Версiя для друку Обговорити в форумi

ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО СТАТУСУ КРИМУ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВІДКРИТИМ
 Щороку 20 січня кримська влада відзначає чергову річницю проведення на півострові Всекримського референдуму про відновлення в Криму автономії. За місяць після референдуму Верховна Рада Української РСР відновила автономний статус півострова, що у 1996 році було закріплено окремим розділом Конституції України. Тим не менш, дискусії щодо місця Криму, його адміністративно-територіального статусу на півострові та за його межами тривають.
 У 1991 році на дільниці з проведення референдуму прийшло, за офіційними даними, 81,05% мешканців і гостей Кримської області та міста Севастополя. Питання “Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР та учасника Союзного Договору” підтримали, знову ж таки за офіційними даними, 93,26% тих, хто взяв участь у референдумі.
 До таких його результатів і в Криму, і за його межами ставляться по-різному. Його прихильники наголошують на тому, що референдум став актом волевиявлення кримчан. Критики наводять більш переконливі аргументи. У голосуванні мали право брати участь усі громадяни Радянського Союзу, які в цей день перебували на території Кримського півострова, в тому числі військовослужбовці Збройних Сил СРСР – призовники з інших регіонів Союзу, а також туристи і курортники – це вже не був вибір кримчан.
 Крім того, Радянський Союз на той час не вважався демократичною державою, оскільки діяла відома стаття 6 Конституції СРСР про “керуючу і направляючу силу” – КПРС, отже за умов однопартійності вибір не був демократичним. Більше того, референдум не мав законних підстав, оскільки на той час в СРСР не було закону про місцеві референдуми. Важливо, що у тексті, винесеному на голосування, було включено одразу кілька питань, кожне з яких потребувало різних відповідей: про відновлення автономної республіки, про відновлення радянської республіки, про відновлення соціалістичної республіки, про відновлення республіки – суб’єкта Союзу РСР і про відновлення республіки – учасника Союзного договору.  
 Втім, це не завадило Верховній Раді УРСР 12 лютого 1991 року визнати кримський референдум чинним, ухваливши закон “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки” та про поповнення складу Верховної Ради Кримської АРСР”. За це рішення проголосували 253 народних депутати з 355 осіб, які взяли участь у поіменному голосуванні.
 Не менш важливий аргумент проти референдуму – на час його проведення більша частина корінних мешканців Криму – кримських татар - перебувала у місцях вислання. Саме тому загальнонаціональний з’їзд кримськотатарського народу – Курултай – у червні 1991 року заявив, що “Кримська АРСР, відновлювана не як національно-територіальне утворення, розглядається як спроба юридичного закріплення результатів депортації кримських татар у 1944 році і не визнається Курултаєм у такому вигляді”.
 Водночас, саме відновлення кримської автономії як територіальної і без урахування думки депортованих кримських татар спровокувало Курултай на більш радикальні заяви: “Політичне, економічне, духовне і культурне відродження кримськотатарського народу можливе тільки в його національній суверенній державі. До цієї мети буде прагнути кримськотатарський народ, використовуючи всі засоби, передбачені міжнародним правом”.
 Втім, після розвалу СРСР і проголошення незалежності України лідери Меджлісу неодноразово публічно виступали із заявами про необхідність розвитку кримськотатарської державності саме у складі незалежної і демократичної Української держави у формі національної автономії.
 Вимоги відновлення кримськотатарської національної автономії серед іншого ґрунтуються на історичному досвіді Кримської АРСР у складі Російської РФСР (1921-1945 рр.). Спільна постанова ВЦВК та РНК РРФСР “Про Автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки” була ухвалена 18 жовтня 1921 року. А перша Конституція автономії була затверджена 7 листопада 1921 року на І Всекримському установчому з’їзді Рад. Це був той період, коли щойно встановлена радянська влада взяла курс на вирішення національних проблем, що дісталися їй від зруйнованої Російської імперії, шляхом створення національно-державних і національно-територіальних утворень різних рівнів. В цих утвореннях передбачалася можливість розвитку національних мов і культур, розширення представництва національних кадрів в управлінському апараті.
 Саме тому в КрАРСР було дві державні мови – кримськотатарська і російська. У першому складі КримЦВК з 50 його членів 18 були кримські татари (36%), РНК - з 15 членів 4 були кримськими татарами (26,6%). Кримськотатарські державні елементи використовувалися в державній символіці республіки. В основу адміністративного поділу автономії був покладений національний принцип - в 1923 році було утворено 15 районів, у складі яких функціонували 345 сільських рад. До 1930 року на півострові було утворено 145 кримськотатарських сільрад і п’ять кримськотатарських районів.
 Після депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року автономія проіснувала недовго. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 року Кримська АРСР була перетворена в Кримську область у складі РРФСР, а вже за рік, 25 червня 1946 року, Верховна Рада РРФСР в ухваленому нею Законі “Про скасування Чечено-Інгушської АРСР і про перетворення Кримської АРСР в Кримську область” закріпила це рішення.
 Серед сучасних політичних течій в кримськотатарському національному русі практично усі підтримують ідею кримськотатарської національної автономії. Водночас вона знайшла підтримку і на всеукраїнському рівні. Зокрема, партія “Народний Рух України” у своїх програмних документах декларує: “Рух послідовно виступає за відновлення прав кримськотатарського народу, що став жертвою етноциду тоталітарного режиму. Рух підтримує здійснення кримськими татарами свого права на відновлення кримськотатарської національної автономії в Криму в рамках демократичної соборної Української держави”. А кримська організація НРУ це гасло зробила головним під час кампанії з виборів до Верховної Ради АРК 2006 р.
 Ідея перетворення сучасної територіальної автономії Криму у російську національну серед політичних груп на півострові менш популярна, але періодично піднімається. Найбільш послідовні в цьому організації, що гуртуються довкола колишнього депутата кримського парламенту Сергія Шувайникова.
 27 вересня 1997 р. 5-та сесія «Російського Національного З’їзду» доручила міжфракційній депутатській групі Верховної Ради АРК «Слов’янська єдність» ініціювати проведення загальнокримського референдуму про створення в Криму російської національної автономії. Тодішній депутат кримського парламенту Вадим Мордашов вніс цю пропозицію на розгляд депутатів, але вони її не підтримали.
 У документах «Російського Національного З’їзду» мовиться, що “Главная цель придания Республике Крым статуса русской национальной автономии – получение гарантий в защите, сохранении и развитии русского языка, культуры, обычаев русскославянского этноса, удовлетворение потребностей славянского (русского и русскоязычного) населения Крыма, при условии гармоничного развития и обеспечении равных прав других национальных групп, проживающих на территории нашей Республики в условиях украинского унитарного национального государства”.
 Один з ініціаторів “русифікації” кримської автономії В. Мордашов писав: “Русские до сих пор не имеют своего национального государства. Являясь национальным меньшинством в национальном украинском унитарном государстве и проживая в Крыму, где русских две третьих, а русскоязычных более 80% — русские вправе требовать свою русскую национальную автономию. Так пусть же этим местом самоопределения русского этноса станет Крым — колыбель Русского Православия!”.
 Звертаючи увагу на невисоку популярність цієї ідеї навіть серед російського населення півострова, деякі аналітики відзначають, що насправді територіальна автономія Криму все більше набуває ознак російської. Ілюстрація цього – стаття 10 Конституції АРК: “В Автономній Республіці Крим російська мова як мова більшості населення і прийнятна для міжнаціонального спілкування використовується в усіх сферах суспільного життя”.
 Втім, спостерігачі відзначають і зростаюче розчарування значної частини кримчан автономним статусом Криму. Судячи з усього, пересічний російськомовний сімферополець, якщо він тільки не високопоставлений співробітник республіканської установи, нічого не виграв від перейменування Кримської області в Кримську АРСР, а потім – в Автономну Республіку Крим. Якщо мова йде про чиновників з численних республіканських установ, то “співробітник міністерства”, “член уряду”, “депутат Верховної Ради” звучить краще, аніж “заввідділом облвиконкому” чи “депутат обласної ради”. І зарплати, звичайно, вищі, та й штат набагато чисельніший. Правда, і проблем з кожним роком усе більше. Головна з них пов’язана з нестабільністю політичної ситуації.
 Як відзначив кримський журналіст та аналітик Микола Семена, “кримська автономія не змогла уникнути першої помилки – замість врівноваженої розбудови діалектичних відносин центр - автономія, тут почали будувати практично самостійну Республіку Крим, як зазначено в її перших конституціях. Закони писали, не зважаючи на думку центру, і це призвело до того, що парламент України в березні 1995 року скасував і автономну конституцію, і посаду президента, і понад 40 автономних законів, а водночас – і саме право видавати власні закони. У цьому ж ряду – і закон про розмежування повноважень між органами центральної та регіональної влади. Тут Крим припустився другої помилки – домігшись від Києва згоди на міжбюджетну угоду, за якою автономія, що за населенням і територією становить приблизно 4,6% всієї України, мала збирати всі податки спочатку в себе та вносити до загальнодержавного бюджету, відповідно, 4,6% всіх загальних витрат, Крим податки збирав, однак переказувати в центр належні відсотки «забував», натомість ще вимагаючи субвенцій та дотацій. Так «сепаратистський» Крим остаточно підірвав довіру центру. Розпочався зворотний процес – автономія крок за кроком втрачала повноваження, і сьогодні виникають обґрунтовані питання не тільки стосовно її характеру, а й стосовно доцільності самого її існування”.
 Кілька місяців тому низка політичних організацій Криму – регіональні відділення Української республіканської партії “Собор”, Конгресу українських націоналістів, інших – виступили з ініціативою повернення Криму статусу області. Їхні аргументи – автономія нічого не дає пересічному кримчанину, тоді як скасування автономного статусу дозволить зекономити значні бюджетні кошти, а також позитивно вплине на стабільність в регіоні. Автори цієї ідеї переконані, що вона цілком вписується у другий етап конституційної реформи, який стосується місцевого самоврядування. Судячи з усього, законодавчі процеси з його реалізації активізуються після позачергових парламентських виборів. Тоді ж, очевидно, активізується й обговорення проблем адміністративно-територіального статусу Криму.
 
(Кримський незалежний центр політичних дослідників і журналістів).

 КОМЕНТУЄ художник...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2007 > Тема "З потоку життя"