Версiя для друку Обговорити в форумi

 
 БАР’ЄР НА ШЛЯХУ ДО СПРАВЖНЬОЇ ОСВІТИ
 Починається новий навчальний рік. Тому тема цих роздумів стає ще більш актуальною, ніж вчора. Зробимо невеличкий експеримент: поставимо поряд випускника російської школи Криму і випускника української школи Криму та порівняємо їхні знання та уміння.
 Випускник російської школи, крім точних наук, знає російську літературу, російську історію, володіє російською мовою. Він щось чув про українську літературу, зовсім не знає української історії, орієнтується в усній українській мові і може приблизно зрозуміти те, що йому скажуть, однак заговорити сам він ніяк не може, принаймні правильно. Він не здатен не те що застосувати точні науки – математику, фізику, хімію, біологію, — в їх викладі українською мовою, але не здатен зробити те, що можуть зробити всі випускники українських шкіл – написати випускний твір державною українською мовою. Саме ця обставина штовхає кримське міністерство освіти та науки щорічно добиватись, щоб випускний твір в Криму щорічно замінювали то усним екзаменом, то переказом, то тестуванням. Звідси виходить, що такий випускник має і надалі залишатися в Криму і може вступати виключно до кримських ВНЗ, бо він не має шансів вступити до ВНЗ за межами Криму, хіба що десь в Росії, як пізніше і не матиме шансів працювати в Україні ні в державній установі, ні в фірмі, профіль якої буде вимагати знання державної мови, тобто складання документів та ведення листування державною мовою. Випускник такої школи – приречений бути аутсайдером в нашій державі. З вини школи, яку він обрав собі для навчання. Або ж він приречений вступати до російського ВНЗ та влаштовуватись на роботу в Росію.
 І навпаки – випускник української школи не тільки вільно напише випускний твір державною українською мовою, але він володіє і російською мовою в такій же мірі, що може написати твір російською мовою, він знає російську літературу, російську історію, однак він в такій же мірі знає і українську історію (в деяких випадках уже саме ту, яку „не можна читати без брому”) та українську літературу, а точні науки може застосувати як російською, так і українською мовою. Отже – випускник української школи – це молода людина, яка вийшла з шкільного класу, при рівності всіх інших умов, з багажем знань практично в два рази більшим, ніж випускник російської школи, яка через це має в два рази більше шансів комфортно влаштуватися на ринку праці та вдвічі менше шансів бути на ньому аутсайдером. Отже в такому вигляді кримська російська школа – явний і відвертий бар’єр на шляху до справжньої освіти. Випускники російської школи в Криму – це відверто напівграмотні громадяни, але – це для умов України. Для Росії – вони хоч і другорядний (бо все ж слід визнати, що російська школа на території самої Росії дає більш якісну, ніж кримська, освіту), цілком придатний підручний матеріал. Отже, виходить, що кримська російська школа – готує випускників або лише для Криму, або для Росії, але не для України. Таким чином, такий випускник може почуватись конкурентноздатним та реалізувати себе тільки на території і за умов тієї ортодоксальної Росії, яку обстоює реакційна частина російського політикуму. В той же час випускник кримської української школи може успішно реалізувати себе як в Україні, так і в Росії також, якщо того вимагатимуть обставини...
 Здавалось би, що за таких умов батьки кримських дітей, кримські політики, міністерство освіти та науки Криму, осередки всіх політичних партій, а надто проросійських, що діють в Криму, а також кримські органи влади беззаперечно мають запекло стояти на боці інтересів кримських учнів та їхніх батьків, мали б одноголосно вимагати перетворення якщо не всіх, то хоча б більшості шкіл Криму на школи з українською мовою навчання, як такі, що дають вдвічі більший та вдвічі корисніший для випускника багаж знань і умінь. Але насправді все навпаки.
 Кримське міністерство освіти, цілий ряд кримських проросійських політиків тощо вимагають, щоб кримська школа продовжувала лишатись суцільно російськомовною, вони заперечують проти запровадження в навчання державної української мови, проти будівництва нових українських (а також кримськотатарських) шкіл. Вони називають це все „насільствєнной украінізацієй”! Чому, невже вони вороги своїм дітям?
 Думати так було б примітивно. Така позиція як міністерства освіти Криму, яким ось уже довгий час керують проросійські політики в тогах держслужбовців, так і політичних проросійських організацій, продиктована вимогами їх патронів з Росії. Фактично система освіти Криму стала джерелом постачання кримських випускників як робочої сили як до самої Росії, так і до проросійських структур самого Криму. Розширення мережі філій російських ВНЗ в Криму – це вияв саме цього процесу, спрямований на те, щоб виростити і підгодовувати в самому Криму фахівця, який не здатен працювати в самій Україні і буде змушений або ж виїхати на роботу в Росію, або ж, лишаючись в Україні, бути орієнтованим виключно на Росію, та який би не мав змоги вільно співпрацювати з українськими структурами. В будь-якому випадку такі кадри — гарантовані агенти російського впливу на території України на довгий час. Росія знає, що робить. А чи знають це Крим та Україна?
 Що ж стосується України, то вона при цьому втрачає тричі.
 По-перше, вона втрачає в тому, що багато кримчан-етнічних українців за відсутності загальнодоступних та широко розгалужених українських шкіл змушені віддавати своїх дітей в російські школи, і Україна втрачає майбутніх патріотів. По-друге, в особах таких випускників Україна втрачає майбутніх фахівців, які б могли працювати в її державних установах чи її економіці. По-третє, Україна добровільно плодить мережу агентів впливу іншої держави на своїй території. Більше того, Україна втрачає потенціал: той, хто міг би просувати вперед українську науку і культуру, економіку, не зможуть цього зробити, бо самою кримською школою між ними та Україною поставлено як мовний, так і психологічний та ментальний бар’єри. Справжня сутнісна Україна для таких фахівців відтепер стала недоступною. Для більшості з них, в усякому разі, точно... І всі ці фактори – це фактори державної безпеки держави Україна, які загрожують як стабільності в Криму, так і майбутньому самої України, бо вимивається основа будь-якої держави – свідомі громадяни...
 Темою сьогоднішнього аналізу у нас є саме кримська школа по відношенню до нинішньої української. Зрозуміло, що в такому випадку ми просто змушені залишити на обочині аналізу ті фактори, які стримують розвиток і російської, і української національної школи. Кожній об’єктивній людині зрозуміло, що школа має бути національною. Тобто початкова школа маю бути виключно національною і почати навчання людина має виключно своєю рідною мовою: тобто з 1 по 4-й клас росіяни мають навчатися російською, українці – українською, кримські татари – кримськотатарською, вірмени – вірменською і так далі. У цьому періоді освіти діти засвоюють з „молоком мови” свій національний менталітет, психологічні основи своєї національної культури, свою національну етнографію і початки національного фольклору, а ще краще – якби і початки національної релігії. І тільки отримавши своє рідне етнічне підґрунтя, людина має продовжити навчання державною мовою, а також вивчити різновиди всіх мов, і всі науки, які функціонують в державі. Це – освітній абсолют. Але сказати цього не можна ні в якому разі сьогодні ні про українську, ні про російську школи, а тим більше про кримську як різновид російської, бо навіть через 16 років після падіння СРСР вони залишаються „совєцькими”, і так і не змогли перетворитися в національні. Найбільш „совєцька” – російська школа, бо вона так і не змогла до цього часу адаптуватись до нових історичних умов, як і раніше користується старими, вже спростованими, історичними концепціями про спільне походження Росії, України та Білорусії, старими ідеологічними концепціями, за якими все життя розглядається москвоцентрично, ніби з-за мурів Кремля: тобто Мазепа – зрадник, патріотизм може бути тільки російським, а всі інші патріотизми – то виключно націоналізми (і виключно — буржуазні), гідні переслідування навіть ціною підступних шпигунських вбивств, Росія – наддержава, „руський язик – душа народу” (мається на увазі будь-якого народу), „Пушкін – це наше всьо!”, всі історичні процеси пояснюються боротьбою наддержав за сфери впливу, вона пропагує силові сценарії історії тощо. Тому російська школа, а надто кримська російська школа з точки зору України і прогресу має три великих ґанджі – по-перше, вона не дає української освіти, що є обов’язковою умовою в державі Україна; по-друге, вона не є російською національною, що можна було б цілком допустити, а є російською „совєцькою” і проімперською за складом знань і ідеологією; по-третє, вона є ідеологічно і теоретично, педагогічно і дидактично безнадійно відсталою з точки зору освітнього прогресу.
 Не дивно, що будь-яка ідея української національної школи в Криму нівелюється і спотворюється на свою протилежність. З 1 вересня цього року в Ялті на базі школи № 2 відкрили „Школу майбутнього” – це частина проекту, ініційованого Президентом України Віктором Ющенком. Для цього виділяються великі гроші. Наприклад, тільки для Ялти з державного бюджету виділено понад 10 мільйонів гривень, з бюджету міста – 2,5 мільйона, виділені також кошти з бюджету Криму. Планується, що реалізація цього проекту в процесі реформування української школи в Україні дасть змогу реформувати систему освіти з „совєцької” в національну українську. В багатьох випадках це так. Але чи станеться так в Ялті? Скоріше всього, ні, бо за справу взялися фахівці російської і все тієї ж „совєцької” школи.
 Директор школи № 2 Ялти Тетяна Баранова при реалізації проекту „Школи майбутнього” замість втілення завдань Державної програми поїхала до Москви та вивчила російський досвід, який, за її словами, здався їй „більш прийнятним та сучасним”, ніж проект української „Школи майбутнього”, і планує запровадити в життя українсько-кримсько-російський покруч, а зовсім не проект української національної „Школи майбутнього”. Чим дуже пишається. Отже, з
1 вересня цього року школа № 2 Ялти хоч і буде запущена, та це виявиться проект навчального закладу, який за великі гроші буде нашпиговано комп’ютерами та іншими технічними засобами, але в якому зміст навчання, педагогіка і навіть дидактичні прийоми будуть чужими для української національної школи, і вона, як і раніше, залишиться „совєцькою” за змістом, адже навіть підручники (!!!), принаймні частину з них, директор домовилась привезти з Москви. Чи може українська школа загалом, а тим більше українська „Школа майбутнього”, організувати навчально-виховний процес на базі російських підручників, російської мови і російської педагогіки? Питання для тих, хто розуміється на українській національній педагогіці, здається мені, риторичне – не може. Ялтинська школа № 2 після згаданої реформації може бути цілком якісним навчально-виховним закладом з точки зору „совєцької” школи, але не стане українською національною „школою майбутнього”.
І найголовніше – така школа готує людей не з українським, а з „совєцьким” менталітетом...

 МЕНТАЛІТЕТ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР І ДОЛІ ЛЮДИНИ, Й ІСТОРІЇ НАРОДУ. ЯК РОСІЙСЬКА ШКОЛА ПЕРЕТВОРЮЄ УКРАЇНЦЯ В РОСІЯНИНА...
 Отже, поговоримо про менталітет. Очевидно, ніщо інше, ніж менталітет, не свідчить більш виразніше про те, що росіяни і українці – це історично різні народи, бо вони — ментально різні. А менталітет народу, або можна було б сказати, національний характер, як відомо, формується, шляхом спільної історії. Якщо однакова роль народів в історії стосовно однин одного – то й менталітет повинен бути однаковий. Це аксіома. А якщо різні ролі, різна мета, різні підходи, різна історична доля – то й ментальність різна.
 Отже, якби росіяни та українці були дійсно народами-братами, що пройшли однаковий історичний шлях, як люблять повторювати ортодоксальні росіяни, то очевидно, що й менталітет, тобто і народний, і особистий характер українців та росіян був би однаковим. Насправді він невпізнанно різний. Чому? Саме тому – це різні народи, що пройшли різний історичний шлях, і їхні цілі й сьогодні різні, бо вони по-різному бачать історію, світ, себе в ньому, по-різному творять і оцінюють політику, літературу, освіту, говорять різними мовами, по-різному думають, мають різну культуру і різні психологічні та історичні цінності.
 Якось кілька років тому в Коктебелі я брав інтерв’ю у відомого російського письменника одного з авторів знаменитого самвидавного журналу „Метрополь” Віктора Єрофєєва. Того, що написав „Галоши”, „Пять рек жизни”, „Энциклопедия русской души”, „Розанов против Гоголя”, „Русская красавица”, „Жизнь с идиотом”, „Бог Х” та інші видатні твори, а відома книга „Хороший Сталін” тоді ще не була написана, і Віктор Володимирович тільки розповідав мені, що є такий задум. І саме він, знавець російської душі та творець її енциклопедії, заговорив про різницю ментальності росіян та українців.
 Менталітет росіян він описав так: це енергійні, наступальні люди, які ставлять собі конкретну мету та завжди досягають її всіма засобами. Вони не терплять поряд з собою інших енергійних людей, не люблять конкуренції, припиняють її будь-якими засобами, вони не люблять рівних собі і намагаються вивищитися над сусідами будь-якими способами, вони виконують особливу місію – нести всім своє бачення і тлумачення світу. Він сказав, що ментальність українців значно відрізняється від характеру росіян, і він описав її приблизно так: „Українець – це такий собі гедоніст, який лежить у вишиванці на березі річки, вудить рибу, їсть сало, чекає на вечір, коли до нього на побачення до річки прийде Галя, і вони будуть сидіти на березі та мріяти про вільне і щасливе життя в майбутньому”. Звичайно, це порівняння кульгає, як кульгають всі порівняння, однак частину істини воно відображає: доки Україна вудить рибу та чекає на побачення, щоб спільно мріяти про волю, Росія нав’язує всім сусідам своє бачення світу, тобто свою ментальність. Звичайно, є винятки, але переважно це саме так – і стосовно народу, і стосовно окремих людей.
 Ця різниця в ментальності видна у всьому. Порівняйте російські й українські історичні пісні, балади, перекази, зрештою літописи, порівняйте стиль та характер російських та українських телеканалів. В російських — темп, наступальність, енергія, захват, несення месіанської ролі, „смеясь, он дерзко презирал земли чужой язык и нравы”. „О, Росс! Шагни, – и вся твоя вселенна!” – Гаврило Державін. В українських – туга, жаль, очікування, розслабленість, любов, справедливість, лагідність, солов’їна мелодія, солов’їні думки. Російський герб – двоголовий орел, український символ – лагідний соловей. Стиль російських телеканалів, як і телеканалу „Інтер” – темп, наступальність, впевненість, переконаність, безсумнівність, істина в останній інстанції — це відображення російського менталітету. Стиль
„5 каналу”, наприклад, – це українська поступовість, схильність до роздумів, до повільності. Зюганов, Жириновський, Затулін, Янукович, Медведчук – це російський менталітет. Борис Олійник, Віктор Ющенко – це український менталітет. І ще раз скажемо: звичайно, є винятки, але і стосовно українців переважно це саме так – і стосовно народу, і стосовно окремих людей...
 На щастя, мені нема потреби повністю виписувати тут різницю в менталітетах, бо це вже зроблено до мене, і, мабуть, краще мене. Хто хоче повною мірою вивчити різницю між російським та українським менталітетом, тому можу порадити прочитати досить точну книгу, на жаль, вже покійного Євгена Гуцала „Ментальність орди”. Звичайно, можна було б сказати, що наступальний менталітет кращий і більш ефективний для історії народу, а відтак у всьому переважає саме російський менталітет, але тоді ми б визнали справедливим правило „Хто нахабніший – той і правий!”, а це зовсім не так.
 Крім того, ще відомий російський мислитель П. Чаадаєв зробив точний висновок: «Прекрасная вещь – любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное – это любовь к истине. Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает мудрецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет народы, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духовные наслаждения, приближает людей к Божеству. Не через родину, а через истину ведет путь в небо. Правда, мы, русские мало интересовались тем, что – истина, что ложь…»
 Я нітрохи не хочу сказати, що менталітет росіян поганий, а українців – гарний. Їх ментальність – це їхня справа. Однак слід розуміти, що менталітет людини формується, головним чином, освітою, школою, в процесі якої, попри біологічні задатки, засвоюється історія та культура, а тому, якщо якась нація хоче себе зберегти, то вкрай потрібно, щоб її підростаюче покоління саме в національній школі засвоювало свою національну історію, культуру та менталітет. Відповідно – російська школа – це школа російського менталітету, яка не просто виховує, а культивує любов до того Отєчества, в якому, як бачимо, нема місця вільній Україні, а українська школа в своїй основі – це школа українського менталітету, для якого більше важить істина, ніж любов до абстрактної „родіни”. Отже очевидно – на території Росії має бути поширена російська школа, яка буде поширювати російський менталітет, а на території України – зрозуміло! – українська школа має бути осередком, де поширюється українська ментальність як основа майбутнього українського народу, основа його історії, його культури, його економіки, всієї його інфраструктури. Без української школи – вимирає український народ, бо нашим дітям прищеплюється не тільки чужа, — але головним чином чужорідна! — для нас ментальність, що спотворює народ, викривляє його суть, відбирає в нього майбутнє. Російська школа – перетворює українця на росіянина. З цього видно, що освіта – це питання національної безпеки, може, ще важливіше, ніж економіка, армія, сільське господарство, адже якщо не буде українців-патріотів, то – де взятися армії, де взятися національній промисловості, національному фермерству, національному чиновництву, яке врешті-решт, рано чи пізно, але повинне прийти в Міністерство освіти та науки і не тільки зрозуміти, а – реалізувати цю просту істину?
 Богдан СЕМЕНКО,
 аналітик Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2007 > Тема "З потоку життя"