Версiя для друку Обговорити в форумi

З ЦЬОГО номера у штаті "Кримської світлиці" розпочинає свою "світличанську" журналістську діяльність наша нова кореспондентка - Олена ХАЛІМОН (Хороший знак: якщо до "Світлиці" потягнулася молодь, та ще й така талановита, та ще й волинська, значить, у газети є майбутнє!).

Знайомтеся: "Мене звуть Олена Халімон. Коли прийшов мій час, я народилась. На Волині. Закінчила школу, після того вступила до Волинського державного університету імені Лесі Українки. Після ВНЗ, як і всі нормальні люди, почала працювати. Була кореспондентом, ведучою, редактором і просто людиною. Маю чималий досвід громадської діяльності. Багато чим відзначилась на Волині, тепер намагаюся запам’ятатися кримчанам. Окремі з них чули, читали в „Світлиці" і були присутні на „Днях українського кіно в Криму" - це моя робота (ну, звісно ж, з друзями та однодумцями).
З останнього часу почала колекціонувати різні подяки, грамоти, сертифікати, дипломи, підписані хорошими людьми. Як і всі українки - гарна, розумна та скромна..."

ЯК КРИМСЬКІ КОЗАКИ І КОЗАЧКИ ВІКНО У ЄВРОПУ ВІДКРИВАЛИ

„Загалом, ви як хочете, можете „прив’язуватись" в автомобілі, а можете обійтися без цього, - каже наш водій, - і продовжує: „У нас такий закон, що водіїв не штрафують, а лише пасажирів. Тож вибір за вами". І дев’ять пар рук майже одночасно потягнулися за ременями безпеки. Так почалося знайомство кримських журналістів з Прагою.
Тим часом водій не вгавав - чеська мова „дуже специфічна", тому ви не ображайтеся спочатку, а просто з’ясуйте, що означає те чи інше слово. Ось, наприклад, „парфуми" у чехів „вонявки", театр - „дівадло".
Нашу увагу привертають надписи „pozor" на сіті-лайтах обабіч дороги, і бурхлива українська фантазія починає малювати картини „ганьби когось чи чогось", а виявляється, нас закликають до уваги. Ось як все... непросто у цій країні.
Перше, що нас потішило у столиці Чехії, - дороги. Незважаючи на те, що вони вимощені бруківкою, під час поїздки таке враження, ніби ти летиш. У голові майнула думка: заради таких доріг варто прагнути до Євросоюзу!
Ще хочеться відзначити надзвичайну чистоту вулиць і парків відпочинку „золотої Праги". Тут навіть тварин намагаються не утискати у їхніх правах. „Ваш пес не повинен соромитися", - саме так написано на скриньках із безплатними паперовими пакетами, що встановлені у місцях, де прогулюються господарі зі своїми собачками. Для чого всі ці приладдя - здогадайтесь самі.
Головна мета нашої поїздки - знайомство з особливостями роботи журналістів на радіо „Вільна Європа" або як ми звикли його називати радіо„Свобода". Після подолання та проходження усіх коридорів безпеки нас тепло зустрічає Ольга Буряк - директор Української редакції радіо „Свобода" та її колеги. Потім нас чекають Російська, Білоруська, Татаро-Башкирська, Узбецька та Чечено-Кабардино-Балкарська редакції. Насправді, відділів набагато більше - 28 і кожен редактор чи директор (там, де ми гостювали) розповідає про специфіку роботи журналістів на своїй батьківщині. Так, наприклад, дізнаємося, що у тих країнах, де з демократією сутужно, нашим колегам доводиться працювати під псевдонімами, а в узбецькій редакції навіть існує практика заміни чоловічих голосів на жіночі, і навпаки. Такі заходи безпеки застосовуються для запобігання переслідуванням, адже журналісти у країнах з тоталітарним режимом вважаються інакомислячими і нерідко на них організовують справжні полювання - звинувачують у найменшій дрібниці і карають чималим терміном ув’язнення.
Крім колег з Радіо „Свобода", нам вдалося поспілкуватися з редактором „Українського журналу" Лєнкою Кнап та кореспондентом цього видання Богданом Копчаком. УЖ - це видання, що виходить за підтримки чеського уряду, а саме - Міністерства культури Чеської республіки. Журнал видається з 2005 року і має редакції у Варшаві, Празі, Пряшеві та Києві (детальніше про УЖ в наступних номерах „Кримської світлиці").
Знайшли ми у Празі будинок, в якому у 1876 друкували нецензурований „Кобзар" Тараса Шевченка. Ось він і пам’ятна дощечка на ньому (на фото угорі). А в центрі міста на одній з площ розташувався готель із кримською назвою „Ялта".
„Після того, як була програна битва за незалежність України, приблизно три
чверті уряду УНР опинились на еміграції в Чехословаччині. Були тут уряди і Скоропадського, і Директорії. Причина, напевно, в тому, що Томаш Масарик, який став ініціатором, організатором і першим Президентом Чехословаччини, дуже добре розумів, що означає незалежність своєї країни, бо він сам ціле своє життя віддав тому, щоб вийти з-під „габсбурзької опіки". Коли йому вдалося це зробити, він розумів, що таке самостійність, а тому надавав допомогу меншинам", - саме так українка Оксана Пеленська розпочинає свою розповідь. Ми перебуваємо на Ольшанському цвинтарі - місці, що береже нашу історію.
„Тут могила Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби. А ось тут Чикаленко похований - письменник. Могила Ольжичів. Степан Сірополко - професор Українського Вільного Університету, людина, яка дуже любила книжку, видавав часопис „Книголюб". Інженер Ярослав Ярошевський. А за цією могилою ніхто не ходить, оцей хрест - ще трішечки і він впаде, і його не буде". Пані Оксана зітхає. І продовжує „в Чехії існує закон, якщо 10 років за могилку ніхто не платив, - чіпляють табличку на 3 місяці, на якій написано про те, що просимо прийти заплатити і так далі, якщо ніхто не зголошується, могила перестає існувати. На превеликий жаль, така доля цього року спіткає багато наших могил... До минулого року за 10 літ оплата становила трохи більше 100 доларів, зараз майже подвоїлася". Це лише частина нашої розмови з мистецтвознавцем Пеленською (з життям української еліти, яка змушена була жити і творити на чужині, ви зможете ознайомитися у черговому випуску газети).
Ми запитуємо пані Оксану про те, скільки українців перебуває на сьогоднішній день у Чехії: „За статистикою, офіційно українських людей, які мають право на проживання та працю, є 52 тисячі. Неофіційно цю кількість подвоюють. Переважна більшість українців працюють на будівництві, і чехи самі визнають, що вони б не мали такого прогресу у будівництві, якби не українці.
А зараз у Чехії - це одна з галузей, яка потужно розвивається. На будь-яке будівництво ви можете спокійно зайти і спитати щось українською - і, будьте певні, до вас відгукнуться. Це без перебільшення - перевірений факт... Жінки працюють у родинах. Але в зв’язку з тим, що є відплив чехів з таких спеціальностей, як зубні лікарі, медичні сестри, терапевти до Австрії та до Німеччини, де за ту саму роботу можна отримати приблизно в 3 рази більше, то уже на місцях сестер, санітарок є наші українці. Я нещодавно була в поліклініці і чула там виключно українську мову", - каже Пеленська.
Невдовзі й самі пересвідчуємося, наскільки багато в Празі нашого брата. Мандруючи у пошуках чергового місця для обіду, майже у кожному закладі харчування до нас озиваються українською. Як правило, це молоді дівчата 20-30 років. Вони з радістю спілкуються рідною мовою. Ті, з якими мені доводилося розмовляти, були родом із Західної України - Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини. Їм тут нелегко, у цьому зізнаються, хоча й неохоче. Але в Україну повертатися не хочуть - там безробіття і низькі зарплати. Іванка зі Львівщини продає відомі своєю смакотою смажені ковбаски на одній з вулиць Праги. Каже, що приїхала сюди свідомо - спочатку „освоївся брат, потім батько, мама... Я приїхала остання, а в Україні лишилася бабуся. Не схотіла... Каже, я буду тут помирати..." Дівчина не може дозволити собі сліз на робочому місті, шморгає носом, винувато посміхається і каже „Ви ж привіт батьківщині передайте... там моя бабуся і друзі..."
До українців чеські українці ставляться без упереджень, правда, не питають про політику чи економіку, інформаційні війни та хабарництво, а просто слухають тебе, вбирають кожне слово - ти ж землячка чи земляк. Можуть почастувати морозивом - як одну з наших колег, якій вдалося спробувати майже усі десять сортів ласощів, поки вибрала те, що найбільше припало до смаку. Так чеська українка-продавець пригощала кримську журналістку Вікторію.
Прага „ненавидить" комуністів. Про це свідчать численні пам’ятники жертвам тоталітарного та комуністичного режиму. А в окремих кав’ярнях та ресторанах навіть є спеціальні „куточки антикомунізму".
До речі, якщо вже я почала про заклади харчування, то зупинимось на чеських стравах. Що порадити вам скуштувати? Найцікавіше для того, хто вперше потрапляє в Чехію, - знамените смажене "вепрове колено". Це кілограм запеченої свинячої гомілки, яку безпосередньо перед подачею на стіл коптять і якої цілком вистачає для двох осіб. Взагалі чехи, як і українці, "спеціалізуються" на м’ясі, однак і рибу, й овочі на будь-який смак тут теж подають.
Місцевий гарнір - це кнедлики, які бувають настільки різними, що й описувати не варто. Щоправда, тяжіють чехи до всього кислого. Не варто забувати, що порції, як мінімум, удвічі більші, аніж у нас, тому свої сили слід розраховувати, тим паче, що потрібно залишити місце і для пива.
Пиво - це окрема розмова. В Україні з’явилася нова „жертва" чеського пива. Це я. До поїздки у Прагу пива я не пила, вірніше, куштувала, але жодне мені не смакувало, тому в компанії моїх друзів, які пили пиво, я надавала перевагу сокам. Але в Празі я знайшла „своє пиво" - „Kozel velpopovicky" темне - раджу спробувати усім, хто пива не любить і не п’є. Цей вид пива байдужим вас не залишить.
Не „пропаде" у Празі й той, хто полюбляє „фаст-фуди". Якщо вам подобаються столики просто неба, за якими треба стояти, то швидко подана смажена „вацлавська ковбаска" не розчарує вас.
Одне з найбільш відвідуваних місць Праги - Карлів міст. Він побудований у 1357 році Карлом ІV. Це найстаріший міст у Празі, його архітектор - Петро Парлерж. 30 барокових скульптур і скульптурних груп, що прикрашають міст, належать до ХVІІІ століття. Поки ми долали 520 метрів мосту, назустріч нам пройшло, як мінімум, сім груп туристів - росіяни, поляки, німці (2 групи), корейці, італійці, французи. Скульптури, якими прикрашений міст, справляють незабутнє враження, а одна з них - Яна Непомуцького - викликає найбільшу зацікавленість туристів. Екскурсоводи розповідають, що якщо прикласти долоню до зображення і загадати бажання, воно обов’язково збудеться. Не залишилися осторонь і ми, продовживши добру традицію.
Ще одна не менш цікава споруда - „Танцюючий будинок". Його історія пов’язана з нальотом американської авіації в січні 1945 року. Бомба зруйнувала будинок, що там стояв, і 50 років тут нічого не було. Ініціатором будівлі "чого-небудь" на пустирищі став Вацлав Гавел. Йому це будівництво не було байдужим: сусідній будинок, який дивом уникнув бомбардування, 1905 року побудований його дідом, до націоналізації належав родині Гавелів. Споруду задумано як танцюючу пару - присвята голлівудським танцюристам Джинджер і Фреду.
До речі, будинки в Старому місті мають одну особливість. Кожен із них має не тільки загальний поштовий, а й власний номер, який належить чи до вулиці, чи до площі. Крім того, майже кожен дім має свою назву.
Можна ще довго описувати нічну Прагу, архітектуру цього чарівного міста, ніжний запах липового цвіту на вулицях чеської столиці, людей та специфічний романтично-розслаблений ритм життя. Але це потрібно відчути самому. Відвідайте Прагу - не пошкодуєте!
Залишилося подякувати тим, хто допомагав нам у відкритті Праги, це - Кримському незалежному центру політичних дослідників та журналістів, Комітету з моніторингу свободи преси в Криму (голова - Володимир Притула). А також Міжнародному фонду „Відродження" та Медіа-фонду при Посольстві США.

Прага - Сімферополь.
(Фото автора).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 15.06.2007 > Тема "З потоку життя"