Версiя для друку Обговорити в форумi

ГІРКА ПРАВДА

І ЗНОВУ дещо про українські вини. До речі, Борис Грінченко у своєму Словнику другим значенням слова ГРІХ подає ВИНА. Тому, цитуючи декого з письменників наших, послуговуватимусь і цим поняттям.

О болю, болю, болю мій!
Куди мені податися,
щоб тільки
Не трудити
роз`ятреної рани,
Не дерти серця
криком навісним?
Василь Стус

Деякі демографи-самітники підраховують іноді, приймаючи при тому бром чи валер’янку, втрати нашого люду на страшних апокаліптичних дорогах XX століття, з буркотінням собі під носа гризуть олівця: "Гм, ти диви, нині за всіма даними мусило б бути українців чи не 100  мільйонів, а їх усього 40 мільйонів! Куди ж вони відсіялися? Та ще й ці вимирають щороку по півмільйона..." Трохи подумавши, аби вивести себе із депресії, такий аналітик міркує: "А чому всього? Може, краще казати: аж сорок! Вже ж нас і так, і сяк нищили, розстрілювали, виморювали, засилали, і голодоморили, а ми, бач, є. Ще й досі... Ну народ, ну трава!". Реагувати лишається хіба що за Шевченком - голову схопивши в руки, дивуючись, чому ж не йде апостол правди і науки? Великий Кобзар був одним із тих, кому душа боліла за діда-прадіда свого...
Ой, як добре, Тарасе, що ти за півстоліття до днів жовтнево-кривавих помер. Он Ліна Костенко теж певна, що ти, "побувавши в Кос-Аралі, побував би ще й на Соловках, і досі був би реабілітований - хоч посмертно, зате своєвременно..."
Цікаво, зрештою, виходить, що отакі химерники, як, скажімо, демограф-самітник, не перевелись іще на землі нашій, хоча, може, й позабивались десь у шпарини. Але ж є! І по селах, і в містах. Усі люди як люди - любляться, плодяться, спиваються, базарюють, голосують, чекають манни небесної, себто зарплатні чи пенсії, поборюють брата свого на виборах, копають ближньому яму, їздять по закордонах, стоять на трасах, на панелях продаються, ремонтують кравчучки і кучмовози, ну, як усі, - а воно сидить і підраховує! Та це ж, може, дякувати Богові треба, що пам’ять людська така коротка. Хіба б можна було радіти сонцю, весні, дощику, квітуючим вишневим садочкам, коханим очам, якби стояли перед нашим внутрішнім зором оті зниклі мільйони закатованих, заголодоморених, полонених славними чекістами і запеклими фашистами, хортистами, антонесками, властями совєцькими і соловецькими. Та подалі від такої пам’яті! Мовчи, глуха - менше гріха. Ось мені мій батько, родом із села Різниківки, на Донбасі, тільки на 36-му році мого життя раптом зізнався, що його родину, мого діда-бабусю з чотирма дітками, у 1929 році вирвали з рідної хати, вивезли аж на Пермщину і скинули на сніг. І де він зізнався? На тій самій Пермщині, у селищі Кучино, у таборі № 36, де я відбував свої чесно зароблені п’ять з половиною років ув’язнення! Зайшов до камери з сестрою моєю, Валентиною (нам дали дві доби побачення), сльози в очах стоять, і питає мене розгублено:
- Що ж це робиться, сину!? Та ж я оці ліси пішки протопав, коли тікав із заслання. Бо мені мати і тато сказали: "Знаєш, Сірожа, ми тут і загинемо, а ти - молодий, тікай додому..." І я товарняками, по ночах, вибирався звідси...
- А чого ж ви мені, тату, раніше не сказали про це?! - оторопів я з такої новини.
- А ми не хотіли, щоб ти це знав, бо ти ще глибше застряг би тут...
Тож і виходить: мовчи, глуха - менше гріха. Живий про живе думає. Так ні ж! Хіба знаєш, де спіткаєш? Узяв я недавно "Щоденник" Олександра Довженка, гортаю. Бачу запис під 5 - 6 листопада 1945 року (півроку минуло від кінця Другої світової!), читаю: "Тільки я, мов окаянний, все ходжу та плачу на розпуттях велелюдних..." Прибила мене недоля народу. А знищила мене ненависть людська і жорстокість... Казав мені Ю. Г., якого я стрів біля Кінокомітету, що за даними, якими вже відає уряд, Україна втратила за час війни 13 млн. людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю.
Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона із Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила 40 відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни, з початку Великої соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих у боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік. За двадцять з чимось довоєнних років в ній не додалося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народжуваності, - так вельми жадали боги. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі".
Певен, дехто з читачів, усвідомивши ці слова, теж жахнеться, теж буде "прибитий" і "знищений", як і Олександр Петрович. Та переважна більшість просто хмикне і не повірить, подумавши: "Та цей кінорежисер, переслідуваний і таврований сталінськими церберами від культури, аж занадто любив Україну, тож годі чекати об’єктивності від нього. От якби хтось із чужинців повідомив цифри жертв нашого люду, тоді я, може, й повірив би..."
Для таких любителів об’єктивності я навмисно покопирсався у різних виданнях: а й справді, скільки ми втратили за роки трьох голодоморів і кількох воєн?

ГОЛОДОМОР 1919 - 1922 РОКІВ
Процитую Павла Наніїва, який був засуджений за те, що намагався дізнатися, скільки вимерло тоді людей: "За той період (1921 - 1922 рр.) широко роздалися цвинтарні межі, і людство побачило перші "успіхи" будівництва соціалізму - могили, могили й могили... Польські газети сповіщали, що в 1920 - 1922 роках від голоду й епідемій загинуло 6 млн. чоловік, грецькі писали про 4 млн., румунська преса оперувала цифрою 5,5 млн., англійська - 3, австрійська преса наводила цифру, близьку до польської. То де ж правда?.. Не дуже точна ця цифра, але близька до правди - 5 млн. (Голодомори в підрадянській Україні. - Вид. М. П. Коць, 2003. - С. 17 - 18).

ГОЛОДОМОР 1933-го
Микита Хрущов згадував: "Я не можу вказати точні цифри, оскільки ніхто не вів обліку. Усе, що ми знали, - це те, що люди вмирали у великих кількостях". (Хрущев Н. С. Мемуары // Вопросы истории. - 1991. - № 11. - С. 38).
Книга Р. Конквеста "Жнива скорботи" цілком присвячена Голодомору. Американський учений схиляється до цифри 6 - 7 млн. померлих.
В. Чемберлін, московський кореспондент газети "Манчестер Гардіан", 1933 року відвідавши Україну, повідомляє, що число жертв навряд чи може бути меншим за 3 - 4 млн.
Англійський журналіст У. Дюранті, кореспондент американської газети "Нью-Йорк таймс", у розмові з керівниками посольства Великобританії заявив, що жертв голоду в Україні 4 - 5 млн., а на Північному Кавказі та в Нижньому Поволжі - 3 млн. Ці дані в жовтні 1933 року були передані до Лондона...
Журналістка Люсі Ленг у книзі, виданій у Нью-Йорку 1948 року, стверджувала, що один не названий на прізвище "високий український чин" заявив, що від голоду померло 6 млн. осіб.
Найбільшу цифру втрат виводить італійський консул Граденіго у своїй інформаційній записці з Харкова до уряду Італії (№ 474/106 від 31 травня 1933 р.). Він про мету політики пише так: "Жертвуючи 10 - 15 мільйонами осіб, ліквідувати українську проблему протягом кількох місяців. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я думаю, що її, напевно, вже досягли" (Злочин. - Мельбурн-Київ, Фортуна, 2003 р. - С. 16 - 17).
Що ж, се слова мудрої людини.
І, на завершення, наведу цифру, яку найчастіше згадують. Вона взята з книги
В. Маняка й Л. Коваленко "Голод-33. Народна книга-меморіал", виданої 1991 року. Автори наводять свідчення 1000 осіб і ретельно обраховують кількість жертв. Їхня цифра - 7 млн., з них третина - діти й підлітки (с. 583)!

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Олександру Довженкові якийсь урядовець - Ю. Г. - називає 13 мільйонів! "І се ще, так би мовити, з оптимістичною непевністю", - додає Довженко. І твердить, що цифра, ймовірно, вища на 2 - 3 мільйони!
Володимир Маняк пише на тій самій 583-й сторінці: "...мене приголомшила цифра: 7 000 000 жертв голодомору! Я порівняв її з втратами за чотири роки минулої війни, найжорстокішої з усіх знаних людством воєн, і збагнув, що якихось дев’ять голодних місяців завдали куди разючішого удару моєму народові і моїй землі".
Орест Субтельний у своїй загальновідомій "Історії України" наводить такі цифри: "Щонайменше (статистика тепер досліджується наново) 5,3 млн. осіб, або кожен шостий мешканець України, загинув у цій бойні. 2,3 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини".
Натомість "Історія України", написана колективом авторів під керівництвом Ю. Зайцева (Львів, 1996), спирається на підрахунки історика Вол. Косика: "Під час Другої світової війни вона втратила 8 млн. (19,1 відсотка населення), з них військові втрати становили 2,5 млн. і цивільні 5,5 млн. ...тоді як у головних воюючих державах ці показники виявилися набагато меншими: у Німеччини - 6,5 млн., а в Росії - близько 6 млн. Якщо у січні 1941 року в Українській РСР проживало 41,9 млн. осіб, то наприкінці війни їх залишилося лише 27,4 млн. Отже, вбиті у боях, померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн. осіб" (с. 320).

ГОЛОДОМОР 1946 - 1947 РОКІВ
Чомусь панує думка, що голодомор 1946 - 1947 років був не дуже страшним. Я сам його пережив у Єнакієвому на Донбасі, смоктав замість цукерок макуху. Мама варила її, ніби кашу. А одного разу знайшла десь піввідра картопляного лушпиння, зробила з нього котлети. Я почав їсти їх, ковтати - та де там! Вони верталися назад. І тоді мама сказала татові, що треба їхати на її батьківщину. І ми весною 1948 року переїхали до Первомайська, тоді Одеської області, де голод був не такий сильний, як у Донбасі.
Переді мною книжка "Голод в Україні 1946 - 1947 рр. Документи і матеріали" (вид. М. П. Коць, 1996). На с. 172 - 173 розміщено уривки з місячного звіту військової цензури.
13 січня 1947 року з Лубен Полтавської області пише листа червоноармійцю Дураченку Василю його дружина: "В хате на два пальца льда, а мы голодные и босые, пропали мы, несчастные, и защиты ниоткуда нет. На базаре у нас хуже, чем было в 1933 г., все дорого... Гибнем, как собаки, голодные, холодные и босые..."
А це - лист із м. Борзни Чернігівської області воїнові Косенку Г. М.: "16.01.47 г. Живем мы плохо, не хочется и жить на свете. Я уже решила, если мне придется умирать с голода, то пойду лучше утоплюсь. У нас будет хуже, чем в 1933 г. Уже сейчас в Борзне есть люди пухлые, а придет весна - будут умирать, как мухи".
А ось документ № 100 від 6 лютого 1947 року:

"Министру Госбезопасности СССР ген.-полк. АБАКУМОВУ В. С.
Совершенно секретно.
В МГБ УССР продолжают поступать сведения о случаях употребления в пищу человеческих трупов. Рабочая подсобного хозяйства станции Синельниково Днепропетровской области П. 13 января с. г. употребила в пищу труп своей матери...
26 и 27 января с. г. в селе Катры Саратского района Измаильской области зафиксировано 4 случая употребления в пищу человеческих трупов.
Об изложенном проинформирован ЦК КП(б)У.
Министр Госбезопасности УССР ген.-лейт. Савченко"

За свідченням різних дослідників, цей голод поглинув від 100 тисяч до 1 млн. чоловік... Станом на 20 червня 1947 року, в Україні налічувалося
1 154 198 лише зареєстрованих хворих на дистрофію, госпіталізовано всього 344 274 осіб (документ № 177, наведений у книзі "Голод в Україні 1946 - 1947 рр." - С. 247).
Тож складемо загальні втрати: 5 млн. + 10 млн. + 14,5 млн. + 1 млн. = 30 млн.
30 мільйонів жертв за 20 - 30 років! Багато це чи мало? Чи нас, звиклих до правового "бєспрєдєла", цифри вже не вражають? Не жахають душу, як колись Довженкові, а ще раніше - Тарасові Шевченку? Правду хтось казав, що один убитий - це вбивство, а мільйон - це вже просто статистика.
Невже ми такі перелякані й так змізерніли духом, що й думати про це лінуємося? Чітко сказав Джеймс Мейс - ми були і ще є постгеноцидним суспільством. А я додам - і ще довго будемо!
Але ж є серед нас таки й ті, хто підраховує, думає, маракує.
"Де зараз ви, кати мого народу?" - запитував на початку 60-х років минулого століття юний Василь Симоненко.
"В суцільних ворогах пройшли років рої, руїна захлинається руїною!" - писав Микола Вінграновський.
"...коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ!" - читаємо у Василя Стуса (1964 р.).
Хто ж винен? Хто був катом? Убивцею? Нищителем?
За часів Довженка намагалися обминати цю тему. Він сам свідчить: "І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б "політично шкідливим".
Пізнаєте наш народ?! Хіба не так і зараз? На конференції, присвяченій Голодомору, в Одесі 27 - 28 квітня 2006 р., не раз чулося:
- Ви знаєте, люди й досі бояться розповідати!..
Все ж таки останнім часом більше осміліли - про причини трагедії можна вести серйозніші розмови. З’явились деякі наукові праці-дослідження, судження, міркування...
Я спробував зібрати відповіді, узагальнити, згрупувати. Цікава вийшла картина! Ось що кажуть наші аналітики, письменники, просто люди.

ЦАР, ПРАВИТЕЛЬ, САТРАП, ДИКТАТОР, ГЕНСЕК?
О люди! Люди-небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!

Таких інвектив багато розкидано по віршах і листах Шевченка. Він чітко знав, звідки усі нещастя України.

Царів, кривавих шинкарів,
У пута кутії окуй,
В склепу глибокім замуруй!

Починаючи з М. Хрущова, усю вину за жахливі злочини в СРСР почали перекладати на Сталіна. Він-бо, мовляв, по-макіавеллівськи підкорив собі оточення і творив, що хотів. Репресії були сталінські, п’ятирічки - сталінські, конституція - сталінська, як і геть усе, що з цього випливало.
Наприклад, свідок Голодомору каже: "Це не було стихійне лихо. Ні, це була страшна помста батька Сталіна українському мужику за опір його "мудрій" політиці. Це був геноцид. Його організатори відомі: натхненник і теоретик - Сталін, диригент-виконавець - Молотов і бюрократичний сталінський апарат. (33-й: Голод. - К., 1991. - С. 274).
Єдине, що замовчується, - це взаємодопомога й співпраця Сталіна і Гітлера у пожиранні Європи перед 1941 роком, військові паради на один копил, навчання льотчиків, будування танків, літаків, постачання до Німеччини пшениці тощо.
А ось думка знаменитого англійського письменника Оруелла, автора роману "1984": "Гитлеры и сталины считают убийство необходимым, но они отнюдь не рекламируют своего бессердечия и поэтому называют убийство исключительно "ликвидацией" или "элиминацией", или еще чем-нибудь в этом роде" (Оруелл. - М., 1984. - С. 360). Тут бачимо просто узагальнення, як у Тараса: царі, вожді.
Василь Гроссман у своєму "незгоральному" романі "Жизнь и судьба" вустами фашиста Лісса енергійно доводить, що між фашизмом і комунізмом "...пропасти нет! Мы форма единой сущности - партийного государства... На Земле есть два великих революционера: Сталин и наш вождь... Сталин многому нас научил..." Ну і так далі, в цьому ж руслі.
Наведу ще думку соловецького в’язня, засновника історичної школи українського комунізму (!) академіка Матвія Яворського, розстріляного під Сандормохом на честь 20-річчя Великого Жовтня 3 - 4 листопада в числі 1111 в’язнів. Він не брехав, не викручувався: "Я особисто "перековуватися" не збираюся, боготворити "геніального рідного, улюбленого вождя всіх народів" не бажаю, та й узагалі - вважаю для себе ганьбою таким шляхом купувати собі волю, тим паче, коли десятки тисяч української інтелігенції гинуть у в’язницях і таборах, коли їхні сім’ї засуджені на повільну голодну смерть в умовах т. зв. "культурного і заможного життя", в умовах сталінського "піклування про людину", коли сотні тисяч пограбованих українських селян засівають Росію своїми кістьми..." - і так далі.
Якщо хтось із читачів після цих документальних цитацій уже схильний поставити мстиву крапку на царях і вождях, пропоную не поспішати. 2 жовтня 1869 року в Індії народився Мохандас Ганді, який згодом став духовним батьком (Махатмою) і вождем Індії. Про нього казали, що він є найбільшим послідовником Христа за всі 2 тисячі років, хоча сам Ганді не був християнином. Основним постулатом цієї світлої і незламної людини був принцип ненасильства, завдяки якому Індія, зрештою, домоглася незалежності: "Якщо для досягнення моєї ідеї має пролитися хоч одна крапля крові - я відмовлюсь від своєї ідеї. Справа свободи перетворюється у глузування, якщо за неї доводиться платити повним знищенням всіх тих, хто мав би цією свободою насолоджуватись" (Моя жизнь. - М., 1969. - С. 511). "Я не шукаю спокути за гріхи. Я намагаюся звільнитися від самого гріха, чи, краще, від самої думки про гріх. Поки я не досягну цієї мети, я згоден не знати спокою" (там само. - С. 132). "Людина знає, що від зла може походити лише зло, як від добра - добро. Людство може позбутися насильства тільки шляхом ненасильства. Ненависть може бути переможена лише любов’ю. Ненависть на ненависть сприяє лише поширенню і посиленню ненависті, Індія не має досвіду в застосуванні насильства сильного. Немає сенсу без кінця повторювати, що ненасильство сильного - наймогутніша сила у світі" (там само. - С. 568).
Отже, не всі вожді - бяка! Нам просто не пощастило, що Григорій Сковорода, якого, до речі, шанував Махатма Ганді, не став нашим вождем.

БІЛЬШОВИКИ, КОМУНІСТИ, КПРС, КПУ, ЇХНІ ЦК ТОЩО
Може, я штучно розриваю нерозривне? Бо ж казав колись В. Маяковський: "Мы говорим партия - подразумеваем Ленин, мы говорим Ленин - подразумеваем партия". Та ж ні! У кожному куточку неосяжної країни партійний осередок був вищий за радянський. Він диктував і карав. "Прошла весна, настало лето - спасибо партии за это!".
Воєнні жертви теж списують на більшовиків: сам Гітлер прийшов до влади внаслідок того, що бауери, налякані жахливим голодом в Україні, віддали свої голоси Гітлеру - тільки б не комуністи! А договір про дружбу і ненапад між Гітлером і Сталіним (так званий пакт комуніста Молотова і націонал-соціаліста Ріббентропа) був просто змовою двох вождів-фюрерів, розв’язав обом руки, дав зелене світло Німеччині, яка через тиждень напала на Польщу. Весь світ облетіли свого часу фотографії спільного параду Червоної Армії та фашистських війську Бресті після "братського" поділу Польщі у 1939 році.
Швидка окупація України - за два місяці! - теж лежить на совісті партії, бо "самоїдство" більшовиків ослабило армію після знищення найкращих її кадрів. А чому в перші ж дні німецької навали фронтовики масово здавались у полон, як той же генерал Власов, який одержав орден Червоного прапора з рук Сталіна напередодні війни? Бо ненавиділи більшовиків і їхній режим. А хто винищував потім полонених, висилаючи їх до Сибіру? А хто переслідував усіх, що "були в окупації"? Знову ж таки - "партія, наш рулевой". А хто формував ганебні заградотряди, члени яких одержують зараз високі пенсії? А хто депортував жителів Західної України і кримських татар? А хто примушував голодних робітників і селян купувати облігації? А хто встановлював податки на кожне деревце у садках?
Свідок Голодомору розповідає: активіст видирає з рук матері клуночок з картоплею. На розпачливі слова жінки, що помруть її п’ятеро дітей від голоду, комуніст все-таки забирає ту картоплю й кричить: "Мені мій партквиток дорожчий, ніж твої діти!"
Звичайно, можна чимало навести прикладів убивств і репресій, скерованих проти самих комуністів: Бухарін, Риков, Зінов’єв, Троцький, Косіор, Балицький, Ягода, Єжов, Берія - їх теж тисячі. Але це вже самоїдство. Воно було закладене в програмі, в суті самого вчення, з його тяжінням до терору. Закон діяв простий: ні перед чим не зупиняйся задля досягнення своєї мети.

ЄВРЕЇ, СІОНІСТИ, ВСЕСВІТНЄ ЄВРЕЙСТВО
Звинувачення в бік цієї нації починаються, як правило, з того, що основоположником комуністичного експерименту були К. Маркс і Ф. Енгельс, євреї за народженням, що Ленін мав якусь частку крові єврейської, що Троцький, Свердлов, Каганович, Гамарник і т. д. теж були звідти. Ну, а Каменєв і зовсім був другом Троцького, ще й із його сестрою одружений.
Г. Климов (Красная каббала. - М., 1992 р.) наводить такі слова У. Черчілля, сказані у розпал громадянської війни: "Нет надобности преувеличивать роль, сыгранную в создании большевизма и подлинного участия в русской революции интернациональных евреев-атеистов. Более того, главное вдохновение и движущая сила исходит от еврейских вождей. В советских учреждениях преобладание евреев более чем удивительно. И главная часть в проведении террора, учрежденного Чрезвычайной комиссией по борьбе с контрреволюцией, была осуществлена евреями и в некоторых случаях еврейками. Такая же дьявольская известность была достигнута евреями в период террора, когда в Венгрии правил Бела Кун. И теперь из-за злодеяний этих сумасшедших евреев ненавидят всю нацию".
А "Российский ежегодник-1990" (випуск 2) на стор. 276 - 288 дає величезний список "Правящего класса СССР в 1936 - 1939 гг.". Наводити його немає сенсу, краще поглянути на таку табличку. За Г. Климовим: "В 20-е и
30-е годы в правительстве состояло лиц еврейского происхождения: в Совнаркоме - 77%, в Воен. Комиссариате - 76%, НКВД, КГБ - 89%, в Комиссар. иностр. дел - 81%, юстиции - 95%, ОГПУ - 89%.
"К власти пришли свирепые захватчики, варвары, стремящиеся разрушить Россию, это были сильные и быстро преуспевающие в искусстве разрушения и убийств еврейские сионисты и русские психопаты, превратившие в реальность Октябрь" (З. И. Емельянов. Мы не забыли. - Ростов-на-Дону, 1995. - С. 8).
Нині по руках ходить книжка Ніколи Ніколова "Всемирная конспирация" (Одесса: Вариант, 1994). Автор, американський болгарин, у вступі зізнається: "Проанализировав все доступные мне материалы, я пришел к выводу, что капитал, возглавляемый семействами Ротшильдов и Рокфеллеров, управляет миром"! Коронованные особы, президенты, чиновники - всегда были и в настоящее время являются только их верными слугами..." і так далі.
Як писав поет, "евреи, евреи, кругом одни евреи".
На підтвердження єврейської вини в організації Голодомору звинувачують праву руку Сталіна, "непотоплюваного" Лазаря Кагановича, якого генсек відправив на Україну в 30-ті роки, повторивши те ж саме в березні 1947 року, коли його обрали секретарем ЦК КП(б)У. Звинувачують, знову ж таки, весь радянський уряд-кагал. Приплюсовують сюди й замах єврея на отамана Симона Петлюру, оббріханого Москвою, яка підіслала убивцю. І вся революція, чи то жовтневий переворот, робилася хоча й руками євреїв, але ж від імені Росії". Самих їх було знищено чимало під час репресій: Троцький (Бронштейн), Бухарін (Пінкус), Зінов’єв (Апфельбаум), Каменєв (Розенфельд), Ягода тощо. А вбивство актора Міхоелса! А підозри, що і Дзержинського (Фрумкіна) Сталін "прибрав"! І все ж узагальнювати, абсолютизувати в цьому напрямі - небезпечно. Маніакальність такого "аналізу" веде в глухий кут. Візьмімо хоча б процес "Спілки визволення України", скомпонованої і вигаданої гепеушниками 1929 року: із сорока п’яти засуджених двоє були євреями: історик Йосип Гермайзе та правник Зіновій Моргуліс, їм дали відповідно вісім і три роки. Обоє померли в таборах. А сам факт, що в Галицькій армії був навіть єврейський курінь під проводом поручника С. Ляймберга (1918 - 1919 рр.). А скільки євреїв було серед воїнів УПА, де вони билися і гинули за Україну? Тож, виходить, і ця категорія катів одпадає?..

МОСКОВИТИ, МОСКАЛІ, КАЦАПИ, РОСІЯНИ, РУССКІЄ
У Тараса Шевченка поруч із царями, магнатами зустрічаємо і таке:

Ляхи були - усе взяли,
кров повипивали,
А москалі і світ Божий
в пута зав’язали.

Це досить серйозне звинувачення. І до Богдана ставлення Тараса було суперечливим - частіше він картає гетьмана за ту одіозну Переяславську раду:

Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала -
У колисці б задушила,
Під серцем приспала...

Тривале перебування України у складі імперії викликало і відповідну реакцію з боку українського люду. Ось "Українські приказки, прислів’я і таке інше", укладені М. Номисом та видані в Санкт-Петербурзі 1864 року:
"Москалики-соколики, позаїдали ви наші волики; а як вернетесь здорові, то поїсте й корови". "Від москаля поли вріж та й тікай". "Москаль - не свій брат, не помилує". "Тату, лізе чорт у хату!" - "Дарма, хоч два, аби не москаль!" і т. д., і т. ін.
Не бракує й окремих письменників, учених, які всі біди України скидають на захланність жорстокої Москви. Україна в їхніх очах Ягня, якій Вовк просто в очі ріже:

- Ты виноват уж тем,
что хочется мне кушать!
Сказал и в темный лес
Ягненка уволок.

Найбільш сконцентровано уся провина за біди України покладена на москалів у книжці канадського українця Павла Штепи "Московство", виданій 1968 року в Канаді. Нині вона перевидана кількома видавництвами України. Автор у публіцистично загостреній формі аналізує характер москвина (так Павло Штепа називає росіян), виявляє і вилущує причини його ксенофобії і, зокрема, ненависті до українця. Ось кілька цитат: "Москвин інстинктивно відчуває, що його імперію знищить вищість української культури, вищість українського творчого духу. Національний інстинкт підказує москвинам, що саме Україна заб’є осиковий кілок у могилу їхньої імперії. Отже, треба нищити ту кляту Україну всіма силами і всіма засобами" (с. 167).
"Кривава московська "демократія" XX століття з самої лише України вивезла десять мільйонів люду. На одній лише Колимі загинуло з голоду, холоду, знущань вісім мільйонів. За один лише 1933 рік Московщина вигубила вісім мільйонів українців голодомором. Вивезла 1937 року до Сибіру на повільну смерть 3 500 000 українців. Розстріляла на місці в Україні 300 000 люду. Це ж майже все населення такої великої держави, як Канада. Якби в Канаді загинула лише одна десята такої кількості, то весь світ здригнувся б" (с. 52).
Наведу ще одну цитату як квінтесенцію висновків Павла Штепи: "Отже, українську культуру, господарство і самих українців Московщина завжди нищила всіма засобами - робили це московський уряд, московська церква, московське суспільство, московський народ. Усі: царі, патріархи, єпископи, священики, міністри, губернатори, аристократи, багатії, монархісти, ліберали, народники, демократи, соціалісти, інтернаціоналісти, інтелігенти, мужики, босяки, офіцери, солдати, злодії і навіть в’язні-москвини в таборах і в’язницях. Нищили всі і кожний - "расчленителей" імперії. І за триста років нищення, руйнування жоден москвин не запротестував. Навпаки - всі схвалювали" (с. 189).
Можна і заперечити Штепі. Згадаймо Олександра Герцена, Миколу Чернишевського, Володимира Маяковського, його вірш "Долг Украине" ("Товарищ москаль! На Украину зубы не скаль!"). Вірш Давида Самойлова (1946 року!) "Я вел расстреливать бандитку", що недавно пройшов газетними шпальтами, де досить благородно, майже позитивно представлена учасниця визвольної боротьби.
Ось наша одеська газета "Вестник региона" № 29 за 30 травня 1998 року. Стаття Л. Оникова "Трагедия русских. За фасадом дружбы народов созрела национальная неприязнь". Автор ("по национальности я нерусский") пише так: "Русские как нация принесли жертву после 1917 года тому, что мы привычно называем социализмом, большую, чем любая другая нация страны, а получили меньше всех... Удары по национальным интересам русских... нанес Сталин, тоталитарный режим, им утвержденный..."
А про причини "антирусских настроений среди многих нерусских национальностей" (колись русскіє їх звали нацменами!) Л. Оников каже так: "В самом общем виде причина заключалась в следующем. Центральная власть воспринималась на местах как власть русских, в силу чего все пороки, от грубейших ошибок до преступлений тоталитарной системы, "навесили" на русских, хотя они к преступлениям сталинщины и благоглупостям преемников вождя никакого отношения не имели".
Отже, на думку Л. Оникова, росіяни жодного стосунку до злочинів Сталіна, Малєнкова, Хрущова, Андропова, Брежнєва, Горбачова не мали.
Дмитро Панін, автор моторошних спогадів про ГУЛАГ "Лубянка-Экибастуз" (М., Скифы, 1991), пише: "Все считали виновными Ленина, Троцкого, большевиков, венгерских и немецких военнопленных, латышей, евреев... Временное правительство Керенского, матросов, социалистов... Внешне это звучало достаточно убедительно и согласовывалось с фактами истории. Но... было ясно, что цвет нации оказался не на высоте положения и в его стане картина довольно безрадостная" (с. 346). І далі автор нанизує: церква, якій Петро І переламав крила, офіцери - із 200 тисяч проти комуністів воювали тільки 40 тисяч: козаки - пішли за Будьонним; дворяни - з них вийшли основні "смутьяны": Желябов, Плеханов, Бакунін, Ленін, Дзержинський, Чичерін..." Інтелігенти - основна сила, що скинула царя і творила подальший хаос.
І заключний акорд: "Организация Ленина после победы сумела скрутить страну только потому, что специалисты всех областей жизни бросились ей прислуживать... Коммунисты умели в то время только одно - наладить и запустить машину террора. Одних она уничтожила сразу, других заставила бесплатно гнуть спину. Последние сдались без сопротивления, выполняли все от них требуемое и явились истинными и окончательными виновниками того, что этот режим закрепился..."
Отже, Панін чітко заявляє, що винні самі росіяни, які "сдались без сопротивления"! Самі себе нищили, а отже - й нас, за принципом: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю". Що ж, і серед нас є чимало землячків, що в усіх бідах винуватять самих себе, себто - нас, українців. Послухаймо їх.

"ГІРШЕ ЛЯХА СВОЇ ДІТИ ЇЇ РОЗПИНАЮТЬ..."
Це визначення належить Тарасові Шевченку після такого засновку: "Доборолась Україна до самого краю..."
А згадайте містерію "Великий льох" (1845 р.). Три душі українські Бог не пускає до раю за гріхи, що, на перший погляд, здаються наче й сумнівними. Перша душа завинила тим, що, бувши дівчиною, перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмелю, не знаючи, що він "їде в Переяслав Москві присягати". Друга душа карається за те, що "цареві московському коня напоїла" в Батурині, де щойно були вирізані всі жителі
(5 тисяч!). Третя душа була ще немовлям, коли посміхнулася (тільки це!) цариці Катерині, яка пропливала Дніпром:

Я глянула, усміхнулась...
Та й духу не стало!
Й мати вмерла.
В одній ямі
Обох поховали!
 
У "Розритій могилі" Тарас винуватить і самого Богдана (див. цитоване вище); картає поет і еліту нації, провідників, панів:

Раби, подножки,
грязь Москви,
Варшавське сміття -
ваші пани...

Не менш гірка картина змальована Володимиром Самійленком у написаному 1893 року вірші "Сон":

І снилося мені:
ми Матір волокли,
Хто за косу, а хто за ноги,
Зривали одіж їй,
і били, і товкли,
Аж кості хрускали в небоги.

А знамениті гіркі слова Олександра Олеся:

Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину,
І де не стріну я раба!
Несвідомий гріх, помилка, страх, рабство...

А скільки було свідомої зради? Досить згадати полковника Носа, який показав підземний хід у Батурин князю Меншикову: "Показав не за гроші, не з ненависті до Мазепи - вчинком його керував тверезий глузд". Так пише Роман Іваничук у романі "Орда" (Львів, 1992).
Згадаймо й інше - хоча б, скажімо, хто вбив Степана Бандеру 15 жовтня 1959 року. Українець...
Є таке слово - розбрат. Це поняття якраз і окреслює те, що з нами діється. Слід тягнеться крізь віки: розбрат перед татарською навалою. Велика Руїна після Хмельницького, самовбивство нації в 1918 - 1922 роках, переходи Махна, Григор’єва, Української Галицької армії то до ворогів, то до України... Хіба не розбратом був, та й досі є, розкол ОУН на мельниківців і бандерівців? Не забути й суперечки між С. Хмарою і В. Чорноволом. А розкол православної церкви нашої?
Василь Стус, цей останній пророк України, теж захлинався з розпачу:

Стенаються в герці
скажені сини України,
той з ордами ходить,
а той накликає Москву,
заллялися кров’ю
всі очі пророчі.
З руїни вже мати не встане -
розкинула руки в рову.
Бодай ви пропали, синочки,
бодай ви пропали,
бо так не карав нас
і лях-бусурмен-бузувір...

А ми звинувачуємо москаля, комуніста, фашиста, єврея, ляха.., генсека, царя. Що можна сказати після цих страшних слів Стуса? І все ж я знайшов на закінчення цього огляду українських і чужих провин слова людини, якій ми всі віримо:
Нема ж любови,
нема ж згоди,
Од Жовтої взявши Води;
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.

Це слова гетьмана Івана Мазепи. А слово "незгода" і означає "розбрат", шановні мої брати-українці... Спинімося на хвильку, озирнімось по нашій витолоченій, обезлюдненій - наполовину! - українській землі. Ачей і вдасться комусь почути голос одчайного волання: "Обніміться, брати мої, молю вас, благаю!".

Р.S. Прочитав я написане одному кардинально налаштованому товаришу. А він схопився за голову і як почав мене лаяти: та як же можна так обмовляти свій народ!? Це ж усе одно, що винуватити ягня за те, що його з’їв вовк!
Я йому заперечую: "Та невже мій народ - ягня? Згадай, як ми розгромили найсильніше військо у Європі - польське, як ми під Конотопом розбили московське військо з князем Пожарським на чолі, - стотисячне!!".
"Так то ж коли було? - він мені. - А тепер, коли підрубане коріння, коли дерево всихає, коли вистріляні, винищені найсильніші українці - наш народ справді став телям. І те, що вони, ну ми, сваримось одне з одним, - це теж похідне! Що ж ти хочеш? Навіть підвестися не давали!!"
"Хто?" - питаю я, двічі репресований Радянського Союзу.
"Москва! - була категорична відповідь. - Вони оббріхують, вони нас одне з одним стикають! Нацьковують. Свідомо!"
Що я міг сказати товаришеві? Отже, не ми винні?
А хто?
Почнемо... спочатку!?

Я запідозрив сам себе
У схизмі, в антиособізмі -
Я підключив своє СБ
І сам злякавсь свого есбізму.
Я підлягав, контролював
Свій кожен крок
і кожне слово,
Я єзуїтськи полював
На думку позалаштункову,
Ловив на наклепах, брехні,
Статті підгонив кримінальні,
Арештував себе в мені
І тілотрус
зробив шмональний.
Я борюкався, я боров
Себе самого, не здавався,
Тортурував, пускавши кров,
Своєю кров’ю умивався,
Брехав на допитах собі
І вибивав свої признання,
Обвинувачено сопів
І визвірявсь обвинувально,
Голодував з водою й без
І годувався примусово,
Обвинувачував себе -
Сам захисну казав промову.
Конвоював на Соловки,
Зробившись зеком одночасно,
І кулю з власної руки
Пускав собі у спину власну.
Отож я жив, отак вмирав
У самоїдстві, самогубстві,
Забрав у себе стільки прав
При колосальнім волелюбстві!
Співавтор зла свого й добра,
Взірець мерзот,
чеснот мірило,
Я, безпорадний серед рад,
Люд український,
Вже безкрилий...
м. Одеса.
(Ж-л "Київ", № 5, 2007 р.).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2007 > Тема "Урок української"