Версiя для друку Обговорити в форумi

Вираз "наша сила в єдності" має крицеве підґрунтя - тисячолітній людський досвід. Особливо в цьому переконуєшся тепер, коли саме завдяки підтримці наших читачів "Кримська світлиця" все ж виживає попри продовження фінансового голодомору. Нещодавно наш добрий приятель Богдан Михайлович Шевців - заступник гендиректора львівської фірми "ВЕЕМ Метал-автопром" попросив мене заповнити для зразка декілька передплатних абонементів. Йому вдалося загітувати підприємців дружньої фірми передплатити з десяток примірників "Кримської світлиці" для своїх працівників. Львів - не Севастополь, тут і працівники читатимуть; для них це не "бендеров-ская", а своя газета. Добре працює і Львівське радіо; чого доброго, скоро завдяки його інформаційній підтримці реалізується гасло "Світличку" - в кожну оселю!". Або ж, принаймні, в кожну бібліотеку.
Все частіше в поле зору львівського корпункту потрапляють цікаві, небайдужі люди. Та що там Львів!
З усієї України люди тягнуться до нашої "Світлички". І які люди... Справжня еліта нації. В першу чергу тому, що небайдужі. А висока концентрація небайдужих людей завжди гарантує успіх.
Наводжу уривки з деяких листів, що надходять до львівського корпункту.
У них і географія України, і наша історія; вони є свідченням твердості, стійкості українців ХХІ століття, їхнього палкого бажання зберегти мову. А ще - уміння аналізувати, робити висновки.
Переважно це передплатники "Кримської світлиці" з різних регіонів, або ж люди, знайомі з багатьма її публікаціями.
Віктор Леві, внук караїмського письменника, м. Дніпропетровськ:
- Декілька слів про зв'язки між регіонами. Ви пишете, що Галичина ніколи серйозно не займалася Закарпаттям. Не знаю, як щодо цього регіону, але в 1988 - 1989 роках я часто бував у Чернівецькій області і бачив, що все найбільш українське там було привезене зі Львова, дещо меншою мірою - з Івано-Франківська. Саме туди, а не до нас, у Дніпропетровськ, їздили найбільші гурти галичан.
Ми ж, дніпропетровці, їздили підтримати кримських українців, а нас "виховувала" не лише Тернопільська область, але й Харків. Моє враження від Харкова 1987 року було таке: там я рідше чув українську, ніж удома, зате ті, хто говорив нею, могли б бути прикладом для наших. Мова правильна, не "суржик". І це були, до речі, прості люди, а не інтелігенти. Отже, кожен регіон має свою специфіку. Навіть на Сході по-різному...
Вам може це здатися дивним, але Київ для нас, дніпропетровців, був своєрідним Львовом. Нехай у столиці переважали російськомовні, але за великого бажання там можна було і україномовним бути. А от у нас не можна було. У Києві були українські школи, у вузівських бібліотеках були україномовні підручники. Загалом, була в Києві Україна, були й українці. Там і на вулицях можна було почути правильну українську, а не "суржик".
А одного разу я був вражений, коли почув, як кияни з ночі записувалися в чергу на передплатне видання Михайла Стельмаха. У Дніпропетровську такий ажіотаж міг би бути хіба що на Дюма...

Валентина Коваленко, м. Сімферополь:
- Народилася я на Дніпропетровщині, закінчила школу в Кривому Розі. Школа № 26 тоді була українською. Навчалася на Донбасі, в Горлівському педінституті. Факультет іноземних мов - французька і німецька. Тоді, в 50-ті роки все викладалося українською, уявіть собі!
І розмовляли ми всі українською мовою, і пісень співали... Це вже потім розпочалася шалена русифікація.
Я змалку була привчена не відступати перед труднощами. Мала порок серця, але "лікувалася" подорожами по Кавказькому хребту. Отримала перший розряд зі спортивної гімнастики, маю значок "Турист СРСР".
Так же стійко відстоюю в Криму українську мову. Та й не я одна. Чоловік, син, донька - всі вони викладають українську. Нещодавно відсвяткувала своє 70-ліття, але працюю, бо люблю школу, дітей.

Олексій Бешуля, 14 років, с. Єлизаветівка Донецької області:
- Якщо говорити про ситуацію на Донбасі, то не так
вже все й погано. Більшість сіл говорить українською, там же й школи україномовні. Та дається взнаки політика Партії регіонів: "русскій язик" стає модним, більшість населення в опозиції до київської влади, в місті панує російська. За милу моєму серцю українську мову можуть і образити, назвати "хахлом", "калхозніком", "дєрєвєнщіной"...
І все ж, дивлюся, більшість афіш друкується українською, все більше й вивісок україномовних. Є, наприклад, магазини "Хата", "Господа", "Хутірець" тощо. Було навіть кафе "У ґазди", яке через політичні обставини закрили. Справжня біда - українська книга! Її надзвичайно мало; винятки - підручники, хрестоматії. Але все ж українство Донбасу має надію вижити.
Цікаво було прочитати про Холодний Яр. До речі, повстанські загони розкуркулених селян діяли і у нас.
А були ще загони самооборони, створені колоністами: греками, поляками, німцями.
Спитаєте, чи не галичанин я за походженням? Ні. Я вже в четвертому поколінні донеччанин; мої предки прийшли на вільні землі із Запорожжя та Слобожанщини.

Лада Оспіщева, 25 років, м. Донецьк:
- Моє дитинство пройшло в Білорусії. Мій тато - колишній офіцер, за національ-ністю росіянин. Мама мала українське коріння, але й вона дуже любила Росію. Там і похована, до речі. Померла, коли я ще була малою. Не можу сказати, щоб мені тоді подобалася білоруська мова. А ось коли ми переїхали в Україну, я відразу відчула: українська - це моє! Чи материнські гени "обізвалися", чи просто мова така гарна, а може, й ситуація сут-тєво відрізняється від білоруської. Відчуваю, що без знань української скоро буде важче реалізуватися у житті, адже за нею майбутнє. Хочу, щоб донечка добре її знала.
Але не всі ставляться до державної мови так, як я. Мало хто нею говорить. Дехто її взагалі не терпить. Коли я одного разу в магазині голосно прочитала українську етикету на якомусь товарі і сказала, що купую це, продавщиця зі злістю вигукнула: "Говорите со мной по-русски!" Ось така тут нетерпимість.
На Донбасі менше україномовних вивісок, ніж в інших регіонах. В Донецьку їх не більше 20 - 25%. Навіть такі назви, як "Київ" та "Україна" подають російською. Місцеве радіо, може, й говорить коли українською, але його хвилі у моєму приймачі немає. Слухаю радіо "Мелодія", "Шансон" тощо. Там останнім часом пробують впроваджувати українську.
До речі, коли я возила донечку в Докучаєвськ, то звернула увагу: чимало людей там розмовляють українською. Отже, українські "острівці" є і у нас. Але в цілому населення дезінформовано. Ходять навіть чутки, що Київ хоче поробити усіх донеччан католиками...

Василь Горбачук, професор філології, м. Слов'янськ:
- Найкраще українська мова збереглася у нас в Краснолиманському районі. Це Південна Слобожанщина. Завжди слухаю її з насолодою! А ще дуже скучив за мовою Берестейщини - землею моїх предків. Незабаром збираюся поїхати туди. Після цієї поїздки нам буде про що поговорити. А поки надсилаю вам для ознайомлення відредаговану мною книгу Миколи Козловського "Українське відродження на Берестейщині". Вона видана у Слов'янську. А ще пишу книгу про сепаратизм на Донбасі. Хотілося б знати вашу думку - чи є потреба в такій літературі?

Галина Коваль, 20 років, м. Одеса:
- ...Щодо суржику, то скажу про свої спостереження. Я знаю багато людей і в Одесі, і в Києві, і навіть на Волині, у яких язик не повертається розмовляти чистою мовою. Бажання є, а щось ніби не пускає, самі собою "підвертаються" російські відповідники, суржик ніби не так ріже вухо, як літературна мова.
З цією проблемою я частково упоралася на Майдані. В перший же день ми з друзями, немов за командою, почали спілкуватись лише українською. Сьогодні в Одесі ми, піддаючись обставинам, інколи розмовляємо і російською, та при нагоді легко переходимо знову на рідну мову. Співвідношення в середньому 50 на 50%.
Взагалі, про все це я вам ще у Львові розповідала. Скажіть, а чи проводяться тепер у Львові якісь заходи на зразок різдвяного "круглого столу", організованого Українським католицьким університетом? Було б цікаво ще раз зробити щось подібне наступного року. Але за участю усіх регіонів; вислухати всі точки зору: і радикалів, і москвофілів, і кримських татар. Адже кожна точка зору має право на існування.
Лариса Боратинець, Бродівський район Львівської області (це вона у важкий для нашої газети час вислала вишиту власноруч ікону Божої Матері):
- Кілька днів тому я телефонувала Тані Полубко у Чернівці. Моє ім'я добре відоме їй з передачі "Чорним по білому". Тепер у "Кримській світлиці" радо читаю сторінки із книги Роксолани Зорівчак "Боліти болем слова нашого..." Відколи у радіоефірі з'явилася
програма "Чорним по білому" - все, що пов'язане з мовою, стало мене надзвичайно цікавити. Мабуть, за покликанням я, скоріше, філолог, аніж медик.
(...) Отримала листівку від Тані Полубко. Зворушливо читати, як вона дякує мені за любов до рідної мови. І взагалі, приємно, що "Світлиця" знайомить і об'єднує нас.
На сторінках газети натрапила ще на одне знайоме ім'я. У номері за 24 березня була надрукована стаття Дмитра Дроздовського про поезію Ліни Костенко. Торік Дмитро та я були гостями програми "Чорним по білому". Ніна Жежера і Дмитро вели мову про Помаранчеву революцію.
А нині з великим інтересом читаю публікації про видатну вишивальницю Віру Роїк.

Тетяна Полубко, 15 років,
м. Чернівці:
- Розповім вам трохи про наше місто. У Чернівцях живуть люди багатьох національностей. Російською (крім самих росіян) розмовляють румуни, молдавани, євреї. Часом і українці розмовляють цією мовою, нещадно перекручуючи її. Наприклад: "Сколько время?" замість "Который час?".
Наша школа була російськомовною. Взагалі, вона найстаріша на Буковині. Тут навчалися Емінеску, Федькович, Осип Маковей. Коли Україна стала незалежною, школа набула статусу української. Але дехто з учнів і тепер на перервах розмовляє російською. У нашому класі таких двоє.
У одного батько був військовим, а другий - просто так...
А я лише в цьому році почала відвідувати факультатив з російської мови. Освічена людина повинна знати цю мову. Але ніколи вона мені не замінить рідної, української!
*  *  *
Як бачимо, у кожному регіоні свої проблеми. Чим ближче до заходу, до Львова, тим благополучніша ситуація. Але люди, які вболівають за українську, є скрізь! Ми це бачимо по Донбасу, Одесі, Дніпропетровську.
Прочитав назву статті і подумав: як же самовпевнено я, користуючись нагодою, "розкручую" свій регіон, своє "вічне місто" Львів! Дійсно, всі ниточки, що з'єднують українські серця, переплітаються саме тут. Але, якщо говорити відверто, жодна львівська газета тепер не надрукувала б цього матеріалу. Тема ніби відійшла на другий план. Це якби був 1989 рік! Тоді інша справа.
А тепер... Тепер тільки "Світличка" наша працює за пів-"Просвіти". І це непогана ідея - поєднати величезні людські ресурси Львова, Галичини із підходом до справи "Кримської світлиці". Ми знаємо маленький секрет. Треба бути уважними до людей. Кожна небайдужа до справи людина - це маленьке золоте зернятко. А коли вона талановита, то й поготів!
А коли ще й працелюбна...
"Не бійся роботи, нехай вона тебе боїться!" - так учила маленьку буковинку Таню Полубко її прабабуся Оля. З такими предками і з такими нащадками, як Танечка або як Олексій Бешуля з Донбасу ми, дійсно, непереможні! І мову свою, певен, збережемо.

м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 28.07.2006 > Тема "Урок української"