Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно на одному з телеканалів відбувалася дискусія: чи зможуть ужитися в одній енциклопедії Василь Стус, Олекса Гірник і Володимир Щербицький? Не хочу зараз оцінювати постать Щербицького в історії України. Але переконаний, що підхід має бути таким: ми повинні навчитися бачити і цінувати в людях їхні кращі риси. Навіть у наших опонентів. Інакше завжди будемо такою розколотою, «розполовиненою» нацією, як тепер.

Хтось спалахнув смолоскипом, захищаючи українську мову, як Олекса Гірник, а хтось будував добрі мости. Конструював надійні сучасні літаки. Або кораблі. Або ж блискуче проводив складні операції на серці. Погодьмося, без цих, останніх, шанси на відродження української мови були б дещо меншими, хоча, на перший погляд, зв’язку тут немає.
Можна шукати недоліки у Президента Ющенка, але навряд чи варто ставити під сумнів його патріотизм. Юлії Тимошенко можна закидати надмірну емоційну, амбітність, радикалізм, але не слід забувати про її мужність. Про її дивовижний шарм «української Жанни д’Арк». В певний час і це спрацювало. Цінуймо.
Хоча тепер нам потрібні не так яскраві лідери (при нашій розполовиненості обов’язково знайдеться і «антилідер»), як надійні, безвідмовні «робочі бджоли». Фахівці в усіх, без винятку, галузях.
А ми все ще легковажно ставимося до нашого людського матеріалу. Прикро, але це вже стало нашою національною рисою. Нерідко плачемося: чому наші таланти покидають Україну? А ми що - їх міцно тримаємо? Ні, байдуже спостерігаємо за міграцією «мізків» лише в один бік. Дехто ще й радіє цій обставині. Чомусь згадуються рядки Ліни Костенко:

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
Метушлива бездарність отари пасе.

Куди діватись геніям? Звичайно ж, їхати в Москву! Якщо й робимо спроби перетягнути «своїх» назад, то часто запізнілі і... невдалі.
Так колись виманили в Київ з Ленінграда чудового актора Леоніда Бикова. Аргументували: треба піднімати українське національне кіно. Залишив донеччанин свою нову ленінградську квартиру і поїхав у столицю радянської України. І що? З’їли. Дві хороші стрічки, а скільки ж було творчих задумів! Можливо, у когось із наших кінематографістів і були серйозні наміри щодо Бикова. Та реакція більшості була такою: «Понаїхали тут генії! Своїх вистачає... Хто такий Биков?» Вражений київськими реаліями, Леонід Федорович ставив собі запитання: «Навіщо? Навіщо було мене переманювати, коли я тут нікому не потрібен?»
Націонал-патріоти люблять скаржитися, що наша діаспора в Росії нестримно асимілюється, забуває мову. А ми багато робимо для того, щоб було по-іншому? Культивувалося б тепле ставлення до діаспорян як до «своїх» (раз уже не змогли працевлаштувати в Україні), подібного не відбувалося б. Інколи так мало треба, аби саме в час розлуки з Батьківщиною у людини «здетонувала» критична маса патріотичних почуттів.
Ось що згадує відома актриса Людмила Гурченко: «Коли я переїхала до Москви, у мене часто були головні болі, я була неуважною і не пунктуальною. Я відірвалася від рідної домівки. Від тата, від мами, від школи, від Харкова... Я відчувала справжню потребу в увазі та симпатії. Не вистачало любові...» Людмила Марківна не могла зрозуміти: чому під час вимушеного творчого простою і важкого періоду в особистому житті земляки зовсім не цікавилися її справами, не кажучи вже про якусь моральну підтримку. А мова... Харків не Львів, звичайно, але Гурченко одного разу здивувала всіх присутніх, коли на зустрічі однокласників прочитала напам’ять цілу сторінку з Коцюбинського.
Відомий гуморист Михайло Жванецький завжди з теплотою згадує свою вчительку української Лідію Євменівну. Мав з цього предмета лише п’ятірки... А що тепер? Не хоче Михайло Михайлович повертатися до рідної Одеси. Хоче залишатися в білокам’яній: «Не можу поки що пожертвувати великою атмосферою Москви - творчою, літературною, художницькою, яка є тільки в цьому місті...»
Чому «тільки в ньому»? Родина Леоніда Бикова і в Ленінграді була щасливою. Особливо після одинадцять років інтриг, заздрощів, пліток харківської сцени. Над Невою все було по-іншому. Згадує донька актора Мар’яна: «Тато ніжно любив це місто. В Ленінграді він був зовсім іншим, абсолютно розкутим, відкритим, щасливим. У нас завжди було багато гостей, ми бачили, якою радістю світилися очі батьків в ці незабутні ленінградські вечори».
Та чому незабутніми є саме ленінградські, московські вечори, а не київські чи харківські? Чому талановитий Олексій Петренко, який мову пам’ятає і шанує, скаржиться, що його не кличуть зніматися в Київ? Чому Роман Віктюк, який з гордістю називає себе «бандерівцем», щасливий у Москві, а не в рідному Львові? Хто вижив Аду Роговцеву? Хто вкоротив віку Анатолію Солов’яненку?
Та облишмо кінематограф і театр. Є речі значно ближчі, зрозуміліші. На річницю Помаранчевої революції біля стін Верховної Ради я зустрів минулорічного активіста родом... з Підмосков’я. Іван Косицький - українець по батьківській лінії. Проте виховання, російськомовне оточення зробили з нього, ясна річ, росіянина. Чим же пояснити революційне горіння Івана, його симпатії до України, до нашої мови і культури? Виявляється, він активіст Союзу Мужніх Татусів - організації, що об’єднує батьків, які самотужки, без дружин, виховують своїх дітей. Ідейний, організаційний центр «Союзу» знаходиться в Слов’янську, що на Донбасі.
Україномовний лідер «татусів» Євген Коновалов із синами, очевидно, створює там певний мікроклімат, хоча мовне питання, зрозуміло, не є в «Союзі» основним. Річ майже фантастична, але Слов’янськ став для певної групи людей «українізаційним» центром. Навіть листування із білоруськими «татусями» відбувається українською. Скарг на насильницьку українізацію не надходило, певно досвід, мужність, енергія лідера «переважують» всі тимчасові незручності, пов’язані з мовою. І «слов’янські» (за назвою міста) вечори у родині Коновалових, певно, для однодумців нічим не гірші від московських для Жванецького чи ленінградських для незабутнього Леоніда Бикова.
Та чи зверне увагу не цю обставину звичайний (чи, може, й чільний) просвітянин з Києва, Львова, Тернополя? Боюся, що ні. У нас відсутня традиція пошуку і підтримки «своїх». Саме цим ми відрізняємося від євреїв, кримських татар і росіян. Тому нині і не вистачає нам тієї «закваски», яка робить націю сильнішою. Треба творити нову традицію, тут все залежить лише від нас.
На закінчення додам, що Євген Коновалов колись вчителював у Криму, є передплатником і популяризатором «Кримської світлиці». Тобто належить до нашого з вами єдиного «світличанського» простору.
P. S. Нещодавно було оприлюднено дані всеросійського опитування населення, проведеного компанією «ROMIR Monitoring». Виявилося, що найулюбленіша актриса росіян - Людмила Гурченко (19% симпатій). На другому місці Любов Поліщук - 17%. На третьому місці - Анастасія Заворотнюк - 15%. Коли підрахувати, то виходить, що 51%, тобто «контрольний пакет», тримає Україна.
Якщо Росія шантажуватиме нас газом, то ми її - талантами. Якщо, звичайно, навчимося затримувати їх у себе.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 03.03.2006 > Тема "Урок української"