Версiя для друку Обговорити в форумi

ПРОТИСТОЯННЯ,
або РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ХТО, ЧОМУ І ЯК НАМАГАЄТЬСЯ ЗАКРИТИ В СЕВАСТОПОЛІ ЄДИНУ В МІСТІ УКРАЇНСЬКУ ДИТЯЧУ БІБЛІОТЕКУ. І ХТО БОРЕТЬСЯ ЗА НЕЇ, АБИ ЗАХИСТИТИ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНСТВА. ЦЕ - ГЕРЦЬ ТО ВІДКРИТИЙ, ТО ПРИХОВАНИЙ. ТО... ВЛАДОЮ САНКЦІОНОВАНИЙ?

З одного боку цього протистояння - ті, хто вболіває за те, щоб у місті, поблизу якого давньокиївський князь Володимир прийняв колись християнство, звучали українське слово, українська пісня.
Й насамперед - з дитячих уст. Аби, подорослішавши, "севастопольські українці" спілкувалися рідною мовою не тільки між собою, в побуті, а й гідно несли її в люди, ширили світами. Бо вона меншовартісною ніколи не була, навпаки: творена багатьма поколіннями від пращурів до сучасників, визнана скрізь не лише надзвичайно мелодійною, а й лексично багатою. Вже тільки це переконливо свідчило про неабияке творче обдарування й інтелект нації, витоки якої сягають принаймні Трипільської доби, а не часу утворення, скажімо, російської держави з її найдавнішими царями.
Це одна, українська, потуга севастопольського герцю, що ведеться упродовж кількох років і набув у місті неабиякого розголосу. Вона кількісно менша, зате її духовну міць неможливо переоцінити.
А з іншого боку - ті, хто з агресивним невіглаством твердить, що української мови "нє било, нєт і нє может бить", а є якийсь діалект чи мовний суржик "общєпонятного". Звісно, й української культури для таких не існує. Причому сповідників антиукраїнства в Севастополі чимало, атрибутів до пихи, роздутої "гордості великоросів" - також. Про це свідчить хоч би той прапор РФ, що майорить навпроти готелю "Україна", в якому ми жили кілька днів, зустрічаючись з різними людьми, аби збагнути досить драматичну ситуацію, що охарактеризовує становище українства в місті.
Чи згадати гімн, яким відкриваються сесії міськради, написаного на мотив популярної в радянсько-імперські часи пісні про Севастополь - "город русских моряков"...
Доволі часто, на щастя, ми зустрічали зворушливі картинки спілкування саме українською, мимоволі дослухаючись до звучання слів, як це трапляється десь за межами вітчизни під час закордонного відрядження. Ось молода мама, ведучи доню за руку, гомонить з нею про щось тільки їм обом відоме; ось група студентів-екскурсантів у Херсонесі, зупинившись біля пам'ятника князеві Володимирові Великому, обмінюються враженнями від побаченого найріднішою для них мовою - українською; ось зграйка юнаків і юнок перебігла через вулицю, весело перегукуючись дотепами; ось готельний портьє охоче відгукується на твоє запитання українською, й українською відповідає. Зрозумілою, а можливо, й рідною для нього. Лише призабутою через відсутність мовного середовища. І тепер він трохи зніяковіло дивиться на тебе, а ти у відповідь даруєш йому комплімент за гречність і дотриманий етикет спілкування.
За інших обставин, можливо, нам би й не довелося на таких епізодах наголошувати. Але саме за ними - усвідомлення того, що для нас історія, тривання в часі - це не тільки те, що було, а й те, що залишилося в різних аспектах буття, мовному зокрема.
І тим дорогоцінніші такі вияви неперебутнього, з молоком матері всотаного відчуття єдності з землею, де вперше побачив сонце над головою, куди повернувся через роки, знову, й гостріше відчувши себе сином чи донькою саме цієї, а не якоїсь іншої землі.
Відтак ще більшої нашої шани й підтримки заслуговують ті, хто на невеличких острівцях українства в понад трьохсоттисячному людському морі розбудовує фортеці рідної мови, культури, творить незримі цитаделі українського духу. Серед них - Євгенія Іванівна Вітвіцька зі своїми, поки що, на жаль, нечисленними однодумцями й помічниками. З почуттям відповідальності за день нинішній і майбутній вони відкрили спершу єдину в Севастополі Українську бібліотеку, затим Український центр, які стали серцевиною культурного буття тутешньої громади співвітчизників, починаючи з наймолодших.
Утім, на цьому завершимо своєрідну передмову до розповіді про перипетії досить тривалого й принципового протистояння в Севастополі, про севастопольський герць, пік якого припадає, вочевидь, на ці спекотні дні літа року Божого 2005-го.

ЛЮБИТИ НЕ СЕБЕ В УКРАЇНІ, А УКРАЇНУ В СОБІ

Спершу - про те, власне, хто вона, Євгенія Іванівна, і чому саме їй судилось опинитися в епіцентрі протистояння сил, які ми окреслили на початку цієї публікації.
- Євгеніє Іванівно, відкіля у вас оця подиву гідна, незнищенна українськість - серед майже всуціль неукраїнського оточення, після багаторічного протистояння владі, лицемірна, а то й цинічна суть якої очевидна?
- Дитиною була я надзвичайно сором'язливою. Але коли нашу родину з Тернопільщини відправили до Сибіру, то, щоб вижити, треба було бути іншою й уміти дати відкоша декому з місцевих "старших" братів, - таким же малолітнім, як і я тоді. Для мене вже тоді Степан Бандера був націо-нальним героєм, а вони називали мене бандерівкою - в значенні бандитка, хотіли принизити за національною ознакою. То я їх попереджала: ще раз так скажете!.. І дивно: вмовкали, хоча я, дівча, тільки на словах була грізна. Вони могли мене особисто образити, тільки не Україну в мені. І тепер можу будь-кому сказати: я пишаюся, що вийшла з такої родини. Батько помер з голоду в сорок сьомому році, я ще була дитинкою. Один брат був у Норильську, двадцять років мав. Молодший брат - в Інті (Комі АРСР), десять. Тому іншою я бути не можу. Зараз уже їх нема на цьому світі, то я повинна за себе і за них працювати. Це й роблю. Така тут моя доля...
- А як Севастополь увійшов у ваше життя?
- Живу я тут досить давно, понад сорок літ, а опинилась у Севастополі зовсім випадково. Приїхала до старшої сестри в Херсон, однак це місто мені тоді не сподобалося, тож вирішила поїхати вчитися в Сімферополь. Мене вабила праця на радіо. Прийшла, а там - самі хлопці, і мене не взяли. Того ж дня поїхала подивитися Бахчисарай, але було пізно повертатися в обласний центр. А Севастополь був ближче. І він мені так до серця припав, що я сказала собі: житиму тут.
- Минули літа, і в цьому місті ви заходилися навколо створення дитячої бібліотеки...
- Чому, власне, я за це взялась? У мене завжди боліла душа за дітей, і не лише своїх. Хоча я й не педагог за освітою, але ж всі ми знаємо, що діти - це наше майбутнє, наша неперебутність на цьому світі. І я вирішила виховувати майбутніх українців, не шкодуючи ані фізичних зусиль, ані душевних. Сказала про це в Києві, коли приїздила в "Просвіту". Там підтримали мій намір культивувати українську мову в зросійщеному Севастополі, де могли й побити, коли починаєш нею розмовляти.

А ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ ДОБРЕ...

Бібліотека запрацювала, стала культурним осередком не лише для дітвори, сюди приходили також дорослі, насамперед - їхні батьки. На адресу бібліотеки надходила навчальна та методична література, художні видання з різних куточків України та діаспори.
Понад чотири з половиною тисячі найменувань видань. А ще ж тут відбувалися конкурси, вікторини, виставки книжок та плакатів. Люди охоче приїжджали й заходили сюди. Адже україномовних бібліотек у місті немає. Є в "Просвіті", але свого приміщення для неї катма. Важливо й те, що ясла-дитсадок № 88 розташовані в зручному з усіх поглядів місці. Поруч - школа, крамниці, дуже зручна транспортна розв'язка. За словами Євгенії Іванівни, у Севастополі 85 дитячих садків, але місця кращого, ніж тут, вона не знає. Довкола - ошатна, розкішна зелень. І - чимало землі. Оскільки з 1996-го почали закривати й прихватизовувати також і дитячі дошкільні заклади, то, на думку Євгенії Іванівни, хтось, напевно, зацікавився цим дитсадком і забажав його забрати. Був час, коли вже майже закрили його. Довели до того, що в дитсадкові, який мав дванадцять груп, залишилося всього сорок п'ять дітей. Почали вивозити меблі. Але:
- Разом зі співробітниками міського управління освіти, з якими ми в добрих стосунках, таки вдалося зберегти дитсадок, до того ж, надавши йому невдовзі статусу закладу з пріоритетним навчанням і вихованням дітей українською мовою на культурі й традиціях українського народу, - розповідає Євгенія Іванівна. - Ми плідно працювали, готуючи для цього викладачів українознавства, що в наших умовах досить непросто. Знаходили, як я вже казала, й спільну мову з Севастопольським міськво. Вже через рік наші російськомовні діти заговорили українською. Ми раділи й гадали, що зробимо наш дитсадок кращим не тільки в Севастополі, а й країні. Люди потяглися до нас...
- А влада?
- І вона деякий час нас не чіпала. Навпаки: запропонувала відкрити в дитсадку Український центр. Боже! Ми зраділи й одразу ж заходилися реалізовувати цю ідею. Поблизу, при вході в дитсадок, було занедбане приміщення із
зіпсованими грибком стінами. Почали капремонт. Позривали штукатурку, яка сипалася, вивезли з десяток машин будівельного хламу. Ніхто нам за це не платив - відбудовували зусиллями патріотично налаштованих педагогів, інших севастопольців, не байдужих до української справи. Всі без винятку члени моєї родини "перекваліфікувалися" на будівельників. Невдовзі Український центр було офіційно репрезентовано.
І тут - дивовижа. Презентація відбулася, а нас туди не пускають! Минає 2001, 2002 рік, а той центр стоїть зачинений... Відбулася ще низка подій, про які я розповім пізніше.

"ЭТО ВАМ НЕ ЛЬВОВ, А РУССКИЙ ГОРОД СЕВАСТОПОЛЬ..."

- Коли виникло перше непорозуміння, яке, зрештою, переросло у протистояння?
- Усе ніби й, справді, велося добре, і ми зі Світланою Федорівною Воробйовою, тодішньою завідуючою дитсадком, не могли натішитися - разом із дітьми та батьками...
10 квітня 2001-го відбувся звітний концерт дітей, присвячений 10-річчю Незалежності (у квітні, бо на літо батьки розбирають дітей по домівках). Були дуже кваліфіковані й чуйні вихователі, яких ми дібрали. А головне: як діти показали себе!.. Прийшло керівництво і міста, і району. Діти спілкувалися між собою українською мовою. Співали українських пісень, справжнє мистецьке дійство влаштували. Після концерту районні владці почали висловлювати свій захват від побаченого. Казали, що про таке годі було й мріяти: в Севастополі - українська мова! І що ви думаєте?
- Цікаво...
- А після концерту, так тут заведено, - фуршет. І от вони мені кажуть: Євгеніє Іванівно, щоби вас і вашої бібліотеки тут не було. "Это вам что, Львов? Это Севастополь, город русских. А вы что с наших детей сделали?"
А що я зробила? Коли діти приходять додому, - співають українських пісень, скрізь, де бувають, розмовляють українською.
- І це сказав представник влади?
- Так. Один із керівників Гагарінського району міста. Розпочалися переслідування... Відтоді, з 2001 року, ми й б'ємося. Скільки людей позвільнювали з роботи.
Я нових приводжу, вони й цих звільняють. Врешті, 2003-го сюди приїздить якась районна комісія і виносить свій безапеляційний "вердикт": дитсадок закривається. Хоча в ньому - майже сто дітей.
Ми разом зі Світланою Федорівною Воробйовою, тодішньою завідуючою, яка душею перейнялася нашими клопотами й сама, хоч і дружина офіцера російського Чорноморського флоту, зробилася "українкою", почали воювати за дитсадок. І за нашу українську цитадель у ньому - бібліотеку. До кого ми тільки не зверталися! Підписи батьків збирали. Відстоювали садок як могли. Навіть президентові колишньому написали.
А якось поговорили по телефону з Валентиною Коваленко, що працювала в департаменті внутрішньої політики президентської адміністрації. Вона запевнила: не хвилюйтесь, я приїду - дитсадок не закриють. А вже було розпорядження про його закриття. І всю "підготов-чу роботу" для цього здійснили. Поки вона їхала, "незговірливу" завідуючу звільнили з роботи. Водночас призначають нову - Лідію Олексіївну Галянт. Тим часом комісія приїхала. Де там: не хочуть пускати!.. Але ми все-таки зуміли привести її. Подивилися, з'ясували, в чому справа, сказали: все, вас не чіпатимуть.
Минуло трохи часу після призначення Галянт. Відчуваю: щось не те. В садку я з 1999-го, всі мене знають і я всіх... Бачу ухильні погляди. Нібито має бути вивчення української мови з дітьми, але виховательки в цей час немає. Виявляється, пішла до крамниці щось купити. Дивлюся: інші виховательки теж чимось іншим дітей бавлять, а уроку мови не проводять. Бачу: не робиться нічого. Запрошую вихователів з інших дитячих садків на громадських засадах... Помічаю: в бібліотеку перестали ходити вихова-телі, щоб дітям брати книжки. Натомість просять, аби я сама приносила книжки в групу, але коли немає завідуючої. Потім вона позвільнювала вихователів, які володіли українською мовою. Не наказом, але створила такі психологічні умови, що ті змушені були піти за власним бажанням. Бо не могли терпіти грубощів і принижень з боку завідуючої. До того ж є вакансії в інших дит-садках, то чому вони мають терпіти ті приниження на кожному кроці? Галянт сварилася з батьками, вихователями. Я по-доброму просила її якось тактовніше з людьми поводитися, але вона не зважала.
А головне: вже через півтора-два тижні після призначення почала писати на мене доноси.
В райво показали мені цілу теку з тими "документами" й сказали: "Це все на вас". Гадаю, що їй дали завдання, і вона його виконувала.

"БЕЗ МОГО ДОЗВОЛУ В БІБЛІОТЕКУ НЕ ПУСКАТИ..."

- Коли виник перший конфлікт щодо закриття бібліотеки?
- 6 березня 2004 року. Тоді я лежала в кардіології, всі ці перипетії не могли не позначитися на серці... Але в суботу прийшла додому й кажу синові: "Дмитре, ходімо в бібліотеку. Скоро дітвора, батьки туди прийдуть, підготуємо для них бібліотеку, допоможемо вихователям вибрати книжки, журнали..." Наближалася чергова річниця з дня народження Т. Г. Шевченка, й наша допомога їм, звичайно ж, знадобилася б. Син зателефонував у бібліотеку, а сторож відповів, що завідуюча розпорядилася нас туди не пускати.
- Як це не пускати? Адже ми оренду платимо...
- Ви можете ходити тільки з мого дозволу, - відповіла завідуюча.
Хоча в договорі оренди такого не зазначено. Це - наші приміщення, і коли треба, маємо право увійти сюди. Хоч о третій ночі... До того ж є Указ Президента України відзначати 190-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. А ми ж - український садок. Дітки прийдуть...
Це була перша ситуація із довгого ланцюжка подій, які, зрештою, привели до суду.
До інших епізодів цього незвичайного і, безумовно, духовного протистояння, ми ще повернемось. А зараз - про те, що являє собою приміщення бібліотеки. Це невеличка кімнатка на другому поверсі дитсадка, куди ми піднялися у супроводі Євгенії Іванівни. Втім, не одразу, а лише після того, як наші журналістські посвідчення ретельно вивчила жінка-сторож.
- Мені наказано, щоб ви зайшли в бібліотеку без сторонніх, - звернулась вона до Є. Вітвіцької.
 - В тому то й річ, що "сторонні" якраз і хотіли зайти подивитися через що шум-гам. Можете подзвонити Лідії Олексіївні, сказати: журналісти з Києва приїхали, то що мені робити: пускати - не пускати...
 - Вы ж не грабить, а посмотреть приехали... - змилостивилась у такий спосіб жінка-сторож. - І вже - до Євгенії Іванівни: - Ми знаємо, що ви орендуєте у нас приміщення, а ось щодо гостей ваших, та ще й у часі такого протистояння...
- І вам про це протистояння відомо? - цікавимось.
- Атож: увесь Севастополь знає!..

(Закінчення в наступному номері).

(Публікація здійснюється згідно з угодою про співпрацю між "Кримською світлицею" та Міжрегіональною академією управління персоналом).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 26.08.2005 > Тема "Урок української"