Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 36).

3. Національна ідея. Та нації ще немає

Консолідована еліта може з'явитися в країні лише як ОРГАНІЧНА частина й завершення соціальної структури історичної спільноти, як колективне представництво (політичне, соціальне, культурне, інтелектуальне) суверена державного самовизначення території, тобто українського народу.
Це не означає, що етнічно еліта виключно українська. Мова про те, що основу суспільного проводу становить українська самосвідомість та воля і що еліти націо-нальних меншин погоджуються з політичним та культурним статусом українців як суверенного "автора" національної державності, завдяки чому вони, ці меншинні еліти, стають ОРГАНІЧНОЮ частиною консолідованого суспільного проводу. Це і є та ідея (і тільки вона!), на підставі якої можна згуртувати суспільство, зробити з нього цілісний, життєздатний і творчо успішний колектив. Тобто це і є національна ідея. Не те, що прийнятне для всіх (тут і проблеми ніякої немає), а ідея, яка породжена об'єктивними суперечностями (конфліктами) суспіль-ства і вказує на шлях подолання їх.
Поняття "національна ідея", як його вживають у нашому суспільстві, вочевидь породжене "нацією". Генетично, логічно та граматично воно означає не що інше, як ідею нації. Себто, кажучи по-сучасному, проект створення нації.
Отже, нації ще немає? Масова свідомість, та й не тільки масова, тулячи "національну ідею" до найрізноманітніших сфер життя, якраз і фіксує такий стан. Та чому він настільки конфліктний, антагоністично конфліктний? І чи справді нації ще немає? Немає - чого? Так ми доходимо до суті - до питання про те, що таке нація.
Світові процеси націостановлення наука класифікує в координатах двох понять - культурна нація і політична нація. Культурна - територіальна спільнота на основі етнічної самосвідомості, головно мови як визначальної ознаки ви-окремлення себе з-поміж інших людських спільностей.
Політична - згуртування різнокультурних громад на основі рівності громадянських прав. Німеччина, Франція, Італія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина - культурні нації, США, Канада, Швейцарія - політичні. Та чи сутнісне, докорінне, методологічно достатнє це розрізнення? Канада - країна, держава, але обидві її частини, англомовна і франкомовна - однаково суверенні з погляду державного самовизначення (колонізація англосаксами і французами НОВИХ територій; автохтонів, ескімосів, історія "обділила"), до того ж французька Канада прагне до відокремлення.
Також і Швейцарія - об'єднання СУВЕРЕННИХ культурних спільнот (німецької, французької, італійської, ретороманської), кожна з яких має власну етнічну територію. Багатоетнічні, багатомовні США функціонують як політична цілісність на основі англійської мови: хто не хоче ізолюватися в своєму локальному (мовно чи територіально) середовищі, мусить її знати. Іммігрант, щоб стати громадянином США, повинен скласти іспит зі знання англійської мови. Та й це ще не все. Політологи припускають, що процеси етнічного самоусвідомлення можуть привести до розпаду США, до виходу окремих штатів зі складу країни.
Отже, треба зробити висновок, що "політична нація" - термін умовний; його створено для того, щоб означити особливість історичних процесів творення країн, держав, фундаментом яких, так чи інакше, є культура. Якби швейцарським кантонам загрожувала етнічна деградація, асиміляція культурною спільнотою іншого кантону (кантонів), Швейцарія неодмінно розпалася б.
Ситуація з Україною безсумнівно однозначна: наша країна (держава) може постати лише як утворення соціально-політичної спільноти на основі української куль-тури, як державне самовизначення українців.
Ми автохтонне населення України, всі її землі стихійно колонізовані й освоєні (цивілізовані) нами (НАРОДНА колонізація; до речі, учені твердять, що в середині XVI століття українці в Криму становили більшість), присутність ро-сіян в Україні майже виключно - наслідок російських завоювань
(агресії), ДЕРЖАВНОЇ колонізації Росією різних сфер суспільного життя українського народу.
Згідно з міжнародними науковими критеріями країна вважається моноетнічною, якщо в ній якийсь етнос становить 70 і більше відсотків населення: відповідно до перепису населення в грудні 2001 р. українцями себе вважають 77,8% людності України! Отже, стосовно всієї території України українська свобода, політична та культурна самодостатність українців неподільні - при гармонійному співіснуванні зі свободою культурного самовизначення інших етносів як локальних, по горизонталі та вертикалі, середовищ. Практично це означає, що національні меншини мають пристосовуватися до нас, а не навпаки.
Проте саме цього не хоче визнати, саме з цим не хоче змиритися російський імперіалізм. Не маючи аргументів, подібних до ситуації зі США, Канадою чи Швейцарією (крім безпідставних претензій на Крим), він, щоб легалізуватися в Україні і не віддати завойоване, удається до політичних та ідеологічних спекуляцій (двомовність, державний, чи офіційний, статус російської мови, федералізація України, "спільна історія", "братні народи", "слов'янська ідея" тощо).
Спираючись при цьому на свої, смертельно загрозливі для нас, асиміляційні здобутки в Україні.
У теорії - спираючись на поняття "політична нація", що його він тлумачить як щось етнічно понадукраїнське, як механічну суміш етносів України. Але ж у такому разі проблема міжнаціональних відносин (національне питання), становлення нації взагалі знімається, відкидається. Після погромного для нас двадцятого століття!
У практичній політології ситуація виражається в суто формалістичній методології аналізу становища і перспектив: предметний розгляд об'єктивних суспільних процесів підмінено схоластикою поділу політиків на "правих, лівих і центр" - у контексті схоластики "демократії". Окреслені теорія і практика політології мають на меті, свідомо чи несвідомо, легалізувати й законсервувати отриманий у спадок від СРСР окупаційний стан України. Для українців він і сьогодні - стан гніту й несвободи.
Збереження і навіть посилення русифікації культурного простору (радіо, ТБ, газетний і книжковий ринки, майже повна відсутність українського кіно); панування в Україні російських символів престижності; безкарне блюзнірське зневажання наших національних символів (імені Шевченка! національного прапора!); "братський" поділ із завойовником нашого минулого (державне святкування Переяславської угоди, ювілеїв Щербицького і комсомолу тощо), тобто легітимізація імперії - на відміну від нашого визвольного руху (УПА); відсутність в ідеології та політиці влади українського національного питання як проблеми становища і перспектив (майбутнього) нашого народу - усе це означає, що ми не маємо життєздатного, придатного для життя, середовища, предметного й психологічного.
Лікар-психолог Семен Глузман зробив недавно страшний висновок: інстинкт самозбереження в українців на критичній межі. Такий наслідок нашої тривалої несвободи, геноцидно репресивних умов історичного буття.
Стосовно України науково продуктивний та історично адекватний виключно такий ряд понять: етнос (народ) - нація (українська нація). Етнос - культурна спільність на основі мови, нація - етнос, що дійшов рівня політичної самосвідомості, тобто свого суверенного права на територію власного розселення, і відповідно консолідований. У такому розумінні можна сказати (це була б публіцистична фраза) "українська політична нація". Неодмінною структурною частиною нації є консолідований політичний провід - політичний клас.
Процес становлення нації завершується створенням незалежної держави. Звичайно, завершується в тому випадку, якщо держава є безпосереднім наслідком переможної національно-визвольної боротьби. У загальнокультурному та загальносуспільному слововжитку "етнос" і "націю" об'єднує поняття "народ", яке має як соціальний (тоді маємо опозицію "народ - влада"), так і етнонаціональний смисл. З огляду на цю, вже давно утверджену, смислову двоякість "народу" логічно закріпити за ним і третє значення - як громадянської спільноти всього населення країни. На позначення цієї спільноти Конституція України узаконює саме цей юридичний термін - "народ", "український народ". Щоправда, означення "український" дає з великої букви; думаю, таке розрізнення зайве. Насаджувана відповідними суспільними силами формула "українська політична нація" науково недоцільна, а політично тенденційна; вона заплутує історичні процеси - і минулі, і сучасні, і на перспективу.
Соціологічні дані системного характеру і стосовно всього періоду нашої Незалежності, як і характер та масштаби суспільних суперечностей в Україні, однозначно свідчать про те, що в українців про-цес становлення нації ще не завершився. Нації ще немає, отже, у нашій країні немає суб'єкта історичної діяльності - зі сформованою самосвідомістю й волею до самоствердження. Це і є першопричиною трагічних наслідків суспільних реформ після революційного зламу імперії в серпні та грудні 1991 року.

4. Вітчизна і демократія

Поразка національної революції була поразкою демократії. І це закономірно, бо демократія (в ідеї, про що свідчить етимологія слова, - влада народу) - не суто формальні ознаки та процедури (вибори, багатопартійність, структури влади тощо), а відповідний стан самосвідомості народу (усвідомлення своїх прав і спроможність відстоювати їх) і впорядкованість суспільства на основі консолідованих чи, принаймні, неантагоністичних інтересів населення, що їх вільно виражають особи, громадські об'єднання, партії та ВЛАДА, яка покликана уособлювати інтегровані інтереси та загальну волю суспільства.
Відчуження між владою та народом, репресії влади проти опозиційних кіл, зокрема в ЗМІ, конфлікти в її середовищі, які доходять до вбивств і провокування масових громадянських зіткнень, загальновідомі. Критична до влади та
наслідків її роботи політична діяльність і журналістика існують (на що влада посилається, кажучи про демократію в Україні), але в умовах нестабільності і постійних репресій. Це не демократія, а лише нижчий рівень, неповний масштаб несвободи, перехідний до повного - диктатури.
Соціальна демократія передбачає рівномірний, відповідно до принципу економічної свободи, поділ власності, зокрема засобів виробництва, і врівноважену на основі справедливості оплату людської праці. Розвинені західні демократії йшли до такого стану століттями, долаючи спадщину феодалізму і диктатуру дикого капіталізму. Долаючи під тиском виробничої доцільності і класової боротьби опонентів капіталу; врешті-решт капітал і праця дійшли певної згоди, не гармонії, але все-таки неантагоністичної рівноваги.
Країни "реального соціалізму" (це офіційний термін радянської політекономії), долаючи компартійний феодалізм СРСР (позаправовий статус людини, цей визна-чальний принцип феодалізму, властивий радянській системі органічно), постали перед необхідністю поділити власність колективного феодала - тоталітарної держави, уособлюваної самодержавством комуністичної партії.
Внутрішніх економічних осередків, які опонували б монопольній державній власності, творячи зародки нової, демократичної, економічної системи, майже не було (на відміну, скажімо, від Польщі). Не було й організованих, ідеологічно та політично консолідованих суспільних сил з відповідною соціально-економічною програмою, сил, спроможних не допустити бездумного, стихійного зламу старої господарської системи, плавно перевести її на рейки демократичного господарювання.
Зате був чужий, ворожий чесній праці й економічному відродженню народу капітал - компартійний і зарубіжний. Він і захопив державну (усе-таки в ідеї - загальнона-родну) власність, а з нею і політичний та культурний простір країни.  Так Україна опинилася в стані дикого капіталізму, усі клітини якого пронизує кримінальний чинник. Капіталізм в Україні жирував і жирує на дикій, кріпосницького характеру, експлуатації праці, території і фізичного та психічного здоров'я людей.
В оцінках політологів раз у раз проривається сутність нашого суспільного ладу - "олігархічно-кримінальний феодалізм". На цей катастрофічний стан суспільства народ відповідає теж "катастрофічно": за результатами найновішого (лютий ц. р.) соціологічного опитування кожен третій громадянин України виїхав би з країни назавжди, якби була така можливість. Отака "демократія", влада народу!
Перемога в Україні імперського реваншизму стала життєвою катастрофою для мільйонів людей, незалежно від їхньої національності. Але тільки для українців біда системно репресивна і загрозлива для самого історичного буття народу. У політиці репресії сягають рівня тоталітарних звинувачень: ожили більшовицькі ідеологеми "націоналізм", "антисемітизм", "фашизм" ("нашизм"), "нацизм"; ожила практика методичної геббельсівсько-сталінської, тобто нацьковувальної, пропаганди: програма "Проте" Джангірова і Корчинського на телеканалі "1+1"; постійні демагогічні звинувачення Президентом опозиції, особливо "Нашої України", в усіх смертних гріхах; ідеологічні інвективи компартії на адресу Блоку В. Ющенка (19 березня один із депутатів-комуністів свій виступ на трибуні Верховної Ради закінчує вигуком: "Нашизм не пройде!")...
Культурна атмосфера в країні з національного погляду репресивна лише для нас, причому з обох боків - східного (русифікація) і західного (конфлікт морально-культурних цінностей). Українська культурна свідомість розгубилася: у середовищі художньої інтелігенції запанував розпач і безнадія, молоде покоління піддалося "цивілізованій" стихії наркотичного індивідуалізму та вульгарного натуралізму.
Соціальні низи суспільства, на плечі яких і ліг основний тягар репресивних реформ, - це головно українці, які й стали дуже зручним (бо не мають належного політичного захисту) об'єктом економічного та культурного визиску, джерелом набуття і нарощування ворожого капіталу. Постійний диспаритет цін на сільськогосподарську та промислову продукцію - на користь останньої, низька вартість робочої сили загалом - усе це не що інше, як жорстока експлуатація селян, основного соціального та культурного ресурсу для становлення нації.
Соціальну базу українського відродження істотно підірвано, інфраструктуру нашої культури, особливо на селі, зруйновано (повноцінної ми й не мали), політична свідомість етносу (народу), у тому числі й професійного виразника її, політиків, за великим рахунком, і не прокинулася, адже ідеологія і поведінка (партійний сепаратизм) української політичної громадськості не відповідають характерові і потребам історичного моменту.
Жодна з проблем ідеології становища та виходу з нього не була предметом загальносуспільної дискусії - ба навіть уваги! Український народ і нині ще не має мобілізаційного центру, ідейного та матеріального, для свого культурного відродження і політичного самоусвідомлення. Тоді як ворожі чинники плідно використовують умови анархо-ліберальної "демо-кратії", спираючись на асиміляційні наслідки минулого і будучи зацікавленими в збереженні їх. Для них вигідна стихійність процесу (особливо стихія морального розкладу та психологічного занепаду колективної особистості народу), безініціативність у справі демократичної консолідації суспільства.
Сутність українського становища полягає в тому, що російський імперіалізм ціною тривалих геноцидних репресій витворив в Україні цілісне мовно-культурне середовище, через що русифікаційні процеси набули інерційного характеру. Демократична революція 1989 - 1991 років була для них гальмівним імпульсом, але тільки галь-мівним і лише імпульсом. До революційного зламу "об'єктивних закономірностей" ми не були готові - ні ідеологічно, ні матеріально.
Наслідки відомі. Новий процес, кажучи парафразою з Горбачова, "не пішов", а старий посилився. Підживлюваний денаціоналізаційною стихією західної псевдокультури. Якщо його не зупинити, Україна набуватиме ПРИРОДНОГО стану країни російської, України-Росії, Малої Росії, паралельної до РФ російської держави. Уже сьогодні цей стан має і матеріальне, і політичне, й ідеологічне підґрунтя. Реваншистські середовища КПУ, православної церкви Московського патріархату і громадсько-політичних російських угруповань БЕЗКОНФЛІКТНО (навіть по-союзницькому!) співіснують із доволі вагомими малоросійськими осередками в середовищі українських політиків та інтелігенції (наприклад, в оточенні Мороза).

(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 10.09.2004 > Тема "Урок української"