляє повторювати директор Сімферопольського навчально-виховного комплексу "Українська школа-гімназія" Наталя Руденко, стали своєрідною настановою для всього педагогічного і учнівського колективу цього освітянського закладу, який нині святкує свій перший п'ятирічний ювілей.
- П'ять років: багато чи мало? - розмірковує над шляхом становлення гімназії Наталя Іванівна. - З точки зору часу, - мало, адже вона - як маленька дитина садочкового віку. А коли пригадаєш, скільки за цей час пройдено, пережито, вистраждано, подолано і здобуто, то - багато. Сьогодні ми хочемо привернути увагу до україномовної освіти в Криму, використовуючи для цього наш п'ятирічний ювілей. Готуємось провести на високому рівні семінар за участю співробітників гуманітарного ліцею Київського університету для директорів шкіл з українськими класами і для невеличкої, на жаль, кількості українських шкіл. Хочемо також залучити і Ризьку українську гімназію, з якою у нас давно склалися дружні стосунки. Очікуємо на приїзд до нас академіка Петра Кононенка - добре знаної в Україні і шанованої освітянами Криму людини. Ми представимо учасникам семінару технологію національного виховання з досвіду нашої гімназії. За допомогою видавництва "Світ" (директор Василь Стефанюк) видаємо свій буклет про становлення гімназії та її здобутки. Скоро побачить світ збірочка "Мистецтво в гімназії", у випуску якої допоміг Танківський ліцей для обдарованих дітей (директор Мемет Кангієв). До святкових урочистостей, звичайно ж, готуємо і великий концерт, в якому гімназисти продемонструють свої таланти. А нас, в свою чергу, виявили бажання привітати самодіяльні колективи інших кримських шкіл. До святкування матимемо і власний гімназійний прапор, виготовлений у вигляді штандарта (1,40х0,70 м), який будемо освячувати.
- І все відбудеться в стінах гімназії?
- На жаль, ні. Тут ми не можемо нічого проводити, крім уроків. Навіть для уроків фізкультури орендуємо чужий зал, так що свій ювілей доведеться святкувати у військовому клубі.
- Тобто щодо умов, то ніяких змін на краще?
- Нелегко було зрушити з місця проблему побудови нового приміщення. Але тепер маємо затверджений в Раді міністрів Криму проект, в якому втілені всі наші мрії. В ньому передбачається будівництво сучасного навчального корпусу з чотирма комп'ютерними класами. Матимемо адміністративний корпус, актовий зал з відповідними репетиційними кімнатами, бібліотеку, медичний блок, спортивний комплекс із залами ігровим і гімнастичним (він же і танцювальний), басейном. Причому архітектура споруди та її оздоблення мають бути за європейськими стандартами. Нам уже і місце для побудови знайшли - перед  КАПОКБом. Далеко від центру міста, але що вдієш...
- Але це ще коли збудується! А нині хоча б для навчального процесу маєте необхідне?
- Підручників у нас достатньо. Якщо в паралелі навчається, скажімо, 60 дітей, то на них припадає по 120 - 180 підручників. Для цього, звісно, провели велику роботу. Залучали діаспору, спосорів, навіть Фонд допомоги погорільцям. 
- Що ж, вашу нинішню споруду можна віднести і до розряду погорільців...
- Школу ми не підпалювали, але щодо умов - і справді схоже.
- Напевно, нелегко було в таких умовах зібрати достойний гімназії педагогічний колектив?
- Інколи нам несправеливо дорікають: у вас плинність кадрів. Я до кадрової проблеми підходжу таким чином: якщо це гімназія - академічний заклад і ми набираємо обдарованих дітей, то й вчителі повинні бути такими ж. І тому ставимо до них відповідні вимоги. Не кожна людина це витримає. Часто можна почути нарікання на низьку зарплату, на невирішені сімейні проблеми. Але я вважаю, що вчитель повинен мати в собі, окрім відповідальності, доброти і високого фахового рівня, ще і здатність до самопожертви. Можливо, це дуже висока вимога, але це має бути. У нас залишились ще вчителі-альтруїсти, але вони, як правило, середнього віку. А що далі, хто буде працювати? Директор цю проблему не вирішить. Я можу лише просити, благати. А вирішуватись все повинно на державному рівні. Конче потрібна реформа не зовнішня (дванадятирічна освіта і дванадцятибальна система), а внутрішня. Потрібне нормальне фінансування освіти. У нас як: спочатку - економіка, а потім - духовність. Ні, спочатку - духовність, а потім - економіка! Інакше ми до духовності ніколи не дійдемо. А не буде духовності, скотимось у прірву.
- Але ж і за таких умов вдалося створити у вашій "духовній лабораторії" колектив однодумців?
- Я дуже радію успіхам наших вчителів, просто обожнюю їх за творчі досягнення. Намагаюсь вирішувати їхні проблеми, аби вони тільки гарно працювали. І у нас багато вчителів, які добре працюють і цінують наш заклад. Колектив нашої профспілки звернувся до Верховної Ради АРК, щоб нагородити кращих вчителів почесними грамотами. Але поки позитивної відповіді немає. Доведеться і це питання знову "вибивати". Подумайте, як же можна не відзначити Тетяну Сергіївну Михарчук, Раїсу Леонідівну Брагінець, Аллу Михайлівну Кібеко, Надію Іванівну Мончук (до речі, учителя з 30-річним стажем, під неї навіть відкрили спеціальний клас з апробації нового підручника математики, хоча у нас і гуманітарна гімназія). Їхні вихованці стабільно перемагають на всеукраїнських і кримських олімпіадах, конкурсах з української та англійської мов, з математики, а також на Інтернет-олімпіадах.
- Під час спілкування з вашими гімназистами я звернула увагу на те, що чимало випускників обирають для подальшого навчання технічні ВНЗ, хоча у вас гуманітарний профіль.
- Ми маємо угоду з Львівською "Політехнікою" і зобов'язані відповідно готувати дітей. Звісно, було б ідеально, якби в Сімферополі існували не лише українська гуманітарна гімназія, а й український технічно-математичний ліцей.
- А що, окрім роботи, особисто бажає душа директора гімназії через п'ять років її становлення? Адже життя не замикається лише на освітянських клопотах.
- Душа бажає спілкуватися з природою. Ось подивіться на цей великий знімок: наш педколектив виїхав на відпочинок. Коли будемо святкувати, то обов'язково виберемось за місто. І що б там не говорили, все ж таки гімназія для всіх нас - рідна хата, тут всі наші помисли. Напевно, це і наші випускники різних років відчувають: часто дзвонять, пишуть, приїжджають. Це гріє, надає наснаги.
- Давно існує судження: освіта має жіноче обличчя. І у вас колектив суто жіночий?
- Ні, маємо і своїх чоловіків-ентузіастів. Ось перший рік у нас працює учителем фізкультури Олександр Олександрович Варганов. Він дуже хотів до нас, навіть пережив особисту драму. А математику та інформатику вже п'ятий рік викладає Микола Васильович Андрійчук, який власноруч зі своїми учнями обладнав комп'ютерний клас. Але нехай вони самі про це розкажуть.
Микола АНДРІЙЧУК:
- Закінчив Сімферопольський університет. Спочатку працював в школі № 28, а коли дізнався про цей заклад - перейшов сюди. Працювати цікаво і непросто. Особливо викладати інформатику, адже всі програми з відповідною термінологією складені російською мовою. Довелося прилаштовуватися, перекладати українською мовою. До речі, сам удосконалював свої знання з української мови в гімназії, бо мені її викладали лише в школі. Поставив перед собою завдання не тільки навчити дітей основам інформатики, а й розробити комп'ютерні програми для викладання інших предметів - англійської мови, історії, географії, анатомії та інших. Влітку ми провели курси для вчителів - надавали їм навички для роботи з комп'ютером, щоб вони вже в навчальному процесі проводили уроки з використанням комп'ютерних програм. Тепер вони навіть відкриті уроки проводять.
А починалось все зі створення кабінету. Самі все розкладали, прокладали кабель, підключали комп'ютери, створювали мережу. Мені в усьому дуже допомагали діти. Побудували клас і декілька років в ньому з успіхом працюємо. Учні кожного дня сюди забігають, цікавляться, що новенького з'явилось. Якщо потрібно для гімназії, діти користуються Інтернетом, пробують себе в складанні власних навчальних програм. Було, що збирався перейти на роботу в технікум, бо там зарплату обіцяли дещо більшу, але все ж таки залишився тут - душа лежить до гімназії. З нею пов'язана не лише дуже цікава для мене робота, а й особисте життя. Цього літа одружився зі своєю колишнею ученицею. Нині Ганна навчається на другому курсі ТНУ, вивчає економічну кібернетику. Для нас обох гімназія - це насправді рідних дім.
Олександр ВАРГАНОВ:
- Сам я з Нової Каховки, з Херсонщини. Закінчив факультет фізичної культури і спорту Таврійського національного університету. Спочатку сюди влаштувався на роботу мій однокурсник. Я здивувався: як він зможе вести уроки в гімназії без знання української мови? Хоча і незручно було, але прийшов до Наталі Іванівни, побалакав. І мені надали перевагу. Трішки ніяково, але державну мову треба знати. Вважаю, що в Криму дуже потрібна така українська гімназія, яку і надалі необхідно розвивати.
Хотілося б працювати тут якомога довше. Діти із задоволенням займаються  фізкультурою. Недавно провели для учнів молодших класів "Веселі старти". Для старшокласників організовуватимемо змагання з баскетболу, футболу. Зараз не дуже зручно займатися, адже орендуємо спортзал в інтернаті за вокзалом. Дітям доводиться їздити туди і назад тролейбусом. Неприпустимо, що гімназія не має власної бази для спортивних занять. Хочеться, щоб скоріше побудували новий комплекс, де здійсняться всі наші мрії.
Напередодні Дня учителя я не могла не скористатися можливістю поспілкуватись з гімназистами. Відразу попереджу: час від часу протягом останніх років зустрічала вихованців української гімназії, дехто з них навіть співпрацював з "Кримською світлицею". Здавалось, що мені випадково щастить на зустрічі з дуже розумними, інтелектуально розвиненими і патріотично налаштованими хлопцями і дівчатами. Виявилось, що цей рівень - загальний для всіх, хто тут навчається. Судіть самі - слово одинадцятикласникам.

Віталій КОНОНОВ:
- Навчаюсь в гімназії з шостого класу. Тільки-но мої батьки дізналися про неї, разом зі мною вирішили, що мені треба навчатися саме в українській гімназії. До цього я ходив до російської школи, але батьки мене виховували в патріотичних традиціях. Вся моя родина з України - Дніпропетровської області. Хоч батько - росіянин, душею я, влас-не, - українець. Для моєї родини відкриття першої української гімназії в Сімферополі стало довгоочікуваною подією. Нарешті!
Наталя Іванівна казала, що гімназія - як маленька дитина, адже їй п'ять років. Проте для кожного з нас це були роки становлення. Коли ми прийшли сюди, то були "зеленими" школяриками, які багато чого не розуміли. І саме тут нас виховали, зробили з кожного особистість, ми виросли морально і духовно, здобули достойну освіту. Мені дуже подобаються заняття в комп'ютерному класі. Разом з Миколою Васильовичем я розробляв комп'ютерну математичну наочну програму для учнів початкової школи. Дитині це дуже цікаво, вона все легко розуміє і запам'ятовує, а програма автоматично оцінює її знання.
Завдяки набутим знанням, збираюсь після закінчення гімназії поступати у Львівський національний університет - один з найпрестижніших в Україні. Хочу вчитися на економічному факультеті. Звісно, якби в Криму були вищі навчальні заклади з українською мовою викладання, було б легше. Взагалі я не розумію, чому в Криму їх немає, адже ми живемо в Україні і готувати молодих фахівців для держави треба українською мовою.
Дуже люблю гімназію, свій клас, який вважаю найкращим. Кожного дня іду сюди з відкритою душею. Всі мої однокласники - як велика родина, ми дуже добре розуміємо один одного. І весь вільний час також проводимо разом, частенько їздимо на природу за місто.

Оля МАРТИНЮК:
- Вчуся тут з моменту заснування гімназії. Взагалі я сама з Дніпропетровщини. Мої батьки живуть в селі, і я навчалась в сільській школі. Була відмінницею. Одного разу вчителі сказали батькові, що дитина обдарована і тут їй немає чого робити. Але у моїх батьків не було можливості для того, щоб я навчалась в Дніпропетровську. І тому вирішили мене відправити до бабусі в селище Гвардійське Сімферопольського району (бабуся почула по радіо, що в Сімферополі відкривається українська гімназія). Так я переїхала до Криму і поступила сюди в шостий клас. Кожен день прокидаюсь о шостій ранку і електричкою їду до міста, а повертаюсь додому о 17-ій. Було важко, але призвичаїлась. Завжди біжу в гімназію з радістю. Це великий плюс, що вона - гуманітарна школа, в якій я маю можливість вивчати одночасно дві іноземні мови - англійську і німецьку. І хоча я дуже сумую за батьками, яких бачу лише на канікулах, все ж таки залишаюсь тут, щоб здобути гарну середню освіту. Після закінчення гімназії, напевно, поїду в інше місто, бо в Сімферополі нічого для себе підходящого не знаходжу. Хочу продовжити навчання у ВНЗ українською мовою. Мені подобаються і мова, і точні науки, але більше душа лежить до математики. Хотілося б надалі вивчати міжнародну економіку, для цього спробую поступати у Львівський університет. Якби не мої батьки, які мене матеріально забезпечують, важко працюючи в селі, я не мала б можливості навчатися. Але вони дуже хочуть, щоб їхня мрія здійснилась і я не повторила їхню важку селянську долю. Батьки також допомагають моїй старшій сестрі, яка вже студентка.

Ганна ГАРБОВСЬКА:
- Сюди я поступила лише цього року в одинадцятий клас. До цього навчалась в середній російськомовній школі в Керчі. Дізналась про гімназію недавно з "Кримської світлиці" і відразу вирішила їхати в Сімферополь. Живу на квартирі. Навчатися дуже цікаво, хоча для мене важкувато, бо тут всі предмети викладають українською мовою. Хочу її опанувати як слід, цього хочуть і мої батьки, хоча моя мама - росіянка. На всю Керч нині є всього два українські класи, і я не розумію людей, які говорять, що в Криму впроваджується "насильницька українізація". В гімназії дуже хороші вчителі, дають нам більш поглиблені знання, ніж у звичайній школі. І хоч я тут всього місяць, уже подружилась з однокласниками, які дуже тепло зустріли мене. Наш клас - це єдина родина.

Артем ПЕТРИК:
- Я в гімназії вчуся з самого початку, хоча і не потрапив на її урочисте відкриття. Батьки почули по радіо про її заснування трішки запізно. У мене оцінки в російськомовній школі були дуже добрі. Принесли мій табель до Наталі Іванівни - вона не відмовила, хоча всі місця були зайняті. Нас дуже добре прийняли. Вчителі до кожного учня мали індивідуальний підхід, адже у нас був різний рівень підготовки. Через тиждень ми уже всі подружилися.
Мої батьки хотіли, щоб я добре вивчив українську мову. Спочатку віддали мене в перший український клас в Сімферополі, але я там провчився всього три роки. Потім наш клас переводили з однієї школи в іншу і через це якість навчання знижувалась. Тому ми дуже зраділи, коли почули про українську гімназію. Тут вчителі не обмежуються лише викладанням свого предмета в класі, а намагаються дати кожному з нас глибокі знання, спонукають до самостійної праці, використовують додаткові матеріали тощо. Навіть англійську вивчаємо за оксфордськими підручниками. Дуже подобається новий предмет - українознавство, оскільки він пов'язує мову, літературу, історію, надбання України та її суспільства. Всі предмети цікаві, але більше, ще з п'ятого класу, схиляюсь до математики, фізики, інформатики. Коли є потреба, допомагаю адміністрації гімназії - самостійно працюю на комп'ютері.
Ось така вона - перша ластівка, українська гімназія, яка готує (не побоюсь сказати) молоду українську еліту. За нею майбутнє нашої держави. І тому низький уклін вам, вчителі, за вашу жертовну працю, яку дуже високо цінують ваші вихованці. З роси і води вам! Нехай здійсняться всі ваші бажання!

Фото Р. ВАХІДОВА.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2002 > Тема "Урок української"