Версiя для друку Обговорити в форумi

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВЕКТОР

 ПОЛЬЩА Є НАШИМ ЗАХІДНИМ СУСІДОМ. Років чотириста тому цей сусід був для нас набагато важливішим, аніж Росія. А потім понад століття Польщі взагалі не існувало на карті світу. Тобто у цієї держави були злети і падіння. Змінювалося й ставлення українців до поляків. Воно й зараз дуже залежить від регіону. За «індексом соціальної дистанції» (є такий термін в соціології, за яким оцінюють рівень ксенофобії та расизму) поляків чомусь найгірше сприймають саме в Криму.
 Чому так? Напевно не обійшлося без пропаганди. Проросійські ЗМІ негативно трактують НАТО, католицизм, західний вектор розвитку України... Тобто все, що без вагань підтримує Польща. Якщо серби є однозначно «своїми», то поляки частиною населення сприймаються як зрадники слов’янства, є «занадто прозахідними», «гоноровими» і взагалі безнадійними в плані інтеграції у щось спільне, слов’янське... під егідою Росії.
 Для читачів «Крымской правды» це - аксіома.
А якщо об’єктивніше? Львів - не Крим, про Польщу тут можна дізнатися з багатьох джерел. Найважливіше з них - самі люди, які побували в цій державі.
Тож сьогодні я хочу надати слово політологу, журналісту, керівнику «Західної аналітичної групи» Андрію Павлишину.
 - Пане Андрію, я знаю, що ви нещодавно повернулися з Польщі. Ця поїздка була тривалою і, здається, далеко не першою. Чи можна стверджувати, що ви людина, яка добре знає Польщу і поляків?
 - У Польщі я бував десятки разів, найчастіше не як турист. Доводилося брати участь у найрізноманітніших громадських акціях, наукових конференціях тощо. У мене багато друзів у варшавському відділенні Міжнародної Амністії, багато колег-журналістів. Я був куратором (з українського боку) журналістського проекту «Вивчення прикордоння». Його метою було ознайомлення українських журналістів з трансформацією економіки, суспільного життя Польщі після її вступу до ЄС. Тобто це країна, яку я добре знаю.
 - Тобто здобуття Україною незалежності таки посприяло налагодженню контактів із західним сусідом?
 - Звичайно. Але вперше я побував у цій країні ще в часи СРСР, коли разом із студентським театром їздив до Кракова. Тоді я навіть брав інтерв’ю у якихось напівлегальних активістів екологічного руху. Це було десь у 1984 або 1985 році...
 - Ставлення поляків до українців за ці роки покращилося?
 - Це дуже складне питання. Є прекрасні, глибокі аналітичні дослідження - цій темі поляки приділяють багато уваги. Є певні українофільські середовища, які намагаються актуалізувати цю тему у суспільній свідомості, зокрема це середовище краківського католицького тижневика «Tygоdnіk powszechny». Або середовище «Gazety wyborczej»; там також є журналісти, які цілі книжки пишуть про Україну, про українську проблематику.
 - Наскільки потужним є це середовище?
 - Зрозуміло, що воно є маргінальним і впливає воно лише на вищі політичні еліти в Польщі. Бо Україна для поляків в цілому є темою маргінальною. Для них головне це Євросоюз, Сполучені Штати, можливість кудись виїздити на заробітки, питання власної ідентичності, стосунки з німцями... Саме ці теми є головними і для політиків, і для обивателя.
 Треба сказати, що українці користуються, або, точніше, користувалися поганою опінією. Це результат історичних ресентиментів, упередженості, яка сформувалася після Волинської трагедії і депортації.
 Виходить так, що сталінська, радянська Україна «відібрала» у Польщі ледь не половину її довоєнної території. І вигнала половину населення з рідних місць. Тобто з тих територій, де поляки жили століттями, і до яких так чи інакше були прив’язані.
 У молодих поляків є ще й байдужість до східних слов’ян узагалі, до східнослов’янського релігійного простору. Всіх нас вони називають «русиками» і ми для них, як і негри, на одне обличчя, суттєво нас не розрізняють... Тобто ми маємо ті ж характеристики, що й самі поляки у Німеччині чи в Британії. Поляки переносять на нас ті ж комплекси, які вони мають перед багатим і могутнім Заходом...
 - Невесела картинка...
 - Але все це дуже радикально змінилося після Помаранчевої революції. Тоді відбувся справжній «прорив» у стосунках, бо українців почали шанувати. Поляки, які мають велетенську традицію повстань, змінили свої настанови щодо східного сусіда. В першу чергу, це можна сказати про молоде покоління. Україна вперше зазвучала у ЗМІ як символ свободи і демократії. Поляки досі не здогадуються, що українці ганебно втратили, змарнували свій шанс... Відгомін Помаранчевої революції, слава про неї - досі зберігаються.
 І в той же час жодна з політичних сил на терені Польщі не готова зробити щось конкретне, вагоме для України. Коли довелося урегульовувати питання із шенгенськими візами - а було відомо ще з 2001 року, що така ситуація виникне, і дата польського входження в «Шенгенський договір» - ніхто й пальцем не поворухнув, аби щось зробити.
 Ні з українського боку, ні з польського...
 Ані українська громада в Перемишлі, ані польська у Львові досі не мають своїх нормальних повноцінних приміщень для культурної роботи.
 - Хто в цьому винен?
 - Тут однаковою мірою винні політики обох сторін, які не хочуть поступитися принципами. Може, не так політики, як ксенофобські ідіоти на місцевому рівні. Саме цих людей я можу звинувачувати в жадібності, цинізмі і тупій недалекоглядності. Саме колишній наш мер пан Куйбіда винен у тому, що перед польським консульством у Львові стоять багатотисячні черги. Бо він роками блокував спорудження нового будинку для консульства, де було б більше віконечок, більше місця для прийому людей. Це був вияв його націоналістичних переконань і ксенофобії, обмеженості і азіатчини.
 Такі люди керують у нас політикою... Вони готові махати шабелькою на просторах тисячолітньої історії України, а ось зробити щось для України нинішньої - у них рук короткі і розуму замало. Цим питанням я займаюся дуже давно, тому відповідаю за свої слова. Та й наступні мери нічого не робили для надання приміщення для польської громади.
 - А з польського боку чиновники хіба кращі?
 - І там всякі є, але в цілому поляки більше роблять для української громади. Вони фінансують чудовий у поліграфічному відношенні щомісячник «Над Бугом і Нарвою» для українців Підляшшя. Не хто інший, а саме польська держава фінансує повноцінний тижневик «Наше слово», який виходить у Варшаві, фінансує діяльність і українських шкіл, і українських інституцій... Це традиція демократичної держави.
 - В Росії цього поки що немає. Навпаки, нещодавно брутально закрили українську бібліотеку в Москві, знищивши україномовну літературу. І все ж на побутовому рівні досі можна почути: росіяни прості, з ними завжди можна домовитися, а ось поляки гонорові, дивляться зверхньо, дистанція між нашими народами значно більша, аніж з росіянами. Може, варто облишити свій «західний вектор», а поглянути на Схід? Або залишатися на місці, як Білорусь, утверджувати свій нейтральний статус. Активно працювати в цьому напрямку, аби бути незалежними і від Заходу, і від Росії.
 - «Залишатися на місці» як тоталітарна Білорусь - це не найкращий вихід для України... Можна проаналізувати і «російський» вектор. Зараз багато говорять про те, що Росія пропонує нам повернутися в лоно спільної Вітчизни, православного цивілізованого простору... Але про що йдеться? Про символічну констатацію, про сферу так званої «символічної політики». Насправді російська еліта чудово розуміє, що Україна - це тільки зайвий клопіт на її голову. Адже російська провінція здеградована, населення вимирає, спивається, небачених розмірів досягла соціальна апатія, регіони потребують величезних капіталовкладень, не вистачає шляхів сполучення, які зв’язали б усі регіони в один єдиний економічний організм...
 Тому Росії не до України, тій просто вигідно, щоб ми на словах говорили, декларували, що є союзниками, братами, що український народ є відданим «хлопчиком-помагайчиком» Росії. Це був би козир у внутрішньоросійських справах, використовувався б він для піару, це лестило б імперським почуттям росіян... Україна у цьому випадку мала б дотримуватися певних правил гри. Слід було б говорити, що Сталін це добре, Голодомору не було, а якщо і був, то це були лише «перегини» на місцях, найбільшим цивілізаційним здобутком людства є перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні, ну, і ще пару якихось дрібничок... За це Росія давала б нам трохи дешевший газ, платила б ще якимись преференціями, поступово охоплюючи Україну своїм бізнесом... А ще бажано, щоб хохли не вистромлювалися зі своєю мовою, а сиділи б десь тихо по нірках зі своєю мазепофілією і бандерівщиною.
 Ось такі правила гри існували б для нас. А ще було б дуже добре, якби Україна дала чималеньку кількість «піонерів» і першопрохідців для Сибіру і Далекого Сходу. Хай би селилися на російсько-китайському кордоні, працювали б на родовищах корисних копалин чи десь на виробництві, головне, щоб стабілізували демографічну ситуацію. Це Росія може запропонувати Україні. І гроші вона платила б великі, все одно вони «крутилися» б там, на Сході, в Україну майже нічого не потрапляло б...
 Отже, свій цивілізаційний вибір Україна повинна зробити сама. Ніхто його нам не накине іззовні. А стосовно поляків, то не треба орієнтуватися на заяложені стереотипи: «пихаті», «гонорові»... Адже є різні люди, спектр дуже широкий.
 Щоб оцінювати реалії об’єктивно, їх треба знати. Натомість польські кореспонденти у Києві - це велика рідкість, я можу назвати лише два - три прізвища. Доходить до смішного: інформація про життя Європи і, зокрема, Польщі навіть в українські інформаційні агентства доходить через... російських посередників. Нерідко й польські, німецькі чи французькі газети для опису українських проблем користуються послугами своїх кореспондентів не в Києві, а в Москві. Якщо і не напряму користуються російськими джерелами, то опосередковано, через своїх кореспондентів, які хоч і намагаються бути об’єктивними та все ж... живуть у Росії.
 - Це вже Україна легковажить...
 - Зараз ми з колегами робимо сайт, який називається «Західна аналітична група» (www.zgroup.com.ua), де намагаємося дуже слабкими силами компенсувати, змінити таку ситуацію. Друкуємо найцікавіші переклади з польської, французької, німецької та англомовної преси, щоб люди знали, як живе Європа, як ідуть процеси. Можливо, нам вдасться змінити тенденцію.
 - Від багатьох політиків я чув, що Польща є своєрідним «вікном в Європу» для України, оскільки ні Чехія, ні Словаччина, ні інші посестри по соцтабору не виявляють ніякого інтересу до нас. У поляків же бодай якийсь сентимент до цієї своєї колишньої території, адже історично долі наших народів переплелися більше... Може, саме тому Польщу інколи називають «адвокатом України» на європейській арені. Років 60 - 70 тому цю державу українські націоналісти однозначно трактували б як ворожу. А тут такий несподіваний поворот долі...
 - Все-таки, я хотів би сказати, що в Польщі немає загальнонаціонального консенсусу щодо України. Є різні середовища. Але унікальність польського випадку в тому, що тільки у поляків в еміграції виникло таке потужне інтелектуальне середовище, як часопис «Культура», очолюваний Єжи Гедройцем. Там же працювали Єжи Пом’яновський, Юзеф Лободовський, Єжи Стемповський і маса інших світового рівня експертів з української проблематики.
 Зрештою, і сам Гедройц закінчив україністику у Варшавському університеті і дуже добре знав історію і культуру України. Це середовище упродовж понад півстоліття еміграції наполегливо довбало граніт упереджень і стереотипів, які існували в польському суспільстві і стосувалися польсько-українських стосунків.
 Була сформульована комплексна стратегія польської політики в українському питанні. Вони розглянули дуже багато нюансів, витворили потужне середовище інтелектуалів, які формували громадську думку.
 Ця комплексна стратегія була настільки потужною, що її прийняли усі, навіть комуністи. Її прийняв і президент Квасневський. Зціпивши зуби, її прийняли польські праві, зокрема брати Качинські. Вони не можуть відверто виступати проти цього потужного авторитету, бо він багато зробив для свободи Польщі, для зміцнення її авторитету в світі. Саме завдяки однодумцям Єжи Гедройца в Польщі є проукраїнські середовища і проукраїнські настрої в елітах. В жодній іншій країні Європи такого середовища не було, експертів такого рівня не було і немає до цих пір.
 - Колись я написав до «Кримської світлиці» про нашого спільного знайомого з Гданська Якуба Логінова. Всього було опубліковано два інтерв’ю з ним, причому один матеріал називався «Поради українофіла Якуба». Цей молодий поляк залишив про себе теплі спогади; але у мене весь час було відчуття, ніби я спілкуюся з «білою вороною» - таких у Польщі, певно, мало...
 - Ні, чому ж. Це доволі поширений серед польської молоді тип українофіла. Потім його захоплення українським поширилося і на білоруське; він вивчив ще й білоруську мову. Він належить до людей, яким не сидиться на одному місці, яких постійно тягне у далекі мандрівки. Такий собі польський «екстремал». Саме в цьому його відмінність від інших, бо більшість польських українофілів є «посидюхами», прив’язаними до своїх домівок і бібліотек, а Якуб любить мандрувати.
 - Колись я писав і про Богумілу Бердиховську, а ви з нею, певно, часто контактуєте. Вона так багато зробила для українсько-польської дружби, для «наведення мостів» між нашими народами... Згадував про неї, коли спілкувався з великою кількістю поляків на «помаранчевому» Майдані Незалежності в грудні 2004 року. Чи не розчарована Богуміла нашою нинішньою українською невизначеністю? За великим рахунком, ми не втілили в життя майже нічого з того, про що мріяли, на що сподівалися...
 - Богуміла Бердиховська - це учениця Єжи Гедройца. Вона є його палкою шанувальницею і одним із «стражів» українофільської традиції в сучасній Польщі; вона дуже трепетно піклується про старенького Богдана Осадчука, якому вже під дев’яносто...
 - Це також соратник Єжи Гедройца?
 - Так, це наш земляк, який нині живе у Західному Берліні і є професором Вільного Берлінського університету. Богуміла дуже добре знає і українську мову, і українську меншину в Польщі. Часом складається враження, що вона особисто знає усіх польських українців, буває на усіх імпрезах. У неї розкішна бібліотека з україністики, вона дуже добре знає українську проблематику, і тому смішно було б говорити, що вона у чомусь розчарована. Людина, яка так багато знає, не може емоційно реагувати на якісь поразки, невдачі...
 Богуміла написала кілька прекрасних книжок про Україну; частина з них вже перекладена українською мовою, а частина ще чекає перекладу. Зрозуміло, що на таких людей ми завжди зможемо розраховувати.
 Сергій ЛАЩЕНКО.
 м. Львів.

На фото: А. Павлишин на вулицях Варшави.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2008 > Тема "З потоку життя"