Версiя для друку Обговорити в форумi

Вітчизна у нас одна!
 
 Могутній поступ українського національного відродження – знаменна ознака нашого часу. Ми знову й знову повертаємося до глибин своєї славетної історії, пізнаємо велич української нації, пишаємося її вагомим внеском у розвиток світової цивілізації. Ми прагнемо знати: чиї ми діти, яких батьків і звідки наш рід український ведеться.
 У рамках двох проектів Всеукраїнської громадської організації “Наша Україна”: “Ми – українці. Знай і люби свою країну” та проекту “Конкурс для кримських журналістів “Соборність. Проведи День Незалежності у Карпатах!” тижневу подорож країною здійснила група із 34-х журналістів Криму та Севастополя.
 Зі слів координатора вищеназваних проектів Андрія Іванця, ВГО “Наша Україна”, намагалася цією поїздкою заохотити журналістів, які в непростих умовах кримського сьогодення піднімають теми патріотизму, гордості за свою державу, долаючи несприйняття та психологічний тиск. Як вияв поваги до цих представників мас-медіа стала організована ВГО “Наша Україна” подорож з показом кращих куточків нашої країни, справжніх перлин природи та архітектури, а також місць, що зберігають пам’ять про визвольний рух нашого народу.
 Варто зазначити, що поїздка виявилася надзвичайною. Кількість інформації перевершила всі сподівання. Та й відпочинок у Карпатах – просто казковий. Ліси у горах – зеленіші, річки – стрімкіші, а роси – як перли.
 Та, мабуть, треба все по черзі, починаючи від Сімферополя. Швидкий потяг домчав групу до Хмельницького. Далі ми подорожували комфортабельним автобусом у супроводі ще одного координатора проектів від ВГО “Наша Україна” – Михайла Сеничака.
 
 ВІД ФОРТЕЦІ ДО ФОРТЕЦІ
 Перша зупинка – Кам’янець-Подільський, з його середньовічними оборонними спорудами Старої фортеці. Це маленьке старовинне місто, розташоване у центрі Подільської височини, на півострові, в петлі річки Смотрич, що протікає у глибокому скелястому каньйоні. За кількістю та значимістю архітектурних пам’яток Кам’янець посідає третє місце в Україні після Києва та Львова. Місту близько тисячі років.
 Перші літописні згадки про Кам’янець містяться у вірменських хроніках 1060-1062 років, проте археологічні пам’ятки свідчать, що на цих землях люди жили з давніх- давен. Долю міста в історії визначило його місцезнаходження: спочатку на межі європейської Сарматії з провінціями античного Риму, пізніше – на кордоні Галицько-Волинського князівства, згодом – між християнським заходом та мусульманським сходом.
 У XIII столітті, за князівства в Кам’янці Ізяслава Володимировича, місто зазнало руйнувань й тяжкого занепаду через напад Золотої Орди хана Батия. Згодом, у період 1331-1362 рр. Поділля перейшло до литовських князів Корятовичів. З ними пов’язане надання Кам’янцю грамоти на самоврядування (Магдебурзького права). Після литовського панування місто надовго підпало під владу поляків, які збудували тут чимало культових, житлових та оборонних споруд. Наклав свій відбиток на архітектуру міста і короткий період турецької влади (1672-1699 рр.).
 Кам’янець віками славився культовими спорудами, яких на кінець XIX століття налічувалося близько 50. Сьогодні місто являє собою своєрідну архітектурну енциклопедію різних стилів та епох.
 У роки боротьби за становлення української державності, в червні 1919 року, Кам’янець тимчасово став столицею Української Народної Республіки.
 Символом міста Кам’янець-Подільський є Стара фортеця – пам’ятка оборонного зодчества XII-XIX cтоліть, споруджена на високому скелястому березі річки Смотрич. Фортеця справ-ляє величне враження – її мури начебто виростають з прямовисних скель, віддзеркалюючись у лагідних хвилях Смотрич-ріки. Мов той казковий богатир вона перепиняла шлях різним загарбникам. Могутність її укріплень вражала не лише численних мандрівників, але й ворогів. За свою багатовікову історію місто-фортецю було взято штурмом лише двічі: у 1393 році литовським князем Вітовтом – через незгоду гарнізону фортеці та у 1672 році турками – в результаті капітуляції.
 Під час Української Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. фортецю декілька разів тримали в облозі загони Б. Хмельницького, М. Кривоноса, І. Богуна.
 Фортеця втрачає своє оборонне значення і стає в’язницею лише тоді, коли у 1793 році Поділля стало частиною території царської Росії. Тут тричі був ув’язнений Устим Кармалюк – ватажок селянського повстання на Поділлі. Історична постать Кармалюка овіяна у цьому краї романтичними легендами, які й досі передаються з уст в уста. Кажуть, аби подивитися крізь браму на красеня-в’язня, родовиті дами нічної пори проникали у фортецю, залишаючи на пам’ять Устиму вишиті хусточки. Відвідин було чимало і хусточок набралося – відповідно. Зв’язавши їх докупи, Кармалюк отримав ще один шанс на втечу. Але то – лише легенда...
 У березні 1944-го тут вели жорстокі оборонні бої жменька воїнів Першого Українського фронту, відбиваючи атаки фашистів, що намагалися також увірватися у місто над Смотричем. Двоє з них поховані у дворі фортеці. На їхній могилі споруджено обеліск.
 Ще одну фортецю ми побачили того ж дня у місті Хотин.
 У IX ст. на скелястому узвишші понад Дністром східнослов’янські племена звели град Хотин. В середині XIV ст. Хотин увійшов до складу Молдавського князівства. Правитель Молдавії воєвода Стефан Великий в кінці XV ст. збільшив територію фортеці, оточивши її високим муром. Впродовж XV-XVI ст. Хотинська фортеця була однією з найважливіших у Молдавській державі. Під час війни з молдавським господарем у 1538 р. польське військо під командуванням Яна Тарновського взяло фортецю в облогу. Частина фортеці була зруйнована. У другій половині XVI-XVII ст. фортеця часто переходила з рук в руки. Господарювали в ній то молдавани, то поляки, то козаки, то волохи. У вересні 1621 року під мурами Хотина відбулася битва з турками. 35-тисячна армія під командуванням великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича і 40-тисячне козацьке військо під командуванням Петра Сагайдачного билися пліч-о-пліч проти більш ніж 200-тисячної турецької армії. У листопаді 1673 року здобув перемогу під Хотином гетьман Ян Собеський. Декілька разів штурмували Хотин російські війська у 1739, 1769, 1806 рр. та австрійці у 1788 р. У 1812 р. Хотин увійшов до складу Російської імперії та згодом став повітовим містом Бессарабської губернії.
 Пройшовшись фортецями, група вирушає до одного з наймальовничіших куточків Західної України.

 УКРАЇНСЬКИЙ ПАРИЖ
 Подальший маршрут пролягав до серця Буковини – міста Чернівці, розташованого у передгір’ях Українських Карпат. Це місто ще називають українським Парижем. Засноване на пагорбах мальовничої долини річки Прут, воно вабить чудовим ландшафтом, пам’ятками тисячолітньої багатонаціональної культури, чарівною атмосферою старовинних вулиць та площ. Блукаючи ними відчуваєш поєднання європейського духу з самобутністю Буковини, старої бруківки і модерних комфортних готелів. Сучасні Чернівці – це неповторна урбаністична панорама, колорит різних культур, ділова активність та інтенсивне духовне життя.
 Територія Чернівців була заселена ще у XII столітті. Це поселення захищало укріплення “Черн” (тобто “Чорне”), збудоване галицько-волинськими князями. З середини
XVI ст. місто потрапляє під владу Угорщини, а потім Молдавського князівства. З 1514 року Чернівці, як і вся Молдавія, перебували під протекторатом, а потім і під владою Туреччини. У роки визвольної боротьби українського народу в 1650 і 1653 рр. війська Богдана Хмельницького двічі побували в Чернівцях.
 У 1774 р. місто увійшло до складу Австрійської монархії. У “габсбурзькому” періоді своєї історії ( до листопада 1918 року) Чернівці отримали свій образ центральноєвропейського міста з розповсюдженим по всіх містах Австро-Угорщини типом архітектури. У цьому, найвіддаленішому на схід місті імперії сформувався космополітичний, поліетнічний склад населення. Клімат Чернівців творили різноманітні релігійні та культурні традиції українців, румунів, поляків, євреїв, німців (вплив останніх був особливо сильним).
 До 1849 р. Чернівці були частиною Галичини, а потім стали столицею автономного краю. У 1866 р. місто з’єдналося з Європою (через Львів) залізницею, а в 1874 р. тут був заснований університет.
 З 1918 по 1940 р. Чернівці входили до складу Румунії, а після Другої світової війни стали обласним центром СРСР. Після здобуття Україною незалежності місто поступово відновлює свій старий урбаністичний колорит та повертається до історичних коренів.
 Період розквіту Чернівецької архітектури припадає на другу половину XIX – початок XX ст.
В цей час на узвишші в центрі міста постають будівлі у різних стилях історизму – неоренесансу, неоготики, необароко. Серед них безперечно вартий уваги чудовий комплекс будівель університету ім. Ю. Федьковича, споруджений у 1864-1882 роках як резиденція буковинських митрополитів, за проектом чеського архітектора Йосифа Главки. Стиль будівель – еклектичний, з домінантою мотивів візантійської та романської архітектури. Впадають в око високі ступінчасті фронтони та стіни з червоної цегли, кольорові дахи, викладені з глазурованої черепиці, що нагадують буковинські килими. Поряд з університетом розташований дендрологічний парк з рідкісними видами рослин.
 Одним з найгарніших місць Чернівців являється ансамбль Театральної площі з гранітними спусками до скверу посередині. Ключовою спорудою забудови є Український музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської.
 З сумом залишаємо Чернівці. Оглянути за короткий час таке надзвичайне місто просто неможливо.
 До побачення, український Париже, колись ми ще повернемося сюди. Принаймні, є такі сподівання. А зараз пора на відпочинок.

 ”КАРПАТКА”
 Туристична база “Карпатка”, розташована у селі Луги Рожнятинського району, зустріла нас гарячою вечерею. Готують тут кілька жінок, досить смачно, по-домашньому. Завжди усміхнені, привітні, від чого почуваєшся комфортно і спокійно. Хоч спокій на турбазі поняття відносне: адже тут скільки спокус! Дехто одразу “прилипає” до більярду, решта не може відірватися від настільного тенісу. Серпневі ночі короткі виграв-програв... аж гульк – ранок. А ранки тут – пречудові.
 А ще у цьому селі, здається, крім яблунь, інші дерева не ростуть. Куди не кинь оком – скрізь яблука. Червоні, стиглі, запашні, на гілках, на землі – всюди. Якийсь чарівно – яблуневий край. І роси, як перли – такі не скрізь побачиш.
 Поруч з “Карпаткою” тече річка Ілемка – стрімка, несамовита, аж піниться серед порогів. Наш дотепний куратор Андрій Іванець охрестив ту місцину українським Куршавелем. Назва одразу прижилася, припала до душі поціновувачам холодної купелі, котрі встигли неодноразово сходити на Ілемку та позбирати гриби на схилах. До речі, гриби-лисички в Карпатах – у двох долонях не вміщаються.
 Мала наша група ще одну забаву – годувати у заповіднику диких кабанів. Правда, від дикості у них залишилися хіба що смужки: беруть без боязні яблука з рук, смачно та вдячно чавкаючи. Зачувши здалеку людську мову, мчать наввипередки до огорожі від найменшеньких до найстарших. Але часто бавити потішних лісових п’ятачків журналістам не вдавалося. Кликали вперед дороги...

 КАМ’ЯНА КАЗКА КАРПАТ
 Мали ще нагоду відвідати справжнє диво природи, казку просто неба. Щедро розкидані смереково-буковим лісом величаві скелі, тісне сплетіння коренів та каміння, чистого гірського повітря і чудових краєвидів – все це Скелі Довбуша. У карпатському краї можна зустріти чимало місць і окремих каменів, пов’язаних з іменем легендарного опришка. Оброслі легендами, овіяні вітрами, розкидані по горах-долинах вони зачаровують і манять людей.
 Скелі Довбуша складаються з безлічі малих і кількох десятків великих каменів найдивовижніших форм. Тут чимало терас, ущелин, урвищ, але найпримітніше те, що частину каменів освоєно і використано людьми. Якщо зайти у першу печеру, яку в народі називають “Спальня Довбуша”, можна помітити обабіч стін кам’яні лежаки. За переказами місцевих мешканців набагато ширша і відкритіша друга печера слугувала конюшнею. Є тут і “комора”, і “холодильник”, видовбана в камені криниця, таємничі чаші на вершинах скель, а також незрозумілі магічні знаки. Іван Франко, який бував тут досить часто, припускався думки, що в тих скелях був колись печерний монастир.
 У 1981 р. Скелі Довбуша оголошено заповідником.
 Ім’я Довбуша нагадало нам про героїв визвольного руху різних часів, а програма обіцяла відвідини музею Степана Бандери.

СПОКОНВІЧНА БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
 Іменем Степана Бандери названо національний рух 1940-50-х років XX століття за побудову та утвердження української держави. Це ім’я – синонім борця, гідного і відданого патріота Батьківщини, готового до самопожертви задля досягнення високої мети.
 Степан Бандера (1909-1959): крайовий Провідник ОУН на західноукраїнських землях у 1932-1934 рр. Провідник Революційного Проводу ОУН у 1940-41 рр., організатор проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року, автор ідеологічних і програмних статей про український націоналізм, загинув від рук московських спецслужб.
 Створення музею імені національного героя розпочалося у тридцяту річницю вбивства Степана Бандери 15 жовтня 1989 року, коли вперше в Старому Угринові, що на Калущині, встановлено березового хреста. У 1990 році, 14 жовтня, на території священної резиденції, де свого часу проживала родина Бандерів, постає перший в Україні пам’ятник Степану Бандері (автор Віктор Рожик). А невдовзі, 30 грудня о 5-ій годині в Старому Угринові пролунав потужний вибух, який зруйнував монумент.
 30 червня 1991 року з нагоди 50-річчя проголошення Акта відновлення Української держави у Львові відкрито другий пам’ятник національному герою в його рідному селі. Через 10 днів, о 3-ій годині ночі пам’ятник було знищено. “Операцію” здійснювали шестеро військових у маскувальних халатах. При цьому тяжко поранено 21-річного члена СНУМу Василя Максимчука, який охороняв пам’ятник. Травми ніг отримав ще один охоронець пам’ятника, мешканець села – Ярослав Турчиняк.
 17 серпня 1992 року відкритий третій пам’ятник Степану Бандері. Того ж року в уцілілій частині родинного помешкання розпочинає діяльність громадський музей “Меморіальний комплекс Степана Бандери”. Зараз він підпорядкований обласному управлінню культури, йому надано юридичний статус, а також сформовано штат наукових працівників.
 У 2000 році відкрито новий музейний корпус, який через два роки передано на баланс Прикарпатському університету імені Василя Стефаника в якості навчально – виховного центру.
 Думається, виховних експонатів у музеї більш ніж вдосталь. Чого варта лише відірвана від знищеного раніше пам’ятника голова, котра встановлена просто перед вхідними дверима музею. При першому погляді на неї відчуваєш щось на зразок розумового ступору: як таке могло статися у наш час, 16 років тому? Вона – як нагадування про ціну, яку ми заплатили за свою незалежність.
 ...Група давно вже покинула музей. А та відірвана голова все біліла, маячила перед очима, викрешуючи сльозу із самого серця.
 Слава героям!..

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ – В КАРПАТАХ!
 До цього Дня ми готувалися заздалегідь. Везли з Криму поштових голубів як символ дружби Криму та Західної України. Їх люб’язно надала Асоціація голубівників Криму. Президент Асоціації Іллімар Асанов сам віз птахів рідкісних порід до місця призначення. Дехто з журналістів і керівники проекту готували для свята вишиванки, а також у чесній борні змагалися за право випустити тих розумних пташок, які мають зорієнтуватися у повітряних потоках та дістатися кримської домівки.
 Зустріти День Незалежності запланували на горі Причілка, на висоті 1000 метрів. До вершини крокували дружно і в темпі. По дорозі не згубили жодного туриста. Право випустити голубку дісталося Тамілі Ташевій, кореспонденту “Медіа-Крим”. Її вишиванка виявилася найкращою. Право випустити голуба виборов координатор проекту Андрій Іванець, віджавшись від землі найбільше разів.
 Мить – і птахи вже у небі... Закружляли над горою, вибираючи дорогу додому і зникли у хмарах. Понесли над землею звістку про виборену протягом тисячоліть Волю нашої держави.
 СЛА-ВА УК-РА-ЇНІ! – покотилося між горами багатоголосся кримських журналістів, таких різних, об’єднаних святом Свободи.
 ...Ще одна доба і ми прощатимемося з Карпатами. А по дорозі додому відвідаємо Крилос – серце княжого Галича.
СТОЛИЦЯ ГАЛИЦЬКИХ КНЯЗІВ
 Крилоська гора, обрізана стрімкими схилами та перетята потужними оборонними валами, протягом XII-XIII ст. Була головною твердинею Галицького князівства – центром літописного Галича.
 Галич, будучи центром держави, поступово стає духовною столицею Галицької землі. В середині ХІІ ст. тут засновується Галицьке Єпископство, а в 1301 році Крилос стає осідком Галицьких митрополитів, згодом Єпископів та митрополичих намісників. Після татарської навали 1241 р. Галич перестає бути столицею, занепадає, а на Крилоській горі залишається існувати монастир. Протягом ХІV-ХVІІІ ст. Крилоський монастир з кафедральним Успенським собором відіграє важливу роль у житті Української церкви.
 Церква Пресвятої Богородиці, зведена у 1157 році Ярославом Осмомислом, була найбільшою святинею та окрасою княжого Галича. Головний столичний кафедральний храм був місцем вокняження та князівською усипальницею. Кафедра проіснувала до середини ХVІІ ст., поки не впала від старості.
 Існуюча нині Успенська церква побудована неподалік від старої в 1584 р. У ній знаходиться запрестольна ікона Пречистої Діви Марії, яка славиться в народі як чудотворна. Чудотворними вважаються і так звані “францішкові джерела”.
 Стрічкою звивається дорога, група повертається назад до Криму. На годинку заїхали до Івано-Франківська і, здається, наша подорож добігає кінця. Зібрана інформація – просто неоцінима. Варто частіше занурюватися в історію своєї землі, свого народу. Правдиве слово журналіста сьогодні, як ніколи, – на вагу золота. А казати правду можна лише про те, що бачиш на власні очі.
 Лідія СТЕПКО.
 Карпати – Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2007 > Тема "Урок української"