Версiя для друку Обговорити в форумi

 Зважаючи на події останніх днів, коли повністю відкриваються справжні обличчя колишніх комуністичних лицемірів, цих душителів і гнобителів нашого народу, я не зміг утриматися, щоб не поділитися своїми думками з цього приводу, а також через вас із читачами вашої-нашої газети.
 Я переконаний, що тільки широка інформація про діяльність наших державних зверхників, про їхні темні лицемірні справи допоможе нашим людям прозріти і винести їм свій справедливий і суворий вирок, не допустити подальшого знущання і брехні, додасть наснаги і віри у перемогу над зловісними силами.
 Виклав свої думки віршованими рядками:
 Коли ти, матінко-Вкраїно,
 Постанеш гордою з колін,
 Збереш синів усіх воєдино,
 Себе очистиш від руїн?
 Коли поля твої і доли
 Поліським шовком зацвітуть?
 Бо зрадники - вони довкола -
 В пітьму й неволю заведуть.
 Московське рабство - це століття
 Зневаги, горя і біди.
 Це - більшовицьке лихоліття
 Голодоморів і нужди.
 Вже зараз руки загребущі
 Шматують наш чудовий край,
 Забули договори в Пущі,
 І в нас для себе роблять рай.
 Століттями тебе, Вітчизно,
 Грабують «старшії брати»,
 Бо не могли ми дружно й грізно
 Себе і волю захистить.
 Сини Вкраїни, схаменіться
 І піднімітесь на борню,
 За рідну землю заступіться,
 Не допустіть ганьби й вогню!
 Козацький стяг прийміте, браття,
 З яким колись Богун Іван
 Любов’ю, силою, завзяттям
 Країну боронив від ран.
 Стяг приведе нас до звитяги,
 Додасть нам віри і снаги.
 Невже бракує нам відваги,
 Щоб нас боялись вороги?
 Олексій КЛЮСКО.
 с. Барвинівка
 Житомирської області.

ТЕМНО, ГОСПОДИ...

 Темно! Господи, як темно –
 Нічого не бачу...
 Роблю крок і завмираю,
 Витираю сльози й плачу.
 Страшно! Господи, я страшно –
 Мурашки по тілу.
 Хто скаже, кому потрібно,
 Щоб я в світі жила?
 Жити, може, б я і жила,
 Якби жить давали.
 А то все з ножем до горла
 Й снять, щоб існувала.
 Руки й ноги пов’язали
 Стрічками із шовку –
 Ніби ходиш і щось робиш,
 А немає толку.
 І куди б не глянув ти –
 Муровані стіни.
 Там не те, що віконечка,
 Жодної щілини.
 І що з того, що ти можеш,
 Що хочеш, сказати?
 Ніхто тебе не почує,
 ЯК ТИ БЕЗ МАНДАТА.
 Звісно, „...у всякого своя доля...”:
 Хтось же ж мусить скніти.
 Та невже ми всі не варті,
 Щоб по-людськи жити?
 Інна СЕНЮК.
м. Сімферополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2007 > Тема "Урок української"