Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

У Сімферополі 27 липня відбувся "круглий стіл" на тему: "Монумент жертвам тоталітаризму: за і проти". Організаторами заходу виступили Кримський незалежний центр політичних дослідників та журналістів і Кримська організація Всеукраїнської громадської організації "Наша Україна".
За словами Андрія Іванця, одного з організаторів, на "круглий стіл" були запрошені міський голова Сімферополя (який не з’явився), Сергій Цеков, лідер "Русской общины" Криму, котрий різко висловився проти ідеї встановлення пам’ятника (він, до речі, теж не відвідав захід), представники органів самоврядування та політичних організацій, етнічних громад росіян, кримських татар та українців, вчені, скульптори.
Ідея проведення такого заходу виникла в організаторів неспроста. За словами  Андрія Іванця, у Криму майже в кожній сім’ї є постраждалі від тоталітарних режимів (комуністичного і нацистського) - розкуркулені, депортовані, репресовані. Сьогодні, на жаль, в Сімферополі немає такого місця, де можна було б зібратися і згадати цих невинно загиблих людей. Власне, так виникла ідея встановити Монумент жертвам тоталітаризму. Протягом червня - липня цього року два десятки громадських та громадсько-політичних організацій підтримали такий задум і підписали звернення до органів влади та органів самоврядування Сімферополя, в якому наголосили на необхідності створення монумента. До сьогоднішнього дня відповіді ще не отримали. Але оскільки тема є значимою, то організатори зібрали усіх зацікавлених за одним столом для публічного обговорення.
Дмитро Омельчук, керівник науково-редакційної групи "Реабілітовані історією", зазначив: "Я б пропонував обговорювати пам’ятник не жертвам Сімферополя, а Криму. І хотів би зазначити, що ця тема актуальна і цікава, і "відмахнутися" від неї не вдасться. Але, разом з тим, є "підводні камені". Наприклад, Крим - одна з небагатьох адміністративних одиниць України, де на сьогоднішній день не виявлено місць масового сталінського терору, навіть "червоний терор" має тільки окремі відомі точки розстрілів. І коли люди подають запити, в яких зазначають, що хочуть дізнатися про місця розстрілу бабусь, дідусів, родичів, то, на жаль, відповіді, підтвердженої матеріалами, вони ніколи не отримають. В Криму органи СБУ стоять "на смерть" - "мовляв, ми не знаємо, де ці місця, або ще гірше - в Криму не розстрілювали". В Україні з 1993 року існує державна програма з вивчення політичного терору і складення поіменного списку людей, що стали жертвами політичних репресій. Ми у Криму в рамках цієї програми випустили вже два томи, де прізвища жертв закінчуються тільки буквою "і", в третьому томі ми ледь перейдемо на букву "л". Більше прізвищ в одному томі просто не поміщається. Це вже велика робота і своєрідний пам’ятник. Але я підтримую думку про те, що пам’ятник жертвам тоталітаризму в Криму потрібен. Він потрібен для прийдешніх поколінь як пам’ять про те, що неможливо будувати суспільство, де люди були б щасливі і мали право на життя методом масового примусу і знищення "незгодних".
"Зараз ми увійшли у час війни пам’ятників, - вважає Володимир Поляков, кандидат історичних наук, заступник голови комісії з перейменування вулиць Сімферопольської міської ради. - І ми один одному б’ємо по голові пам’ятниками. В цій бійці уже хапаємося за святе. І в цьому я брати участі не хочу. Правда, що в Криму не встановлено жодного місця масового поховання. Я вважаю, що той монумент, який ми обговорюємо, повинен з’явитися на місці масових розстрілів жертв 1937 року. Є версія, що ці розстріли були в Дубках. Але оскільки комісія на цьому місці працювала зашорено, вона не дозволила по-справжньому провести розслідування і показати те, що в одній могилі лежать знизу жертви 1937-го, а зверху - 1944 року. Зараз нам треба ініціювати нові розкопки. І коли ми твердо скажемо, що ось це місце поховання, я перший підтримаю встановлення такого пам’ятника". Підсумовуючи свій виступ, В. Поляков зазначив, що ідея винесена на обговорення - "прекрасна, однак її неможливо реалізувати в тій політичній ситуації, яка є зараз, - встановлення пам’ятника найближчим часом означає тільки підлити масла у вогонь, в той час як треба остудити суспільство".
Керівник телепрограми "Русский мир" Галина Гржибовська закликала до подальшого обговорення і проведення наукових конференцій з цього приводу: "Нехай спочатку про це поговорять учені, а вже потім політики. Ми повинні також залучити до цього процесу населення, люди повинні розуміти, на честь якої події встановлено цей пам’ятник і що він означає. А то потім ці пам’ятники будуть рушити, писати на них погані слова. Давайте ми спочатку розберемося з історичними фактами, а потім підемо далі".
"Не треба йти шляхом конференцій, а треба йти шляхом переконань кримської спільноти про необхідність встановлення такого пам’ятника", - зауважив голова Кримської філії Наукового товариства імені Т. Шевченка Петро Вольвач: "Я думаю, що в нашому заполітизованому суспільстві, особливо в Криму, встановлення монумента - важливе, адже саме це може об’єднати населення Криму. Бо немає ні серед українців, росіян, кримських татар чи інших національностей тих, хто не постраждав від тоталітарних режимів. Сьогодні навіть в такій тоталітарній державі, як Росія, присутня ідея національної єдності - там вшановують і денікінців, і врангелівців, і будьоннівців. Україна, напевно, єдина держава, в якій ми ще й досі ходимо в будьонівках, у нас їздять махновські тачанки і ми шукаємо собі ворогів. Тому встановлення пам’ятника - це консолідуюча і дуже потрібна ідея. В першу чергу, на мою думку, такий пам’ятник має стояти в центрі автономії, а далі - процес може піти в райони, населені пункти, там, де будуть знайдені поховання розстріляних".
"Чи варто нам змішувати жертв різних тоталітарних режимів?" - розмірковував директор Центрального музею Тавриди Андрій Мальгін: "Гітлерівський і сталінський режими - це різні речі. Ми не зрозуміємо природу ні одного, ні іншого режиму. І якщо їх змішати в одне - висновків не буде. Уроків для нас знову не буде. Це перша причина, чому не можна змішувати жертви двох режимів і ставити їм один пам’ятник. Друга причина - жертви фашистських окупантів і "білого терору" в Криму, до речі, непогано увічнені. Про Велику Вітчизняну я говорити не буду - це велика кількість пам’ятників по всьому Криму". На думку Мальгіна, такий пам’ятник має стояти на місці розстрілу (або на території сучасного Сімферопольського водосховища, або на Петровській балці, або на Дубках), а не в центрі міста, адже "це не наглядна агітація, а вшанування пам’яті".
На завершення присутні послухали начальника відділу охорони пам’яток Сімферопольської міськради Ольгу Сергєєву, яка пояснила особливості встановлення пам’ятників на території України. Після завершення обговорення окремі учасники "круглого столу" підписали звернення до органів влади Сімферополя, в якому, зокрема, зазначили: "Ми, учасники "круглого столу", закликаємо міську владу Сімферополя в 70-ту річницю Великого терору оголосити конкурс на створення Монумента жертвам тоталітаризму, виділити для нього земельну ділянку в центрі міста і закласти камінь до Дня пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів. Ми закликаємо також владу інших регіонів Криму і керівництво автономії увіковічити пам’ять людей, які невинно постраждали від тоталітаризму".
Олена ХАЛІМОН.

"...ТАЯ ЦАРИЦЯ - ЛЮТИЙ ВОРОГ УКРАЇНИ, ГОЛОДНА ВОВЧИЦЯ..."
(Т. Г. ШЕВЧЕНКО ПРО КАТЕРИНУ ІІ)
Час від часу ЗМІ повідомляють, що на півдні України певні громадські організації проросійської орієнтації порушують питання про спорудження пам’ятників російській імператриці Катерині ІІ як засновниці міст Одеси, Херсона, Миколаєва, Катеринослава, Сімферополя, Маріуполя, хоч добре відомо, що ці міста засновані не в чистому полі, а на місці давніх поселень: Одеси-Хаджибея, Сімферополя - Ак-Мечеті, Маріуполя - Кальміусу...
Ось і знову заворушилось проросійське лобі в Сімферополі та Одесі - Катерині ІІ встановлюють то пам’ятну дошку, то пам’ятник... В Одесі, зокрема, "батьки міста" вирішили знести пам’ятник військовим морякам, що повстали проти російського царату на броненосці "Князь Потемкин Таврический" в 1905 році, і встановити на цьому місці пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ.
Не будемо встрявати в дискусію з цього приводу, краще надамо слово історії - за першоджерелами складемо історичну хроніку, яка неупереджено покаже, що ж насправді стояло за так званою "любов’ю" Катерини ІІ до України, Гетьманщини та Запорозького козацтва як виразників волелюбних сподівань українців. Факти ці - а ми відібрали лише двадцять - настільки разючі, що не потребують якихось коментарів.

*  *  *

1762 рік
- Захопивши в результаті змови владу, 34 років сиділа на російському престолі Катерина II, німкеня за походженням. Цариця особливо не любила українців: в одному з приватних листів, вона, будучи у Києві, писала, що ніде у своєму житті не бачила провінції, де б люди були такі дурні та гидкі, як у Малоросії.
Лише зійшовши на престол, Катерина ІІ видає два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувались серби, болгари, молдавани, німці. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків, українці зобов’язані були безкоштовно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

1763 рік
- Указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 рік
- Царський маніфест сповіщав: "Задля добра малоросійського народу" ліквідовано на Лівобережжі гетьманство та утворено Малоросійську колегію на чолі з російським намісником Петром Румянцевим, який в основу своєї політики поклав думку, висловлену Катериною ІІ в її інструкції: "...намагатись викоренити серед малоросів фальшивий погляд на себе як на народ цілком відмінний від росіян". Тим самим здійснювалось бажання цариці, сформульоване нею в таємній інструкції генерал-прокуророві князю Вяземському: "Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб з часом і назва гетьмана зникла". У цій же інструкції викладено принципи русифікації України, Ліфляндії й Фінляндії: "Ці провінції, так само як і Смоленщину, треба легким способом привести до того, щоб вони обрусіли..."

1765 рік
- Урядовий указ про ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині;
- Урядовий указ, який дозволяв поміщикам відправляти селян на каторжні роботи.

1768 рік
- Придушення російськими військами на Правобережній Україні антипольського повстання Коліївщини під проводом Ґонти й Залізняка.
- ліквідація Української гетьманської держави на Правобережжі.

1769 рік
- Заборона російського Синоду друкувати українські букварі в Києво-Печерській лаврі, вилучення букварів та українських церковних книг у населення.

1775 рік
- Підступний напад московських військ на Запорозьку Січ і зруйнування її після допомоги запорожців у російсько-турецькій війні 1768 - l774 pp. Пограбування козаків, захоплення їхнього майна та виселення багатьох із них до Сибіру.
- Царський маніфест "Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии". У маніфесті говорилось: "Мы восхотели чрез сие объявить во всей нашей империи, к общему известию нашим всем верноподданным, что Сечь Запорожская в конце уже разрушена, со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков, не меньше как за оскорбление нашего императорского величества через поступки и дерзновения, оказанные от сих казаков в неповиновении нашим высочайшим повелениям".
- Заслання на Соловецькі острови на 25 років останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

1780 рік
- Підпалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралась понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек України.

1781 рік
- Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та впровадження, починаючи з 1783 року, загальноросійської системи управління.

l783 рік
- Катерина ІІ видала указ, який прикріпив усіх селян на Лівобережній та Слобідській Україні до того місця, де вони були записані за останньою ревізією, і забороняв переходити на нові місця.
- Скасований козацький військовий устрій. Указ воєнної колегії про перетворення десяти колишніх гетьманських і трьох компанійських полків на десять регулярних кінних полків російської армії з 6-річним терміном служби.
- Царський маніфест про приєднання до Російської імперії Кримського ханства.

1786 рік
- За розпорядженням Синоду Київський митрополит наказав, щоб в усіх церквах священики читали молитви та правили службу "голосом, свойственным российскому наречию". Російська мова була заведена по всіх школах України.

1780 рік
- У Петербурзі за ініціативи Катерини ІІ видано "порівняльний словник усіх мов", у якому українська мова значилась як російська, що спотворена польською.

1793 рік
- Російські війська придушили повстання в селі Турбаї проти поміщиків Базилевських і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятки їх померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислано до Сибіру.

*  *  *

Ми назвали лише двадцять кроків цариці на управлінських шляхах до ВЕЛИКОЇ РУЇНИ - знищення всього українського, та так, щоб в історичній пам’яті й сліду не залишилося. То ж хіба за це пам’ятники ставлять? Досить того, що й сьогодні стоїть на Сенатській площі у Петербурзі. Він був споруджений у 1782 році за наказом Катерини ІІ. На постаменті його написано двома мовами - російською й латинською: "Петру Первому - Екатерина Вторая".
Хоча Катерина ІІ була не останньою, що відзначилась нищенням українства, однак вона ЗАВЕРШИЛА процес, розпочатий Петром І. Саме ця обставина й відбилась у рядках Шевченкової поеми "Сон". Споглядаючи пам’ятник, поет з невимовним душевним болем і гнівом писав:

Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися: а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
ІСТОРІЮ УКРАЇНИ...
І як присуд історії поет у творi "Великий льох" атестує Катерину ІІ так: "...Тая цариця - лютий ворог України, голодна вовчиця..."
Павло МАЗУР,
просвітянин і краєзнавець.
м. Маріуполь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2007 > Тема "З потоку життя"